Відкрити головне меню

Фрідріх Данієль Ернст Шлейєрмахер (нім. Schleiermacher; 21 листопада 1768(17681121), Бреслау — 12 лютого 1834, Берлін) — німецький філософ, теолог і проповідник.

Фрідріх Шлейєрмахер
нім. Friedrich Schleiermacher
Friedrich Daniel Ernst Schleiermacher.jpg
Ім'я при народженні нім. Friedrich Daniel Ernst Schleiermacher
Псевдо Pacificus Sincerus
Народився 21 листопада 1768(1768-11-21)[1][2][…]
Вроцлав, Королівство Пруссія[4]
Помер 12 лютого 1834(1834-02-12)[1][4] (65 років) або 12 січня 1834(1834-01-12)[4] (65 років)
Берлін, Німецький союз[5]
Поховання Берлін
Громадянство
(підданство)
Німеччина
Діяльність філософ, богослов, перекладач, викладач університету, письменник
Галузь богослів'я, етика і Діалектика
Alma mater Університет Мартіна Лютера
Відомі учні Karl Otfried Müller[d] і Август Бьок
Знання мов німецька[1]
Заклад Університет Мартіна Лютера, Берлінський університет[d] і Гумбольдтський університет Берліна
Членство Прусська академія наук і Баварська академія наук
Напрямок Німецька класична філософія
Magnum opus Християнська віра[d]
Конфесія лютеранство

ПоглядиРедагувати

Філософія Шлейєрмахера має еклектичний характер: у гносеології він примикав до Канта, симпатизуючи разом з тим раціоналізму Спінози; не схильний до метафізики в релігії, в той же час вступав у союз із романтичною містикою. Шлейєрмахер безсумнівно мав здатність поєднувати непоєднуване.

Його загальнофілософські погляди викладені в «Діалектиці», що з'явилася в пресі тільки після його смерті. Під діалектикою він розуміє мистецтво філософського обґрунтування. Можливість філософського пізнання обумовлюється повною відповідністю мислення і буття. Логічному зв'язку понять відповідає причинний зв'язок зовнішньої дійсності. Як родові поняття служать логічною підставою для видових, так точно вищі роди буття реально обумовлюють існування нижчих. Пізнання виникає з взаємодії двох чинників: органічної або чуттєвої та інтелектуальної функцій. Органічна дає матеріал, інтелектуальна — форму. Перша обумовлює хаотичне різноманіття сприйняття, друга вносить систему, визначеність і єдність. У переважанні тієї чи іншої з цих функцій постійно коливається людське мислення, переходячи від чистого сприйняття до абстрактних понять. Сходячи від конкретних уявлень чуттєвості до все більш і більш загальних понять, мислення, нарешті, приходить до ідеї абсолютної єдності буття. Ця ідея вже не є поняттям, так як вона не виражає нічого певного. Вона відноситься до невизначеного суб'єкту нескінченної кількості суджень.

Двом чинникам мислення відповідають два роди буття: реальне та ідеальне. Самосвідомість доводить внутрішню тотожність буття і мислення реального й ідеального. В основі всього буття лежить абсолютна світова єдність або Бог. Ця єдність неминуче передбачається нашим мисленням, але ніколи не може бути здійснена в думці. Позбавлене такої єдності, наше пізнання є завжди відносним. Метафізичні та релігійні поняття про Бога, на думку філософа, анітрохи не висловлюють Його сутності. Приписувані звичайно Богу різні якості або властивості суперечать Його єдності.

ПриміткиРедагувати

Джерела та літератураРедагувати