Відкрити головне меню

Олексій Шахматов
рос. Алексей Александрович Шахматов
Олексій Олександрович Шахматов
Олексій Олександрович Шахматов
Народився 17 червня 1864(1864-06-17)
Нарва
Помер 16 серпня 1920(1920-08-16) (56 років)
Санкт-Петербург
Поховання Волковський цвинтар[d]
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперіяСРСР СРСР
Національність росіянин
Діяльність мовознавець, діалектолог, історик
Alma mater Московський університет
Сфера інтересів славістика, філологія, історія
Заклад Санкт-Петербурзький державний університет
Вчене звання академік
Науковий ступінь доктор філософії
Науковий керівник Фортунатов Пилип Федорович
Вчителі Фортунатов Пилип Федорович і Корш Федір Євгенович
Відомі учні Прісьолков Михайло Дмитрович, Обнорський Сергій Петрович, Голоскевич Григорій Костянтинович
Аспіранти, докторанти Абрамович Дмитро Іванович, Виноградов Віктор Володимирович, Приселков Михайло Дмитрович, Бархударов Степан Григорович, Q4085141?, Бубрих Дмитро Володимирович і Q4329446?
Член Російська академія наук і Петербурзька академія наук
Батько Q59558367?
Нагороди
орден Святого Володимира III ступеня

Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах
Шахматов Олексій Олександрович у Вікісховищі?

Олексій Олександрович Шахматов (рос. Алексей Александрович Шахматов; 17 червня 1864(18640617) р., м. Нарва — 16 серпня 1920 р., м. Санкт-Петербург) — російський славіст-філолог, історик, основоположник історичного вивчення російської мови, давньоруського літописання і літератури, член Імператорського Православного Палестинського Товариства, академік Санкт-Петербурзької академії наук.

Зміст

ЖиттєписРедагувати

Народився у м. Нарва. По одержанні докторату в Московському Університеті (1893) працював у системі Петербурзької АН (з 1894), 1906 — 20 гол. відділу російської мови й літератури, з 1909 професор Петербурзького Університету. В центрі зацікавлень Шахматова була історія російської мови, історія літописання в стародавній Русі, а в останні два десятиріччя життя також сучасна російська мова, зокрема синтаксу, але Шахматов лишив також важливі праці з усіх слов'янських мов, а серед них і української, а також з російської діалектології і стародавньої літератури. Методологічно Шахматов був в основному молодограматик, але молодограматичні методи він сполучав з філологічними, прагнучи комплексного охоплення мовно-історичних процесів.

До найважливіших публікацій Шахматова в українському мовознавстві належить стаття про депалаталізацію приголосних перед е та і (1903 Шахматов уважав, що українська мова успадкувала зі так званої давньоруської м'які або напівім'які приголосні перед голосними переднього ряду), короткий нарис історії української мови в збірному вид. «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (1916) і низка принагідних, але важливих праць, таких, як докладні рецензії на граматики А. Кримського і С. Смаль-Стоцького, на рукопис словника Б. Грінченка (що відкрила шлях до його публікації), некролог К. Михальчука тощо. Шахматов брав участь також у складанні декларації Петербурзької АН «Про скасування обмежень малоруського друкованого слова» (1905–1906)[1], що жадала волі друку для українців своєю мовою та в Комісії РАН для перевірки перекладу св. Письма П. Морачевського на українську мову. Це було в згоді з політичними поглядами Шахматова: як типовий російський ліберал (член партії конституціоналістів-демократів) він обстоював культурні права народів Росії, але при умові недоторканости Російської імперії. Відповідно, коли 1917 Україна йшла до незалежности, Шахматов зайняв різко негативну позицію. З цією політичною програмою була зв'язана також діяльність Шахматова як члена Державної Ради Російської Імперії (1906–1911).

Найбільше цікавила Шахматова в історії української мови проблема її постання, до чого він повертався в багатьох своїх головних працях: «К вопросу об образовании русских наречий и народностей» (1894), «К истории звуков русского языка» (1898–1903), «Курс истории русского языка» (1908–1911), «Очерк древнейшого периода истории русского языка» (1915), «Введение в курс истории русского языка» (1916), «Древнейшие судьбы русского языка» (1917) тощо. Постання української мови, як білоруської, як і двох головних діалектних груп російської мови, північної і південної, в Шахматова розглядалися незмінно в рамках загально-історичної російської мови; незмінною лишалася концепція «спільнодавньоруської» мови як проміжного етапу між праслов'янською мовою й іст. трьома східнослов'янськими мовами[2]. Не мігши не помічати відмінностей у мовному розвитку на території східних слов'ян уже десь від 7 в., Шахматов висунув тезу про початок дезинтеґрації «спільнодавньоруської» мови в ті часи

«
«спільноруська прамова розпалася на окремі наріччя ще в добу доісторичну, в кінці VIII ст. чи на початку IX ст., і об’єднання всіх племен в одній державі не мало привести до утворення однієї спільної народної мови». У давній Русі писемно-книжна мова була спільною і для Києва, і для Ростова, і для Новгорода, і для Галича. Це була старослов’янська (з походження — староболгарська) мова, яку ще називали церковнослов’янською.[3]"
Оригінальний текст (рос.)
«общѣрусскій праязыкъ распался на отдѣльныя нарѣчія еще въ эпоху доисторическую, въ конце VIII или начале IX вѣка; образованіе русскаго государства, объединеніе имъ подъ одной державой всѣхъ русскихъ племенъ не могло привести къ образованію одного общаго народнаго языка; оно не успѣло создать и общаго книжнаго языка, ибо книжнымъ языкомъ той эпохи, языкомъ общимъ и для Кіева, и для Ростова, и для Новгорода и для Галича былъ вывезенный вмѣстѣ съ книгами изъ Болгаріи церковно-славянскій языкъ.»[4]
»

але пізніше нове єднання під впливом утворення політичної єдности Київської Русі. Щоб обґрунтувати причини таких протилежно спрямованих процесів, Шахматов висунув спробу реставрувати міґраційні рухи східнословянських племен, включно з ідеєю формування південноросійського наріччя нібито в басейні Дону з пізнішим переселенням на захід, що мало покласти початок утворення білоруської мови. Через те, що ці концепції знаходили дуже мало опертя в історичних фактах, Шахматов раз-у-раз міняв свої погляди, в кожній дальшій своїй праці заперечуючи попередню. Найменше ці зміни поглядів стосувалися до початків української мови, яку Шахматов незмінно виводив з «південного наріччя» «спільнодавньоруської» мови, в загальних рисах автохтонного, хоч і тут Шахматов часом містив його початки між Прутом і дол. Дніпром, а часом далі на північ, у середньому Подніпров'ї. Другою слабкою рисою історично-генетичних концепцій Шахматова було його намагання проектувати сучасні говіркові відмінності в давнє минуле, будуючи теоретичні концепти проміжних звуків, наприклад, «півм'яких приголосних» (щоб пояснити твердість приголосних перед голосними переднього ряду в українській мові проти м'якости в російській) або припущення наявності в «спільнодавньоруській» мові голосних понаддовгих, довгих, коротких, півдовгих, півкоротких, редукованих тощо — одночасно, що суперечить усьому, що знаємо про мовні структури взагалі.[5]

Не зважаючи на ці вразливі місця, історично-генетичні концепції Шахматова підкуповували своєю цілісністю, включенням колосальної кількости фактів, синтетичністю. На кілька десятиліть вони визначили трактування цих проблем у східньослов'янському мовознавстві, навіть у противників Шахматова; жодна мовознавча школа не мала такого впливу в Росії — СССР у першій половині 20 ст., як школа Шахматова. Учні Шахматова були й серед українських мовознавців, наприклад, В. Ганцов, почасти Леонід Булаховський.

Велике значення для україністики мали також праці Шахматова, присвячені давньоруським літописам з кінцевою метою реставрації первісного тексту літописів, зокрема «Повісті временних літ», які дійшли до нас тільки в пізніших копіях, не раніших від 14 ст. Після широко закроєної редакторської праці над виданнями збережених літописів і численних попередніх студій Шахматов дав синтетичний огляд — реконструкцію первісних літописів у таких працях, як «Разыскания о древнейших русских летописных сводах» (1905), «Повесть временных лет» (1916) і «Обозрение русских летописных сводов XIV–XVI вв.» (1938).

ПраціРедагувати

  • Исследование о языке новгородских грамот XIII и XIV века (1886) (рос.)
  • Исследование о Несторовой летописи (1890)
  • О сочинениях преподобного Нестора (1890)
  • Исследования в области русской фонетики (1893)
  • Несколько слов о Несторовом Житии Феодосия (1896)
  • Древнейшие редакции Повести временных лет (1897)
  • Исходная точка летосчисления Повести временных лет (1897)
  • Киевско-Печерский патерик и Печерская летопись (1897)
  • О начальном Киевском летописном своде (1897)
  • Хронология древнейших русских летописных сводов (1897)
  • Отзыв о сочинении Eugen Scepkin «Zur Nestorfrage» (1898)
  • Начальный Киевский летописный свод и его источники (1900)
  • Исследование о Двинских грамотах XV века (1903)
  • Ермолинская летопись и Ростовский владычный свод (1904)
  • Сказание о призвании варягов (1904)
  • Корсунская легенда о крещении Владимира (1908)
  • Один из источников летописного сказания о крещении Владимира (1908)
  • Разыскания о древнейших русских летописных сводах (1908)
  • Предисловие к Начальному Киевскому своду и Несторова летопись (1909)
  • Заметка о составлении Радзивилловского списка летописи (1913)
  • К вопросу о древнейших славяно-кельтских отношениях (1912)
  • Несторова летопись (1913–1914)
  • Нестор летописец (1914)
  • Повесть временных лет (1916)
  • Житие Антония и Печерская летопись
  • Киевский Начальный свод 1095 г.
  • Очерк современного литературного языка (1913)
  • Очерк древнейшего периода истории русского языка (1915)
  • Введение в курс истории русского языка (1916)
  • Отзыв о сочинении П. Л. Маштакова: «Списки рек Днепровского бассейна», составленный академиком А. А. Шахматовым. Петроград, 1916.
  • Заметки по истории звуков лужицких языков (1917)
  • Заметка о языке волжских болгар (1918)
  • Синтаксис русского языка (1 т. — 1925; 2 т. — 1927)
  • Древнейшие судьбы русского племени (1919)
  • Обозрение русских летописных сводов XIV–XVI вв. — М.; Л.: 1938.[6]

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Об отмене стеснений малорусского печатного слова.Санкт-Петербург: Типография Императорской Академии Наук, 1905. — 100 с.(рос.)
  2. Волков Ф. К., Грушевский М. С., Шахматов А. А. и др. Украинский народ в его прошлом и настоящем. — Санкт-Петербург : Тип. т-ва "Общественная Польза", 1914 - 1916. — С. 664-665.(рос.)
  3. Мойсієнко А. К.; Єрмоленко С. Я. Історія української мови. Хрестоматія.— Київ: вид-во "Либідь", 1996.— С. 5.
  4. Волков Ф. К., Грушевский М. С., Шахматов А. А. и др. Украинский народ в его прошлом и настоящем. — Санкт-Петербург : Тип. т-ва "Общественная Польза", 1914 - 1916. — С. 681.(рос.)
  5. Ю. Шевельов. Шахматов Алексей / Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1984. — Т. 10. — С. 3794
  6. Энцыклапедыя літаратуры і мастацтва Беларусі: У 5-і т., Т. 1. А капэла — Габелен / Рэдкал.: І. П. Шамякін (гал. рэд.) і інш. — г. Мінск : БелСЭ им. Петруся Бровки, 1984. — Т. 1. — 727 с. — 10 000 прим.(біл.)

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати