Цукрова тростина (рід)

рід рослин
(Перенаправлено з Цукровий очерет)

Цукро́ва трости́на (Saccharum) — рід, від 6 до 37 видів (залежно від інтерпретації) високих трав'янистих рослин родини тонконогові (злакові) (підродини Panicoideae, триби Andropogoneae). Всі вони походять із субтропічних та тропічних районів Старого світу. У них міцні волокнисті стебла, багаті на цукор, які сягають від 2 до 6 метрів заввишки. Усі види цукрової тростини схрещуються, і головні комерційні сорти є складними гібридами, разом відомі як Saccharum officinarum complex.

Цукрова тростина
Saccharum officinarumтиповий вид
Біологічна класифікація редагувати
Царство: Рослини (Plantae)
Клада: Судинні рослини (Tracheophyta)
Клада: Покритонасінні (Angiosperms)
Клада: Однодольні (Monocotyledon)
Клада: Комелініди (Commelinids)
Порядок: Тонконогоцвіті (Poales)
Родина: Злакові (Poaceae)
Підродина: Просові (Panicoideae)
Надтриба: Andropogonodae
Триба: Andropogoneae
Підтриба: Saccharinae
Рід: Saccharum
L.
Підвиди
Вікісховище: Saccharum

Використання ред.

Цукрова тростина вирощується в багатьох країнах світу, що разом виробляють урожай у 1,32 млрд тонн (у 6 разів більше, ніж цукрового буряка). На 2005 рік найбільшим виробником у світі була Бразилія[джерело?]. Використання цукрової тростини включає виробництво цукру, меляси, рому й етанолу для палива.

Щоб позбутись зайвого листя перед збиранням цукрової тростини, поле з тростиною підпалюють.

Історія ред.

Цукрова тростина походить з острова Нова Гвінея. Товсте стебло зберігає багато енергії у вигляді сахарози в соку, її досить легко виділити, випарюючи воду. Мешканці Нової Гвінеї першими почали вживати стебла тростини як їжу. Звідти рослина поширилася всією Південно-східною Азією, потрапила до Індії, а вже з неї — до Китаю, Кореї та Японії[1].

Індійці першими почали виробляти з соку цукрової тростини кристалічний цукор. Це сприяло поширенню культури на захід — до Персії, Середземномор'я та на острови Атлантичного океану. Вона була серед перших культурних рослин, завезених до Америки іспанцями й португальцями[2].

Цукрова тростина почала інтенсивно вирощуватися в басейні Карибського моря, і все ще вирощується там на деяких островах. Протягом колоніальних часів цукор був головним продуктом трикутної торгівлі з Новим Світом (разом з продуктами європейських промислових підприємств і африканськими рабами). Франція вважала свої острови, де вирощувалася цукрова тростина, такими цінними, що фактично віддала Британії Канаду в обмін на повернення Гваделупи, Мартиніки та острова Святої Люсії після Семирічної війни 1756—1763 років. Голландці так само утримували Суринам, цукрову колонію в Південній Америці, замість повернення Нових Нідерландів (Нового Амстердама).

 
Saccharum officinarum, що вирощується на Гаваях

Кубинський цукор знаходив постійний збут на ринку СРСР, а розпад Союзу привів до закриття більшої частини кубинської цукрової промисловості. Вирощування та переробка цукрової тростини залишається важливою частиною економіки Барбадосу, Домініканської Республіки, Гваделупи, Ямайки, Гренади й інших островів Карибського моря. Тростинний цукор (цукор-сирець) — головний продукт експорту багатьох тамтешніх країн.

Виробництво цукрової тростини також поширене на багатьох тропічних тихоокеанських островах, переважно Гаваях і Фіджі. На цих островах цукор почав домінувати на економічному та політичному ландшафті після вторгнення в тубільні суспільства європейців і американців, які просували імміграцію з різних азійських країн для забезпечення плантацій працівниками. Політика цукрової промисловості створила нову етнічну структуру островів та справила глибокий вплив на сучасну політику і суспільство на цих островах.

Зараз[коли?] головним виробником цукрової тростини є Бразилія, де тростина використовується переважно для виробництва цукру й етанолу, який, у свою чергу, використовується для виробництва поширених у Бразилії видів біопалива — спирто-бензину та біодизелю.

Цікаві факти ред.

У Стародавній Індії для скріплення каменів у будівлях каменярі використовували вапно, розмішане соком цукрової тростини, що і надавало вікову міцність старовинним вежам і храмам[3].

Див. також ред.

Джерела ред.

  1. Мустафін, с. с.11-15.
  2. Мустафін, с. 20-23, 35-38.
  3. Верзилин Николай Михайлович // «По следам Робинзона», «Сады и парки мира» — Ленинград, 1964, — 574 с. Формат 84Х108 1/16 Уч.-изд. л. 39,98 + 16 вклеек = 43,39 Тираж 50 000 екз.

Посилання ред.

  • Михайло Мустафін. Цукор. Солодка (може, навіть занадто) історія. — 2018.