Відкрити головне меню

́

Iван Дем'янович Шевченко
рос. Иван Демьянович Шевченко
Шевченко Иван Демьянович 1946г.jpg
фотографія 1946 року
Народився 21 червня 1901(1901-06-21)
Валки, Харківська губернія
Помер 4 листопада 1969(1969-11-04) (68 років)
Київ
Поховання Лук'янівське військове кладовище
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія СРСР СРСР УРСР
Національність українець
Діяльність журналіст, полiтичний дiяч
Учасник німецько-радянська війна
Військове звання CCCP army Rank major infobox.svg Майор
Партія КПРС
Автограф Подпись 1924.jpg
Нагороди
Орден Червоного Прапора Орден «Знак Пошани» Медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
Медаль «За трудову відзнаку»
Медаль «20 років перемоги у ВВВ»

Шевченко Iван Дем'янович (21 червеня 1901 — 4 листопада 1969) — радянський український журналіст, полiтичний дiяч.

ЖиттєписРедагувати

Народився 21 червня 1901 ріку в Валки Харківська губернія в родині багатодітного кустаря-шапкаря.

У 1916 році був в підпільному українському учнівському гуртку в Валках. Закінчив Валківське реальне училище.

У 1919 році, за сімейними обставинами, повинен був покинути Харківського технологічного інституту.

Брав участь в Громадянській війні, був старшим кулемнимом в загоні ЧОП, ад'ютантом коменданта м. Валки.

У 1919—1920 роках лектор Валківського народного університету.

У 1921 року член РКП (б).[1][2].

У 1921—1922 роках редактор Валківської газети «Незаможний селянин». В цей час в газеті працював Петро Панченко, відомий в подальшому український письменник Петро Панч. Редагуючи статтю сількора, яку він спочатку підписав своїм справжнім прізвищем, а потім чомусь передумав і залишив тільки перший склад, редактор зауважив: «Що за Пан?». Автора поблизу не було, газету треба було випускати і він до Пан додав «ч». Так з легкої руки редактора майбутній видатний прозаїк отримав псевдонім. Одночасно з цим став кореспондентом УкрРОСТА — українського відділення Російського телеграфного агентства Валківського району.

У 1923 році, після ліквідації повітів і утворення округів, Харківський обком партії направив І. Д. Шевченко в Охтирку Сумської Області, де він працював окружним інспектором по роботі на селі, завідувачем районним Будинком сільського жителя. Виконуючи ці адміністративні обов'язки ніколи не припиняв займатися журналістикою — був кореспондентом харківських обласних газет «Харківський пролетар» і «Сільський житель», був редактором газети «Радянська Охтирка».

У 1930 році разом з родиною переїздить в Харків, а коли столицю перенесли до Києва переїхали до Києва, де до початку війни працює в редакції газети ​​"Комуніст" — друкованому виданні ЦК КП (б) України, пройшов шлях від літпрацівника до відповідального секретаря. У перші місяці війни став військовим кореспондентом цієї газети.

З 1942 року працює в Саратові редактором «Останні новини» Українського комітету при Раднаркомі УРСР.

 
Могила І. Д. Шевченко на Лук'янівському військовому кладовищі, 1969 рiк

У березні 1942 відряджений в Москву в розпорядження Українського штабу партизанського руху.

У 1943 році Указом Президії Верховної Ради СРСР, опублікованому в газеті «Правда»[3] та газеті «Известия»[4] від 1 квітня 1943 року, нагороджений орденом Червоного Прапора за доблесть і мужність, проявлену в партизанській війні проти німецько-фашистських загарбників та особливі заслуги в розвитку партизанського руху.

Після війни працював в апараті ЦК КП (б) України — інструктором, завідувачем сектора друку. Співпрацював з Петро Панчем, Микола Бажаном, Ярослав Галан, Василем Минько.

У 1959 році пішов на пенсію, як пенсіонер республіканського значення. Мав звання майор Радянської армії.

Помер 4 листопада 1969 року в Києві. Похований на Лук'янівському військовому кладовищі.

Сім'яРедагувати

НагородиРедагувати

ПриміткиРедагувати

ДжерелаРедагувати