Відкрити головне меню
Френк Сінатра у Білому домі, 1973

Френк Сінатра застудився (англ. Frank Sinatra Has a Cold), також часто «найкращий журнальний нарис усіх часів та народів[1]» — репортаж про Френка Сінатру, написаний Геєм Талізом для квітневого випуску журналу Esquire[2]. Цей нарис — одна за найбільш відомих статей нової журналістики і її часто визначають, як один з найкращих нарисів не тільки про Френка Сінатру[3], але й взагалі про відомих персон[4][5][6]. Стаття є основоположним твором для нової журналістики, тому вона була детально прочитана, обговорена та вивчена[7][5][8]. У жовтні 1996 на сімдесятиріччя журналу Esquire стаття була визнана переможицею у конкурсі «Найкраща стаття, яка була публікована в Esquire»[2][9].

Зміст

НаписанняРедагувати

Таліз почав свою кар'єру у The New York Times і працював у газеті 10 років, але врешті-решт завершив кар'єру репортера і звільнився, оскільки «відчував, що не хоче писати з просторовими обмеженнями, що накладались на [авторів] щоденної газети».[8] 1965 року він уклав контракт на півтора роки з журналом Esquire. Першим завданням, що отримав Таліз від редактора Гарольда Гейса, було написання нарису про Френка Синатру і воно було досить важким, адже співак відмовлявся давати інтерв'ю журналу.[4]

Френк Сінатра був на порозі свого 50-тиріччя та під наглядом телекамер, його стосунки з 20-тирічною Мією Ферроу були в новинах. Документальний фільм каналу CBS засмутив Синатру, який був засмучений через спекуляцію у фільмі фактами про його зв'язки з мафією. Також він переймався через свою роль ведучого шоу на каналі NBC, названого так само як і його альбом A Man and His Music та багато інших проблем, зв'язаних з його бізнесом, його кінокомпанією, його лейблом звукозапису та його мережею авіаліній.

Сінатра відмовився давати інтерв'ю журналу[5][8]. Замість того, щоб здатись, Гей Таліз наступні три місяці (починаючи з листопада 1965 року) переслідував Сінатру, записував кожну його дію та опитував будь-кого з оточення співака, хто погодився відповісти на запитання[7]. Esquire в очікуванні витратив більш ніж $5000[4] (доволі велику суму на той час). Таліз коливався у бажанні доробити статтю, зрештою у листі до редактора Хайза він писав, що «я можу не дістати самого Сінатру, але нічого страшного, постійно спостерігаючи за ним і опитуючи усіх з його оточення — ми дізнаємося про цю людину все». Попри те, що журналіст жодного разу не контактував зі співаком, стаття вийшла у квітні 1966 року.

НарисРедагувати

Стаття починається описанням Френка Сінатри у приватному клубі Голлівуду, де він перебуває у поганому гуморі. Поганий настрій його і його персоналу пояснюється тим, що співак застудився і через це не може співати.

Вплив на «нову журналістику»Редагувати

 
Гей Таліз у 2006 році.

Нарис миттєво став сенсацією. Відомий журналіст Майкл Кінслі сказав, що «важко уявити, що сьогодні журналістика може мати такий вплив, як [цей] нарис у ці часи став темою для обговореннь виключно через свій стиль»[7].

Після того, як Томом Вульфом був популяризований термін «нова журналістика», він у своїй антології «Нова журналістика» детально розглянув нарис[8]. Vanity Fair назвав статтю Таліза «найкращою літературно-публістичною історією XX-го століття»[5].

Цей нарис являє собою хрестоматійний приклад напрямку літератури, який потім назвуть новою журналістикою. Також його часто протиставляють тому видові журналістики, де репортер проводить мало часу з об'єктом або фабрикує факти, як, наприклад Джейсон Блейр, Стефен Гласс та Джанет Кук[4][6][7].

Таліз не визнав суть терміну «нова журналістика». Він казав NPR: «Течія нової журналістики стала модою у кампусах коледжів у 70-х роках, а деякі його представники підтасовують факти. І тут я не згоден. Я працював у The New York Times розсильним і пізніше, ставши репортером, я зберіг традиції Times у їх точності фактів»[7].

Історія продовжує отримувати визнання та є однією з найкращих робіт Таліза[10][11]. Була повністю надрукована у багатьох антологіях[10][12]. Ця публікація часто протиставляється сучасним репортерам, які використовують поверхневі методи.

КнигаРедагувати

У 2005 році Гей Таліз видав однойменну книгу,[13] яка є антологією багатьох його статей, написаних для журналів Esquire, Atlantic Monthly, New Yorker, Rolling Stone, Harper's Magazine.

ПриміткиРедагувати

  1. Михаил Идов: Идеологи, короли и поэты глянцевой обложки — Нью-Йорк — Географический блог — Сноб
  2. а б Without question, picking The Best Story Esquire Ever Published is a fool's errand.... Esquire. 2003-10-01. Архів оригіналу за 2008-07-05. Процитовано 2007-05-22. 
  3. The Master's Voice. The Economist. 2005-07-16. 
  4. а б в г King of the day-glo, stiff-spined, wise-guy shiny sheets; In the world of glossy magazines, Esquire was to the 1960s what Vanity Fair was to the 1980s — the wittiest chronicler of its time. The Independent. 1997-02-08. Архів оригіналу за 2007-11-25. Процитовано 2007-05-22. 
  5. а б в г Frank DiGiacomo (January 2007). The Esquire Decade. Vanity Fair. Процитовано 2007-05-22. 
  6. а б Peter Carlson (2001-05-22). Esquire's Celebrity Dish: Artificial Flavoring. The Washington Post. 
  7. а б в г д Writer's Story on Sinatra Sparked a New Genre of Reporting. Day to Day on National Public Radio. 2003-09-09. Процитовано 2007-05-22. 
  8. а б в г Lecture: Gay Talese. NYU Bullpen. Архів оригіналу за 2012-04-20. Процитовано 2007-05-22. 
  9. Charles McGrath (2006-04-23). Notes From Underground. The New York Times. Процитовано 2007-05-22. 
  10. а б Gay Talese (2004). У Retha Powers and Kathy Kiernan. This Is My Best; Great Writers Share Their Favorite Work. San Francisco, California: Chronicle Books. с. 480–516. ISBN 0-8118-4829-9. 
  11. So What Do You Do, Gay Talese?. mediabistro.com. 2004-04-27. Архів оригіналу за 2012-04-20. Процитовано 2007-05-22. 
  12. Greatest! stories! ever! sort of: Esquire celebrates its best in a new book 70 years in the making. Ottawa Citizen. 2004-01-11. 
  13. Больше литература, чем журналистика > Свобода Слова > Еженедельник 2000

ПосиланняРедагувати