Відкрити головне меню

Шотландська література

Відомі шотландські письменники: Роберт Бернз, Вальтер Скотт і Роберт Луїс Стівенсон

Література Шотландії — літературні твори, написані в Шотландії або шотландськими авторами. Основними мовами шотландської літератури є гельська, латинська і давньоанглійська (Середньовіччя); англійська і скотс (Відродження — Нова історія).

До шотландської літератури раннього середньовіччя, в основному, належать ліричні твори на тему релігії (християнства або язичництва), монархії або війни. У зв'язку з тим, що в Ранньому Середньовіччі кельти населяли всю Британію, в шотландській літературі простежується вплив валлійської та бритської культури. Вважається, що в Шотландії був написаний один із творів відомого валлійського барда Талієсина[ru].

В період Високого Середньовіччя продовжувалося використання ґельської та латинської, як літературних мов. Шотландські барди активно співпрацювали з ірландськими; тому в Ірландії і Шотландії в XI—XII ст. були вперше записані саги фенійського циклу[ru] кельтських міфів і легенд. Почав розвиватися жанр хроніки, який досяг розквіту в Пізньому Середньовіччі та в епоху Відродження. Крім того, Пізнє середньовіччя ознаменувалось початком розвитку прозаїчних літературних жанрів.

В епоху Відродження став популярним жанр балади (пізніше прославлений Робертом Бернзом і Вальтером Скоттом); почали публікуватися збірники балад. Однією із самих відомих і повних поетичних збірок стала так звана «Книга настоятеля Лісморського», яка нині зберігається в Національній бібліотеці Шотландії[ru].

Новий час збігся із періодом Шотландського просвітництва[ru] — періодом розквіту філософської та научної літератури. З'явилися нові жанри — наприклад, урбаністична лірика. В XVIII—XIX ст. жили і творили троє найвідоміших шотландських письменників — Роберт Бернз, Вальтер Скотт і Роберт Луїс Стівенсон.

Початок XX століття став періодом модернізму, так званого Шотландського Ренесансу. В цей час поетом Х'ю Макдіармідом[ru] була відроджена літературна мова скотс, тому до цього часу шотландські автори поділяються на дві основні групи: одні, наслідуючи Макдіарміда, пишуть на скотс, інші в своїх творах використовують англійську.

Зміст

СередньовіччяРедагувати

Раннє СередньовіччяРедагувати

 
Перша частина поеми «Гододін» в Книгі Анейріна

Після того, як римляни пішли з Британії і сформувалося Королівство Альба люди з півночі Британії говорили на декількох кельтських мовах і на давньоанглійській; після христянізації як мова богослужіння поширилась латинь. Пікти в основному розмовляли на якійсь бритській мові. Із власне піктської літератури тих часів жодних творів не збереглося[1]. Але на території теперішньої Шотландії деякі твори були написані мовою, яка згодом розвинулася у валлійську. З них найбільш відомими є «Гододін[en]» (валл. Y Gododdin, поема, яку приписують барду Анейріну, що жив у державі Гододін в VI ст.) і «Битва при Гвен-Істрад[en]» (валл. Gweith Gwen Ystrat, поема, яку приписують Талієсину[ru], сучаснику Анейріна з Північного Уельсу)[2].

Також до того періоду відносять деякі релігійні тексти на ґельській мові, наприклад, «Елегія про Святого Колумба», яку приписують [3] Делану Форгейлу (бл. 597 року), і «Похвальне слово святому Колумбу» Беккана Мак Лугдеха (бл. 677 року)[4]. На латині були написані такі тексти, як «Молитва про захист» (середина VI ст.) і «Великий Творець» (бл. 597 року, який приписують святому Колумбу)[5]. «Життя Колумба» (лат. Vita Columbae) аббата Адомнана Айонського[6], вважається найбільш значущим твором шотландської середньовічної релігійної літератури, інші поеми і канони, написані цим же аббатом[7], також були на латині[8].

На давньоанглійській мові в той період була написана поема «Сон Хреста[en]», уривки з якої були знайдені на Рутвельському хресті[en] — єдиний пам'ятник нортумбрійського діалекту давньоанглійської мови Раннього Середньовіччя[9].

З літератури раннього середньовіччя скандинавів, які населяли частину шотландської території, збереглися тільки дохристиянські релігійні вірші, наприклад, опис валькірій[10].

Одним із основних жанрів світської шотландської поезії того часу було вихваляння (англ. praise), адресоване монархам. До наших днів збереглися написані придворним бардом вихваляння короля Уріена[ru], правителя королівства Регед на півдні Шотландії[11].

«Гододін»Редагувати

«Гододін», як вже було сказано вище — один з найвідоміших творів шотландської середньовічної літератури[12]. Хоча цю поему називають героїчним епосом, в ній немає ніякого єдиного сюжету: 1500 рядків діляться на окремі, мало пов'язані між собою елегії про воїнів з Гододіну, полеглих у битві при Каттеріку[en][12].

У різних списках «Гододіна» в поемі є віршовані вставки, які не мають спільного з темою твору, наприклад, «Пролог оповідача» (опис барда, що збирається почати розповідь на бенкеті) і «Плащ Диногата» (колискова або дитячий віршик про хлопчика Диногата, який слухає, як його мати і шість рабів співають вихваляння його батькові-мисливцеві)[12].

У тексті «Гододіна», як вважають деякі вчені, містяться найбільш ранні відомі згадки про короля Артура (у поемі названий гододінським воїном Гваврддуром), а також про Мирддіна (валлійська версія імені Мерліна). Але невідомо, чи є ці згадки пізнішими вставками, чи ж вони були в оригінальному тексті. У другому випадку вони можуть служити підтвердженням існування Артура і Мирддіна як історичних постатей[12].

Високе СередньовіччяРедагувати

 
Дірська книга, що містить латинський текст Євангелія від Матвія

До того, як під час правління Давида I почався активний вплив норманської та саксонської культури на шотландську, в Шотландії багато авторів писали літературні твори переважно ґельською і латинською мовами. Література цими мовами продовжувала створюватися до XIII століття у східних областях Південно-Шотландської височини, зокрема, поряд з Лох-Лівен і в Брикіні[ru][13].

Є теорія, що в Шотландії до XVI століття було написано багато творів ірландською мовою, але, як і ґельські книги, вони не збереглися. Наприклад, на думку американського академіка Томаса Оуена Кленсі, ірландська поема Lebor Bretnach була спочатку написана у монастирі в Абернеті, хоча й збереглися тільки її ірландські списки[14].

Один з небагатьох поетів Високого Середньовіччя, чиї твори дійшли до наших днів — Ґіллебрихде Албанах[en]. Найвідоміший його твір — «Прямуючи в Дам'єтту» (1218), поема, натхненна П'ятим хрестовим походом[15].

В XIII столітті як офіційна та літературна мова поширилася французька. Саме тоді був написаний роман артурівського циклу «Роман про Фергуса[en]» (давньофр. Roman de Fergus) Гійома ле Клерка[12], найраніший зі збережених некельтських творів мовою, яка використовувалась при дворі[16].

У той самий період на Зовнішніх Гебридах, Оркнеях та інших територіях з норвезьким населенням були написані деякі твори норвезькою мовою. І, навпаки, «Сага про оркнейців» (давньоскан. Orkneyinga saga) була написана в Ісландії, хоча й описує Оркнейські острови[17].

Крім французької мови, мовою літератури — переважно релігійної — залишалась латина. До Високого Середньовіччя відносяться такі відомі твори латиною, як «Пісня про смерть Сомерледа» (лат. Carmen de morte Sumerledi) — поема про перемогу жителів Глазго над Сомерледом[ru][18] — і хвалебний гімн святому Колумбі «Інчколмський[en] Антифон» (лат. Inchcolm Antiphoner)[19]. Для написання різних житій святих, наприклад, «Життя і чудес святого Кентігерна» (лат. Vita et Miracula Sanctissimi Kentegerni) і «Життя святої Маргарити, королеви Шотландської» (лат. Vita Sanctae Margaretae Scotorum Reginae), також, як і раніше, використовувалась латина[12]. Нею були написані твори таких шотландських теологів, як Адам Драйбурський, Майкл «Скоттус» і Джон Данс «Скоттус»[12]. Латиною були написані деякі хроніки, наприклад, «Елегійна хроніка» (лат. Cronicon Elegiacum) і «Метрична хроніка» (лат. Cronicon Rhythmicum) (остання в XV столітті, можливо, була доповнена Волтером Бавером)[12].

У XII—XIV століттях регулярно проходили збори поетів Ірландії і Шотландії, на яких обговорювалися зміни в літературному стилі і мові. Перше таке зібрання, про яке залишилися точні письмові відомості, відбулося на Різдво 1351 року в Уї-Мейне[en] на території нинішнього графства Голвей, під заступництвом місцевого правителя Вільяма О Келлі[12].

Фенійський циклРедагувати

Так званий фенійський цикл[ru], або цикл Оссіана, включає ґельські міфологічні саги, що групуються навколо центрального образу воїна-героя Фінна Мак Кумала[ru]. Хоча дія саг відбувається в III столітті, оповіді остаточно оформилися і були записані в XI—XII століттях[20]. Останнім твором, який відносять до фенійського циклу, вважається «Ле про Ойсіна [Оссіана] в Країні Юності» (бл. 1750) Майкла Коміна[20]. Сюжет саг циклу заснований на реальних подіях: при ірландському королі Кормаку Мак Арті справді перебували спеціально навчені воїни, так звані фенії[20].

Дія циклу відбувається в Ірландії, але деякі саги були записані і на півночі Шотландії[20], і, крім того, простежується вплив на сюжет циклу шотландського фольклору[12].

Література оркадійцівРедагувати

У період, коли численні скандинави, зокрема, норвежці, населяли шотландські острови, були створені твори так званого «Золотого століття норвезької літератури»[12]. Одним з найбільш значущих творів того періоду є вже згадана «Сага про оркнейців»[12]. Хоча вона була написана на території Ісландії, її авторами, швидше за все, є оркадійці[en] — так називали себе скандинави з Оркнейських островів[12]. Її перші розділи про історію Оркнеїв не можна назвати правдивими, але розділи XII—XIII століттях описують цілком реальні події[12].

Що стосується оркадійської лірики в цілому, її основним жанром був дротткветт[ru] («написане в королівському стилі»). В ньому написані вихваляння і вірші про історичні події. Також до її традиційних жанрів відносилася лаусавіса — вірші в цьому жанрі складалися з однієї строфи і описували якісь недавні події[12].

Родина О'Д'яліРедагувати

Члени родини бардів О'Д'ялі[en] були за походженням ірландцями, але справили значний вплив на розвиток і шотландської літератури[12]. Наприклад, Тадг Дойклех О'Д'ялі[en] (?-1181) і Маойл Іоса О'Д'ялі[en] (?-1185) були названі «Верховними поетами Ірландії і Шотландії»[12]. В Аналах Лох-Се всі кращі поети тих місць порівнювалися з бардами О'Д'ялі[12].

Муйредах Албанах О'Д'ялі[en] був прозваний Мердоком Шотландцем, оскільки, вбивши збирача податків з графства Слайго, він втік у Шотландію і залишався там багато років[12]. Йому приписують біля двадцяти ліричних творів різних жанрів[12].

Члени родини О'Д'ялі вважаються майстрами лірики в жанрі dán — використовуваному багатьма бардами жанрі силабічної поезії[12].

Пізнє СередньовіччяРедагувати

 
Яків I, прожив більшу частину життя в ув'язненні в Англії і став там відомим як музикант і поет

Найбільш ранній зі збережених об'ємних текстів часів Пізнього Середньовіччя — поема Джона Барбора «Брюс (поема)[en]» (шотл. The Brus, 1375), написана під заступництвом Роберта II, яка оповідає про героїзм Роберта I Брюса в період війни за незалежність Шотландії, зокрема, в битві при Беннокберні[21]. Поема принесла авторові славу: його почали називати «батьком шотландської поезії». Примітно, що його англійському сучасникові Джеффрі Чосеру майже одночасно з ним присвоїли титул «батька англійської поезії»[22].

Продовжував розвиватися жанр хроніки: в період Пізнього Середньовіччя були написані «Хроніка шотландського народу» (англ. Chronicle of the Scottish Nation) Джона Форданського, «Справжня хроніка Шотландії» (шотл. Orygynale Cronykil of Scotland) Ендрю Вінтонського[ru] і «Скоттіхронікон» (англ. Scotichronicon) у шістнадцяти томах[12] інчколмського абата Волтера Бавера[12].

На початку XV століття, крім історичних творів, стали популярними романтичні перекладення легенд. До найбільш значущих творів того періоду, як правило, належать ліричні твори: вже згадана «Справжня хроніка Шотландії» Ендрю Вінтонського і «Вчинки і подвиги прославленого і відважного воїна сера Вільяма Воллеса» (шотл. The Actes and Deidis of the Illustre and Vallyeant Campioun Schir William Wallace) Сліпого Гаррі[en] (в останній поемі явно помітний вплив роялістської придворної політики[12]), — в яких різним чином змішалися жанри лицарського роману і хроніки. Також слід відзначити такі твори, як «Книга про Олександра» (шотл. The Buik of Alexander) і «Ланселот Озерний» (шотл. Launcelot o the Laik) Гілберта Хея[en]. Як вважається, на всю цю літературу дуже вплинули французькі лицарські романи[23].

Багато шотландських літературних творів Високого Середньовіччя створювалися так званими «макарами[en]», поетами, що були близькі до королівського двору або перебували при ньому. До них відносилися і члени королівських родин, наприклад, король Яків I, автор автобіографічної поеми «Королівські папери» (шотл. The Kingis Quair). Багато макарів були освіченими людьми, деякі були богословами. Однак не всі твори макарів були пов'язані з монархією або церквою: наприклад, ні те, ні інше не є основною темою в поемі «Скорбота про макарів» (шотл. Lament for the Makaris) Вільяма Данбара[en] (поета, який одним з перших став називати себе «макаром»[12]). Втім, світських і не пов'язаних з прославлянням королівського двору творів макарів збереглося мало[24].

Вільям Данбар і такі поети, як Роберт Генрісон[en], Волтер Кеннеді[en] і Ґевін Дуґлас[en], вважаються кращими представниками «золотого століття шотландської поезії»[25].

В кінці XV століття почала розвиватися шотландська проза. Хоча відомі й більш ранні її зразки, такі, як «Охінлекська хроніка» (англ. Auchinleck Chronicle)[26], перший завершений епічний твір, що дійшов до наших днів, — «Зерцало мудрості» (шотл. The Meroure of Wyssdome) Джона Айрленда (1490)[27]. До того періоду також належать переклади французьких книг про лицарство, наприклад, «Книга про закони в арміях» (шотл. The Book of the Law of Armys) і «Закон лицарства» (шотл. Order of Knychthode); а також переклад «Таємниці таємниць[ru]» (лат. Secretum Secretorum), листів, приписуваних Аристотелю і, як вважається, адресованих Олександру Македонському[28]. При Якові IV Ґевін Дуґлас написав перекладення «ЕнеїдиВергілія — перший повний переклад класичного тексту давньоанглійською мовою[28].

Літературні стилі поезіїРедагувати

Золотий стильРедагувати

У Середні віки багато шотландських макарів, зокрема, Данбар і Генрісон, використовували особливий, так званий «золотий стиль» (англ. aureate style або golden style)[29]. Однією з основних відмітних особливостей цього стилю є часте вживання латинізмів: наприклад, підраховано, що в сумі в усіх творах Данбара латинізми становлять 12,9 % від загальної кількості слів, а в гімні Богородиці «Балада про нашу Пані» (шотл. Ane Ballat of Our Lady) Данбара — 31,1 %.

Крім латинізмів, для лірики, написаної в золотом стилі, були характерні вживання чисто англійських слів (яскравий приклад — поема «Будяк і троянда», шотл. The Thrissil and the Rois, Данбара), складні схеми римування (як, наприклад, в «Королівських паперах») і відповідна стилю тематика — переважно релігійна (приклад — «Балада про нашу Пані») або ж алегорична (приклад — «Орфей і Еврідіка», шотл. Orpheus and Eurydice, Генрисона); зустрічалися вірші в золотом стилі, що прославляють королів або описують значні історичні події[29].

Низький стильРедагувати

При написанні комедій і сатир макарами використовувався низький стиль (англ. low style), повна протилежність золотому[29]. Дуже часто в поезії того чи іншого автора твору у золотому стилі міг відповідати аналог в низькому стилі. Наприклад, у Данбара спостерігаються явні паралелі між «Баладою про нашу Пані» (золотий стиль) і «Боротьбою» (шотл. The Flyting, низький стиль), «Духмяною трояндою чесноти» (шотл. Sweit Rois of Vertue, золотий) і «В таємному місці» (шотл. In secreit plais, низький), «Будяком і трояндою» (золотий) і «Танцем семи смертних гріхів» (шотл. The Dance of the Sevin Deidly Sins, низький)[29].

Для низького стилю характерна проста схема римування (наприклад, aabccb в «Танці семи смертних гріхів»); з різних видів строф найчастіше використовується куплет[29]. Лексика низького стилю включає переважно слова, що походять з норвезької і ґельської мов[29]. Граматика тяжіє до граматики розмовної шотландської[29].

Простий стильРедагувати

Крім золотого і низького стилів, у поезії Пізнього Середньовіччя міг використовуватися простий (англ. plain style). В цьому стилі написані чисто повчальні вірші, наприклад, «Про розсудливість у щедрості» (шотл. Of Discretioun in Geving) Данбара[29]. Мета простого стилю полягала у створенні грамотно побудованих, не особливо вигадливих віршів, але без розмовної лексики[29].

Латинізми в простому стилі допускалися, але лише тоді, коли їх не можна було замінити відповідними словами скотс. Неприйнятними були англійські запозичення, діалектизми і просторічні вирази[29].

Епоха ВідродженняРедагувати

 
Вільям Александер[ru] (бл. 1577—1640), дворянин і поет, член Кастальської групи[30]. Портрет роботи невідомого художника

Король Яків V протегував літераторам. За його наказом[12] Вільям Стюарт і Джон Белленден[en] зробили віршований і прозовий переклади «Історії шотландців» Гектора Бойса[en] (1527) з латини. Також при дворі Якова V творив поет Девід Ліндсей[en], лорд Ліон; придворна політика вплинула на його твори сильніше, ніж на твори його попередників[12]. Саме він вважається автором «Славетної сатири про три верстви» (шотл. Ane Pleasant Satyre of the Thrie Estaitis, 1540, розширена версія виконана в 1552 році[12]), однієї з найбільш ранніх збережених завершених шотландських п'єс[12]. В ній містилася пропаганда Реформації[12]. Ліндсей також став першим відомим шотландським автором, чий твір («Діалог між Життєвим Досвідом і якимсь придворним», шотл. A Dialog betuix Experience and ane Courteour) переклали з скотс на якусь іншу мову, крім латини та англійської: у 1591 році цю поему було перекладено данською[12].

Яків VI сам був поетом; крім того, в 1584 році, у віці 18 років, він опублікував працю «Правила віршування шотландською мовою і помилки, яких слід у ньому уникати» (англ. Some Rules and Cautions to be Observed and Eschewed in Scottish Prosody)[31]. Також він став покровителем і членом групи придворних поетів і письменників, так званої «Кастальської групи[en]» (назва походить від назви Кастальського джерела), в яку входили, серед інших, Вільям Фаулер[en] і Александр Монтгомері[en]. Останній був королівським фаворитом[32]. Король називав його «майстром поезії»[12].

1580-і роки вважаються часом розквіту придворної поезії при Якова VI[12].

Саме в епоху Відродження в Шотландії став популярним жанр балади[12], хоча він був відомий і раніше: такі балади, як «Сер Патрик Спенс[ru]» і «Томас Рифмач[ru]», виявлені у XVIII столітті, датуються XIII століттям[33]. Швидше за все, вони спочатку передавалися з покоління в покоління усно, і тільки з поширенням книгодрукування були записані, а пізніше — включені в різні збірки народної поезії, зокрема складені Робертом Бернзом і Вальтером Скоттом[34]. Але в XVI—XVII століттях балади почали писати поети-аристократи, такі, як Роберт Семпілл[en] (1595—1665), леди Елізабет Вордлов[en] (1677—1727) і леди Гризель Беллі[en] (1665—1746)[35].

«Історія шотландців»Редагувати

 
Гектор Бойс. Портрет роботи невідомого художника.

Гектор Бойс, автор вже згадуваної «Історії шотландців» (лат. Scotorum Historia, повна назва «Історія шотландців від самого походження народу з незвичайним описом і багато чого іншого, і держави, і світу», лат. Scotorum Historia a prima gentis origine cum aliarum et rerum et gentium illustratione non vulgari[12]), вважається завдяки цій праці одним з найбільших шотландських письменників епохи Відродження[12]. Втім, він не може вважатися хорошим істориком, оскільки «Історія шотландців» містить численні вставки з міфів і легенд і домисли самого автора[12]. Незважаючи на це, книга стала дуже популярною[12]. Автор присвятив її Якову V[12].

Вона була написана в стилі праць Тита Лівія, Цицерона і Тацита; деякі її розділи були присвячені культурній, зокрема, літературній спадщині Римської імперії[12].

Бойс особисто контролював роботу Беллендена над перекладом «Історії» на скотс[12].

На «Історії шотландців» ґрунтувалися автори багатьох хронік епохи Відродження, наприклад, єпископ Джон Леслі[en] у своїй книзі «Десять книг про джерело, що поклало початок звичаям і державі шотландців»(лат. De origine moribus & rebus gestis Scottorum libri decem) (1578) і Джордж Б'юкенен[ru] в «Роботі з історії держави шотландської» (лат. Rerum Scoticarum Historiae) (1582)[12].

«Книга настоятеля Лісморського»Редагувати

Одним з найцінніших ґельських манускриптів[12] вважається «Книга настоятеля Лісморського» (англ. The Book of the Dean of Lismore, 1512—1542) Джеймса і Дункана Макгрегорів, написана в Пертширі[12]. Ця «Книга» являє собою дивне явище в літературі: вона складається не тільки із завершених віршів, але і з незакінчених строф, чернеток, прозових вставок, так що невідомо, чи дійшло до нас її закінчене видання чи тільки чернетки та допоміжні матеріали[12]. У неї включені уривки з віршів Данбара, Генрісона та інших відомих поетів[12], причому не тільки шотландських — в ній є уривок з твору, приписуваного Джеффрі Чосеру[12].

У «Книзі» представлені всі три мови, що використовувалися в Пізньому Середньовіччі та в Епоху Відродження в Шотландії: латина, скотс і ґельська (розмовна та літературна)[12]. Всі вірші ґельською, що містяться в «Книзі» — силабічні[12].

Твори в «Книзі» можна розділити на чотири основні групи: релігійні, «придворні» (панегірики), героїчні (цю групу, головним чином, складають уривки з фенійських саг[12]) та гумористичні (переважно віршовані жарти про духовенство або жінок[12])[12].

Зараз оригінал «Книги настоятеля Лісморського» зберігається в Національній бібліотеці Шотландії[12].

Сайліс КеппохськаРедагувати

Сайліс на Сіпейх (Кеппохська), якобітська поетеса, може бути названа найважливішою фігурою в шотландській поезії кінця XVII—початку XVIII століття[12]. Вона походила з давнього роду Макдональд, а її чоловік Олександр — також з відомої і впливової сім'ї Гордонів, що дозволило їй займатися політикою і писати вірші на злободенні соціально-політичні теми[12]. Частина її віршів була написана в першій чверті XVIII століття як реакція на створення Королівства Велика Британія, а пізніше — на якобітське повстання 1715 року[12].

Її найвідоміший вірш — вірші про смерть Аласдера Дабха, одного з вождів клану Макдональд[12].

Балади та їх збіркиРедагувати

З поширенням жанру балади в Шотландії почалося і його вивчення. Уже в 1568 році Джордж Беннатайн[en] опублікував збірку балад Ліндсея, Дугласа, Монтгомері та інших авторів; причому розділив твори в збірці на «балади богословські» (шотл. ballatis of theologie), «балади, сповнені мудрості й моралі» (шотл. ballatis full of wisdome and moralitie), «балади кумедні» (шотл. ballatis mirry) і «балади любовні» (шотл. ballatis of luve)[12]. Манускрипт цієї збірки, так званий Манускрипт Беннатайна, є одним з важливих джерел балад епохи Відродження[12].

Не всі твори в цьому манускрипті і йому подібних названі баладами, але зазвичай це слово зустрічається в самих назвах віршів, один із прикладів того — «Балада, складена про Маргрет Флемінг» (шотл. The ballad maid upoun Margret Fleming)[12].

Збірки балад публікувалися дуже часто. Крім манускриптів Беннатайна, однією з найзнаменитіших є збірка «Славні християнські балади» (шотл. The Gude and Godlie Ballatis, приписується Джону Веддерберну[en], список, що зберігся, відноситься до 1567 року), пізніше в 1621 році розширена Андро Гартом і видана під назвою «Короткий збірник божественних духовних пісень, написаних за різними біблійними епізодами, і інших балад, перероблених з непристойних пісень, щоб уникнути гріха і перелюбу, з додаванням деяких славних християнських балад, що не увійшли до першого видання» (шотл. Ane Compendious Booke, of Godly and Spiritual Songs. Collectit out of sundrie parts of the Scripture, with sundries of other Ballates changed out of prophaine sanges, for avoyding of sinne and harlotrie, with augmentation of sundrie gude and godly Ballates, not contained in the first Edition)[12].

Балади неодноразово перероблялися з «непристойних пісень», згаданих в заголовку збірника Гарта. Наприклад, пристрасна балада «Джон, скоріше поцілуй мене зараз» (шотл. John Cum Kis Me Now), згодом оброблена і перевидана Робертом Бернзом, в епоху Відродження була перероблена на релігійний лад: поцілунок став побожним прикладанням, Джон — Адамом, а другим героєм вірша став Бог[12]. А під пером поета-якобіта та сама балада стала їдкою політичною сатирою[12].

Подорожні нотаткиРедагувати

В епоху Відродження набув популярності жанр подорожніх нотаток[de][12]. До нього відносяться такі твори, як «Недавня подорож в Сент-Кілду» (англ. A Late Voyage to St Kilda, 1698) і «Опис західних островів Шотландії, приблизно 1695 рік» (англ. A Description of the Western Isles of Scotland, circa 1695, 1703) Мартіна Мартіна[en][12]. Зазвичай подорожні нотатки були написані в прозі, але зустрічалися й ліричні твори в цьому жанрі, наприклад, «Поетичний опис Оркнеїв» (англ. Poetical Description of Orkney, 1652)[12].

Багато подорожніх нотаток, такі, як «Опис географії Шотландії» (англ. A Geographical Description of Scotland, 1681) Джеймса Патерсона, вважалися й художніми творами, та підручниками з географії[12].

Шотландська драматургія епохи ВідродженняРедагувати

Найраніша збережена шотландська п'єса, написана до Реформації, датується 1500 роком і називається «П'єса про ріллю» (англ. Plough Play); в ній символічно описується смерть і заміна старого вола[12]. Ця і подібні їй п'єси виконувалися в першу неділю після Хрещення, коли відзначали початок відновлення землеробських робіт[12]. Під впливом Церкви зміст таких п'єс поступово стали підводити під християнську основу[12], а пізніше було видано повну заборону на святкування травневого свята[ru], Йоля та інших свят, що мають язичницьке походження, і разом з ними заборонили й п'єси, що на них виконувалися[12].

П'єси біблійної тематики, втім, часто виконувалися і без цієї заборони. Найперша згадка про таку п'єсу (вистава була приурочена до свята Тіла і Крові Христових) відноситься ще до 1440 року[12]. Але й драматургія на біблійні сюжети, що процвітала в Пізньому Середньовіччі, зникла протягом XVI століття внаслідок Реформації[12].

П'єси ж інших жанрів — алегорії адаптації античних творів — були дуже популярні в народі і при дворі; у них грали навіть монархи[12]. Наприклад, на весіллі Марії Стюарт в 1558 році в Единбурзі виконувалася п'єса (до наших днів не дійшла) «Торжество і гра» (шотл. Triumphe and Play)[12].

Після того, як Яків VI став англійським королем і поїхав у 1603 році з Шотландії, драматургія занепала. У період з 1603 до 1700 року в країні, наскільки відомо, були написані тільки три п'єси, з яких дві були поставлені на сцені[12].

Мови шотландської літератури епохи ВідродженняРедагувати

Основною літературною мовою Шотландії поступово став скотс[12], але, незважаючи на це, він був не єдиним. В літературі також використовувалися ґельська і латинська мови.

ҐельськаРедагувати

Хоча після початку англійського та нормандського впливу на Шотландію ґельська мова стала менш поширеною, до епохи Відродження відноситься й період відродження цієї мови на західних і південно-західних територіях[12]. Про це Мартін згадує у своєму «Описі західних островів»; він підкреслює, що на заході Шотландії ґельська мова використовувалася і як літературна, і як мова офіційних документів[12].

Крім того, зустрічаються деякі літературні твори, написані на суміші ґельської і скотс[12]. Це, наприклад, вже згадана «Книга настоятеля Лісморського»: в ній використовується ґельська лексика за граматичними правилами скотс[12].

ЛатинськаРедагувати

 
Джордж Б'юкенен. Портрет роботи Арнольда ван Браункгерста.

У зв'язку з виниклим у Франції в XVI столітті рухом неокласицистів латина в епоху Відродження продовжувала бути популярною літературною мовою. Її використовував, наприклад, Джордж Б'юкенен[ru], який вважається найбільшим латиністом свого часу[12]. Раніше латина була мовою поетичних хронік, таких, як «Історія великої Британії, як Шотландії, так і Англії» (лат. Historia Britanniae Majoris tam Angliae quam Scotiae) Джона Мейра (1521)[12].

Латину також використовували багато інших авторів, серед них Бойс, Белленден і Вільям Драммонд[ru][12]. Твори шотландських латиністів перекладалися багатьма європейськими мовами, наприклад, французькою, німецькою, італійською, польською, угорською і голландською[12].

Новий часРедагувати

Після об'єднання з Англією культура Шотландії стала перебувати під значним впливом англійської, але, тим не менш, в Новий час і споконвічно шотландська культура, і література в тому числі, продовжувала розвиватися і отримала світову популярність. Наприклад, Аллан Ремсей[en] (1686—1758) відродив інтерес до старих літературних жанрів, зокрема,пасторальної поезії[36], за що його дуже поважали сучасники, зокрема, наприклад, ірландський поет Джеймс Арбакл[en][37]. Багато поетів зверталися в своїй творчості до стародавніх ґельських легенд[37].

Джеймс Макферсон став першим шотландським поетом, який завоював всесвітню славу: він оголосив, що нібито знайшов і переклав вірші Оссіана, і опублікував під їх виглядом власні твори. Ці вірші називали кельтським аналогом античної літератури. Вони були перекладені на багато європейських мов і вплинули на розвиток романтизму[37]. Поемою Макферсона «Фінгал» (англ. Fingal, 1762) надихалися Йоганн Гете і Йоганн Гердер[38]; іншими його творами — Анна-Луїза Жермена де Сталь та інші європейські письменники[37]. В даний час з'ясувалося, що вся лірика Макферсона — не переклад з кельтської, а його вірші в стилі кельтських саг і засновані на кельтській міфології[39].

У XVIII столітті, крім Джеймса Макферсона, єдиним з прославлених за кордоном шотландських поетів став Роберт Блер, завдяки своїй поемі «Могила» (англ. The Grave, 1743), яка стала відомою у Нідерландах і Німеччині[37].

Втім, якщо широкому колу європейських читачів XVIII століття були малознайомі твори їхніх шотландських сучасників, то по всьому світу були дуже популярні збірки старих шотландських балад: ці балади перекладалися багатьма мовами, а знамениті письменники, такі, як Олександр Пушкін і Ханс Крістіан Андерсен, писали їх перекладення[37].

У другій половині XIX століття багато книг шотландських авторів стали бестселерами у зв'язку з англоманією, що охопила Європу, зокрема, Італію і Францію[37]. Серед них були готична повість «Химерна пригода з доктором Джекілом та містером Гайдом» (1886) та інші твори Роберта Льюїса Стівенсона, цикл творів про Шерлока Холмса Артура Конан Дойла, а також твори в жанрі фентезі, до прикладу, серія повістей про Пітера Пена Джеймса Баррі і повісті Джорджа Макдональда[40].

Епістолярні жанриРедагувати

У Новий час у Шотландії почали активно розвиватися жанри щоденника та листування[37]. Вони були дуже популярні в середовищі буржуазії[37]. Однією зі значних фігур літератури Шотландії в цих жанрах є Джеймс Босвелл[en], який написав щоденник[37] і також вів пізніше опубліковане листування з багатьма впливовими людьми, наприклад, з високоповажним Ендрю Ерскіном[37].

Що стосується публікації листів, вона довгий час була заборонена[37]. Лише в дев'ятнадцятому столітті, багато в чому завдяки Вальтеру Скотту, настав золотий вік епістолярних жанрів у Шотландії[37]. Скотта, так само як і Байрона з Босвеллом, порівнюють з такими представниками літератури в таких жанрах, як Семюел Піпс[37].

Шотландське ПросвітництвоРедагувати

Терміном «Шотландське Просвітництво» у XX столітті стали позначати XVIII століття після об'єднання Шотландії та Англії, коли в Шотландії активно розвивалися філософія і науки. Деякі сучасні історики вважають, що виділяти цю епоху як час якогось особливого розквіту некоректно, оскільки і за десятиліття до об'єднання в Шотландії вже тривав досить швидкий і різнобічний розвиток культури. Проте, поняття Шотландського Просвітництва вкоренилося і продовжує використовуватися, зокрема, тому, що саме той час характеризується концентрацією уваги філософів і вчених на людині та її природі[37].

Велику роль у розвитку філософської літератури цього періоду зіграв Девід Юм: час публікації його перших робіт і вважають початком епохи Шотландського Просвітництва[37]. В цей період було написано багато робіт Юма, Адама Сміта та інших науковців та літераторів з історії, соціології, антропології та економіки; деякі з цих робіт уводили в перелічені науки нові теорії[37].

Урбаністична поезіяРедагувати

 
Аллан Ремсей. Портрет роботи Вільяма Ейкмана

Урбаністична поезія, що розвинулася у XVIII—XIX століттях, описувала різні аспекти життя в містах. Одним з перших шотландських поетів-урбаністів був Аллан Ремсей, який написав кілька ліричних творів про Единбург[37]. Серед його послідовників були Роберт Ферґюсон[en], Джеймс Томсон[ru], Джон Девідсон (поет)[ru][37].

Ремсей показував як хороші, так і погані сторони міського життя, але сам він був затятим прихильником урбанізації, зокрема, економічного і культурного розвитку Единбурга[37]. Інші автори урбаністичної лірики, наприклад, Фергюссон, ставилися до цього прогресу неоднозначно, про що писали в своїх віршах[37]. Деякі, наприклад, Томас Кембелл в «Рядках про повернення до шотландської річки» (англ. Lines on Revisiting a Scottish River), Джеймс Іссон у «Дівчині з фабрики» (англ. The Factory Girl), Маріон Бернстейн у «Пісні міста Глазго» (англ. The Song of Glasgow Town) та «Пісні для робітника» (англ. The Song for the Working Man), явно опиралися індустріальному розвитку країни[37]. Але були серед поетів і прихильники думки Ремсея: таким прихильником, який ще більш активно відстоював свою точку зору на урбанізацію, був Джеймс Томсон[37]. Крім того, були літературні твори, автори яких передавали свою неприязнь до прогресу та урбанізації через гумор та іронію — наприклад, «Як ми поїхали вгору по Гленматчкінській залізниці і як ми звідти вибралися» (англ. How we got up the Glenmutchkin railway and how we got out of it, 1845) Вільяма Ейтоуна[en][37].

У XIX столітті в ліриці урбаністів зустрічався мотив «темного міста» — або загадкового нічного міста, або забрудненого і гинучого[37]. Його використовували такі поети, як Томсон (наприклад, у вірші «Підходячи до собору Святого Павла» — англ. The Approach to St. Paul’s; а також у поемі, що описує нічні кошмари, «Місто страшної ночі» — англ. The City of Dreadful Night), Александр Сміт[en] (у поемі «Глазго» — англ. Glasgow), Джеймс Макфарлен (у поемі «Зруйноване місто» — англ. The Ruined City)[37].

Літературний примітивізмРедагувати

Джеймс Макферсон зі своїми «Віршами Оссіана» (англ. The Poems of Ossian) і Джеймс Бітті[en], автор поеми «Менестрель» (англ. The Minstrel), поклали початок новому напрямку шотландської літератури — примітивізму[37]. Примітивісти вважали, що люди в Стародавньому світі і в Середні віки були щирішими і ближчими до природи, до природності[37]. У примітивістських творах (як художніх, так і в публіцистичних) спостерігалися обмеженість кількості використовуваних слів і одночасно яскравість і образність тексту[37].

Деякі примітивісти, такі, як Макферсон, у своїх творах прагнули до історичної і географічної точності, щоб надати їм реалістичного відтінку, а інші, серед них — Бітті, навпаки, намагалися абстрагуватися від конкретних подій і явищ[37].

Шотландський орієнталізмРедагувати

У зв'язку з тим, що в Британській Індії жила велика кількість шотландців, у шотландській літературі Нового часу розвинувся орієнталізм; зокрема, спостерігався інтерес до індійської культури, були написані твори, що прославляють романтику Сходу[37]. До орієнталістів деякою мірою належав Вальтер Скотт (це видно, наприклад, за його романом «Гай Меннерінг[ru]» та оповіданням «Дочка хірурга», англ. The Surgeon’s Daughter)[37]. Частина орієнталістів, самі працювали в Ост-Індській компанії (половина британських офіцерів в Індії в 1754—1784 роках була з Шотландії), писала більш реалістичні твори і описувала важке життя в Південній Азії[37].

З орієнталістів, що писали не про Індію, найбільш відомий Роберт Льюїс Стівенсон, який звернув увагу шотландських читачів на життя в колоніях на тихоокеанських островах, якими він багато подорожував (залишаючись, однак, гарячим патріотом Шотландії)[37].

Шотландська драматургія Нового часуРедагувати

Драматургія в Шотландії довгий час була здебільшого під забороною з релігійних причин: показувати п'єси дозволялося переважно тільки в якості інтерлюдії на музичних концертах; так, в 1747 році в Единбурзі Канонгейтський концертний зал відкрився концертом і прем'єрною постановкою «Гамлета»[37]. Але і вуличні вистави (не тільки власне вистави, але й читання народних балад і спів фольклорних пісень) продовжували йти, або таємно, або, щоб уникнути конфліктів із законом, під будь-якими пристойними приводами[37]. Подібні вистави були особливо поширені в Абердині[37].

Часто спектаклі ставилися на закритих зборах елітних клубів, наприклад, в единбурзькому клубі «Мис» (англ. Cape)[37].

Одним з перших, хто почав домагатися розвитку і державної підтримки шотландських театрів, став Аллан Ремсей. Він став автором праці «Деякі натяки на захист драматичного театру» (англ. Some Hints in Defence of Dramatic Entertainment, 1727)[37]. Крім того, він і сам писав п'єси, зокрема, його п'єса (яка пізніше стала пасторальної оперою[37]) «Маленький пастушок» (англ. The Gentle Shepherd, 1725, вперше поставлена в 1729[37]) протягом XVIII століття була поставлена в Шотландії, Англії та Америці понад 160 разів[37]. У 1736 році Ремсей побудував в Единбурзі театр[37], втім, на наступний же рік закритий незабаром після постановки першої вистави, опери «Розчарований кавалер» (англ. The Disappointed Gallant) Адама Томсона[37]. Ремсей після закриття театру написав лист у магістрат, але все ж влада відмовилася передати театр назад[37].

В кінці XVIII—початку XIX століття театральні постановки були відновлені всюди. Стали особливо популярними п'єси, що висміюють «південців» (англійців), наприклад, «Чарівник, або Шотландець у Лондоні» (англ. The Conjuror; or the Scotsman in London, 1783)[37]. Крім того, ставилися п'єси ґельською; часто інсценувалися легенди фенійського циклу[37]. У виставах цінувався шотландський колорит: ставилися п'єси про Шотландію («Марія Стюарт[ru]» Фрідріха Шиллера, «Макбет» Вільяма Шекспіра тощо) і власне «шотландська національна драма» (англ. Scottish National Drama) — «Маленький пастушок» Ремсея, «Дуглас» (англ. Douglas) Джона Гоума[en], балети на шотландські мотиви, наприклад, «Джокі і Дженні, або Любов у горах» (англ. Jockey and Jenny; or, Love in the Highlands)[37]. За мотивами шотландських балад і готичних романів було написано і поставлено багато п'єс (наприклад, «Вирок Деворгойла: мелодрама», англ. The Doom of Devorgoil: A Melo-Drama, Вальтера Скотта), сюжет яких зазвичай був побудований на викритті нібито надприродних явищ, які у фіналах виявлялися вигадками або результатами фокусів[37].

Одним з видатних представників шотландської національної драми був Вільям Генрі Мюррей[en], який співпрацював з Вальтером Скоттом[37]. Він не тільки сам писав п'єси в подібних жанрах (такі, як «Марія Стюарт, королева Шотландії, або Фортеця Лох-Левен», англ. Mary Stuart, Queen of Scotland, or, The Castle of Loch-Leven, 1825), але й сам грав у постановках і займався викладанням акторської майстерності, тим самим розвиваючи шотландську національну драму[37].

Всесвітньо відомі шотландські письменники Нового часуРедагувати

Роберт БернзРедагувати

 
Роберт Бернз вважається відомим шотландським поетом. Фрагмент портрета роботи Александра Несміта[en].

Роберт Бернз (1759—1796; в народі був відомий як Бард, Айрширський[en] Бард і улюблений син Шотландії[41]), вважається «національним бардом» Шотландії і однією з найбільш значних фігур британського проторомантизму. У своїй ліриці він використовував елементи античних, біблійних і англійських літературних жанрів, а також продовжував традиції шотландських макарів[42]. Він головним чином відомий як поет, що писав на скотс (засновник сучасного літературного скотс[29]), але він знав і англійську (переважно шотландські діалекти англійської): деякі з його творів, наприклад, «Любов і свобода» (англ. Love and Liberty) були написані і тою, й іншою мовою[43].

Крім власних віршів, він знаменитий своїми варіаціями шотландських народних пісень. Його вірш і пісня «Auld Lang Syne» (рос. Старое доброе время) співається при зустрічі Хогманаю[en] (традиційне шотландське новорічне свято); а «Scots Wha Hae[en]» (укр. Шотландці, які здійснили...) довгий час вважалася неофіційним гімном Шотландії[44].

До розвитку європейського романтизму Бернз був мало відомий за межами Шотландії: до 1800 року тільки три його твори були перекладені європейськими мовами[37].

Вальтер СкоттРедагувати

 
Сер Вальтер Скотт. Портрет роботи Генрі Реберна

Сер Вальтер Скотт (1771—1832) народився в Единбурзі, але в дитинстві багато часу проводив на фермі недалеко від руїн пізніше увічненої ним у баладі «Іванів вечір» (англ. The Eve of St John, 1808) Смальгольмської вежі[en], в Роксбергширі, в районах, де, за переказами, жив Томас Лермонт[ru][37].

Скотт почав як поет і перекладач з німецької[45]. Першим його великим твором була п'єса «Дім Тополі» (англ. The House of Aspen), запропонована до постановки в 1800 році; після кількох репетицій робота над п'єсою була перервана. Так що довгий час Скотт публікував лише лірику, в основному перекладення німецьких балад (наприклад, «Володар вогню», англ. The Fire King, 1801)[37].

Як і Бернз, Скотт цікавився історією шотландської культури[37], збирав народні балади, зокрема, він видав збірку «Пісні менестрелів з шотландського кордону» (англ. The Minstrelsy of the Scottish Border, 1802) у трьох томах[37]. Його перший твір у прозі, роман «Веверлі, або Шістдесят років тому» (1814), вважається першим шотландським історичним романом[46]. Після написання цього роману Скотт майже повністю перейшов в своїй творчості з поезії на прозу[37].

Твори Скотта, як і вірші Бернза, стали символами шотландської культури і сприяли набуттю нею популярності[47]. Скотт став першим англомовним письменником, який за життя набув всесвітньої слави[48].

Роберт Луїс СтівенсонРедагувати

Роберт Луїс Стівенсон (1850—1894) був знаменитий за життя, але протягом XX століття переважно вважався автором другосортних творів (дитячої літератури та літератури жахів)[49]. В кінці XX століття у критиків і читачів знову з'явився інтерес до його книг[49].

Крім власне художньої літератури, Стівенсон займався теорією літератури, літературною і соціальною критикою; він був переконаним гуманістом. Він вивчав історію й культуру тихоокеанських островів[50].

Хоча він більше відомий як прозаїк, його лірика також відома читачам по всьому світу; його вірш «Реквієм» (англ. The Requiem), що став і його надгробним написом, був перекладений самоанською мовою і став патетичною піснею, досі популярною в Самоа[51].

Ґельська поезія Нового часуРедагувати

В Новий час як літературна мова продовжувала використовуватися ґельська, деякі вчені відзначають так званий період «нової гельської поезії»[37]. Найвідомішим поетом Нового часу, який творив ґельською, вважається Аласдер Мак Майстир Аласдер[en], який крім того, став першим ґельським поетом, чий твір було опубліковано прижиттєво[37]. Цим твором, і водночас першим літературним досвідом Мак Майстир Аласдера, стала збірка віршів «Воскресіння старої шотландської мови» (шотл. ґел. Ais-eiridh na Sean Chánoin Albannaich)[37].

Ця збірка привернула увагу багатьох інших поетів і вплинула на відновлення розвитку ґельської літератури[37].

Нові ґельські поетичні твори Мак Майстир Аласдера і його послідовників зазвичай ділилися на шістнадцятирядкові строфи таких видів[37]:

  • úrlar — строфа, що розкриває основну тему
  • siubhal — варіація на дану тему
  • taobhluath — ліричний відступ
  • crúnluath — урочистий висновок

Реакція на політичні подіїРедагувати

Багато шотландських літераторів явно висловлювали у своїх творах реакцію на соціально-політичні події. Найраніший з відомих подібних творів Нового часу — вірш «Літо» (англ. Summer) з «Пір року» (англ. The Seasons) Джеймса Томсона. У ньому поет критикує католицький Рим, іспанську колоніальну політику, рабство, яке, як і раніше існує в світі, і «східний деспотизм» (англ. oriental despotism)[37]. Тобіас Смоллетт, який брав участь у кампанії з захоплення Картахени і оженився на дочці ямайського плантатора, як символічно, так і явно описував колоніальну політику Великої Британії в романі «Пригоди Родеріка Рендома» (англ. The Adventures of Roderick Random)[37], який став фактично автобіографією Смоллетта[37]. Навіть Джеймс Макферсон у своєму «Оссіані», на думку дослідників, завуальовано описує життя в британських колоніях[37].

Шотландців дуже хвилювала проблема рабства в США. Деякі автори — серед них Джон Мур і Генрі Маккензі[ru] відповідно в романах «Зелако» (англ. Zeluco, 1786) і «Джулія де Рубіньє» (англ. Julia de Roubigné, 1777) — люто висловлювали свою ненависть до рабства[37]. Інші — наприклад, Джеймс Босвелл у поемі «Немає скасування рабства» (англ. No Abolition of Slavery, 1791) і Томас Карлайл у книзі «Випадкові роздуми про негритянське питання» (англ. Occasional Discourse on the Negro Question, 1849) — навпаки, виступали за збереження рабства та расової дискримінації[37].

Літературна критикаРедагувати

Успішний періодичний випуск літературної критики в Шотландії почався в 1802 році, коли чотири единбурзькі юристи, що цікавилися літературою, опублікували перший номер «Единбурзького огляду[en]», часопису, що виходив раз на три місяці. «Единбурзький огляд» став еталоном для всіх журналів, які містили критичні статті про літературні твори. Його явно копіювали багато видань, наприклад, «Щоквартальний огляд» (англ. Quarterly Review), створений у 1809 році[37].

«Единбурзький огляд» став першим шотландським літературним журналом, присвяченим тільки критиці. Протягом XVIII століття вже створювалася подібна до нього періодика, приміром, «Спостерігач» (англ. The Spectator, що існував у 17111712 роках) та «Журнал для джентльменів» (англ. The Gentlemen’s Magazine, заснований у 1732 році). Але ці видання містили, крім критичних статей, і уривки з творів, і плітки, і взагалі все, що мало хоч якийсь стосунок до літератури. Жодне із таких видань довго не проіснувало[37].

XX століття — теперішній часРедагувати

 
Бюст Х'ю Макдіарміда в Единбурзі

На початку XX століття в Шотландії почав розвиватися літературний модернізм. Цей період зазвичай називають «шотландським Ренесансом»[52]. Найбільш значним представником модерністського руху був Х'ю Макдіармід[en] (справжнє ім'я Крістофер Мюррей Грів), який прагнув створити з різних шотландських говорів «синтетичну шотландську» мову. Цю мову Макдіармід використовував у багатьох своїх творах, наприклад, у поемі «П'яний дивиться на чортополох» (англ. A Drunk Man Looks at the Thistle)[52].

До інших шотландським авторів, які також вважаються учасниками модерністського руху, відносять поетів Едвіна Муїра[en] і Вільяма Сутара[en], романістів Ніла Ганна[en], Джорджа Блейка[en], Нен Шеперд[en], Арчибальда Кроніна, Наомі Мітчісон, Еріка Лінклейтера[en] і Люїса Джиббона[en], а також драматурга Джеймса Брайді[en]. Хоча їх не можна назвати письменниками однієї літературної школи, їх твори багато в чому схожі[53].

 
Керол Енн Даффі, перший шотландський поет-лауреат

Деякі письменники, чия творчість належить до періоду після Другої світової війни, такі, як Роберт Геріох[en] і Сідні Сміт[en], писали шотландською, наслідуючи Макдіарміда. Інші, наприклад, Норман Маккейг[en], Джордж Брюс і Моріс Ліндсей[en], писали англійською[54]. Джордж Маккей Браун[en] з Оркнейських островів став знаменитим завдяки творам, дія в яких відбувалася на цих островах[54].

Едвін Морган був відомим перекладачем з багатьох європейських мов, а також у 2004 році став першим шотландським макаром (звання національного поета, що надається урядом)[55].

Багато шотландських поетів другої половини XX століття (серед них Мюріел Спарк, Джеймс Кеннавей[en], Александр Троккі, Джессі Кессон[en] і Робін Дженкінс[en]) провели більшу частину життя за кордоном, але в своїх творах часто зверталися до шотландських мотивів — наприклад, Мюріел Спарк у «Кращих роках місс Джин Броді[en]» (1961)[56] і Кеннавей у сценарії до «Мелодії слави[en]» (1956)[57].

Серед шотландських бестселерів були романи Алістера Макліна[ru] та історична проза Дороті Даннетт[en][58]. До авторів більш молодого покоління (1960-ті—1970-ті роки) належать Шена Маккей[en], Аллан Спенс, Аллан Мессі[en] і Вільям Макілванні[en][58].

З 1980-х років однією з центральних фігур у шотландській літературі став поет і літературний критик Філіп Хобсбаум[59]. Він входив до групи письменників, разом з Пітером Кревітцем[en], Джеймсом Келманом, Аласдером Ґреєм, Ліз Локхед[en], Томом Леонардом[en] і Онгесом Макнікейлом[en][60].

До найзначніших шотландських творів 1990-х років зазвичай відносять романи «На голці[ru]» (1993) Ірвіна Велша, «Морверн Келлар[en]» (1995) Алана Ворнера[en], «Бідні-нещасні[en]» (1992) Аласдера Ґрея і «Як пізно це було, як пізно» (1994) Джеймса Келмана[61]. Також у цей період розвивалась детективна література: в жанрі детективу стали працювати Вел Макдермід, Фредерик Ліндсей[en], Кристофер Брукмайр[en], Квінтін Джардін[en], Деніза Майна[en] і Йен Ренкін[61].

В даний час у Шотландії популярна і поезія. Такі поети, як Дон Патерсон, Роберт Кроуфорд і Кетлін Джеймі відомі у всій Великій Британії[62]. А Керол Енн Даффі[en] стала першою жінкою і першим шотландським поетом, який отримав звання поета-лауреата[63].

ПриміткиРедагувати

  1. Koch J. T. Celtic Culture: a Historical Encyclopedia. — ABC-CLIO, 2006. — P. 305. — ISBN 1-85109-440-7(англ.)
  2. Lambdin R. T.; Lambdin L. C. Encyclopedia of Medieval Literature. — L.: Greenwood, 2000. — P. 508. — ISBN 0-313-30054-2(англ.)
  3. Brown, Clancy, Pittock & Manning, 2007, с. 96
  4. Koch J. T. Celtic Culture: a Historical Encyclopedia. — ABC-CLIO, 2006. — P. 999. — ISBN 1-85109-440-7(англ.)
  5. Brown, Clancy, Pittock & Manning, 2007, с. 94
  6. Brown, Clancy, Pittock & Manning, 2007, с. 91
  7. Brown, Clancy, Pittock & Manning, 2007, с. 118
  8. C. Gross, The Sources and Literature of English History from the Earliest Times to about 1485 (Elibron Classics Series, 1999), ISBN 0-543-96628-3, p. 217.(англ.)
  9. Treharne E. M. Old and Middle English c. 890 — c. 1400: an Anthology. — Wiley-Blackwell, 2004. — P 108. — ISBN 1-4051-1313-8(англ.)
  10. Brown, Clancy, Pittock & Manning, 2007, с. 93
  11. Brown, Clancy, Pittock & Manning, 2007, с. 63
  12. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи ак ал ам ан ап ар ас ат ау аф ах ац аш ащ аю ая ба бб бв бг бд бе бж би бк бл бм бн бп бр бс бт бу бф бх бц бш бщ бю бя ва вб вв вг вд ве вж ви вк вл вм вн вп Brown, Clancy, Pittock & Manning, 2007
  13. Broun D. Gaelic Literacy in Eastern Scotland between 1124 and 1249 // Literacy in Medieval Celtic Societies / H. Pryce, ed. — Cambridge, 1998. — P. 183—201. — ISBN 0-521-57039-5(англ.)
  14. Clancy T. O. Scotland, the ‘Nennian’ recension of the Historia Brittonum, and the Lebor Bretnach // Kings, Clerics and Chronicles in Scotland, 500—1297 / S. Taylor, ed. — Dublin/Portland, 2000. — P. 87—107. — ISBN 1-85182-516-9(англ.)
  15. The Triumph Tree: Scotland's Earliest Poetry, 550—1350 / T. O. Clancy (ed.). — Edinburgh: Canongate Books, 1998. — P. 247—283. — ISBN 0-86241-787-2(англ.)
  16. Fry M. Edinburgh. — L.: Pan Macmillan, 2011. — ISBN 0-330-53997-3(англ.)
  17. The Triumph Tree: Scotland's Earliest Poetry, 550—1350 / T. O. Clancy (ed.). — Edinburgh: Canongate Books, 1998. — P. 7—8. — ISBN 0-86241-787-2(англ.)
  18. Grant I. F. The Lordship of the Isles: Wanderings in the Lost Lordship. — Mercat, 1982. P. 495. — ISBN 0-901824-68-2(англ.)
  19. Bradley I. Columba: Pilgrim and Penitent, 597—1997. — Wild Goose, 1996. — P. 97. — ISBN 0-947988-81-5(англ.)
  20. а б в г Роллестон, 2004
  21. The Brus / A. A. M. Duncan, ed. — Canongate, 1997. — P. 3. — ISBN 0-86241-681-7(англ.)
  22. Jayapalan N. History of English Literature. — Atlantic, 2001. — P. 23. — ISBN 81-269-0041-5(англ.)
  23. Wormald J. Court, Kirk, and Community: Scotland, 1470—1625. — Edinburgh: Edinburgh University Press, 1991. — P.60—67. — ISBN 0-7486-0276-3(англ.)
  24. Grant, Alexander. Independence and Nationhood, Scotland 1306—1469/ — Baltimore: Edward Arnold, 1984. — P. 102-3.(англ.)
  25. Wormald J. Court, Kirk, and Community: Scotland, 1470—1625. — Edinburgh: Edinburgh University Press, 1991. — P.60—67. — ISBN 0-7486-0276-3(англ.)
  26. Auchinleck Chronicle / T. Thomson, ed. — Edinburgh, 1819.(англ.)
  27. Martin J. Kingship and Love in Scottish poetry, 1424—1540. — Aldershot: Ashgate, 2008. — P. 111. — ISBN 0-7546-6273-X(англ.)
  28. а б Wormald J. Court, Kirk, and Community: Scotland, 1470—1625. — Edinburgh: Edinburgh University Press, 1991. — P.60—67. — ISBN 0-7486-0276-3(англ.)
  29. а б в г д е ж и к л м Corbett, 1997
  30. The History of Scottish Literature (Cairns Craig, general editor). — Vol. I: Origins to 1660. — Aberdeen University Press, 1988. — P. 126. — ISBN 0-08-037725-4(англ.)
  31. Jack R. D. S. Poetry under King James VI // The History of Scottish Literature (Cairns Craig, general editor). — Vol. I: Origins to 1660. — Aberdeen University Press, 1988. — P. 126—127. — ISBN 0-08-037725-4(англ.)
  32. Jack R. D. S. Alexander Montgomerie. — Edinburgh: Scottish Academic Press, 1985. — P. 1—2. — ISBN 0-7073-0367-2(англ.)
  33. Lyle E. Scottish Ballads. — Edinburgh: Canongate Books, 2001. — P. 9—10. — ISBN 0-86241-477-6(англ.)
  34. Crawford R. Scotland's Books: a History of Scottish Literature. — Oxford: Oxford University Press, 2009. — P. 216—219. — ISBN 0-19-538623-X(англ.)
  35. Crawford R. Scotland's Books: a History of Scottish Literature. — Oxford: Oxford University Press, 2009. — P. 224, 248, 257. — ISBN 0-19-538623-X(англ.)
  36. Buchan J. Crowded with Genius. — Harper Collins, 2003. — P. 311. — ISBN 0060558881.(англ.)
  37. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи ак ал ам ан ап ар ас ат ау аф ах ац аш ащ аю ая ба бб бв бг бд бе бж би бк бл бм бн бп бр бс бт бу бф бх бц бш бщ Manning, Brown, Clancy & Pittock, 2007
  38. Buchan J. Crowded with Genius. — Harper Collins, 2003. — P. 163. — ISBN 0060558881.(англ.)
  39. Thomson D. The Gaelic Sources of Macpherson’s “Ossian”. — Aberdeen : Oliver & Boyd, 1952.(англ.)
  40. Cultural Profile: 19th and early 20th century developments. Visiting Arts: Scotland: Cultural Profile. Архів оригіналу за 2011-11-05. (англ.)
  41. O'Hagan A. The People's Poet // The Guardian, 19 January 2008.(англ.)
  42. Robert Burns: «Literary Style Архівовано 16 жовтня 2013 у Wayback Machine.». Retrieved on 24 September 2010(англ.)
  43. Robert Burns: «hae meat». Retrieved on 24 September 2010(англ.)
  44. .(англ.)
  45. BBC profile(англ.)
  46. Whetter K. S. Understanding Genre and Medieval Romance. — Ashgate, 2008. — P. 28. — ISBN 0754661423.(англ.)
  47. Davidson N. The Origins of Scottish Nationhood. — Pluto Press, 2000. — P. 136. — ISBN 0745316085.(англ.)
  48. Walter Scott was the foremost literary figure of his days. Архів оригіналу за 2012-05-24. Процитовано 2011-04-09. (англ.)
  49. а б Arata, Stephen. Robert Louis Stevenson // The Oxford Encyclopedia of British Literature / David Scott Kastan (ed.), 2006. — Vol. 5. — P. 99—102.(англ.)
  50. Arata, Stephen. Robert Louis Stevenson // The Oxford Encyclopedia of British Literature / David Scott Kastan (ed.), 2006. — Vol. 5. — P. 99—102.(англ.)
  51. Robert Louis Stevenson in the Pacific: Travel, Empire, and the Author’s Profession. — Ashgate Publishing, Ltd, 2009. — P. 160. — ISBN 0754661954.(англ.)
  52. а б [1]. Архівовано з джерела 5 листопада 2011.(англ.)
  53. [2]. Архівовано з джерела 5 листопада 2011.(англ.)
  54. а б [3]. Архівовано з джерела 5 листопада 2011.(англ.)
  55. The Scots Makar. The Scottish Government. 16 February 2004. Архів оригіналу за 2011-11-05. Процитовано 2007-10-28. (англ.)
  56. [4]. Архівовано з джерела 5 листопада 2011.(англ.)
  57. Royle, Trevor. James & Jim: a Biography of James Kennaway. — Mainstream Publishing, 1983. — P. 185—195. — ISBN 9780906391464.(англ.)
  58. а б [5]. Архівовано з джерела 5 листопада 2011.(англ.)
  59. Philip Hobsbaum; poet and critic; 72 | The San Diego Union-Tribune (англ.)
  60. [6]. Архівовано з джерела 5 листопада 2011.(англ.)
  61. а б [7]. Архівовано з джерела 5 листопада 2011.(англ.)
  62. [8]. Архівовано з джерела 5 листопада 2011.(англ.)
  63. Duffy reacts to new Laureate post. 1 May 2009. Архів оригіналу за 2011-11-05. (англ.)