Шевченко Валентина Семенівна

компартійна та державна діячка

Валенти́на Семе́нівна Шевче́нко (уроджена Соляник; 12 березня 1935(19350312), Кривий Ріг — 3 лютого 2020, Київ) — компартійна та державна діячка УРСР, за часів незалежності України — громадська діячка. Кандидат педагогічних наук (1972). Член ЦК КПУ в 1976—1990 роках. Член Політичного бюро ЦК КПУ в березні 1985 — червні 1990 року. Голова Президії Верховної Ради УРСР в 1985—1990 роках. Депутатка Верховної Ради УРСР 9—11-го скликань. Депутатка Верховної Ради СРСР 11-го скликання. Народний депутат СРСР у 1989—1991 роках. Член ЦК КПРС у 1986—1990 роках.

Шевченко Валентина Семенівна
Шевченко Валентина Семенівна
Шевченко Валентина Семенівна
Голова Президії Верховної Ради УРСР
листопад 1984 — 4 червня 1990
Попередник: Ватченко Олексій Федосійович
Спадкоємець: Івашко Володимир Антонович
 
Народження: 12 березня 1935(1935-03-12)
Кривий Ріг, Дніпропетровська область, Українська Соціалістична Радянська Республіка, СРСР СРСР
Смерть: 3 лютого 2020(2020-02-03) (84 роки)
Київ
Поховання:
 : 

зображення місця поховання

Національність: українка
Країна: СРСР і Україна
Освіта: Географічний факультет Київського університету (1960)
Ступінь: кандидат педагогічних наук (1972)
Партія: КПРС
Автограф:
Нагороди:
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Орден княгині Ольги І ступеня
Орден княгині Ольги І ступеня
Орден княгині Ольги ІІ ступеня
Орден княгині Ольги ІІ ступеня
Орден княгині Ольги ІІІ ступеня
Орден княгині Ольги ІІІ ступеня
Орден Жовтневої РеволюціїОрден Дружби народів
Грамота Президії Верховної Ради УРСР — 1968

CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Життєпис ред.

Народилась 12 березня 1935 р. у Кривому Розі, Дніпропетровської області в родині шахтаря з українського козацького роду Соляників. Представники роду Соляників у юридичних документах, пов'язаних з цим регіоном, згадуються вже в середині XVIII ст.

З 1954 року — старша піонервожата, вчитель географії Криворізької середньої школи, секретар Криворізького міського комітету ЛКСМУ Дніпропетровської області.

Член КПРС з 1957 року.

У 1960 році закінчила Київський державний університет імені Тараса Шевченка, географічний факультет.

У 1960—1962 роках — секретар Дзержинського районного комітету КПУ міста Кривого Рогу.

У 1962—1969 роках — секретар і завідувач відділу ЦК ЛКСМ України.

У 1969—1972 роках — заступник міністра освіти Української РСР.

У 1972—1975 роках — голова Президії Українського товариства дружби і культурного зв'язку із зарубіжними країнами.

У 1975—1985 роках — заступник Голови Президії Верховної Ради Української РСР.[1].

З 22 листопада 1984 по 27 березня 1985 року — виконувач обов'язків голови, а з 27 березня 1985 по 4 червня 1990 року — Голова Президії Верховної Ради Української РСР.

У 1986 році, бувши головою Президії Верховної Ради УРСР, підписала наказ про створення двох нових районів — Згурівського у Київській області і Брусилівського у Житомирській, з метою розселення біженців з Чорнобильської зони.

У квітні 1988 року підписала Постанову Президії Верховної Ради УРСР про відмову у помилуванні Івана Гончарука, якого було розстріляно у червні 1989 року за антирадянську військову діяльність у лавах УПА, причому за цими звинуваченнями він вже відбув покарання у 1945—1956 роках в Гулазі і потім до 1975 року в засланні.

За словами журналіста Віталія Портникова, всупереч закону вигнала з зали засідань Верховної Ради УРСР поета Ростислава Братуня, який на той час був депутатом Верховної ради СРСР, за синьо-жовтий значок на лацкані піджака. Ганьбила українську національну символіку на засіданнях Верховної ради СРСР.[2]

З 1991 року — на пенсії в Києві.

 
Могила Валентини Шевченко, Байкове кладовище

З вересня 1997 року — на громадській роботі. Очолювала Національний фонд «Україна — дітям», Всеукраїнський благодійний фонд сприяння розвитку фізичної культури, спорту і туризму.

З 2002 року — голова Конгресу ділових жінок України. У 2005 році написала мемуари під назвою «Мої літа, моє багатство: Спогади, роздуми, відповіді» (видавництво «Просвіта»).

В останні роки життя майже не давала інтерв'ю, мала проблеми зі здоров'ям. В останній раз з'явилась на публіці в інвалідному візку, на громадянській панахиді за поетом Борисом Олійником, у травні 2017 року[3].

Померла 3 лютого 2020 року. Похована 6 лютого 2020 року на центральній алеї Байкового кладовища разом із чоловіком (ділянка № 52а)[4][5].

Оцінки ред.

На думку Віталія Портникова, Шевченко «була і залишилися функціонером епохи Щербицького — епохи наполегливого знищення всього українського. Останні роки цієї епохи — час, коли вона очолювала Верховну Раду УРСР — був часом, коли керівництво УРСР пручалося будь-яким змінам, що їх розпочав у Радянському Союзі Горбачов. Перебудова в Україні, її національне відродження фактично почалася вже після Щербицького і Шевченко. Поза сумнівом, Валентина Шевченко залишиться в українській історії — але історії колонії, а не держави».[2]

За словами Мирослави Барчук, "Валентина Шевченко — одна з найбільш реакційних і жорстоких керівників радянської України. У неї була репутація залізного чобота щодо діячів культури, акторів, гнобителя усякого вільнодумства і дисидентства. Колись на початку 80-х Валентина Шевченко під час розмови сказала Івану Миколайчуку: «Ви помиляєтесь, якщо думаєте, що ми не бачимо націоналістичних підтекстів „Вавилону XX“ і всього вашого поетичного кіно. Буде відповідальність, запам'ятайте мої слова. Не довго лишилось»…Валентина Шевченко…була одним з decision makers і одним із найвпливовіших «катків» радянського «бульдозера», який зачищав українську культуру"[6].

Цитати ред.

  Хочу нагадати, у якій країні ми жили, нічого не буду прикрашати і обожнювати, тільки об'єктивність і ще раз об'єктивність. Союз Радянських Соціалістичних Республік був унікальним утворенням у світі. Це тлумачення не моє, це визнання всього світу. Країна за 70 років піднялася до світового рівня, хоча пережила виснажливу Велику Вітчизняну війну, зазначала великих втрат у роки голодомору та сталінських репресій. Більше 150 націй і народностей жили в Радянському Союзі у мирі і дружбі, навчали дітей, розвивали економіку, свою унікальну національну культуру, зберігали традиції, гордилися кращими синами і дочками свого народу. Цього ми не повинні забувати ніде і ніколи. Історія є історія. І нікому не дозволено її плюндрувати і переписувати.  

— Валентина Шевченко, 2005 рік[7]

  До якого «раю» привели народ України за 14 років незалежності наші керманичі, за вказівкою Заходу та США, говорять конкретні факти. Мовчазні цехи на великих заводах і фабриках, розорені села, безробіття, епідемії давно забутих хвороб. Тисячі безпритульних. Голодні старики і бідні вчителі. Смертність перевищує народжуваність. Розгул криміналітету, пияцтва і наркоманії. Духовне здичавіння і моральна деградація. Процвітання хабарництва. І це ще далеко не все.  

— Валентина Шевченко, 2005 рік[8]

Звання та нагороди ред.

Див. також ред.

Примітки ред.

  1. Жінки України: Біографічний енциклопедичний словник / Головний редактор Марія Орлик. Київ: Фенікс, 2001. С. 504. ISBN 966-651-002-2.
  2. а б Один з найбільших пов'язаних з Україною скандалів в історії радянського парламентаризму розігрався тоді, коли народний депутат СРСР поет Ростислав Братунь захищав національну символіку, а народний депутат СРСР академік Андрій Сахаров - єдиний в залі йому аплодував стоячи.. Facebook. Віталій Портников. 6 лютий 2020. Процитовано 4 листопада 2023. 
  3. Екс-голові Ради стало зле під час прощання з Олійником
  4. Померла спікер Верховної Ради УРСР Валентина Шевченко. УНІАН. 3 лютого 2020. Архів оригіналу за 3 лютого 2020. Процитовано 3 лютого 2020. 
  5. Померла спікерка Верховної Ради УРСР Валентина Шевченко. LB.ua. 3 лютого 2020. Архів оригіналу за 4 лютого 2020. Процитовано 3 лютого 2020. 
  6. Тут українські медіа і Дмитро Разумков у парламенті з прідиханієм розповідають…
  7. «Мої літа, моє багатство: Спогади, роздуми, відповіді». — К.: Просвіта, 2005. — 384 с.: іл. // 279 сторінка
  8. «Мої літа, моє багатство: Спогади, роздуми, відповіді». — К.: Просвіта, 2005. — 384 с.: іл. // 354 сторінка
  9. Указ Президента України від 17 червня 1998 року № 649/98 «Про нагородження відзнакою Президента України "Орден княгині Ольги"»
  10. Указ Президента України від 3 березня 2005 року № 409/2005 «Про відзначення державними нагородами України з нагоди Міжнародного жіночого дня»
  11. Указ Президента України від 16 січня 2009 року № 26/2009 «Про відзначення державними нагородами України»
  12. Указ Президента України від 4 березня 2010 року № 291/2010 «Про відзначення державними нагородами України»

Джерела ред.

Посилання ред.