Вікіпедія

Церера (карликова планета)

карликова планета в поясі астероїдів, в середині Сонячної системи
(Перенаправлено з Церера (планета))
Це стабільна версія, перевірена 23 листопада 2024.

Цере́ра (лат. Ceres, символ: ⚳)[4] — карликова планета в поясі астероїдів, в середині Сонячної системи[5][6][7]. Це найближча до Землі карликова планета, вона часом наближається на відстань 263 млн км. Відкрита 1 січня 1801 року італійським астрономом Джузеппе Піацці в астрономічній обсерваторії в місті Палермо. Це була перша відкрита карликова планета і перший об'єкт, знайдений у поясі астероїдів.

Церера ⚳
Фото Церери, зроблене космічним зондом Dawn, 2015. Яскраві плями в кратері — імовірно, зони, багаті на кригу чи сіль.[1]
Відкриття[2]
ВідкривачДжузеппе Піацці
Місце відкриттяПалермо
Дата відкриття1 Січня 1801
Позначення
Названа на честьЦерера
Категорія малої планетикарликова планета,
об'єкт головного поясу
Орбітальні характеристики[2]
Велика піввісь413 832 587 км
2,7663 а. о.
Перигелій380 995 855 км
2,5468 а. о.
Афелій446 669 320 км
2,9858 а. о.
Ексцентриситет0,07934
Орбітальний період4,60 років
1680,5 діб
Середня орбітальна швидкість17,882 км/с
Середня аномалія27,448°
Нахил орбіти10,585° до екліптики
9.20° до незмінної площини
Довгота висхідного вузла80,399°
Аргумент перицентру72,825°
Фізичні характеристики
Екваторіальний радіус482,5 ± 2 км
Полярний радіус445,5 ± 2 км
Маса9,393 ± 0,005× 1020 кг
0,0128 маси Місяця
Середня густина2,16 ± 0.036 г/см³
Прискорення вільного падіння на поверхні0,27 м/с2
0,028 g
Друга космічна швидкість0,51 км/с
Період обертання9.074170 годин
Нахил осі3°
Альбедо0,090 ± 0,0033 геометричне
Температурасередня 167 К
Видима зоряна величина7.6[3]
Стандартна зоряна величина3,36 ± 0,02
CMNS: Церера у Вікісховищі
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Церера.

За діаметром близько 952 км[8]. Церера є найбільшим і наймасивнішим тілом у поясі астероїдів, за розміром перевершує багато великих супутників планет-гігантів та містить майже третину (32 %) загальної маси поясу[9][10]. Вона має кулясту форму, на відміну від більшості інших малих тіл, які мають неправильну форму через низьку гравітацію[11]. Церера стала одною з двох карликових планет, які досліджувала космічна місія NASA «Dawn». Цей космічний апарат склав детальну мапу поверхності Церери, а також зробив важливі відкриття щодо її геології — на цьому гігантському астероїді цілком можливе існування підземних океанів солоної води[12].

Видима зоряна величина Церери становить 6,64m — 9,34m. Стандартна зоряна величина — 3,34m.

Історія відкриття

ред.

У 1772 році німецький астроном Йоганн Елерт Боде, посилаючись на Йоганна Даніеля Тіциуса, опублікував формулу, пізніше відому як правило Тіциуса—Боде, яка, передбачала орбіти відомих планет, за винятком непоясненого пропуску між Марсом та Юпітером[13][14]. Ця формула передбачила, що повинна існувати інша планета з радіусом орбіти близько 2.8 астрономічних одиниць (а.о.) або 420 мільйонів кілометрів, від Сонця[14]. Правило Тіциуса-Боде більшої довіри після того, як у 1781 році Вільям Гершель відкрив Уран поблизу передбачуваної відстані за цим правилом, за Сатурном[13]. 1800 року група на чолі з Францем Ксавером фон Цахом, редактором німецького астрономічного журналу Monatliche Correspondenz (укр. Щомісячне листування), надіслала запити двадцяти чотирьом досвідченим астрономам, яких він назвав «зоряною полвцією»[14], з проханням об'єднати зусилля й почати методичний пошук очікуваної планети[14]. Хоча вони не відкрили Цереру, згодом, із приблизно таким же орбітальним радіусом вони знайшли астероїди Палладу, Юнону і Весту[14].

 
Джузеппе Піацці

Одним із астрономів, обраних для пошуку, був Джузеппе Піацці, католицький священик та італійський астроном з академії міста Палермо, Сицилія. Однак Піацці відкрив Цереру ще до того, як отримав запрошення приєднатися до групи. Піацці вже багато років вів спостереження положень зір для складання зоряного каталогу. 1 січня 1801 року Піацці виявив[15] у сузір'ї Близнят слабку зорю (~7m), якої чомусь не було ні в його власному каталозі, ні в каталозі Християна Майера, що був у розпорядженні Піацці. Наступного вечора виявилося, що зоря має трохи не ті координати, що напередодні: вона зсунулася на 4" за прямим піднесенням і на 3,5" за схиленням. На третю ніч з'ясувалося, що помилки немає, і що зоря повільно пересувається небосхилом. Піацці стежив за дивною зорею шість тижнів. Він не помітив ні диска, який мав бути у планети, ні туманного виду, характерного для комет, хоча спочатку він і сприйняв її за комету[16]. Він повідомив про своє відкриття 24 січня у листах до свої колег-астрономів, зокрема і Йоганну Боде, який був в Берліні[17]. Потім спостереження було перервано хворобою Піацці. Повернувшись до спостережень, він вже не зміг знайти Цереру, як надалі була названа нова планета. Видиме положення Церери змінилося (головним чином через рух Землі навколо Сонця) і було занадто близько до відблисків Сонця, щоб інші астрономи могли підтвердити спостереження Піацці.

У той час Карл Фрідріх Гаус, якому було тоді 24 роки, розробляв методи обробки астрономічних спостережень. Він спробував визначити еліптичну орбіту нової планети розробленим ним методом (за трьома спостереженнями). Піацці встиг проспостерігати Цереру 24 рази. Таким чином, Гаус визначив, що орбіта об'єкта лежить між орбітами Марса і Юпітера, і що велика піввісь її становить 2,8 а. о[16]. Це і була планета, яку шукали відповідно до правила Тіциуса—Боде, за яким відстані планет від Сонця підпорядковуються певній залежності[14]. Проте досить слабкий блиск Церери свідчив про те, що розмір цієї планети дуже малий (у порівнянні з іншими планетами Сонячної системи).

«Перевідкриття» Церери із підказкою, якою були розрахунки Гауса, зробив німецький астроном Ксавер фон Цах 31 грудня 1801 року, коли Церера на небесній сфері знов була достатньо далеко від Сонця, щоб її можна було спостерігати телескопом[18].

Походження назви

ред.
 
Церера, богиня землеробства, врожаю зерна та родючості (мініатюра XV—XVI століття)

Піацці пропонував назвати її «Церера Фердинанда», присвячуючи відкриття планети своєму королю[16], Фердинанду. Учитель Піацці Жозеф Лаланд пропонував назвати її ім'ям свого учня. Наполеон хотів назвати планету Юноною, як і німецький астроном Йоганн Боде[19]. Але в підсумку збереглася назва «Церера» на честь прадавньої римської хтонічної богині продуктивних сил землі, зростання й дозрівання злаків, а також підземного світу, яка насилає на людей безумство. Церера також богиня материнства й шлюбу. Шанувалась як берегиня сільської громади, захисниця врожаю від грабіжників.

Відповідно було обрано й астрономічний символ Церери, що й досі використовується в астрології, — серп, адже серп був одним із класичних символів богині Церери[20].

Орбіта та власне обертання

ред.
 
Орбіта Церери на фоні орбіт Землі, Марса та Юпітера

Орбіта Церери лежить між орбітами Марса і Юпітера, близько середини поясу астероїдів. Період обертання навколо Сонця — 4,6 року[2]. Подібно до планетних орбіт вона слабкоеліптична (тобто, близька до кола: ексцентриситет — 0,08) і має помірний нахил до площини екліптики (10°)[2]. Велика піввісь орбіти становить 2,76 а.о., відстань у перигелії 2,54 а.о., в афелії — 2,98 а.о.

Церера не є частиною жодної сім'ї астероїдів, ймовірно, через велику частку льоду, менші тіла з таким самим складом давно б уже сублімувались повністю за час існування Сонячної системи[21]. Колись вона вважалась членом сім'ї Ґефіон[22], члени якої мають схожі власні орбітальні елементи, що свідчить про спільне походження через зіткнення астероїда в минулому. Пізніше виявилося, що Церера має інший склад ніж астероїди цієї сім'ї[22]. Скоріш за все вона є interloper, так як має схожі елементи орбіти, але інше походження[23].

Орбітальні резонанси

ред.

Через невеликі маси та великі відстані між ними об'єкти в межах поясу астероїдів рідко потрапляють у гравітаційний резонанс один з одним[24]. Тим не менш, Церера здатна захоплювати інші астероїди в тимчасовий резонанс 1:1 (роблячи їх тимчасовими троянами) на періоди від кількох сотень тисяч до понад двох мільйонів років. На 2012 рік становлено півсотні таких об'єктів[25].

Власне обертання і нахил осі

ред.
Постійно затемнені регіони можуть акумулювати поверхневий лід

Період власного обертання Церери (цереріанський день) становить 9 годин 4 хвилини[26]. Невеликий кратер Kait на екваторі був вибраний для відліку нульового меридіану[27] Орбітальний нахил Церери всього 4°[26], що робить можливим існування постійно затемнених кратерів на її полюсах, які, як очікується, можуть акумулювати водяний лід, як це відбувається на Місяці та Меркурії.

Фізичні характеристики

ред.
 
Порівняння розмірів Землі, Місяця та Церери

Церера має форму сфероїда розмірами 965×961×891 км[28], в середньому її діаметр менший за земний приблизно в 14 разів. Її маса становить 9,39×1020 кг, що становить майже третину всієї маси пояса астероїдів, але разом з тим поступається масі Землі більш ніж у 6000 разів. Для Церери характерно досить низьке альбедо, ~0.09 (проти 0.17 в Марса, 0.14 в Меркурія).

Геологія

ред.

Значна маса Церери призвела до того, що під дією власної гравітації це небесне тіло набуло форми, близької до кулястої. Проте на цьому її еволюція не скінчилася і, на відміну від більшості астероїдів, на Церері почалася диференціація внутрішньої структури — важчі породи опускалися до центру, легші підіймалися до поверхні. Таким чином сформувалося кам'яне ядро й мантія з водяного льоду. Виходячи з низької густини Церери, вона містить значну кількість льоду, до 20-30 % за масою, що еквівалентно крижаній мантії товщиною 60-100 км. На початковому етапі існування ядро Церери могло розігріватися шляхом радіоактивного розпаду радіоактивних елементів в корі і, можливо, якась частина крижаної мантії перебувала в рідкому стані. З усього видно, що значна частина поверхні і зараз укрита льодом або якимось різновидом крижаного реголіту, який утворює навіть своєрідні крижані річки[29].

Цереру класифікують як астероїд C-типу (вуглецевий астероїд)[30], а через присутність на ній глинистих мінералів — також як астероїд G-типу[31]. Вона має схожий, але не ідентичний склад до вуглецевих хондритів[32].

Церера має одну виразну гору, якій дали назву Ахуна. Вона схожа на кріовулкан і має кілька кратерів, що свідчить про максимальний вік 240 мільйонів років[33]. її відносно високе гравітаційне поле припускає, що вона щільна і, отже, складається більше з каменів, ніж з льоду, і що її утворення, ймовірно, пов'язане з діапіризмом суспензії із льоду та силікатних частинок із верхньої частини мантії[21].

Особливості поверхні

ред.

На поверхні Церери помітно кілька світлих і темних структур (як виявилось потім, це кратери). Найяскравіша структура на честь першовідкривача Церери отримала назву «П'яцца». Спостереження в інфрачервоному діапазоні показали, що середня температура поверхні становить 167 °К (-106 °C), у перигелії вона може сягати 240 °К (-33 °C). Радіотелескопом Аресібо кілька разів проводилося дослідження Церери в радіодіапазоні. За характером відбивання радіохвиль встановлено, що поверхня Церери досить гладенька, мабуть, внаслідок високої еластичності крижаної мантії. Супутників у Церери не виявлено.

Нова мапа кольору карликової планети Церери, зроблена космічним апаратом НАСА Dawn, показує різноманітність поверхні цього небесного тіла. Відмінності в морфології та кольорі по всій поверхні вказують на те, що Церера колись була активним небесним тілом[34].

Атмосфера

ред.

У 2017 році космічний апарат Dawn підтвердив, що Церера має тимчасову атмосферу з водяної пари[35]. Натяк на присутність атмосфери з'явився ще в 2014 році, коли космічний телескоп Гершель задетектував локалізовані джерела водяної пари на середніх широтах, що мали в діаметрі не більше ніж 60 км і викидали приблизно 3 кг води за секунду[36][37][a]. Ці дві потенційні області джерел, позначені як Piazzi (123°E, 21°N) та Region A (231°E, 23°N), були візуалізовані в ближньому інфрачервоному діапазоні як темні області (Region A також має яскравий центр) обсерваторією Кека. Можливі механізми вивільнення пари — це сублімація з приблизно 0,6 квадратних кілометрів відкритого поверхневого льоду, кріовулканічні виверження в результаті радіогенного внутрішнього тепла[36], або підвищення тиску в підповерхневому океані через потовщення верхнього шару льоду[40]. У 2015 році Девід Джуїтт включив Цереру до свого списку активних астероїдів[41]. Поверхневий водяний лід нестабільний на відстані менше 5 астрономічних одиниць від Сонця[42], тому очікується, що він буде сублімувати під впливом прямого сонячного випромінювання. Водяний лід може мігрувати з глибинних шарів Церери на поверхню, але на поверхні вивільняється за короткий час. Вважається, що поверхнева сублімація льоду з поверхні є нижчою, коли Церера знаходиться далі від Сонця на своїй орбіті, а її орбітальна позиція не впливає на виділення льоду з глибин. Раніше доступні обмежені дані свідчать про сублімацію кометного типу[36], але дані зонду Dawn свідчать про те, що геологічна активність може бути принаймні частково відповідальною за сублімацію[43].

Дослідження з використанням детектора гамма-випромінювання та нейтронів зонду Dawn показують, що Церера прискорює електрони сонячного вітру; найбільш прийнятною гіпотезою є те, що ці електрони прискорюються зіткненнями між сонячним вітром і розрідженою екзосферою з водяної пари[44][45]. Ударний фронт, подібний до цього, також можна пояснити транзієнтним магнітним полем, але це вважається менш імовірним, оскільки внутрішня частина Церери не вважається достатньо електропровідною[45].

Дослідження

ред.
 
Гора Ахуна заввишки 4 км на Церері

На земному небосхилі Церера постає слабкою зорею 7-ї величини. Видимий диск Церери дуже малий, тому перші подробиці вдалося розгледіти тільки наприкінці XX сторіччя за допомогою орбітального телескопа «Габбл». До 2015 року єдиним способом вивчення Церери залишалися телескопічні спостереження. Регулярно проводилися кампанії зі спостереження покриттів зір Церерою, по збуреннях у русі сусідніх астероїдів і Марса уточнювалася її маса.

У січні 2014 було повідомлено про знаходження згустків водяної пари навколо Церери за допомогою інфрачервоного телескопа Гершель. Таким чином, Церера стала четвертим тілом Сонячної системи, на якому зафіксована водна активність (після Землі, Енцелада і Європи, гейзери на якій були відкриті трохи раніше, наприкінці 2013 року)[46].

20 квітня 2014 марсохід К'юріосіті зробив перші в історії знімки астероїдів, на яких видно і Цереру, з поверхні Марса[47].

Місія Dawn

ред.

Якісно новим етапом у вивченні Церери стала місія АМС Dawn (NASA), який запущено 27 вересня 2007. У 2011 році «Dawn» вийшов на орбіту навколо Вести, а після року на її орбіті полетів до Церери[48]. 13 січня 2015 «Dawn» зробив перші докладні знімки поверхні Церери. 6 березня 2015 року апарат вийшов на орбіту Церери для вивчення її протягом наступних 16 місяців[49]. Вивчення Церери цим апаратом дозволило краще зрозуміти історію Сонячної системи. За час роботи на орбіті Dawn зробив фотозйомку поверхні карликової планети, що дало змогу створити першу високоточну карту цього небесного тіла[49].

16 травня 2015 року автоматична міжпланетна станція Dawn отримала найякісніше на сьогодні зображення таємничих білих плям на поверхні карликової планети Церера[50], а 23 травня 2015 року станція отримала зображення кратера Оккатор, де і були ці плями[51].

30 червня 2016 року основна програма місії космічного апарату Dawn офіційно завершена[52]. Дані КА Dawn дозволили уточнити в сторону зменшення масу і розмір Церери[53]. Апарат залишився на 35-км орбіті навколо планети.

Одним з ключових відкриттів місії стала присутність великої кількості води на Церері. На поверхні планети вода випаровується, проте під поверхнею її вдосталь, а геологічна активність вказує на періодичний вихід води назовні[54]. У 2017 році вчені доповіли, що завдяки дослідженням місії Dawn їм вдалося знайти докази існування архаїчного глобального океану на Церері[55].

Плани на майбутнє

ред.

Китайське національне космічне управління розглядає можливість відправлення місії до Церери, така потенціальна місія може почати реалізовуватись у другій половині 2020-х років[56].

 
Назви 17 кратерів на карті висот поверхні Церери (червоні тони — високі ділянки, сині — низькі)[57]

Див. також

ред.

Зноски

ред.
  1. ↑ Ця швидкість викидів є скромною порівняно з розрахованою для приливних шлейфів Енцелада (менше за розміром тіло) та Європи (більше за розміром тіло), 200 кг/с[38] і 7000 кг/с,[39] відповідно.

Примітки

ред.
  1. ↑ Atkinson, Nancy (03-03-2015). Bright Spots on Ceres Likely Ice, Not Cryovolcanoes. Universe Today. Архів оригіналу за 6 березня 2015. Процитовано 07-03-2015.
  2. ↑ а б в г JPL Small-Body Database Browser: 1 Ceres. JPL Solar System Dynamics. Архів оригіналу за 9 червня 2021. Процитовано 26 вересня 2021.
  3. ↑ King, Bob (5 серпня 2015). Let's Get Serious About Ceres. Sky & Telescope. Процитовано 25 липня 2022.
  4. ↑ JPL/NASA (22 квітня 2015). What is a Dwarf Planet?. Jet Propulsion Laboratory. Архів оригіналу за 19 січня 2021. Процитовано 19 січня 2022.
  5. ↑ NASA – Dawn at a Glance. NASA. Архів оригіналу за 4 липня 2012. Процитовано 14 серпня 2011. [Архівовано 2011-10-16 у Wayback Machine.]
  6. ↑ Shiga, David. Dawn captures first orbital image of asteroid Vesta. New Scientist. Архів оригіналу за 4 липня 2012. Процитовано 7 серпня 2011.
  7. ↑ Space Telescope Science Institute (2009). Hubble 2008: Science year in review. NASA Goddard Space Flight Center. с. 66.
  8. ↑ In Depth | Ceres. NASA Solar System Exploration. Процитовано 27 серпня 2022.
  9. ↑ Pitjeva, E. V.; Precise determination of the motion of planets and some astronomical constants from modern observations [Архівовано 18 січня 2010 у WebCite], in Kurtz, D. W. (Ed.), Proceedings of IAU Colloquium No. 196: Transits of Venus: New Views of the Solar System and Galaxy, 2004
  10. ↑ Moomaw, Bruce (2 липня 2007). Ceres As An Abode Of Life. spaceblooger.com. Архів оригіналу за 29 вересня 2008. Процитовано 6 листопада 2007. [Архівовано 2008-09-29 у Wayback Machine.]
  11. ↑ Li, Jian-Yang; McFadden, Lucy A.; Parker, Joel Wm. (2006). Photometric analysis of 1 Ceres and surface mapping from HST observations (PDF). Icarus. 182 (1): 143—160. Bibcode:2006Icar..182..143L. doi:10.1016/j.icarus.2005.12.012. ISSN 0019-1035. Архів оригіналу (PDF) за 24 травня 2015. Процитовано 29 серпня 2015. [Архівовано 2015-05-24 у Wayback Machine.]
  12. ↑ Спейс-Інформ (11 серпня 2020). На карликовій планеті Церера вчені виявили підземний океан. Аерокосмічний портал (ru-RU) . Процитовано 18 березня 2024.
  13. ↑ а б Hoskin, Michael (26 червня 1992). Bode's Law and the Discovery of Ceres. Observatorio Astronomico di Palermo "Giuseppe S. Vaiana". Архів оригіналу за 16 листопада 2007. Процитовано 5 липня 2007.
  14. ↑ а б в г д е Hogg, Helen Sawyer (1948). The Titius-Bode Law and the Discovery of Ceres. Journal of the Royal Astronomical Society of Canada. 242: 241—246. Bibcode:1948JRASC..42..241S. Архів оригіналу за 18 липня 2021. Процитовано 18 липня 2021.
  15. ↑ Landau, Elizabeth (26 січня 2016). Ceres: Keeping Well-Guarded Secrets for 215 Years. NASA. Архів оригіналу за 24 травня 2019. Процитовано 26 січня 2016.
  16. ↑ а б в Forbes, Eric G. (1971). Gauss and the Discovery of Ceres. Journal for the History of Astronomy. 2 (3): 195—199. Bibcode:1971JHA.....2..195F. doi:10.1177/002182867100200305. S2CID 125888612. Архів оригіналу за 18 липня 2021. Процитовано 18 липня 2021.
  17. ↑ Cunningham, Clifford J. (2001). The first asteroid: Ceres, 1801–2001. Star Lab Press. ISBN 978-0-9708162-1-4. Архів оригіналу за 29 травня 2016. Процитовано 23 жовтня 2015.
  18. ↑ Nieto, Michael Martin (1972). The Titius-Bode Law of Planetary Distances: Its History and Theory. Pergamon Press. ISBN 978-1-4831-5936-2. Архів оригіналу за 29 вересня 2021. Процитовано 23 вересня 2021.
  19. ↑ Foderà Serio, G.; Manara, A.; Sicoli, P. (2002). Giuseppe Piazzi and the Discovery of Ceres (PDF). У W. F. Bottke Jr.; A. Cellino; P. Paolicchi; R. P. Binzel (ред.). Asteroids III. Tucson: University of Arizona Press. с. 17—24. Архів (PDF) оригіналу за 16 березня 2012. Процитовано 25 червня 2009.
  20. ↑ Cunningham, Clifford (2015). Discovery of the First Asteroid, Ceres. Springer Intl. с. 69, 164, 206. ISBN 978-3-319-21777-2. OCLC 1100952738.
  21. ↑ а б Julie C. Castillo-Rogez та ін. (31 січня 2020). Ceres: Astrobiological Target and Possible Ocean World. Astrobiology. 20 (2): 269—291. Bibcode:2020AsBio..20..269C. doi:10.1089/ast.2018.1999. PMID 31904989.
  22. ↑ а б Cellino, A. та ін. (2002). Spectroscopic Properties of Asteroid Families (PDF). Asteroids III. University of Arizona Press. с. 633–643 (Table on p. 636). Bibcode:2002aste.book..633C. Архів (PDF) оригіналу за 28 березня 2016. Процитовано 6 серпня 2011.
  23. ↑ Kelley, M. S.; Gaffey, M. J. (1996). A Genetic Study of the Ceres (Williams #67) Asteroid Family. Bulletin of the American Astronomical Society. 28: 1097. Bibcode:1996DPS....28.1009K.
  24. ↑ Christou, A. A. (2000). Co-orbital objects in the main asteroid belt. Astronomy and Astrophysics. 356: L71—L74. Bibcode:2000A&A...356L..71C.
  25. ↑ Christou, A. A.; Wiegert, P. (January 2012). A population of Main Belt Asteroids co-orbiting with Ceres and Vesta. Icarus. 217 (1): 27—42. arXiv:1110.4810. Bibcode:2012Icar..217...27C. doi:10.1016/j.icarus.2011.10.016. ISSN 0019-1035. S2CID 59474402.
  26. ↑ а б Schorghofer, N.; Mazarico, E.; Platz, T.; Preusker, F.; Schröder, S. E.; Raymond, C. A.; Russell, C. T. (6 липня 2016). The permanently shadowed regions of dwarf planet Ceres. Geophysical Research Letters. 43 (13): 6783—6789. Bibcode:2016GeoRL..43.6783S. doi:10.1002/2016GL069368.
  27. ↑ Marc Reyman (30 жовтня 2015). New Maps of Ceres Reveal Topography Surrounding Mysterious 'Bright Spots'. NASA. Процитовано 13 вересня 2022.
  28. ↑ Ermakov, A. I.; Fu, R. R.; Castillo-Rogez, J. C.; Raymond, C. A.; Park, R. S.; Preusker, F.; Russell, C. T.; Smith, D. E.; Zuber, M. T. (November 2017). Constraints on Ceres' Internal Structure and Evolution From Its Shape and Gravity Measured by the Dawn Spacecraft. Journal of Geophysical Research: Planets. 122 (11): 2267—2293. Bibcode:2017JGRE..122.2267E. doi:10.1002/2017JE005302. S2CID 133739176.
  29. ↑ На Церері виявили річки з льоду
  30. ↑ Rivkin, A. S.; Volquardsen, E. L.; Clark, B. E. (2006). The surface composition of Ceres: Discovery of carbonates and iron-rich clays (PDF). Icarus. 185 (2): 563—567. Bibcode:2006Icar..185..563R. doi:10.1016/j.icarus.2006.08.022. Архів (PDF) оригіналу за 28 листопада 2007. Процитовано 8 грудня 2007.
  31. ↑ Parker, J. W.; Stern, Alan S.; Thomas Peter C. та ін. (2002). Analysis of the first disk-resolved images of Ceres from ultraviolet observations with the Hubble Space Telescope. The Astronomical Journal. 123 (1): 549—557. arXiv:astro-ph/0110258. Bibcode:2002AJ....123..549P. doi:10.1086/338093. S2CID 119337148.
  32. ↑ McCord, Thomas B.; Zambon, Francesca (15 січня 2019). The surface composition of Ceres from the Dawn mission. Icarus. 318: 2—13. Bibcode:2019Icar..318....2M. doi:10.1016/j.icarus.2018.03.004. S2CID 125115208. Архів оригіналу за 20 травня 2021. Процитовано 25 липня 2021.
  33. ↑ Sori, Michael T.; Sizemore, Hanna G. та ін. (December 2018). Cryovolcanic rates on Ceres revealed by topography. Nature Astronomy. 2 (12): 946—950. Bibcode:2018NatAs...2..946S. doi:10.1038/s41550-018-0574-1. S2CID 186800298. Процитовано 17 серпня 2021.
  34. ↑ Dawn's Ceres Color Map Reveals Surface Diversity — NASA's Jet Propulsion Laboratory. Архів оригіналу за 5 вересня 2015. Процитовано 17 квітня 2015.
  35. ↑ Confirmed: Ceres Has a Transient Atmosphere. Universe Today (англ.). 6 квітня 2017. Архів оригіналу за 15 квітня 2017. Процитовано 14 квітня 2017.
  36. ↑ а б в Küppers, M.; O'Rourke, L.; Bockelée-Morvan, D.; Zakharov, V.; Lee, S.; Von Allmen, P.; Carry, B.; Teyssier, D.; Marston, A.; Müller, T.; Crovisier, J.; Barucci, M. A.; Moreno, R. (23 січня 2014). Localized sources of water vapour on the dwarf planet (1) Ceres. Nature. 505 (7484): 525—527. Bibcode:2014Natur.505..525K. doi:10.1038/nature12918. ISSN 0028-0836. PMID 24451541. S2CID 4448395.
  37. ↑ Campins, H.; Comfort, C. M. (23 січня 2014). Solar system: Evaporating asteroid. Nature. 505 (7484): 487—488. Bibcode:2014Natur.505..487C. doi:10.1038/505487a. PMID 24451536. S2CID 4396841.
  38. ↑ Hansen, C. J.; Esposito, L.; Stewart, A. I.; Colwell, J.; Hendrix, A.; Pryor, W.; Shemansky, D.; West, R. (10 березня 2006). Enceladus' Water Vapor Plume. Science. 311 (5766): 1422—1425. Bibcode:2006Sci...311.1422H. doi:10.1126/science.1121254. PMID 16527971. S2CID 2954801.
  39. ↑ Roth, L.; Saur, J.; Retherford, K. D.; Strobel, D. F.; Feldman, P. D.; McGrath, M. A.; Nimmo, F. (26 листопада 2013). Transient Water Vapor at Europa's South Pole (PDF). Science. 343 (6167): 171—174. Bibcode:2014Sci...343..171R. doi:10.1126/science.1247051. PMID 24336567. S2CID 27428538. Архів (PDF) оригіналу за 16 грудня 2013. Процитовано 26 січня 2014.
  40. ↑ O'Brien, D. P.; Travis, B. J.; Feldman, W. C.; Sykes, M. V.; Schenk, P. M.; Marchi, S.; Russell, C. T.; Raymond, C. A. (March 2015). The Potential for Volcanism on Ceres due to Crustal Thickening and Pressurisation of a Subsurface Ocean (PDF). 46th Lunar and Planetary Science Conference. с. 2831. Архів (PDF) оригіналу за 5 листопада 2016. Процитовано 1 березня 2015.
  41. ↑ Jewitt, David; Hsieh, Henry; Agarwal, Jessica (2015). The Active Asteroids (PDF). У Michel, P. та ін. (ред.). Asteroids IV. University of Arizona. с. 221—241. arXiv:1502.02361. Bibcode:2015aste.book..221J. doi:10.2458/azu_uapress_9780816532131-ch012. ISBN 978-0-8165-3213-1. S2CID 119209764. Архів (PDF) оригіналу за 30 серпня 2021. Процитовано 30 січня 2020.
  42. ↑ Jewitt, D; Chizmadia, L.; Grimm, R.; Prialnik, D (2007). Water in the Small Bodies of the Solar System (PDF). У Reipurth, B.; Jewitt, D.; Keil, K. (ред.). Protostars and Planets V. University of Arizona Press. с. 863—878. ISBN 978-0-8165-2654-3. Архів (PDF) оригіналу за 10 серпня 2017. Процитовано 11 жовтня 2012.
  43. ↑ Hiesinger, H.; Marchi, S.; Schmedemann, N.; Schenk, P.; Pasckert, J. H.; Neesemann, A.; OBrien, D. P.; Kneissl, T.; Ermakov, A. I.; Fu, R. R.; Bland, M. T.; Nathues, A.; Platz, T.; Williams, D. A.; Jaumann, R.; Castillo-Rogez, J. C.; Ruesch, O.; Schmidt, B.; Park, R. S.; Preusker, F.; Buczkowski, D. L.; Russell, C. T.; Raymond, C. A. (1 вересня 2016). Cratering on Ceres: Implications for its crust and evolution. Science. 353 (6303): aaf4759. Bibcode:2016Sci...353.4759H. doi:10.1126/science.aaf4759. PMID 27701089.
  44. ↑ NASA/Jet Propulsion Laboratory (1 вересня 2016). Ceres' geological activity, ice revealed in new research. ScienceDaily. Архів оригіналу за 5 квітня 2017. Процитовано 8 березня 2017.
  45. ↑ а б Russell, C. T.; Raymond, C. A.; Ammannito, E.; Buczkowski, D. L.; De Sanctis, M. C.; Hiesinger, H.; Jaumann, R.; Konopliv, A. S.; McSween, H. Y.; Nathues, A.; Park, R. S. (2 вересня 2016). Dawn arrives at Ceres: Exploration of a small, volatile-rich world. Science (англ.). 353 (6303): 1008—1010. Bibcode:2016Sci...353.1008R. doi:10.1126/science.aaf4219. ISSN 0036-8075. PMID 27701107. S2CID 33455833.
  46. ↑ Localized sources of water vapour on the dwarf planet (1) Ceres(англ.)
  47. ↑ Curiosity Snaps First Ever Photo of Asteroids From Mars. Discovery News. Discovery Channel. 25 квітня 2014. Архів оригіналу за 7 травня 2015. Процитовано 4 травня 2014. [Архівовано 2015-05-07 у Wayback Machine.](англ.)
  48. ↑ Вадим Карпусь (06.03.2015). Впервые в истории человечества зонд NASA вышел на орбиту карликовой планеты. itc.ua. Архів оригіналу за 8 березня 2015. Процитовано 6 березня 2015.
  49. ↑ а б Космічний апарат вперше в історії вийшов на орбіту навколо карликової планети [Архівовано 8 березня 2015 у Wayback Machine.] — повідомлення ТСН від 6 березня 2015 року.
  50. ↑ Dawn получила наилучший снимок таинственных пятен на Церере. Архів оригіналу за 26 грудня 2015. Процитовано 17 грудня 2016.
  51. ↑ Міжпланетна автоматична станція Dawn отримала зображення кратера на поверхні Церери. Архів оригіналу за 29 травня 2015. Процитовано 29 травня 2015.
  52. ↑ Tony Greicius (2016). Dawn Completes Primary Mission. Архів оригіналу за 2 листопада 2016. Процитовано 17 грудня 2016. [Архівовано 2 листопада 2016 у Wayback Machine.]
  53. ↑ Dawn Journal | May 28, 2015. Архів оригіналу за травень 30, 2015. Процитовано грудень 19, 2016. [Архівовано 2015-05-30 у Wayback Machine.]
  54. ↑ Космічний апарат Dawn виявив солону воду на невеличкій планеті Церера в Сонячній системі. Там може бути життя. babel.ua (укр.). 12 серпня 2020. Процитовано 28 березня 2024.
  55. ↑ На ближайшей к Солнцу планете-карлике обнаружены следы существования древнего океана. Архів оригіналу за 26 березня 2019. Процитовано 2 листопада 2018.
  56. ↑ Китай розглядає можливість відправлення місії до Церери. universemagazine.com (укр.). 18 жовтня 2022. Процитовано 15 лютого 2024.
  57. ↑ Карта висот поверхні Церери з назвами. Архів оригіналу за 6 січня 2016. Процитовано 17 грудня 2016.

Джерела та посилання

ред.
 
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Церера (карликова планета)


Україномовні

ред.

Англомовні

ред.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Церера_(карликова_планета)&oldid=43934601