Вікіпедія

Димний порох

вибухова речовина, що складається з селітри, сірки та деревного вугілля
(Перенаправлено з Чорний порох)

Ди́мний по́рох, або чо́рний по́рох[1] — це історично перша й найпростіша щодо хімічного складу вибухова речовина (ВР), що складається з трьох компонентів: сірки, калієвої або натрієвої селітри та деревного (вільхового) вугілля і являє собою зерна одноманітного чорного або сірого кольору зі слабко блискучою поверхнею.

Сучасний димний порох для стрілецької зброї

Порох винайдено у Китаї в період Середньовіччя. Протягом близько 500 років, до середини XIX століття, димний порох був фактично єдиною доступною людству вибуховою речовиною. У 1890-ті роки його майже повністю заміщено у військовій сфері досконалішими ВР; зокрема, як метальна вибухова речовина, чорний порох поступився місцем бездимному пороху. Однак димний порох все ще застосовують, хоча сфера його вжитку досить вузька. Передусім його застосовують у піротехніці, рідше — як викидний заряд у деяких видах набоїв та у дистанційних трубках. Його нерідко вживають стрільці-аматори й мисливці при ручному спорядженні патронів[1][2][3][4].

Серед явних недоліків димного пороху в контексті військової справи — його мала теплота вибуху (спрощено кажучи потужність) у порівнянні з бездимним порохом та бризантними ВР. Окрім цього, як випливає з назви, він, згоряючи, утворює щільну хмару диму, що видає супротивнику місце вогневої позиції та заважає обслузі гармати або стрільцю бачити ціль. Димний порох також має низьку вологостійкість та при згорянні залишає тверді тліючі частинки. Переваги чорного пороху — довгий строк зберігання, в меншій мірі — слабка чутливість до змін температури повітря, легке й дешеве виготовлення[1][2][3][5].

Завдяки його впливу на історію, китайці вважають димний порох одним із Чотирьох великих винаходів давнього Китаю, разом з компасом, папером і друком.[6]

Назва

ред.

Також українською мовою димний порох називали «стрільним порохом».[7][8]

Історія

ред.
 
Вогневий спис з «Холунцзін»[en] (14 століття)
Докладніше: Історія димного пороху

Найімовірніше, димний порох уперше виник протягом IX століття в результаті дослідів алхіміків династії Тан, які розробляли лікарські засоби, змішуючи різноманітні речовини. Невдовзі після появи він став військовим засобом, що вперше зафіксовано на початку X століття. Найдавніший збережений рецепт пороху походить з військового компендіуму «Уцзін Цзун'яо»[en], створеного 1044 року династією Сун. Ранні порохи містили доволі мало селітри, тому мали не вибуховий, а запалювальний характер згоряння. Такі суміші застосовували передусім у вогневих стрілах[en] і запалювальних бомбах для катапульт.[9]

Значне поширення пороху як військового засобу розпочалось у XII столітті під час сунсько-цзінських війн, де обидві сторони широко застосовували запалювальні суміші. В середині століття почали набувати поширення прототипи вогнепальної зброї — вогневі списи, що вивергали полум'я на невелику відстань і пізніше набивались шматками металу чи кераміки. На початку XIII століття разом зі зростанням частки селітри поширились справжні вибухові пристрої — «залізні бомби» або «громові бомби, що стрясають небеса»[en],[10] а наприкінці століття примітивні вогневі списи почали поступатись місцем першим гарматам і ручницям з металевими стволами.[11] Загалом китайська порохова зброя була надзвичайно різноманітна: окрім вогнепальної зброї, вогневих стріл, списів і бомб, там з'явились також стріли на ракетній тязі, ручні гранати, протипіхотні міни, морські міни та вогнемети з селітровмісними сумішами.[12][13] Крім того, китайці застосовували порох для різноманітних феєрверкових виробів, серед яких були й такі, що злітали й вибухали в повітрі.[14]

Хоча сучасні історики погоджуються, що порох однозначно виник у Китаї, раніше існували гіпотези про його породження з Європи, Аравії, Індії тощо, нерідко підкріплені європоцентричними чи націоналістичними міркуваннями, як то вигадана історія про Бертольда Шварца.[15][16][17] Ці гіпотези наразі вважаються спростованими, оскільки в Китаї описи пороху трапляються значно раніше й лише там задокументовано поступовий процес його перетворення із запалювальної суміші на вибухову. Крім того, в Китаї селітра, головний інгредієнт пороху, відома щонайменше з перших століть нашої ери, тоді як арабські та європейські джерела вперше її описують лише в XIII столітті.[18][19][12] Перші відомі свідчення про порох поза Китаєм походять із Європи (Роджер Бекон, 1267 рік; та «Liber Ignium»[en], близько 1280 року) й Аравії (Хасан аль-Рамма[en], близько 1280 року).[20][21]

Вогнепальна зброя в Китаї відігравала дуже важливу роль у становленні імперії Мін та її експансії протягом XIV століття, однак гармати були невеликі, оскільки землебитні стіни китайських міст[en] були непробивні для гармат і китайці не мали потреби збільшувати розмір зброї.[22] Перші задокументовані зразки вогнепальної зброї з'явились у Європі протягом 1320-х років і протягом наступних десятиліть застосування такої зброї стрімко поширювалось. Наприкінці XIV століття європейці зрозуміли, що артилерія може бути корисна для пробиття стін, і це привело до появи бомбард великих розмірів, здатних метати кам'яні ядра вагою в сотні кілограмів. Наприклад, 1453 року турки з допомогою численних бомбард здолали стіни Константинополя, що раніше вважались неприступними. Прикметно, що перші згадки вогнепальної зброї поза Китаєм та Європою з'явились пізніше: протягом 1360-1370-х на Близькому Сході, наприкінці XIV століття в Ірані та Центральній Азії, 1382 року на Руси й лише 1442 року в Індії[23] — тож не виключено, що європейці отримали знання про вогнепальну зброю безпосередньо від китайців[прим. 1].[24]

 
Артилерія XVI століття

Протягом другої половини XV століття вогнепальна зброя й порох в Китаї розвивались повільно, на відміну від Європи. Європейці почали будувати власні селітрові плантації, оскільки в Європі поклади селітри незначні, її доводилось імпортувати з Індії.[25] Також розвинулось гранулювання, яке зробило порох потужнішим, надійнішим і значно зручнішим для застосування.[26][27] Наприкінці століття європейці розробили низку технологій, що задали тенденцію до середини XIX століття. Ними стали «класичні гармати» з видовженими стволами, аркебузи, гарматні вітрильники та бастіонні форти. Гранулювання пороху та очищення селітри склали класичний рецепт пороху протягом раннього Нового часу, і з незначними змінами він зберігався до XIX століття.[28][29]

Виробництво пороху, вогнепальної зброї, гарматних кораблів і будівництво бастіонних фортів було дуже вартісним, що сприяло переходу європейців від феодальних до централізованих держав з податковими структурами, що вже давно відбулось у Китаї та інших країнах Азії. Крім того, це дозволило розпочати світову експансію[en], піонерами якої стали були Іспанська та Португальська імперії, а в XVII столітті продовжили Голландська республіка та Британська імперія. Протягом кінця XVI — середини XVII століть під впливом Моріца Оранського та Густава II Адольфа європейські держави утворили дуже ефективні армії мушкетерів та артилеристів, що частина істориків називає військовою революцією[en]. Європейські новації швидко переймали близькосхідні й далекосхідні імперії, адаптуючи до своїх військових традицій.[30][31][32] Між Європою та імперією Цін (Китай) також виникла низка суходільних імперій, які мали централізоване управління й активно використовували вогнепальну зброю для експансії, серед яких були Османська імперія, персидська імперія Сефевідів, індійська імперія Великих Моголів та Московське царство.[33]

XIX століття й Промислова революція принесли значний поступ у технологіях димного пороху. З'явився пресований порох для великих гармат, доступний у формі гранул, форма яких дозволяла отримувати більш рівномірне згоряння замість швидкого вивільнення енергії, що сприяло виникненню довгоствольніших і потужніших гармат.[34][35] У другій половині XIX століття почали з'являтись речовини, що краще годились для специфічних завдань: гримуча ртуть як ініціювальна вибухівка, бездимні порохи на роль метальних речовин, пікринова кислота й ТНТ для вибухових снарядів і динаміт для буропідривних робіт. Ці речовини протягом кількох десятиліть практично повністю замінили димний порох.[36][37]

Після появи ефективніших вибухівок за димним порохом залишились нішові застосування. Він залишився ключовим засобом для феєрверків, хоча й розділив цю галузь із хлоратом калію, також знайшов обмежене застосування у гірництві для «м'якого» підриву порід.[38][39][40] Його донині використовують у складі запальників артилерійських пострілів, оскільки він легко підпалюється й швидко горить, утворюючи тиск і температуру, що сприяють рівномірному запаленню основного метального заряду бездимного пороху. Запальники з димним порохом можуть бути присутні як у гільзових (зазвичай у капсульних втулках), так і в картузних (пришиті до картуза або вкладені мішечками чи трубками) пострілах.[41][42][43] Також димний порох використовують для вогнепровідних шнурів; холостих і тренувальних набоїв і снарядів; вибивних зарядів, сповільнювачів, порохових петард і запобіжників у підривачах боєприпасів тощо.[44][45][39] Окрім того, його використовувала низка гранатометів 20 століття, як-от німецький Panzerfaust і радянський РПГ-2.[46][47]

Димний порох також застосовують мисливці та стрільці-аматори, реконструктори та колекціонери, для яких у країнах Заходу навіть існують замінники димного пороху[en], що імітують характерний дим і балістичні якості, однак безпечніші й менш корозійні.[48][49][40][50]

Склад і характер суміші

ред.

Чорний порох складається з трьох компонентів: селітри, деревного вугілля та сірки. При згорянні пороху селітра надає кисень для згоряння деревного вугілля; сірка — цементує вугільно-селітряну суміш під час процесу гранулювання. Окрім цього, маючи більш низьку температуру займання, ніж деревне вугілля, сірка прискорює процес займання пороху[51].

Зазвичай для виготовлення пороху береться калієва селітра (нітрат калію), як менш гігроскопічна в порівнянні з іншими селітрами (наприклад, натрієвою). Селітра повинна відрізнятися високим ступенем чистоти — 99,8 %; домішка натрієвої селітри за радянськими нормативами 1920-х років дозволялась не більше 0,03 %. Сполук хлору в перерахунку на хлорид натрію дозволялось також не більше 0,03 %

Вугілля з деревини для пороху отримують шляхом випалу (піролізу) несмолянистих порід дерева (вільха і особливо крушина) з отриманням продукту, який на 80-90 % складається з вуглецю. Використання смолистої деревини негативно позначається на властивостях пороху, і хвойні породи також менш придатні для виробки деревного вугілля. Однак хвойні дрова використовують для ініціації процесу згоряння з послідуючою засипкою деревини інших порід при традиційному способі виробництва вугілля з деревини. Слід зазначити, що до XIX століття випалювання деревного вугілля вироблялося в вугільних ямах, які не дозволяли отримувати однорідний за своїми властивостями продукт (через те, що була одночасно і недопалена (не піролізована), і перепалена деревина (тобто зола)). І тільки впровадження піролізу в стальних ретортах з водяним замком дозволило отримувати гарантовано якісне деревне вугілля, при цьому найкращими ґатунками деревини для отримання деревного вугілля вважалися бук, граб, дуб для важкого вугілля і береза в суміші з осикою для легкого.

Залежно від наявності деревини тієї чи іншої породи у даній місцевості і розвитку виробництва деревного вугілля формувались національні вимоги і особливості виробництва чорного пороху, оскільки саме якість деревини і ступінь випалу деревного вугілля в значній мірі визначають якість пороху. Чим нижчий ступінь випалу деревного вугілля, тим менше його швидкість згоряння, що не завжди треба розцінювати як негативний фактор. Вміст чистого вуглецю у вугіллі повинен бути не менш 75-80 %. Відомо, що при зниженні кількості деревного вугілля в пороху швидкість його згоряння підвищується, проте зі збільшенням відсотку вуглецю в вугіллі — зменшується. В мисливських ґатунках чорного пороху вміст селітри інколи дещо збільшували, наприклад, французький і німецький мисливські порохи вміщували 78 % селітри, 10 % сірки і 12 % вугілля. В «мінних» ґатунках (для здійснення вибухових робіт), навпаки, містилося більше сірки та деревного вугілля. Наприклад, в Росії застосовувалась суміш з 66,6 % селітри, 16,7 % сірки і 16,7 % вугілля[51]. Порох, який використовувався в примітивних ракетах XIX століття, давав більш високі показники імпульсу при підвищеному вмісті селітри. І навпаки, при зниженні кількості селітри в пороху ці показники знижувались[52]. В цілому зі збільшенням кількості селітри в пороху (але до певного рівня — не вище 80 %) збільшується і швидкість його згоряння[53].

Що стосується сірки, то для виготовлення пороху застосовується сірка тільки кристалічної форми з температурою плавлення 114,5 °С[3][53]. За згаданими нормативами в ній не повинно міститися з'єднань кальцію, магнію і нерозчинних в воді речовин — піску, металів, дерева тощо.

Для виробництва пороху використовувалися так звані порохові млини, що так само як і борошномельні, приводилися в рух водою. Технологія рубежу XVI—XVII століть докладно описана в романі «Людолови» З. П. Тулуб:

  Скрізь, де тільки були старі городища, вали, міські і монастирські смітники, ходив він з досвідченими козаками-селітряниками і шукав селітряної землі. Сагайдачний набирав повні жмені перегною, розтирав у долонях, шукав білуватої поволоки, наче від вивареної солі, І ледве знаходив її, вмить біля смітника або городища виростали землянки, печі й хати і від передсвітанкових присмерків до пізнього вечора метушились там буртники-селітряники, насипали землю в діжки, наливали її водою, а другого дня зливали насичений луговиною розчин, виварювали його у мідних казанах, потім змішували з попелом і знов варили, аж поки селітра не осаджувалася на дно і стінки діжок рудими кристалами. Тоді готову селітру вишкрябували, сушили і везли до порохових млинів.

На порохових млинах працювали старі сивоусі козаки. Як папірні і рудні, млини приводилися в рух водою. Під одним жорном мололи селітру, під другим – деревне вугілля, від якого нічною темрявою стояла у повітрі чорна курява, а третє, найменше жорно повільно і неквапливо жувало лимонно-жовту сірку.
Старий січовик підозріливо позирає на кожного, хто заходить до млина. Він ладен видерти люльку з рота роззяви або необачного. Сиві вуса його припорошені вугіллям, сорочка чорна, як у смоляра. Довго, обережно й старанно відмірює і відважує він роздроблену на борошно селітру і на п’ятнадцять частин її ще дбайливіше і обережніше додає три частини вугільного порошку і дві частини сірки. Тоді помічники його беруть дубовий товкач, довго розтирають суміш, потім пересипають її під прес. Готові коржі розтирають драчкою в суміжній кімнаті на зерна й діжками спускають у льох.

 

Виготовлення димного пороху також цікаво описано в творі «На уходах» Андрія Чайковського:

  Та запорожець уже не віднині коло пороху порався. Сушили осичину, приладили добре оковані жорна і велику ступу, оковану при дні обручами. На жорнах мололи селітру і сірку окремо і ждали на вугілля, яке треба було добути з м’якого, добре висушеного листового дерева. Особливо велику увагу запорожець звертав на вугілля, – щоб дерево висохло «на перець» і добре перегоріло. Брав сімдесят частин селітри, по п’ятнадцять – сірки і вугілля, підливав води і мішав так довго в ступі, аж поки не вийшло чорне тісто, в якому не можна було пізнати ні сірки, ні селітри, ні вугілля. Це тісто пропускали через густе сито, з нього виходили чорні зернята. Їх просушили добре на сонці. Запорожець був задоволений, казав, що перша проба вийшла добре. Зараз насипав частину на дошку і став кресати вогонь. Впала іскра, порох спалахнув в одну мить.[54]  
 
Жорно для помолу пороху в музеї (США, штат Делавер)

Найпотужніший вибух чорного пороху буде відбуватися у співвідношенні 65/17/18, де сірки 17 %, а деревного вугілля — 18 %.[55]

У другій половині XIX століття і пізніше розрізнялись три основні різновиди військового димного пороху: чорний, бурий та шоколадний, залежно від ступеня випалу деревного вугілля, який входить до складу пороху[56]. Бурий порох також мав знижений до 5 % вміст сірки; балістичні показники бурого і шоколадного пороху істотно переважали над звичайним чорним[57]. Відомий також димний порох, який зовсім не містить сірки — безсірковий[53].

Виготовлення димного пороху — процес суто механічний, без використання хімічних реакцій. Технологічний процес виготовлення димного пороху остаточно сформувався наприкінці XIX століття. Стадії в основному стали наступними[58]:

  1. Подрібнення компонентів (селітри, сірки і деревного вугілля) в металічних бочках з жорнами сферичної форми;
  2. Виготовлення потрійної суміші і її пресування у вигляді «коржів» (з 1874 року) — методом «гарячого пресування», при температурі 100—150 °С);
  3. Розмелювання отриманих порохових «коржів» на зерна необхідного розміру;
  4. Відсіювання пилу, полірування зерен і їх сортування;
  5. Перемішування і фасування пороху.

Цей процес зберігся принципово незмінним до нашого часу, за винятком матеріалу інструментів.

Різновиди пороху

ред.

До винайдення бездимних порохів існували різні способи модифікації димного пороху для специфічних задач.

  • Чорний порох — основний димний порох, який складається з селітри, сірки та чорного деревного вугілля.[джерело?] Традиційним вважається склад пороху Королівських порохівень абатства Волтем[en] — 75% калієвої селітри, 10% сірки та 15% деревного вугілля за масою.[59]
  • Безсірчаний порох — порох, що не містить сірки. Стехіометричний склад: 87,1% селітри та 12,9% деревного вугілля. Такі суміші використовувались у ролі запалювальних речовин.
  • Амонійний порох — порох, що використовує амонійну селітру (нітрат амонію, NH4NO3). Він виник наприкінці XIX століття й отримав певне використання в артилерії.

[60]

Властивості димного пороху

ред.

Зовнішній вигляд та фізичні властивості

ред.

Сучасний димний порох для стрілецької зброї гранульований (розмір зерен мисливського пороху — в основному не є більшим за 1,25 мм), колір якого може бути від синьо-чорного до сіро-чорного (звідси повсякденна назва «чорний порох»). Якісний порох має тверді, блискучі зерна зазвичай неправильної форми, хоча найкращі сорти мисливського пороху могли мати округлу форму зерен. Димний порох для стрілецької зброї сортується за розміром зерен, причому дрібніший вважається кращим, забезпечуючи швидше згоряння заряду.

Густина димного пороху може бути в межах 1,6–1,93 г/см³. Гравіметрична густина — 0,8–1 кг/л[61]. Артилерійський димний порох мав зерна більшого розміру аж до декількох міліметрів. В середині XIX століття бурий та шоколадний порох для найпотужніших гармат мав форму зерен призматичної або кубічної форми з розміром ребер до 1 см. Причому для надання зернам так званої «прогресивної» форми, яка забезпечувала б при згорянні постійну або зростаючу площу поверхні зерна, зерна перфорували. Ці заходи дозволили значно підвищити початкову швидкість снарядів[62].

Фізичні процеси при згорянні

ред.

При згорянні чорний порох дає густий і щільний біло-сизий дим. У минулому досвідчений артилерист міг за кольором і формою димної хмари зробити висновки про якість пороху (чим густішим є дим, тим кращим є порох і його метальна здатність) і про основні характеристики гармати — приблизний її калібр та далекобійність.[джерело?]

Невелика кількість пороху при підпалюванні дає спалах яскравого полум'я з димом, але горіння великої кількості димного пороху переходить у вибух. У середньому лише 40 % його маси перетворюються в газоподібні речовини і беруть участь у викиданні снаряда. Решта 60 % так і залишаються твердими частками, що утворюють при пострілі густу хмару диму або осідають у стволі зброї частинками у вигляді нагару. Під час одного з дослідів, проведених американськими фахівцями, при згорянні 82 гранів димного пороху утворилося 42 грани твердих залишків[63]. Гази, що утворюються при згорянні, приблизно в 280 разів перевищують за об'ємом згорілий порох. Температура спалаху димного пороху — близько 300 °С, що вище, ніж у багатьох бризантних речовин.[джерело?]

Димний порох здатен створювати максимальний тиск не більший за 600 кг/см². При цьому початкова швидкість кулі або снаряду при використанні димного пороху практично не може перевищити 500 м/с, а в гладкоствольних мисливських рушницях вона є ще меншою — не вище за 350 м/с[61]. При пострілі зазвичай не весь порох встигає згоряти у стволі навіть при оптимальному спорядженні патрона. Тому стрілецька зброя, що розрахована на стрільбу димним порохом, зазвичай, має довший ствол, щоб забезпечити максимальне згоряння заряду[63]. Характер горіння димного пороху суттєво залежить від щільності спорядження, тобто від ступеня запресування заряду[64]

Досліди Ноубла та Ейбла показали такі показники питомої теплоти згоряння та об'єму вивільного газу при згорянні різних видів пороху:

Вид пороху Пропорція суміші Теплота вибуху,

ккал/кг

Об'єм газу,

см³/кг

Великозернистий 75:10:15 726 274
Дрібнозернистий 75:10:15 764 241
Підривний (гірничий) 62:16:22 516 360
Коричневий 80:2:18 837 198

Порох, призначений для вибухових робіт, має невисоку густину (~1,67 г/см³) й горить дуже швидко. Натомість порох для метальних зарядів у зброї має високу щількість (~1,87 г/см³) й горить повільно, паралельними шарами.

Хімічні процеси при згорянні

ред.

Хімічні процеси, що відбуваються при горінні чорного пороху, надзвичайно складні, тож повну реакцію його згоряння в повному вигляді неможливо точно записати однією формулою. Під час горіння (вибуху) пороху відбувається низка різноманітних реакцій, що можуть відбуватись одночасно та/або послідовно. Щобільше, реакція залежить від складу суміші, умов підпалення, швидкості горіння, тиску, температури та вологості повітря та інших чинників — відповідно, кожне окреме згоряння чи вибух димного пороху відбувається за своєю унікальною реакцією.[65][66]

Досліди Роберта Бунзена та Леона Шишкова(інші мови) з порохом з пропорцією   виявили, що маса газів складає ~31% від маси заряду й містить близько 50% вуглекислого газу CO2, 40% азоту N2, 4% чадного газу CO та 0,5—1,5% інших речовин, як то водень, кисень і сірководень. Решту маси складають тверді речовини: передусім карбонат калію K2CO3 та сульфат калію K2SO4 та менша частина інших сполук: сульфат амонію, сульфід калію[en], тіосульфат калію[en], тіоціонат калію[en], залишки селітри, сірки, вуглецю тощо.[65][66]

Реакція згоряння пороху можлива за температури понад 130—150°C, що перевищує температуру плавлення сірки, й розпочинається вона з реакції між воднем у вугіллі (зокрема, в органічних речовинах у вугіллі) та сіркою, утворюючи сірководень. Ця сполука за температури 285—290°C реагує з селітрою, утворюючи сульфат калію й тепло від неї достатнє для плавлення селітри (т. пл. 340°C). При цьому, що нижча температура плавлення селітри, то швидше починається ця реакція, тому домішка натрієвої селітри NaNO3 (т. пл. 313°C) сприяє запалюванню. Відтак розплавлена селітра реагує з розплавленою сіркою та вуглецем, провокуючи запалювання наступних частинок пороху.[65][66]

Існують умовні узагальнені формули, що приблизно відображають реакції. Найпростіша — формула Мішеля-Ежена Шевреля, що відповідає масовому співвідношенню селітри, сірки й вуглецю  :

 

Германн Каст вивів таке рівняння реакції з урахуванням кисню та водню, що їх містить деревне вугілля:

 
де C6H2O — деревне вугілля.[65][66]

Сірка відіграє важливу роль у реакції:

  1. Збільшує кількість газу, що утворюється при реакції. Без сірки утворюється лише K2CO3, але в присутності сірки утвоюються CO2, K2SO4 та K2S.
  2. Зменшує початкову температуру запалювання. Наприклад, суміш 2 молей KNO3 та 3 грам-атомів вуглецю починають декомпонувати при 320°C і вибухає при 357°C. Натомість аналогічна суміш з 2 грам-атомами сірки декомпонує й вибухає при 290 та 311 °C відповідно.
  3. Підвищує чутливість сумішей до удару.
  4. Протидіє формуванню чадного газу CO та ціанистому калію KCN, що утворюються внаслідок реакції селітри з вуглецем:   та  . Натомість із сіркою утворюється сульфат калію, що реагує таким чином:  . З огляду на високу токсичність чадного газу, в шахтах дозволено використовувати порох з вмістом сірки не менше за 10%[65].

Горіння безсірчаного пороху з пропорцією селітри й вугілля   відбувається приблизно за такою формулою[67]:

 
 
Спалах димного пороху на полиці аматорського мушкета сучасного виготовлення

Переваги та недоліки

ред.
 
Мисливський димний порох та об'ємна мірка для відмірювання зарядів

Одним з найпомітніших недоліків димного пороху є виділення при згорянні великої кількості диму, яке демаскувало гармату чи стрільця і сильно ускладнювало спостереження за ціллю. Навіть у сучасних умовах, при використанні димного пороху на полюванні, він не завжди зручний — у разі пострілу в тиху і вологу погоду або в заростях дим може повністю заслонити ціль[61]. Стосовно своєї чутливості до удару і тертя димний порох належить до числа найбезпечніших у користуванні вибухових речовин, хоча цю його властивість не слід переоцінювати. Під час дослідів падіння на порох металевої кулі масою 10 кг з висоти понад 45 см викликало вибух, хоча при менших значеннях висоти і маси кулі вибух не відбувався[68]. Димний порох — одна з найчутливіших до вогню вибухових речовин. З одного боку, це підвищує вимоги безпеки при поводженні з ним, оскільки він може спалахнути навіть від найменшої іскри, що утворюється при випадковому ударі двох металевих предметів. З іншого боку, така властивість полегшує його займання в боєприпасах[64].

Завдяки своїй меншій теплоті вибуху димний порох при пострілі є значно безпечнішим від бездимного: навіть якщо патрон з якихось причин містить подвійну кількість димного пороху, стрільба ним не приведе до розривання ствола зброї, що часто трапляється для випадку бездимного пороху. Відповідно, при ручному спорядженні патронів димний порох не потребує точного зважування з використанням аптекарських вагів, достатньою є об'ємна мірка. Певну небезпеку несе можлива наявність у заряді порохового пилу, що може призвести до вибухового горіння пороху. До недоліків димного пороху слід віднести і гучний звук пострілу.

Найважливішою перевагою димного пороху є довговічність у зберіганні. За дотримання належних умов (ізоляція від вологи, постійна температура) він може зберігати свої властивості практично протягом необмеженого часу, на відміну від бездимного пороху, термін зберігання якого обмежується декількома роками[61].

Димний порох є досить гігроскопічним. Він здатний вбирати вологу з повітря зі швидкістю 1 % за добу. Коли його вологість перевищить 3 %, він стає непридатним до використання, оскільки стає важкозаймистим, а за вологості 15 % він взагалі втрачає здатність до займання[69]. Після підмочування димний порох назовсім втрачає свої властивості, які вже не відновлюються через вилуговування селітри. Наявність в масі пороху грудок злиплих зерен зазвичай служить ознакою того, що порох був підмочений[61]. Тим не менше, незначний вміст вологи є нормою для цього пороху й зазвичай становить 0,7–1 %.

Також до числа недоліків чорного пороху належить викид великої кількості повільно палаючих фрагментів при пострілі, що може викликати загоряння легкозаймистих матеріалів, а не повністю згорілий порох осідає на частинах зброї, включаючи прицільні пристрої, та іншому спорядженні, що вимагає їх чищення. Крім того, при заряджанні зброї є ризик займання пороху, що заряджається від контакту з тліючими частинками, що залишилися у стволі від попереднього пострілу. Тому гармаші після пострілу з гармати проводили обов'язкову процедуру так званого банення, тобто канал ствола протирався вологим банником. Цей додатковий крок у процесі заряджання у свою чергу уповільнював скорострільність гармат та рушниць того часу.

Суттєва залежність горіння димного пороху від тиску навколишнього повітря ускладнює його застосування в зенітних боєприпасах, які вибухають на висотах при тиску, нижчому за атмосферний. При дослідженнях виявили, що за тиску близько 450 мм рт. ст починається часткове затухання димного пороху у дистанційних трубках, а за тиску нижчого за 350 мм рт. ст. усі трубки загасають. Але при цьому димний порох є практично нечутливим, на відміну від бездимного, до зміни температури повітря[61].

Застосування

ред.

Димний порох був історично першою вибуховою речовиною і залишався єдиною ВР, яку використовували і для метання снарядів, і як бризантну речовину. Такий стан справ залишався до винаходу нових ВР в середині XIX століття. З появою бездимних порохів чорний порох був швидко витіснений ними і як метальна речовина. В 1890-ті роки нові зразки стрілецької зброї і артилерії армій передових у військовому відношенні країн почали виготовляти з розрахунком на використання тільки бездимного пороху. В Російській імперії бездимний порох був утверджений як стандартний для трилінійних гвинтівок зразка 1891 року і гармат польової, гірської, фортечної, облогової і берегової артилерії наказом по артилерії від 6 лютого 1895 року[70].

Однак із воєнної сфери димний порох не був виключений повністю. Він знайшов застосування як метальна речовина в різних видах реактивної зброї — наприклад, вишибний заряд німецького ручного гранатомету «Панцерфауст» зразку 1942 року мав димний порох у складі боєзаряду. Також чорний порох використовували в перших радянських гранатометах РПГ-1 (які не пішли в серійне виробництво) і РПГ-2, що були на озброєнні не тільки СРСР, а й інших країн. 5-грамовий заряд димного пороху використовується, наприклад, в болгарській протипіхотній міні ПСМ-1 і необхідний для її викидання з ґрунту[71].

Порохові елементи, виготовлені з димного пороху, які мають щільність 1,65 г/см³ і нижче, горять незакономірно, тобто не паралельними шарами. Але якщо порох зщільнений до 1,8 г/см³ і вище, він горить паралельними шарами і, завдяки високій чутливості до променю вогню, дуже зручний для використання у підривниках для передачі вогню основного заряду ВР, у дистанційних трубках тощо. Сприятливим фактором є і відносно мала кількість газів при його згорянні, що дозволяє використовувати його в замкнутих трубках, контейнерах тощо без небезпеки їх розриву. Димний порох може використовуватись також в капсульних втулках артилерійських патронів для зміцнення ініціюючого променя полум'я[56].

На межі XX—XXI століть димний порох використовується в цивільній сфері в піротехніці, при виготовленні вогнепровідних шнурів і при деяких видах вибухових робіт з видобутку дорогого каменю[72]. Він досі не втратив значення для стрільців-аматорів і мисливців, які іноді заряджають патрони димним порохом[1].

В Європі і США існують громадські організації, які поширюють полювання і спортивну стрільбу з використанням саме димного пороху, дульнозарядної та іншої історичної зброї. Даний напрямок набуває з кожним днем все більшу популярність, бо додає полюванню необхідний елемент випадковості, чого у сучасному полюванні немає. В багатьох країнах існують національні асоціації аматорів полювання з використанням чорного пороху. Окрім цього, широкомасштабні історичні реконструкції і кінозйомки не уникають використання димного пороху.

Вплив на науку й технології

ред.

Історик Джон Десмонд Бернал стверджував:[73]

  Передусім вплив пороху на науку, а не на війну, найбільше наблизив Машинну еру[en]. Порох і гармата не лише підірвали середньовічний світ економічно та політично; вони були головними силами в знищенні його системи ідей.
Оригінальний текст (англ.)
Ultimately it was the effects of gunpowder on science rather than on warfare that were to have the greatest influence in bringing about the Machine Age. Gunpowder and cannon not only blew up the medieval world economically and politically; they were major forces in destroying its system of ideas.
  

Розуміння природи горіння

ред.
 
Досліди Джона Мейоу (1674)

Порох відіграв дуже важливу роль у розумінні природи горіння й справив вплив на наукову революцію в Європі 17 століття. Деревне вугілля при згорянні залишало лише золу, тож вважалось ідеальним пальним для вогню. Сірку здавна пов'язували з займистістю та вогнем, називавши це «сірчаним принципом». Натомість роль селітри була для вчених загадкою. Попри налагоджене виробництво та поширене військове застосування, люди не мали уявлення про те, як і чому порох працює.[74] Наприкінці доби Відродження мислителі розуміли, що арістотелівські елементи та алхімія не дають ґрунтовних відповідей. До вжитку почав входити організований експеримент. Теоретики в університетах почали досліджувати роботу виробників пороху, феномен якого не могли зрозуміти, що зрештою привело до встановлення зв'язку між технологіями та наукою.[75]

Двоє англійських дослідників, Роберт Гук і Роберт Бойл, проводили досліди щодо займання речовин у вакуумі. Свічки та сірка у вакуумі не горіли. Натомість порох, покладений на розпечену металеву пластину, займався у вакуумі. Було зрозуміло, що повітря важливе для горіння, однак належного пояснення для пороху не було. Бойл припустив, що селітра «збуджує випари, які імітують повітря», однак це не відповідало жодним тогочасним уявленням про матерію. Його робота 1661 року The Sceptical Chymist[en] («Скептичний хімік») заклала основи сучасної хімії, хоча він і не зміг обґрунтувати хімічні процеси при згорянні пороху.[75]

Гук пов'язав експерименти Бойла з двома іншими феноменами. Першим було описане Бірінґуччо кальцинування металів при нагріванні, другим — необхідність повітря для дихання, доведене смертю миші при її поміщенні у вакуум. Він вважав, що обидва явища пов'язані зі згорянням. Він припустив, що вогонь спричиняє деяка субстанція, що є і в повітрі, і в селітрі, а при згорянні частина займистого матеріалу розчиняється в повітрі. Відтак 1665 року він прийшов до революційного для хімії висновку, що вогонь не є елементом. Його думку щодо процесів під час згоряння пороху розвинув Джон Мейоу, який припустив існування деякого «нітро-повітряного духу» (англ. nitro-aerial spirit лат. spiritus nitroaereus), частинки якого при взаємодії з частинками сірки створювали полум'я й тепло. Однак ця теорія на певний час поступилась погляду Ґеорґа Ернста Шталя, сформульованому 1703 року, в якому за горючість відповідала деяка субстанція, названа флогістоном. Цю концепцію зміг поставити під сумнів 1772 року французький хімік Антуан-Лоран Лавуазьє, котрий з'ясував, що вогонь є хімічною реакцією з деякою субстанцією, наявною в повітрі та селітрі, яку назвав оксигеном.[75]

Розуміння природи руху

ред.
 
Уявлення Нікколо Тартальї про траєкторії снарядів у роботі Nova Scientia (1537)

Порох також зацікавив мислителів у дослідженні природи руху тіл, у динаміці. Ще 1540 року Ванноччо Бірінґуччо припустив, що вогонь займає вдесятеро більше простору за повітря, повітря — аналогічно більше за воду, вода — за землю. Він вважав, що переходячи у стан вогню та повітря, порох збільшувався в об'ємі та завдяки тиску виштовхував снаряд. 1531 року італійського математика Нікколо Тарталью один артилерист запитав щодо того, під яким кутом стріляти з гармати для найбільшої віддалі пострілу. Він зацікавився цим питанням і вирішив застосувати математику для дослідження руху, започаткувавши нову галузь фізики — балістику. За результатом дослідів він склав першу балістичну таблицю й винайшов артилерійський квадрант для визначення кута піднесення ствола.[76]

Наприкінці 16 століття балістика зацікавила іншого італійського вченого Ґалілео Ґалілея. Він здогадався розділити сили, прикладені до снаряда, на складники: силу вибуху, що виштовхує снаряд з гармати, та силу тяжіння, що тягне снаряд донизу. На основі обрахунків він прийшов до висновку, що снаряд завжди рухається передбачуваною кривою — параболою, що залежить лише від кута піднесення ствола та сили пострілу. Наприкінці 17 століття Ісаак Ньютон досліджував рух планет, порівнюючи його з рухом гарматного ядра, запущеного з гори.[77]

Порох як компактне джерело енергії

ред.
 
Прототип порохового двигуна Гюйгенса (1682)

Нідерладський вчений Хрістіан Гюйгенс у 1670-ті міркував про те, що деяка робота потребує компактно накопиченої та транспортабельної енергії. Він прийшов до висновку, що така енергія міститься в пороху та захопився ідеєю порохового двигуна[en]. Одним із його прагнень було впровадження мирного застосування для заперечення диявольської сутності, що її приписували пороху протягом століть. Він збудував кілька дослідних зразків, але зіштовхувався з численними проблемами. Попри неуспіх порохового двигуна, він привів до значно кращої ідеї. Один із помічників Гюйгенса, французький учений Дені Папен, розвинув ідею теплового двигуна в бік використання пари від нагрітої води. Папен створив паровий автоклав[en], що став одним із передвісників парового двигуна.[78]

Димний порох в історії і культурі

ред.
 
Експериментальний вибух димного пороху в кількості, яка дорівнює тій, що передбачалося використовувати при пороховій змові 1605 року

У всіх без винятку творах, які були написані до появи бездимного пороху, у випадку, якщо мова йде про порох, мається на увазі димний порох. При описі битв часто говориться про щільні хмари диму на полі бою. Деякі автори класичних творів, що писали про порох, надавали йому особливого значення. Так, Жуль Верн в романі «Із Землі на Місяць» (1865 рік) приділив дискусії щодо пороху вагоме місце[79]:

  Для заряду своєї колумбіади, — продовжував майор, — Родмен[en] використовував крупний порох з зернами розміром з каштан; вугілля, яке входило в його склад виготовлялося з деревини, яку перепалювали в чавунних котлах. Цей порох твердий на дотик, блискучий, не залишає ніякого сліду на руці, має у складі значну кількість кисню і водню, запалюється миттєво і, не дивлячись на свою руйнівну силу, майже не засмічує зброю.  

Димний порох — має різкий солонуватий смак, завдяки чому його іноді використовували замість солі. Це було відмічено в романі Л. Н. Толстого «Війна і мир»[80].

  Кінське м'ясо було смачне і поживне, селітряний букет пороху, який використовували замість солі, був навіть приємний.  

Однак відомо, що споживання пороху в їжу часто призводило до отруєння. Існує думка, що упередження європейських народів по відношенню до споживання конини пов'язано з тим, що солдати наполеонівської армії при відступі з Москви посипали порохом замість солі м'ясо загиблих коней. Це призводило до випадків інтоксикації[81]. Цікавий спосіб використання пороху, який рекомендований головним героєм повісті Н. В. Гоголя «Тарас Бульба». Тарас радив, у випадку легкого поранення, для запобігання гарячки «розмішати заряд пороху в чарці сивухи» і випити[82].

У світову історію ввійшло багато випадків, коли детонація димного пороху (або її спроба) мала вплив на суспільне життя. Добре відомий знаменитий пороховий заколот 1605 року в Лондоні, коли заколотники невдало спробували знищити британський Парламент разом з королем Яковом I, підклавши під Вестмінстерський палац 80 бочок пороху.

Правова база

ред.

Правовий режим виготовлення і продажу чорного пороху відмінний в залежності від країни: в більшості країн Європи чорний порох виготовляється заводським способом на підставі спеціального дозволу і продається в мисливських магазинах на підставі ліцензії і з обмеженням по кількості. Зброя, яка розрахована на його застосування, продається, перевозиться, використовується і зберігається без обмежень; але існує і зворотній порядок: зброя за ліцензією на загальних підставах, а порох — вільно при наявності ліцензії на зброю. В США Актом по контролю над зброєю 1968 року кременеві, капсульні, дульнозарядні і т. д. системи зброї, які використовують димний порох, визнаються антикваріатом, їх оборот не підпадає під дію законодавства щодо зброї.

Див. також

ред.

Примітки

ред.
  1. ↑ Самостійний винахід вогнепальної зброї в Європі сучасні історики відкидають, оскільки в Китаї відстежується чітка її еволюція, тоді як Європа одразу застосовувала вже готову технологію.
  1. ↑ а б в г Русская охота. Энциклопедия. — 30 000 прим. — ISBN 5-85270-159-9.
  2. ↑ а б Справочник охотника. — 250 000 прим.
  3. ↑ а б в Дымный порох. Питерский охотник. Архів оригіналу за 26 листопада 2015. Процитовано 04 декабря 2012. {{cite web}}: Cite має пусті невідомі параметри: |description= та |datepublished= (довідка)
  4. ↑ ГОСТ 1028-79 Пороха дымные. Общие технические условия.
  5. ↑ Порох. VIPtrophy.com. Архів оригіналу за 5 січня 2013. Процитовано 30 ноября 2012. {{cite web}}: Cite має пусті невідомі параметри: |description= та |datepublished= (довідка)
  6. ↑ The Four Great Inventions of Ancient China, Their Legacy. www.chinahighlights.com (англ.). Архів оригіналу за 8 червня 2025. Процитовано 19 червня 2025.
  7. ↑ порохівня // Словник української мови : у 20 т. / НАН України, Український мовно-інформаційний фонд. — К. : Наукова думка, 2010—2022.
  8. ↑ Про вибухові матерії // Дїло, 15.12.1916. Збруч (укр.). Процитовано 15 червня 2025.
  9. ↑ Andrade, 2016, Chapter 2: Early Gunpowder Warfare.
  10. ↑ Andrade, 2016, pp. 33–47.
  11. ↑ Andrade, 2016, pp. 51–54.
  12. ↑ а б Andrade, 2016, pp. 15–18, 61–63.
  13. ↑ Needham, 1986, розділи, що відповідають описам різних видів зброї.
  14. ↑ Needham, 1986, pp. 127-137.
  15. ↑ Kelly, 2004, p. 23.
  16. ↑ Needham, 1986, pp. 51-65.
  17. ↑ Lorge, 2008, p. 1–4.
  18. ↑ Kelly, 2004, pp. 20-21.
  19. ↑ Andrade, 2016, pp. 75-76.
  20. ↑ Needham, 1986, pp. 39-43.
  21. ↑ Needham, 1986, pp. 47-51.
  22. ↑ Andrade, 2016, с. Chapter 4: Great Martiality: The Gunpowder Emperor.
  23. ↑ Andrade, 2016, Chapter 5: The Medieval Gun; Chapter 6: Big Guns: Why Western Europe and Not China Developed Gunpowder Artillery.
  24. ↑ Needham, 1986, pp. 47-51, 568-579.
  25. ↑ Davies, 2019, pp. 7-11.
  26. ↑ Kinard, 2007, pp. 51-52.
  27. ↑ Kelly, 2004, pp. 60-63.
  28. ↑ Andrade, 2016, pp. 103–107, 166–167, 196, 211–212.
  29. ↑ Kelly, 2004, p. 63.
  30. ↑ Andrade, 2016, pp. 117-119.
  31. ↑ Kelly, 2004, Conquest’s Crimson Wing.
  32. ↑ Western colonialism | Characteristics, European, in Africa, Examples, & Effects | Britannica. www.britannica.com (англ.). 11 квітня 2025. Процитовано 9 червня 2025.
  33. ↑ Rise of the Gunpowder Empires | EBSCO Research Starters. www.ebsco.com (англ.). Архів оригіналу за 5 червня 2025. Процитовано 5 червня 2025.
  34. ↑ Kelly, 2004, pp. 171-180.
  35. ↑ Brown, 1998, pp. 21-22.
  36. ↑ Цей абзац є підсумком розділу.
  37. ↑ Brown, 1998, pp. 148–154.
  38. ↑ Andrade, 2016, pp. 294-296.
  39. ↑ а б Russell, 2015, pp. 15-17.
  40. ↑ а б Kelly, 2004, pp. 234-235.
  41. ↑ Как воспламеняется пороховой заряд // Никифоров Н. Н., Туркин П. И., Жеребцов А. А., Галиенко С. Г. (1953). Артиллерия / Под общ. ред. Чистякова М. Н. - М.: Воениздат МО СССР. [Архівовано 2025-05-14 у Wayback Machine.]
  42. ↑ Definitions and Information about Naval Guns. Part 2 - Ammunition, Fuzes, Projectiles and Propellants. NavWeaps (англ.). Архів оригіналу за 12 травня 2025.
  43. ↑ TM 43-0001-28, Army Ammunition Data Sheets for Artillery Ammunition: Guns, Howitzers, Mortars, Recoilless Rifles, Grenade Launchers and Artillery Fuzes (PDF) (англ.). Headquarters, Department of the Army. 1994.
  44. ↑ Дерев'янчук А. Й. (2011). Основи будови артилерійських гармат та боєприпасів. СумДУ. с. 183—184, 198, 233—234
  45. ↑ TM 43-0001-28, Army Ammunition Data Sheets for Artillery Ammunition: Guns, Howitzers, Mortars, Recoilless Rifles, Grenade Launchers and Artillery Fuzes (PDF) (англ.). Headquarters, Department of the Army. 1994.
  46. ↑ MD, Will Dabbs (11 лютого 2024). How to Legally Build Your Own German Panzerfaust: DIY Build Book. Firearms News (англ.). Архів оригіналу за 21 травня 2025. Процитовано 19 червня 2025.
  47. ↑ Yan, Timothy (8 квітня 2020). RPG-2 Grenade Launcher Evolution. Firearms News (англ.). Архів оригіналу за 17 березня 2025. Процитовано 19 червня 2025.
  48. ↑ C. Rodney James, 2011, pp. 114-120.
  49. ↑ Fadala, 2006, pp. 6-12, 75, 202-203.
  50. ↑ Muzzle Loading. NRA (брит.). Архів оригіналу за 29 березня 2025. Процитовано 12 червня 2025.
  51. ↑ а б Черный порох, ч.1.И. Н. Григорьев
  52. ↑ Дымный порох. История ракетной техники. Архів оригіналу за 5 січня 2013. Процитовано 30 ноября 2012. {{cite web}}: Cite має пусті невідомі параметри: |description= та |datepublished= (довідка)
  53. ↑ а б в Классификация порохов. Пороха — механические смеси. Основные требования к порохам и классификация порохов. Стрелковый клуб — pistoletchik.ru. Архів оригіналу за 24 липня 2016. Процитовано 05 декабря 2012. {{cite web}}: Cite має пусті невідомі параметри: |description= та |datepublished= (довідка)
  54. ↑ Андрій Чайковський. На уходах. Архів оригіналу за 4 вересня 2021. Процитовано 4 вересня 2021.
  55. ↑ Артём Костин. Дымный порох. Взрывная история и рецепт изготовления[недоступне посилання](рос.)
  56. ↑ а б Горст А. Г. Пороха и взрывчатые вещества — М., Оборонгиз, 1949
  57. ↑ Blackpowder to Pyrodex and Beyond. Randy Wakeman
  58. ↑ Краткая история развития порохов. warinform.ru. Архів оригіналу за 22 листопада 2015. Процитовано 05 декабря 2012. {{cite web}}: Cite має пусті невідомі параметри: |description= та |datepublished= (довідка)
  59. ↑ von Maltitz, 2003, p. 143.
  60. ↑ Urbański, 1967, pp. 330-335.
  61. ↑ а б в г д е Димний порох [Архівовано 22 листопада 2015 у Wayback Machine.] на сайті «Питерський мисливець» (рос.)
  62. ↑ Краткая история развития порохов [Архівовано 2013-01-24 у Wayback Machine.] на сайті «Армия и вооружение» (рос.)
  63. ↑ а б Randy Wakeman Blackpowder to Pyrodex and Beyond [Архівовано 2013-01-05 у Wayback Machine.] на сайті «CHUCKHAWKS.COM» (англ.)
  64. ↑ а б Горст А. Г. — Оборонгиз, 1949. — 223 c.
  65. ↑ а б в г д Urbański, 1967, pp. 335–339.
  66. ↑ а б в г von Maltitz, 2003, pp. 143–146.
  67. ↑ von Maltitz, 2003, p. 150.
  68. ↑ Григорьев И. Н. Чорний порох, ч.5. [Архівовано 2012-12-31 у Wayback Machine.]// Химия и химики. — № 4, 2011.
  69. ↑ Справочник охотника. — М.: Колос, 1964. — С. 75. — 399 с.
  70. ↑ Развитие конструкций орудий и боеприпасов. Энциклопедия артиллерии. Архів оригіналу за 5 січня 2013. Процитовано 05 декабря 2012. {{cite web}}: Cite має пусті невідомі параметри: |description= та |datepublished= (довідка)
  71. ↑ Противопехотная мина ПСМ-1. Сапер. Архів оригіналу за 5 січня 2013. Процитовано 05 декабря 2012. {{cite web}}: Cite має пусті невідомі параметри: |description= та |datepublished= (довідка)
  72. ↑ Дымный порох. Большая Советская энциклопедия. Архів оригіналу за 26 листопада 2015. Процитовано 04 декабря 2012. {{cite web}}: Cite має пусті невідомі параметри: |description= та |datepublished= (довідка)
  73. ↑ Kelly, 2004, p. 135.
  74. ↑ Kelly, 2004, pp. 109-111.
  75. ↑ а б в Kelly, 2004, pp. 111-116, 167.
  76. ↑ Kelly, 2004, pp. 135-139.
  77. ↑ Kelly, 2004, pp. 139-141.
  78. ↑ Kelly, 2004, pp. 117-118.
  79. ↑ Марко Вовчок. Изд: Ж.Верн. Собр. соч. в 6 т. Т.1, «Современный писатель», М., 1993
  80. ↑ Война и мир. Л. Н. Толстой Т. 4, часть 3
  81. ↑ Наполеон отступал по калужской земле. КП—Калуга. Архів оригіналу за 2 березня 2013. Процитовано 06 декабря 2012. {{cite web}}: Cite має пусті невідомі параметри: |description= та |datepublished= (довідка)
  82. ↑ Н. В. Гоголь. Тарас Бульба. klassika.ru. Архів оригіналу за 21 вересня 2018. Процитовано 05 декабря 2012. {{cite web}}: Cite має пусті невідомі параметри: |description= та |datepublished= (довідка)

Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "развитие", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "вспышка", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.

Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "химики4", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.

Література

ред.
  • Келли Д. Порох. От алхимии до артиллерии: История вещества, которое изменило мир / пер с англ. А. Турова. — М.: Колибри, 2005. — С.38-39. — 340 с. — (Вещи в себе).
  • Розман Б. Ю. Технология пороха (Пороха, механические смеси). — М., 1937. — С. 82 — 84.
  • ОСТ 84-2281-86. Уголь древесный для дымного пороха. Технические условия. — Введен впервые 01.07.87. — М.: Изд-во стандартов, 1986. — 25 с.
  • Буллер М. Ф. Физико-химические свойства и технологии дымных порохов: монография. — Сумы: Сумской государственный университет, 2011. — 233 с.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Димний_порох&oldid=45521911