Щербаківський Данило Михайлович

український етнограф, археолог, музейний діяч

Дани́ло Михайлович Щербакі́вський (рос. Даниил Михайлович Щербаковский, *18 грудня 1877, Шпичинці, Сквирський повіт, Київська губернія (нині Бердичівський район, Житомирська область, Україна) — †6 червня 1927, Київ, Українська РСР, СРСР) — український мистецтвознавець, історик, етнограф, археолог, музейник, педагог, громадський діяч. Член Київського товариства старожитностей і мистецтв, Київського товариства охорони пам'яток старовини та мистецтва; почесний член Української Академії мистецтв (1918), учений секретар Секції мистецтв Українського Наукового товариства в Києві (1918–1919), дійсний член і товариш (заступник) голови Всеукраїнського археологічного комітету (1924–1927).

Данило Михайлович Щербаківський
Данило Щербаківський
Данило Щербаківський
Народився 18 грудня 1877(1877-12-18)
Шпичинці
Помер 6 червня 1927(1927-06-06) (49 років)
Київ
·утоплення
Країна Flag of the Russian Empire (black-yellow-white).svg Російська імперіяFlag of the Ukranian State.svg УНРСРСР СРСР
Діяльність археолог
Alma mater Київський університет
Галузь етнографія
Заклад Київський історичний музей, Українська державна академія мистецтв
Відомий завдяки: засновник Київського етнографічного товариства

Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах
CMNS: Щербаківський Данило Михайлович у Вікісховищі

ЖиттєписРедагувати

Народився в родині сільського священика о. Михайла Щербаківського. Брат Вадима Щербаківського.

Через ранню смерть матері братів Щербаківських виховувала бабуся.

Середню освіту здобув у Третій Київській гімназії (1887–1897), вищу - на історично-філологічному факультеті Київського університету, який закінчив 1901 року з дипломом першого ступеня й був залишений на кафедрі російської історії для підготовки до професорського звання (1902–1904). Тема магістерської дисертації — «Литва в період від смерті Вітовта до вступу на польський престол Казимира»[1]. Учень Володимира Антоновича.

У 1904 році за дорученням підготовчого комітету ХІІІ археологічного з'їзду в Катеринославі провів успішні розкопки на межі Київської та Херсонської губерній, після чого став активним кореспондентом Київського художньо-промислового і наукового музею ім. Миколи ІІ, за дорученням якого збирав вироби української народної творчості, сакральні твори, рукописи, стародруки тощо[2].

У серпні 1910 року обійняв посаду завідувача (зберігача) етнографічного (згодом — народного мистецтва) та історичного (згодом — історично-побутового) відділів Київського художньо-промислового й наукового музею ім. Миколи ІІ (від 1919 року — Перший державний музей, від 1924 року — Всеукраїнський Історичний Музей ім. Шевченка), перший з яких він очолював до 1926 року, другий — до кінця життя[3]. Збагатив зібрання музею на близько 30 000 експонатів (лише килимів понад 700); вперше запровадив аналіз народних декоративних виробів як творів мистецтва.

Щоб перейняти досвід музейної справи, відвідав Москву, Львів, Відень, Берлін, Дрезден, Мюнхен, Прагу, Краків, Венецію, Верону.

Під час Першої світової війни відбував військову службу на Галичині та Буковині, методично робив знімки історичних архітектурних споруд, обрядів, мешканців краю, збирав ікони та твори декоративно-вжиткового мистетцва й пересилав цей матеріал до Київського музею. Як командир гарматної батареї, забороняв обстрілювати стародавні церкви й дзвіниці Західної України.

Один із фундаторів вищої мистецької освіти в Україні — перший учений секретар (1917–1918), член ради мистецтва, почесний член (1918), лектор Української Державної Академії Мистецтв.

Професор Інституту пластичних мистецтв, Київського архітектурного інституту, Київського художнього інституту, Київського археологічного інституту, у яких переважно читав курс українського народного мистецтва. Керував мистецтвознавчим семінаром при Всеукраїнському Історичному Музеї ім. Шевченка в Києві.

Член Українського Наукового Товариства в Києві (від 1907 року), секретар його Етнографічної комісії (1912), ініціатор створення Етнографічної секції (1920). Учений секретар Секції Мистецтв Українського Наукового Товариства в Києві (1918–1919), дійсний член, заступник голови Всеукраїнського археологічного комітету (1924–1927), голова мистецького відділу комітету (1925–1927). Один з фундаторів Київського етнографічного товариства (1925). Дійсний член Науково-дослідної кафедри мистецтвознавства (1924–1927).

19191920 — у період воєнної руїни, коли київські науковці та викладачі майже не отримували платні, Щербаківський розвантажував і пиляв на пристані дрова й часом харчувався лише лободою, яку збирав у парках навколо музею.

Під час революційних подій 19171920 рр. здійснював експедиційні вилазки і рятував мистецькі твори з панських будинків, приречених на знищення.

1921 — під час кампанії з вилучення церковних цінностей (нібито) на допомогу жертвам голоду в Росії протистояв вивезенню з України срібних і золотих речей, які мали бути в музейних колекціях.

У 1922 і 1923 роках — їздив до Москви рятувати націоналізовані з українських церков золотарські вироби. Йому вдалося повернути в Україну понад три тисячі, зокрема, золотий хрест, подарований Богданом Хмельницьким Києво-Печерській лаврі.

1923 — з посади директора Київського історичного музею усунули Миколу Біляшівського (покровителя Д.Щербаківського), а на його місце прийшов голова музейно-виставково-екскурсійної секції Київської губполітосвіти Андрій Винницький. На Щербаківського почали доносити секретар Є. Дзбановський і бібліотекар А. Онищук, стверджуючи, що він нищить колекцію музею (хоча Щербаківський скрізь повідомляв про нестачу коштів у музеї)[4][5].

Самогубство та похоронРедагувати

Увечері 6 червня 1927 — Д. Щербаківський утопився в Дніпрі, не витримавши цькувань.  Перед цим написав останнього листа: «…Я втомився. Залишити музей, якому я віддав найкращі роки свого життя, не маю сили. Боротися з кваліфікованою підлістю Онищука і Винницького не вмію, терпіти постійні провокаційні візити Винницького далі не можу…».

 
Надгробок Данила Щербаківського біля ківорію на території Києво-Печерської лаври

Тіло шукали три дні, й упродовж цього часу Онищук та Винницький стверджували, що Щербаківський насправді втік за кордон. У Києві розгорнулася громадська кампанія, що вимагала розслідування цієї справи. «Розпочате урядом слідство легко встановило, що покійний був цілком здоровою людиною і не мав ніяких інших причин для самогубства, окрім стану справ в Історичнім музеї. Але після цього слідство далі не пішло», — згадував родич Щербаківського, Вадим Павловський.

Похорон Д. Щербаківського на території Києво-Печерської лаври перетворився на мітинг протесту, під час якого виголошувалися промови, потрактовані в ГПУ як «антирадянські». Згодом чимало учасників похорону Д. Щербаківського були репресовані.

Власної сім'ї Д. Щербаківський не мав, його могилу на території Києво-Печерської лаври 1934 року знищили. 1992 року на цьому місці встановили чорний лабрадоритовий надгробок.

Пам'ятьРедагувати

У радянські часи його ім'я замовчували. «Можна було говорити про кого завгодно, тільки не про нього. Не те що його ім'я було якось напряму заборонене. Але воно було, пригадую, виразно небажане», — згадував Сергій Білокінь.

Сьогодні пам'ять Д. Щербаківського вшановує Національна спілка майстрів народного мистецтва України, яка щороку до дня народження вченого присуджує премію його імені.

На честь Данила Щербаківського у Києві названо вулицю у Шевченківському районі міста.

2017 року в с.Шпичинці встановили меморіальний знак на честь Михайла, Вадима і Данила Щербаківських.

ПраціРедагувати

Із наукової спадщини Д. Щербаківського лишилося мало. Багато з написаного не було надруковане, а потім знищене, вилучене чекістами з його помешкання. Те, що лишилося, зберігається в науковому архіві Інституту археології НАН України (фонд № 9). Залишив понад 40 друкованих праць і десятки рукописів.

Найважливіші публікації:

ПриміткиРедагувати

  1. Ходак, Ірина (2020). Людський заробіток. Данило Щербаківський: сильвета українського мистецтвознавця. Київ, Харків: Вид. О.Савчук. с. 80. ISBN 978-617-7538-49-2. 
  2. Ходак, Ірина (2020). Людський заробіток. Данило Щербаківський: сильвета українського мистецтвознавця. Київ, Харків: Вид. О.Савчук. с. 83–84. ISBN 978-617-7538-49-2. 
  3. Ходак, Ірина (2020). Людський заробіток. Данило Щербаківський: сильвета українського мистецтвознавця. Київ, Харків: Вид. О.Савчук. с. 20, 119. ISBN 978-617-7538-49-2. 
  4. Блог історика: 1927 рік. Самогубство Данила Щербаківського. BBC News. 6 червня 2017. Архів оригіналу за 8 лютого 2018. Процитовано 23 травня 2021. 
  5. http://prostir.museum/ua/post/36039

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати