Ширак (вірм. Շիրակ) — історико-географічний регіон на території історичної Вірменії, в області Айрарат[1], в північно-східній частині Вірменського нагір'я. Гавар провінції Айрарат Великої Вірменії. В даний час східна частина гавара входить до складу Вірменії (Ширакська область), західна — Туреччини (Карс). Політичний і культурний центр середньовічного Вірменського царства (885—1045). У Ширакі руїни стародавньої вірменської столиці Ані (нині в Туреччина).

Історична географія ред.

Гавар Ширак розташовувався на середній частині басейну річки Ахурян. На заході межувався з гаваром Вананд, на півдні — з Аршаруніком, на сході — з Арагацотном, на півночі — з гаваром Ашоцк і Ташир провінції Гугарк.

Історія ред.

Галерея ред.

 
Монастир Арічаванк, 1201 рік

Згідно античним вірменським переказом, згадуваного Мовсесом Хоренаці, гавар отримав свою назву від імені Шара — одного з нащадків Хайка — легендарного прабатька вірменського народу[2].

У II—I століттях до н. е. гавар Ширак входив до складу Великої Вірменії династії Арташесідів, в I—V століттях н. е. — династії Аршакудів[3]. На початку IV століття Тиридат Великий передає область родинному вірменським Аршакідам роду Камсаракан. З цього періоду гавар переживає культурний і економічний підйом. У V-середині VII століть Ширак входить до складу Марзпанської Вірменії. У 783 році, під натиском арабських завойовників, Камсаракани передають області Ширак і Аршарунік Багратідам[4]. З кінця VIII століття Ширак і Аршарунік стають їхніми центральними володіннями.

Особливе політичне, культурне та економічне значення Ширак набуває в IX—XI століттях — в епоху існування Вірменського царства. Ширак був ядром держави, а саме воно називалося також Анійським або Ширакським[5]. У 961 році[6] Ані — місто, розташоване в центрі Ширака, — стає столицею Вірменії[4]. Важливе культурне та економічне значення набувають Агарак, Аргініл, Багаран, Дпреванк, Єреруйк, Аріч, Хцконк, Мармашен, Мрен, Шіракаван, Текор і т. д. Після падіння Вірменського царства Ширак переживає культурний і економічний занепад. У 1072 році територія входила в межі Анійського емірату Шеддадіди. Наступний підйом пов'язаний зі звільненням області Закарянами 1199 року[7], коли в Шираці правила вірменська династія Вачутян[8]. Історична область в 1236 році Ані була захоплена монголами, які володіють нею до XIV століття.

У XV—XVII ст. Ширак багаторазово піддавався руйнівним походам туркоманських кочових племен, Сефевідів і османів.

Новий і Новітній час ред.

В середині XVI століття Шурагель був розділений (по річці Ахурян) між Сефевідамі і Османською імперією. В адміністративному відношенні східний Шурагель входив до складу вілаета (пізніше — беглярбегства) Чухур-Саад, з сер. XVIII ст. — до складу Ериванського ханства; західний — до складу карського пашалика Османської імперії.

 
Ширак (Шурагель) на карті 1902

У 1805 році східний Шурагель (Шурагельський султанат[9]), яким на той період правив Будах-султан, був зайнятий російськими військами[10][11] і за Гюлистанським мирним договором 1813 року відійшов до Російської імперії[12]. Після приєднання Ширака до Російської імперії тут була утворена Памбак-Шорагяльська дистанція[13].

В ході російсько-перської війни 18261828 рр. вірменське населення області надавало активну допомогу російським військам[14][15].

У 1828 році в ході російсько-турецької війни російські війська захопили західну частину історичної області Ширак — правобережжя Ахуряни, проте вже восени 1829 року за умовами Адріанопольського догору залишили її. У 1829- 1830 рр. тисячі вірмен переселилися з правобережжя Ахуряни, з Карса і Ерзурума на російську територію.

У 1837 році на місці стародавнього селища Кумайрі й укріплення Гумри було засновано місто Олександропіль, названий так на честь імператриці Олександри Федорівни. У 1849 році в складі Еріванської губернії був утворений Олександропольський повіт. Восени 1853 року вірмено-російські сили під командуванням генерала В. Й. Бебутова знову зайняли правобережжя Ахуряни, проте після невдалого результату Кримської війни покинули його в 1856 році. Остаточно ця територія була зайнята російськими військами в 18771878 рр. під час чергової російсько-турецької війни.

За короткий час Олександрополь стає значним містом Східної Вірменії, залізничним вузлом (з 1899 року), економічним і культурним центром (в 1914 році більше 50 тис. жителів). У 1920 році Ширак був окупований Туреччиною. Згідно Карської угоди, кордон між Радянською Вірменією і Туреччиною пройшов по річці Ахурян.

В даний час східна частина регіону входить до складу Вірменії (Ширакська область), західна — Туреччині (Карс).

Історичні пам'ятники ред.

Ананія Ширакаці (VII століття) — середньовічний вірменський географ, картограф, історик і астроном

  • Єреруйкська базиліка — IV століття
  • Лмбатаванк — VI століття
  • Мастара — VII століття
  • Церква св. Аствацацін (Богородиці й Пріснодіви) в Пемзашені — VII століття
  • Церква св. Геворга в Гарнаовіті — VII ст.
  • Монастир Мармашен — X століття
  • Монастир Арічаванк — XIII століття

(На території сучасної Туреччини)

  • Мренський собор — VII століття[16]
  • Церква Сурб Аменапркіч — IX століття[17]
  • Церква Абугамренц — X століття[18]
  • Анійський собор — XI століття
  • Церква Сурб Пркіч (Спасителя) — XI століття
  • Монастир Хцконк — IX—XIII ст.

Галерея ред.

Відомі уродженці ред.

Середньовіччя ред.

Ананія Ширакаці (VII століття) — середньовічний вірменський географ, картограф, історик і астроном.

Див. також ред.

Примітки ред.

  1. Armenian History Attributed to Sebeos / Translation and notes by R. W. Thomson, historical commentary by James Howard-Johnson, with assistance from Tim Greenwood. — Liverpool University Press, 1999. — P. 12.
  2. Мовсес Хоренаци. История Армении [Архівовано 31 грудня 2010 у Wayback Machine.], кн. I, гл. 12: «…Его сын Арамаис строит себе жилище на холме у берега реки и называет по своему имени Армавиром, а реку — по имени своего внука Ераста — Ерасхом. Сына же своего Шара, многодетного и прожорливого, отсылает со всем его людом и скарбом в ближнюю долину за северными склонами горы Арагац, плодородную и тучную, изобилующую проточными водами. Говорят, что по его имени и область получила название Ширак.»
  3. «Армянская География VII века по Р. Х (приписывавшаяся Мовсесу Хоренаци)». Пер. с др.-арм. и коммент. К. П. Патканова. — СПб., 1877.
  4. а б Ширак (гавар) — стаття з Ираника. C. Toumanoff:«…later they purchased from the Kamsarakans (q.v.) those of Aršarunikʿ and Širak with the cities of Bagavan and Ani (which became, successively, Bagratid capitals)…»
  5. И. П. Петрушевский. Глава XXXIII. 2 // Всемирная история. Энциклопедия. — М., 1957.:"В Армении сложилось большое Ширакское царство (к 886 г.) во главе с династией Багратидов, или Багратуни, четыре небольших армянских царства и несколько мусульманских эмиратов."
  6. Ширак (гавар) — стаття з Ираника. R. H. Hewsen:«Originally centered at Bagaran, the capital was moved to Kars and then to Ani in 961».
  7. Richard G. Hovannisian. The Armenian People From Ancient to Modern Times: The Dynastic Periods: From Antiquity to the Fourteenth Century. — Palgrave Macmillan, 2004. — С. 252.
  8. Ширак (гавар) — стаття з Ираника. C. Toumanoff:"In the following century, other Amatunis, though still reigning in Artaz, appear also among the vassals of the Arcrunis of Vaspurakan. In the 13th and 14th centuries, this house, under the name of Vačʿutean, once more came to prominence in the Georgian sphere of influence; under the suzerainty of the Kamsarakan Pahlawunis, the Mxargrdzelis, it reigned again in Aragacotn, as well as in the neighboring lands of Širak (once a Kamsarakan and then a Bagratid princedom) and Nig, with its great fortress of Amberd. "
  9. Энциклопедия «Кругосвет». ст. «Русско-персидские войны». Архів оригіналу за 3 червня 2012. Процитовано 28 травня 2020.
  10. Н. А. Смирнова. Глава IV. 3 // Всемирная история. Энциклопедия. — М., 1959.
  11. В. А. Потто. За Кавказом. XV. Генерал Несветаев // Кавказская война (в 5-ти томах). — 1899.:"Приехав в Грузию к своему полку, стоявшему по окончании персидской кампании в Караклисе, Несветаев тотчас обратил внимание главнокомандующего на смутное положение дел в соседней Шурагельской области, предлагая отторгнуть её от Эриванского ханства и присоединить к России. Успех предприятия он принимал на личную ответственность и брался выполнить его с теми незначительными средствами, которые находились у него под руками. И обстоятельства, действительно, складывались в то время весьма благоприятно для выполнения его проекта. Случилось так, что Будах-султан, правитель Шурагеля, был вызван в Эривань и там задержан по приказанию хана, потребовавшего за него огромный денежный выкуп, а жители, со своей стороны, желали избежать этой уплаты и, по сведениям Несветаева, намерены были обратиться к князю Цицианову с просьбой о помощи. Воспользовавшись этим, Несветаев быстро вступил в Шурагель и занял главное селение Артик, где сын Будах-султана, а за ним старшины и народ беспрекословно присягнули на подданство русским государям. Донося об этом князю Цицианову, Несветаев вместе с тем готовился встретить трехтысячный отряд эриванского войска, уже подходившего к границам Шурагеля для выполнения ханского приказа опустошить владения несчастного султана. Несветаев, с батальоном Саратовского полка, встретил их в пограничном селении Талыни и разбил наголову…

    Блистательная экспедиция доставила Несветаеву орден св. Георгия 4-й степени. Но Цицианов не был доволен этой наградой и писал к государю, что «так как приобретение богатой Шурагельской провинции всецело принадлежит одному Несветаеву, который, имея под ружьем всего четыреста солдат, настоял на возможности занять столицу этой области — Артик, то будет справедливым наградить его и орденом св. Владимира 2-й степени». «Сие одно, — писал он государю, — может поощрить этого поседевшего в вашей службе офицера к будущим еще большим подвигам, как генерала, уже известного всем нашим соседям. С тех пор, как в прошлом году штыки его открыли путь в Грузию, кавказские племена зовут его не иначе, как горским генералом»
  12. Как гласит ст. III Гюлистанского мирного договора [Архівовано 15 серпня 2010 у Wayback Machine.]: «Его Шахское Величество, в доказательство искренней приязни Своей к Его Величеству Императору Всероссийскому, сим торжественно признает, как за Себя, так и за Высоких Преемников Персидского Престола, принадлежащими в собственность Российской Империи Ханствы: Карабагское и Ганжинское, обращенное, ныне в провинцию под названием Елисаветпольской; так же Ханствы: Шекинское, Ширванское, Дербентское, Кубинское, Бакинское и Талышенское с теми землями сего Ханства, кои ныне состоят во власти Российской Империи. При том весь Дагестан, Грузию с Шурагельскою провинциею, Имеретию, Гурию, Мингрелию и Абхазию, равным образом все владения и земли, находящиеся между постановленную ныне границею и Кавказскою линиею, с прикосновенными к сей последней и к Каспийскому морю землями и народами».
  13. Шахатунян А. Административный передел Закавказского края. — Тифлис, 1918. — С. 84—85.
  14. Т. С. Короткова. Глава XII. 1 // Всемирная история. Энциклопедия. — М., 1959.
  15. Захаревич А. В. Донские казаки и армянское население в обороне русских границ от персидских войск в начальный период кампании 1826 г. Центр понтийско-кавказских исследований. Краснодар, 1995 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 5 березня 2016. Процитовано 28 травня 2020.
  16. The Chathedral of Mren. Архів оригіналу за 1 серпня 2009. Процитовано 28 травня 2020.
  17. The church at Shirakawan. Архів оригіналу за 26 травня 2011. Процитовано 28 травня 2020.
  18. А. Ю. Казарян, П. Б. Михайлов. Ани // Православная энциклопедия. — [[{{{1}}} (станція метро)|{{{1}}}]], 2000. — Т. 2 (6 травня). — С. 433—434. Архівовано з джерела 7 листопада 2021. Процитовано 28 травня 2020.

Посилання ред.