Хазараспіди
Хазараспіди (перс. هزاراسپیان, Hazāraspiyān), або Атабеки з Великого Луристану (перс. اتابکان لر بزرگ, Atābakān-i Lur-i buzurg) (1155–1424) — курдська династія[1], що володіла Загроськими горами — регіоном південнозахідного Ірану фактично в Лурестані та сусідніми частинами Фарсу, що процвітала в часи пізніх Сельджуків, Ільханів, Музаффаридів та Тимуридів[1].
Етимологія ред.
Хоча засновником династії був Абу Тахір ібн Мухаммед, вона була названа на честь його сина та наступника — Маліка Хазараспа. Назва династії походить з перської мови та означає «тисячі коней»[2].
Історія ред.
Засновником династії вважається Абу Тахір абн Мухаммед, потомок шабанкарського вождя Фадлуї, що спочатку був командиром Сальгуридських Фарсів та був назначений губернатором Кохґілуйї[3], але потім отримав незалежність в Лурестані та розширив своє царство аж до Ісфахану та отримав почесний титул атабека[2]. Його син Малік Хазарасп провів успішну кампанію проти Сальгуридів та допомагав Джелалу ад-Дін Манкбурни в його боротьбі з могнолами. Інший хазараспідський правитель Такла, супроводжувався Хулагою-ханом на його марш в Багдад, але дезертував через смерть останнього халіфа. Зрештою його зловили та стратили за наказом Хулагу.
Юсуф Шах отримав від Абака-хану підтвердження своєї влади та додав Хузестан, Куґілуйю, Фірузан (біля Ісфахану) та Ґольпаєґан то свого володіння. Афрасіаб I зробив спробу поширити свій контроль на узбережжя Перської затоки, але зіткнувся з жорсткою опозицією монголів, що перемогли його армію в Кухруді біля Кашану. Він був відновлений Ільханом Ґайхату, але страчений Ґазаном в жовтні, 1296[3].
Столиця Хазарапідів була розміщена в Ізе, що сьогодні в північному Хузестані. Юсуф Шах II анексував міста Шуштер, Хувейзе та Басру в першій половині чотирнадцятого століття[4]. Впродовж правління Шамс-аль-дін Пашану, династія зіткнулася з агресією зі сторони Музаффаридів, і столиця Хазараспідів тимчасово перейшла в їхні руки, допоки окупанти не вимушені були відступити через власні міжусобиці.
В 1424 році, тимуридський правитель Шахрух Мірза переміг останнього Хазараспіда Ґіят аль-Дін, тим самим поклав кінець династії.
Правителі ред.
- Абу Тахір ібн Мухаммед (1155–1203 рр.)
- Малік Хазарасп (1204–1248 рр.)
- Імад аль-Дін ібн Хазарасп (1248–1251 рр.)
- Нусрат аль-Дін (1252–1257 рр.)
- Такла (1257–1259 рр.)
- Шамс аль-Дін Альп Арґун (1259–1274 рр.)
- Юсуф Шах I (1274–1288 рр.)
- Афразиаб I (1288–1296 рр.)
- Нусрат аль-Дін Ахмат (1296–1330 рр.)
- Рух аль-Дін Юсуф Шах II (1330–1340 рр.)
- Мухаффар аль-Дін Афразиаб II (1340–1355 рр.)
- Шамс аль-Дін Пашан (1355–1378 рр.)
- Малік Пір Ахмад (1378–1408 рр.)
- Абу Саїд (1408–1417 рр.)
- Шах Хусейн (1417–1424 рр.)
- Ґіят аль-Дін (1424 р.)
Див. також ред.
Посилання ред.
- ↑ а б C. E. Bosworth, The New Islamic Dynasties: A Chronological and Genealogical Manual, (Columbia University Press, 1996), 205, ISBN 0-231-10714-5.
- ↑ а б Bosworth, C. E. (2004). The new Islamic dynasties: a chronological and genealogical manual. The nNew Edinburgh Islamic surveys (вид. Paperback ed). Edinburgh: Edinburgh University Press. ISBN 978-0-7486-2137-8.
- ↑ а б Spuler, B. (17 серпня 2011). ATĀBAKĀN-E LORESTĀN. iranicaonline.org (англ.). Процитовано 22 січня 2024.
- ↑ S. Lane-Poole, The Mohammedan Dynasties: Chronological and Genealogical Tables with Historical Introductions, 412 pp., Kessinger Publishing, 2004 (originally 1894), ISBN 1-4179-4570-2, p.174
Джерела ред.
- Luzac, & Co (1986). The Encyclopedia of Islam. The Encyclopaedia of Islam, Vol. III. London: E.J. Brill. с. 1—1304.