Хатинь (Білорусь)

село в Білорусі, знищене нацистами

Хатинь (біл. Хатынь) — колишнє село в складі Логойського району, розташоване в Мінській області Білорусі. 22 березня 1943 року, після вбивства партизанами декількох німецьких солдатів 118-им батальйоном шуцманшафту, радянські партизани заховалися в Хатині. Бійці поліцейського батальйону очолили село, а штурмом партизан брали і частково село спалили військовослужбовці німецького зондер-батальйону СС Дирлеванґера. Під час бою загинули місцеві мешканці, зокрема діти.

Меморіальний комплекс «Хатинь» Pictogram infobox palace.png
Khatyn - Villages.jpg
54°20′10″ пн. ш. 27°56′27″ сх. д. / 54.33611° пн. ш. 27.94083° сх. д. / 54.33611; 27.94083
Тип присілок
Q50066265?
Q66307429? і колишній населений пунктd
Країна Flag of Belarus.svg Білорусь
Розташування Логойський район, Мінська область Білорусь Білорусь
Засновано 5 липня 1969
Відвідувачі
  • 204 500 осіб (2012)
Сайт khatyn.by
Хатинь (Білорусь). Карта розташування: Білорусь
Хатинь (Білорусь)
Хатинь (Білорусь) (Білорусь)

CMNS: Хатинь у Вікісховищі

5 липня 1969 року на місці, де розташовувалось село, відкрили Меморіальний комплекс «Хатинь», а сама назва Хатинь стала одним із символів знищення цивільного населення під час Другої світової війни.

Історія трагедіїРедагувати

 
Пам'ятник Йосипу Камінському з убитим сином на руках

21 березня 1943 року в селі заночували червоні партизани з загону «Месники» під командуванням старшого лейтенанта Морозова. На ранок 22 березня, в 6 кілометрах від села вони влаштували засідку до котрої потрапило два взводи 1-ї роти 118-го поліційного охоронного батальйону, сформованого з військовополонених та радянських громадян.[1] Унаслідок атаки загинуло троє поліціянтів та двоє німецьких солдатів, у тому числі шеф-командир роти гауптштурмфюрер Ганс Вельке, що був олімпійським чемпіоном 1936 року. Поранений командир взводу Мелешко надав наказ про знищення партизан. Під час переслідування німецькі підрозділи натрапили на 30 заготівельників лісу з села Козирі й вбили їх, прийнявши за партизанів.

Після проведення операції партизани відступили до найближчого села — Хатині та зупинились там.

Про напад було доповідано штурмбаннфюреру СС Дірлеванґеру, котрий ухвалив рішення про проведення операції із зачистки села. На підмогу викликали підрозділ 36-ї гренадерської дивізії СС «Дірлеванґер» (нім. SS-Sonderregiment Dirlewanger), більшу частину вояків якого складали кримінальники або вояки, які скоїли злочини під час служби в армії[2][3]. Дивізія також мала у своєму складі військово-терористичні підрозділи — «айнзацгрупи».

О 17:00 село було оточено, і розпочався його штурм. Під час операції було вбито декілька партизан, ще біля двадцяти підозрілих осіб відправили у штаб батальйону. Наказом начальника поліції та СС генеральної округи «Білорусь» обергрупенфюрера Курта фон Ґотберґа село було визнано партизанською базою й ухвалено рішення про його ліквідацію.

За радянською версією, селян зігнали до дерев'яної стодоли розміром 12х10 метрів, зачинили двері, обклали соломою й підпалили. Тих, хто намагався вибратися, розстрілювали кулеметники. Таким чином було вбито та спалено живцем 149 жителів села Хатинь, у тому числі 75 дітей, врятувалось лише декілька осіб.[4][5][6][7][8]

За версією сучасних істориків, відбулося таке: «Спалення села Хатинь разом з його жителями — було прямо спровоковане діями вояків партизанської бригади «Народні месники» під командуванням В.І. Андріянова. 22 березня 1943 року партизани вчинили засідку на солдатів 1-ї роти 118 шуцбатальйону, сформованого роком раніше в Києві. Після підходу основних сил батальйону партизани відступили, і незрозуміло чому закріпились в найближчому селі [Хатинь], хоча могли спокійно уникнути переслідування, розсіявшись по довколишніх непролазних хащах. Блокувати село, зусібіч оточене лісом, було неможливо, тому шуцмани вдалися до фронтального штурму, в результаті якого було вбито до тридцяти партизанів і невідома кількість місцевих жителів. Після прочісування населеного пункту і довколишніх заростей було виловлено ще біля двадцяти підозрілих осіб, яких відправили у штаб батальйону. А саме село наказом ССПФ генеральної округи «Білорусь» обергруппенфюрера Курта фон Готтберга було визнане партизанською базою, і спалене разом з рештою жителів ротою Особливого батальйону СС Оскара Дірлевангера, яка прибула туди вже після бою" (ГДА СБУ. — Ф. 5. — Спр. 65390. — Т. 1. — Арк. 77; — Т. 2. — Арк. 252–253.)» [9]

Стосовно 118-го шуцманшафт батальйону вчені зазначають, зокрема таке: «На Білорусь його [батальйон] відправили щойно у липні 1943 р. До речі, трагедія спаленого білоруського села Хатинь сталася 22 березня 1943 р... Чому ж цю трагедію приписують батальйонові 118 (чи тільки тому, що він був український)?... відповідальні російсько-більшовицькі чиновники у Москві мали на меті, як це влучно описав В.Р.Нахмановнч, "скомпрометувати як співучасника нацистських каральних акцій Буковинський курінь, а через нього - ОУН і весь український національновизвольний рух"(УІЖ, 3, 2007, с. 90)» [10]

Після війни десятки колабораціоністів були засуджені радянською владою за цей злочин, судові процеси над ними тривали аж до грудня 1986 року, хоча достовірність доказів, отриманих під час тортур у радянських катівнях не можна вважати задовільними. Військовим трибуналом Білоруського військового округу був засуджений і розстріляний начальник штабу 118-го батальйону Григорій Васюра[11].

«Хатинь» як символ, щоб замаскувати радянський злочин у КатиніРедагувати

Хатинь - тільки одне із сотні знищених білоруських сіл і в ньому загинуло не найбільше людей, але саме воно стало «символом», «міфом», який культивувався радянською владою, а тепер владами тоталітарних Росії та Білорусі. Основна причина - це співзвучність назви цього села із місцем масових страт радянським режимом польських офіцерів у Катині.[12] Особливо зрозумілим є вибір саме цієї назви для сприйняття на європейських мовах: «Katyn’» і «Khatyn’» звучить майже однаково і різниця тільки в одній букві.[13]

Радянська сторона розпочала спекуляції на різниці в назвах ще у 1945 році, зокрема 18 жовтня того року на Нюрнберзькому процесі Радянський Союз висунув звинувачення проти німецьких нацистів у вбивстві польських військовополонених у Катині. Оскільки аргументів на підтвердження цієї версії не було надано, тоді генерал Сергій Руденко спробував пояснити «помилку» радянських прокурорів: «Вони мали на увазі білоруське село Хатинь, спалене німцями».[14]

Меморіальний комплексРедагувати

У пам'ять білоруських сіл, знищених нацистами в роки Другої світової війни, в січні 1966 року ЦК КПБ ухвалив рішення про створення на місці спаленого села в Логойському районі меморіального комплексу «Хатинь». У березні 1967 року було оголошено конкурс на створення проєкту меморіалу, де переміг проєкт архітекторів Ю. Градова, В. Занковича, Л. Левіна та скульптора С. Селіханова. 5 липня 1969 року відбулось урочисте відкриття меморіального комплексу «Хатинь».

ГалереяРедагувати

     
     

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Нацистський злочин з українським акцентом. Історична правда.
  2. Martin Windrow, Francis K. Mason, The World's Greatest Military Leaders, p. 117
  3. Timothy Snyder (Oct 2, 2012). Bloodlands: Europe Between Hitler and Stalin. Basic Books. с. 241—242, 304. ISBN 0465031471. Архів оригіналу за грудень 15, 2013. Процитовано June 28, 2013. 
  4. Zur Geschichte der Ordnungspolizei 1936–1942, Teil II, Georg Tessin, Dies Satbe und Truppeneinheiten der Ordnungspolizei, Koblenz 1957, s.172-173
  5. Leonid D. Grenkevich; David M. Glantz (1999). The Soviet Partisan Movement, 1941-1944: A Critical Historiographical Analysis. London: Routledge. с. 133–134. ISBN 0-7146-4874-4. 
  6. Per A. Rudling, «Terror and Local Collaboration in Occupied Belorussia: The Case of Schutzmannschaft Battalion 118. Part One: Background», Historical Yearbook of the Nicolae Iorga History Institute (Bucharest) 8 (2011), p.202-203
  7. Petrouchkevitch Natalia Victims and criminals: Schutzmannschaft battalion 118: Theses and Dissertations (Comprehensive) — Belarus, Ukraine, Wilfrid Laurier University — 1999. — P. 35.
  8. 118-й охранный батальон // Сайт Государственного мемориального комплекса «Хатынь» (khatyn.by) (Перевірено 5 жовтня 2010)
  9. Дерейко Іван (2012). МІСЦЕВІ ФОРМУВАННЯ НІМЕЦЬКОЇ АРМІЇ ТА ПОЛІЦІЇ У РАЙХСКОМІСАРІАТІ «УКРАЇНА» (1941–1944 роки). Київ: НАН Інститут історії України. с. 89. 
  10. Косик Володимир (2008). Правда історії: роки окупації України 1939-1944 (збірник статей). Київ: Українська видавнича спілка. с. 77–78. 
  11. Горелик Е. Убиение Хатыни: палачи и подручные. Неизвестные подробности известных событий // Белорусская деловая газета. — 2003. — 5 марта. Архів оригіналу за 14 травень 2008. Процитовано 28 грудень 2013. 
  12. Віктор Суворов. Загадка Хатині: спалених сіл тисячі, але чому культивували тільки одне?
  13. Ігор Набитович. У політичному словоблудді «Хатинь», «Катинь» та «комунонацизм»
  14. Катинь-Хатинь. До річниці початку Другої світової війни

ЛітератураРедагувати

  • Rudling, Per Anders. "The Khatyn Massacre in Belorussia: A historical controversy revisited." Holocaust and Genocide Studies 26.1 (2012): 29-58.
  • Bernd Boll: Chatyn 1943. In: Gerd R. Ueberschär (Hrsg.): Orte des Grauens. Verbrechen im Zweiten Weltkrieg. Primus-Verlag, Darmstadt 2003, ISBN 3-89678-232-0, S. 19–29.
  • Bernhard Chiari: Alltag hinter der Front. Besetzung, Kollaboration und Widerstand in Weißrußland 1941–1944 (Schriften des Bundesarchivs. Bd. 53). Droste, Düsseldorf 1998, ISBN 3-7700-1607-6.
  • Jochen Fuchs, Janine Lüdtke, Maria Schastnaya: Stätten des Gedenkens in Belarus: Chatyn und Maly Trostinec. Teil 1: Chatyn. In: Gedenkstätten-Rundbrief. Nr. 138, 2007, ISBN 1195828-5, S. 3-10.
  • Christian Gerlach: Kalkulierte Morde. Die deutsche Wirtschafts- und Vernichtungspolitik in Weißrußland 1941 bis 1944. Studienausgabe. Hamburger Edition, Hamburg 2000, ISBN 3-930908-63-8 (Zugleich: Berlin, Techn, Univ., Diss., 1998).
  • Natallja V. Kirylava: Chatyn. Belarus', Minsk 2005, ISBN 985-01-0564-X.
  • Bogdan Musial (Hrsg.): Sowjetische Partisanen in Weißrußland. Innenansichten aus dem Gebiet Baranoviči 1941–1944. Eine Dokumentation (= Schriftenreihe der Vierteljahrshefte für Zeitgeschichte. Bd. 88). Oldenbourg, München 2004, ISBN 3-486-64588-9.
  • Hans Heinrich Nolte Osarici 1944. In: Gerd R. Ueberschär (Hrsg.): Orte des Grauens. Verbrechen im Zweiten Weltkrieg. Primus-Verlag, Darmstadt 2003, ISBN 3-89678-232-0, S. 186–194.
  • Astrid Sahm: Im Banne des Krieges. Gedenkstätten und Erinnerungskultur in Belarus. In: Osteuropa. Jg. 58, Nr. 6/8, 2008, ISSN 0030-6428, S. 229–245.

ПосиланняРедагувати