Штрих-код

спосіб запису даних, зручний для зчитування машиною

Штрих-ко́д, штрихови́й код — спосіб запису даних, зручний для зчитування машиною. Найчастіше трапляються штрих-коди у вигляді смуг різної товщини, які містять ідентифікатори товарів. Також існують штрихові коди, складені з крапок, квадратів та інших геометричних фігур, які призначені для розпізнавання різними пристроями (сканерами штрих-кодів, застосунками у смартфонах, тощо) та подальшої обробки кодів в інформаційних системах. Вони застосовуються в роздрібній торгівлі для ідентифікації товарів, на квитках та інших документах, автомобілях, у наукових дослідженнях тощо.

Штрих-код UPC
QR-код із посиланням на головну сторінку мобільної версії української Вікіпедії.

Історія виникненняРедагувати

Штрихове кодування винайшов інженер Давид Коллінз[джерело?]. Після закінчення інженерного факультету Массачусетського технологічного інституту в 1950-х роках він пішов працювати у Пенсильванську залізницю, де йому довелося зіткнутися з рутинною працею — сортуванням вагонів. Їх треба було перерахувати, з'ясувати номери, та відповідно до документації визначити, куди кожен вагон має їхати. Процедура довга, та без гарантії уникнення помилок. Тоді й прийшла ідея освітлювати номери вагонів прожекторами та зчитувати їх за допомогою фотоелементів. Інженер-винахідник, щоб зробити простішим розпізнавання номерів, запропонував записувати їх не лише цифрами, але й спеціальним кодом, що містив червоні й сині смуги, розташовані на вагоні в прямокутнику півметра довжиною. Випробування підтвердили, що сканувальний пристрій може правильно зчитувати код навіть при швидкості руху вагона близько 100 км/год. Однак Коллінз не заспокоївся. Успіх підштовхнув його вдосконалювати систему. В 1968 році замість прожектора, котрий вимагав надто багато електроенергії, він застосував лазерний промінь. Розміри сканувального пристрою стали набагато меншими, зменшилось і розміри маркування, що навело Коллінза на думку застосувати штрихове кодування не тільки на залізниці, але й як товарний код.

В 1973 році в США була створена організація Universal Product Code — (UPC, укр. Універсальний товарний код), котра пропагувала застосування штрих-кодів у торгівлі та виробництві. Основний варіант стандарту (UPC-A) мав 13-значні коди, а для малогабаритних товарів (таких як жувальна гумка, сигарети, лікарські засоби і т.ін.), було передбачено скорочені 6-значні коди (UPC-E).

З 1977 року аналогічну вдосконалену систему для ідентифікації товарів у роздрібній торгівлі під назвою Європейський номер артикулу (англ. European Article Number — EAN) стали застосовувати в Західній Європі. У EAN-8, як і в EAN-13, кожна цифра кодується за допомогою чотирьох штрихів: двох білих і двох чорних. Штрихи можуть мати відносну ширину в одну, дві, три або чотири одиниці. Загальна ширина штрихів для однієї цифри становить сім одиниць.

Із 2005 року ці дві системи об'єдналися під назвою EAN International[1].

Перші коди були лінійними. У них дані (цифри або літери) кодують послідовністю штрихів та проміжків, розташованих на одній прямій лінії. На початку XXI ст. такі коди були найбільш розповсюдженими завдяки простоті.

Цифра Штрихи
9 3-1-1-2
8 1-2-1-3
7 1-3-1-2
6 1-1-1-4
5 1-2-3-1
4 1-1-3-2
3 1-4-1-1
2 2-1-2-2
1 2-2-2-1
0 3-2-1-1

Пізніше набули поширення штрихові коди, в яких дані кодуються за допомогою графічних елементів, розташованих на площині (двовимірні або матричні коди)[2]. Їх можна застосовувати для кодування більшого обсягу інформації[3].

Див. такожРедагувати

ДжерелаРедагувати

  1. Про штрихові коди. ДжіЕс1 Україна. Процитовано 25 грудня 2019. 
  2. Руда Т.В. Штриховий код // Митна енциклопедія : у 2 т. / І. Г. Бережнюк (відп. ред.) та ін.. — Хм. : ПП Мельник А. А., 2013. — Т. 2 : М — Я. — С. 467. — 536 с. — ISBN 978-617-7094-10-3.

ПосиланняРедагувати