Фестиваль Санремо

Фестиваль італійської пісні, більш відомий як Фестиваль Санремо або просто Санремо — музичний фестиваль, який проводиться щороку в Італії, в Санремо, починаючи з 1951 року. В ньому брала участь значна кількість найвідоміших представників італійської музики.

Фестиваль Санремо
Festival di Sanremo 16 febbraio 2013.JPG
Жанр поп-музика
Дати січень — лютий — березень
Країна Flag of Italy.svg Італія
Відкрито 1951
Веб-сайт
www.rai.it/programmi/sanremo/

З 1956 року (крім періоду з 1998 по 2010 роки) переможець отримує право представляти Італію на пісенному конкурсі Євробачення, за основу якого було взято саме італійський фестиваль. Однак, це не є обов'язком для співака, який може віддати компанії RAI право вирішувати, хто буде представляти Італію. Цей фестиваль є одним із найбільших італійських медіа-подій і має також деякий успіх за кордоном, оскільки транслюється в прямому ефірі і по телебаченню, і по радіо. Статуетка «Лев Санремо» є найпрестижнішим досягненням для музикантів та виконавців поп-музики.

Фестиваль являє собою змагання пісень, відібраних спеціальною комісією протягов минулих місяців. Ці пісні мають бути написаними італійськими авторами італійською мовою або одним з італійьских говорів і пропонуються вперше. Якщо пісня вже була десь виконана, вона карається дискваліфікацією. За виконавців голосують вибрані журі (які можуть бути демоскопічними, складатися з робітників, зі споживачів тощо), а також глядачі в режимі телеголосувння, а в минулому — учасники конкурсів іншого формату, таких як Totip. Об'являють і дають нагороду трьом пісням, які набрати найбільше голосів (в деяких випадках вони є абсолютними переможцями) серед тих, які змагаються в основній секції, яку виконавці зазвичай називать Великі, Чемпіони або Виконавці (іноді можуть бути подальші підрозділення, такі як Жінки, Чоловіки та Гурти) та в секції менш відомих виконавців, відому як Нові пропозиції чи Молоді. Присвоюються також інші спеціальні нагороди, серед яких Премію критики «Міа Мартіні», випущену спеціалізованою пресою з 1982 року й названу в честь співачки Міа Мартіні з 1996.

Спочатку виконавці виступали під фонограму, але 1985 року Клаудіо Бальйоні запросили отримати нагороду «пісня століття» і був єдиним, хто виступив з живим звуком під гітару та фортепіано. Цим виступом Бальйоні всіх переконав, і з того часу музиканти виступають з живим звуком. Спочатку фестиваль проводився в салоні казіно Санремо в січні, лютому або березні, а з 1977 року він проводиться в Театрі Арістон, що в місті Санремо (окрім сезону 1990 року, який проводився на новому квітковому ринку, розташованому в Буссані, фракції Санремо), і, з 1983 року, між першими числами лютого та першими десятьма числами березня.

ІсторіяРедагувати

 
«Казино Санремо», місце проведання фестивалю з 1951 по 1976 роки

Перші роки (1951—1959)Редагувати

Фестиваль Санремо був створений з метою сприяти туризму в «мертвий сезон» (близько лютого) в Санремо. Під час співбесіди, Анджело Нікола Амато, тодішній директор з розваг та заходів в казіно Санремо, і радіоведучий Анджело Ніцца, затятий відвідувач муніципального казіно, вирішили створити захід музичного характеру. Для цього, Ніцца вирішив домовитися з радіокомпанією EIAR в Турині, а Амато поїхав в Мілан, щоб повідомити лейбли про свій намір та переконати їх запросити своїх виконавців.

29 січня 1951 року відбувся перший сезон фестивалю Санремо. Його ведучим став Нунціо Філоґамо, відомий своїми радіовітаннями «близьких та далеких друзів». У цьому сезоні взяло участь усього троє виконавців: Нілла Піцці, Duo Fasano та Акілле Тольяні. Вони виконали 20 до того невиданих пісень. Сезон був сприйнятий дуже прохолодно пресою та музичними критиками, а також глядачами, які постійно їли та розмовляли під час виступів. Тим не менш, виграла Нілла Піцці з піснею «Grazie dei fiori».[1]

Музика змінилась у другому сезоні, який зазнав більшого успіху серед авторів та музичних видавців. Кількість учасників зросла до 5, але, як і рік перед тим, перемогла Нілла Піцці з серенадою «Vola colomba». Також вона посіла друге місце з піснею «Papaveri e papere» та третє з «Una donna prega». Такий результат більше ніколи не повторився в історії фестивалю.[2][3]

В сезоні 1953 року відбулась перша суттєва зміна в регламенті фестивалю: для кожної п'єси було введено обов'язкове подвійне виконання під два різні оркестри: один «класичний» (диригентом якого того року був Чініко Анджеліні) і один більш «сучасний» (яким керував Армандо Тровайолі).[4][5]

П'ятий сезон відбувся 1955 року й став першим сезоном, який був трансльований на телеканалі Rai 1 та фінал якого був трансльований на Євробаченні.[6] 1956 року в фестивалі взяло участь шестеро виконавців, які були відібрані серед 6656 до того нікому не відомих кандидатів.[7] Того ж року мав місце перший сезон Євробачення, за основу якого було взято саме фестиваль Санремо. В ньому від Італії виступила переможниця фестивалю Санремо того року, Франка Раймонді, а також Тоніна Торріеллі, яка на фестивалі посіла друге місце.[8]. В перші роки на фестивалі домінувала італійська естрадна музика, яку тоді не дуже цінували.[9][10][11] Однак уже з піснею «Papaveri e papere» (яке сьогодні вважається тонким висміюванням Християнсько-демократичної партії та водночас натяком на притиск, якого зазнавали жінки в той час), а потім з піснею «Canzone da due soldi» Катіни Раньєрі, стали з'являтися тексти, які виділялися з маси своєю «веселістю».[12][13][7] Проте лише 1958 року, коли переміг Доменіко Модуньйо (разом з Джонні Дореллі) зі своїм хітом «Nel blu dipinto di blu», почалось нове життя для фестивалю та італійської естради: автор та виконавець виступали разом.[14][15] Це було закріплено 1960 року перемогою Ренато Рашеля, який виконав пісню «Romantica» в дуеті з Тоні Далларою.[16]

1960-ті та 1970-ті рокиРедагувати

1960-ті розпочались раптовим рішенням італійської спілки авторів та видавців SIAE заборонити своїм авторам брати участь в сезоні Санремо 1961 року, однак таке рішення не було прийняте.[17] В наступні роки відбувся початок так званої «ери Бонджорно» (названої на честь ведучого Майка Бонджорно, що вів фестиваль з 1963 по 1967 роки), на сцені дебютували так звані «виконавці-крикуни», в числі яких були Міна (щоправда, після розчарування, якого вона зазнала 1961 року через те, що не потрапила у трійку найкращих, співачка вирішила більше ніколи не брати участі у фестивалі), Адріано Челентано та Боббі Соло, i автори-виконавці на кшталт Джино Паолі, та Умберто Бінді, а також біт-ансамблі (яких на фестивалі скоріше «терпіли» ніж підтримували, у тому числі й через організаційні проблеми).[18][19][20][21][22][23] На фестивалі перемагала здебільшого мелодійна музика: найголовнішу перемогу того часу отримала Джильйола Чинкветті, яка 1964 року виступила з піснею «Non ho l'età», з якою вона того ж року перемогла також в пісенному конурсі «Євробачення».[24] Також 1964 року було допущено до участі зарубіжних викнонавців (серед яких Пол Анка, Джин Пітні, Бен Кінг і Антоніо Прієто): нове правило було задумане як змагання італійських та зарубіжних співаків, воно насамперед мало на меті як наповнити місцеву легку музику новими виконавцями, так і розришити італійську музичну продукцію.[25][26] Однак, від такої іновації відмовились 1966 року.[27]

Тим часом, на сцені «Казино» почали з'являтися пісні з протестними темами: під час сезону 1966 року, Адріано Челентано презентував пісню «Il ragazzo della via Gluck», яку відразу ж було знято зі змагання; наступного року, натяки на протест були в піснях «La rivoluzione» виконавця Джанні Петтенаті та «Proposta» гурту «I Giganti». Фестиваль 1967 року запам'ятався насамперед самогубством автора-виконавця Луїджі Тенко, чия пісня «Ciao amore, ciao» (яку він виконав в дуеті з Далідою; в самій пісні співалось про Італію, яка, попри економічне диво, ще не повністю позбулась бідності) була виключена з фіналу.[28][29][30] Смертю Тенко, про яку під час фестивалю, ведучим якого був Майк Бонджорно, майже нічого не сказали й навіть опустили ім'я цього виконавця, закінчився «золотий» етап фестивалю Санремо й почався «новий» період, в якому не лише Італія, але й сам фестиваль, були не такими, як раніше.[31]

Тим не менш, сезон «Санремо» 1968 року став найбільшою спробою виконавців легкої музики «донести свої слова» до публіки: вперше того року фестиваль вів Піппо Баудо, а переміг Серджо Ендріго (що стало не лише доказом появи авторів-виконавців на музичному ринку, а також своєрідною «компенсацією» за випадок з Тенко).[32][18][33][34] Також того року дебютували такі виконавці, як Фаусто Леалі, Аль Бано та Массімо Раньєрі, в яких молода публіка того часу могла «впізнати себе».[35]

 
Перемога Адріано Челентано і Клаудії Морі на фестивалі 1970 року

Сезон 1969 року (в якому перемогли Іва Дзаніккі та Боббі Соло з піснею «Zingar»), 1970-го (в якому перемогли Челетано та Клаудія Морі з піснею «Chi non lavora non fa l'amore») та 1971-го (в якому перемогли Нада та Нікола Ді Барі з піснею «Il cuore è uno zingaro») років, як і хіти Лучо Далли («4/3/1943» 1971 року та «Piazza Grande» 1972 року) і Роберто Веккйоні («L'uomo che si gioca il cielo a dadi» 1973 року) не висвітлили належним чином кризу фестивалю.[36][37][38][39] Починаючи з 1973 року, компанія RAI вирішила транслювати лише фінал фестивалю, а телемережа «Євробачення», яка, окрім «Санремо», транслювала ще багато країн, відносила Італію у телемовленні ближче до відсталих країн, розташованих на сході та заході: у 1973 році до цього критерію крім СРСР та країн Східного блоку були віднесені Туреччина, Кіпр, Іспанія та Португалія, де деякий час існував фашизм. Також з музичної точки зору, сам фестиваль сприяв еротиці та порнографії, з показом грудей і стегон в піснях, які висміювали еротичну комедію, через що сезон 1975 року вважався найгіршим.[40][41][42] Однак, саме в цей період у рамках фестивалю було проведено низку експериментів: 1974 року брало участь 28 виконавців, поділених на дві групи: 14 «великих» (які відразу допускалися до фіналу) та 14 «нових», які боролись за чотири останні вільні місця. 1976 року виконавці були поділені на п'ять груп, у кожній з яких було два «головних» учасники, які автоматично кваліфікувалися до фіналу, а також уперше був скасований оркестр (який був замінений музичним супроводженням). Видалення та групи були скасовані наступного року, адже того року в змаганні брало участь всього 12 пісень, але 1978 року було відновлено поділення на категорії («солісти», «гурти» та «автори-виконавці»), переможці яких потім змагались за титул.[43] Насамкінець, фестиваль переїхав з «Казино», яке закрилось на ремонт, до «театру Арістон».[44]

1980-ті рокиРедагувати

Сезон 1980 року приніс з собою певні зміни: ведучі, якими були Клаудіо Чеккетто, Роберто Беніньї та Олімпія Карлізі, вперше виконували роль «головного героя розповіді», а крім того було відновлено поділ на дві категорії: для «нових італійських пропозицій» (які змагалися за 8 місць у фіналі) та для «італійських і зарубіжних великих виконавців» (у цю категорію входило 18 пісень, які відразу кваліфікувалися до фіналу), а також знову було скасовано оркестр на користь записаної музики (протягом 1980-х років були навіть випадки, коли виконавці виступали під фонограму.

Це призвело до рішення RAI знову привласнити собі фестиваль і виконати «реформу», кульмінація якої припала на «першу епоху Піппо Баудо» (1984—1987): за нього фестиваль Санремо знову здобув утрачену достовірність, хроніка та актаульність було привнесено на Арістон, а 1984 року було введено нове змагання для «нових італійських пропозицій», яке включало в себе видалення, які не передбачалися для категорії чемпіонів. Насамкінець, 1982 року було створено Премію Критики, яка офіціалізувала існування між смаками людей та ніш. Сезон 1986 запам'ятався насамперед тим, що вперше в ролі головної ведучої була жінка, Лоретта Годжі, але попри перезапуск, багато виконавців, які з'явились на італійській естраді протягом семидесятих років, відмовились брати участь у фестивалі, обмежуючись виступом як гості або (рідше) пишучи пісні. Найактивнішими були виконавці, які стали відомими наприкінці шестидесятих років і на початку семидесятих (Іва Дзаніккі, Пеппіно ді Капрі, Боббі Соло, Фред Бонгусто), чия кар'єра потребувала перезавантаження (Лоредана Берте, Альберто Камеріні, Донателла Ретторе, Алан Сорренті, Ренато Дзеро, Анна Окса, Манго, Раф) або які назажди пов'язали своє ім'я з фестивалем (гурт Matia Bazar, співачка Фйордалізо, Рікардо Фольї). За винятком пісень Per Elisa співачки Аліче (з якою вона виграла в сезоні 1981 року) та Adesso tu di Ероса Рамаццотті (з якою він виграв у сезоні 1986 року, після перемоги 1984 року в «нових пропозиціях» з піснею Terra promessa), фестиваль Санремо нагороджував уже відомих співаків. Таким чином, народне голосування (здійснене через Totip) узаконило перемогу Аль Бано і Роміни Павер в сезоні 1984 року, гурту Ricchi e Poveri в сезоні 1985 року, Ероса Рамаццотті в сезоні 1986 року, тріо Моранді-Руджері-Тоцці в сезоні 1987 року, Массімо Раньєрі в сезоні 1988 року та Анни Окси і Фаусто Леалі в сезоні 1989 року. Повернення народного журі зовсім не змінило ситуацію: 1990 року перше місце дісталось гурту Pooh, а наступного — Ріккардо Коччанте.

Тим не менш, фестиваль послужив запуском для співаків, які, ставши відомими, назавжди розірвали стосунки з Санремо: так було з вищезгаданим Еросом Рамаццотті, а також із Васко Россі, Джованотті, Фіореллою Манноєю та Дзуккеро, які принесли на сцену фестивалю нове звучання, але які були зняті з голосування (тим самим отримавши більшу достовірність в очах публіки, яка більше дбала про якість).

1990-ті рокиРедагувати

В 1990-х роках фестиваль Санремо став постійним місцем зустрічі італійського суспільства (заставка до сезонів 1995 та 1996 років, Perché Sanremo è Sanremo, став своєрідним неформальним лозунгом події): 1990 року, як уже було сказано, вернулось народне журі, а також оркестр і зарубіжні виконавці, а два роки після того ведучим став Піппо Баудо (він став також артистичним директором фестивалю), а також було введено видалення серед «великих виконавців», через що, на відміну від попередніх років, представники італійської естради останнього тридцятиріччя зазнали поразки на користь молодих співаків, таких як Лаура Паузіні (яка виграла в сезоні 1993 року в категорії молодих виконаців і стала третьою наступного року серед «чемпіонів»), Б'яджо Антоначчі, Андреа Бочеллі та Джорджа (яка виграла в сезоні 1995 року).

1997 року переміг гурт Jalisse з піснею Fiumi di parole, і це була остання участь Італії в пісенному конкурсі Євробачення в XX століття, адже дует, який полюбився слухачам за кордоном, посів друге місце, що породило чутки про можливе саботування.

В підтвердження спроби омолодити італійську пісню, з 1995 року було гарантовано доступ до «чемпіонів» тим, хто займав перші місця серед молодих: того року це спрацювало з Джорджею, але протягом наступних років такий механізм сприяв розкрутці низки виконавців (серед яких Jalisse, переможці сезону 1997 року, та Аннадіза Мінетті, яка перемогла в сезоні 1998 року), які назабаром відійшли в забуття. Окрім того, жодна з пісень, виконаних під час сезону 1998 року, змогла попасти в сотню найбільш проданих синглів.

2000-ті рокиРедагувати

Також і через це, 1999 року фестиваль відкрився для «незалежної музики» з взаємовигодою, оскільки перший знову набув авторитету, а друга скористалась санремською видимістю, щоб отримати кращі результати продаж. Проте це не зупинило зниження слухань у першій половині двохтисячних років, яке досягло піку 2004 року (Тоні Реніс був артистичним директором, а Сімона Вентура — ведучою), коли вперше програма-конкурент (четвертий сезон «Великого брата») опередила фесиваль за кількостю слухань, чому також сприяло бойкотування італійських лейблів та музичний мітинг, організований того року в Мантуя. Цей період закінчився 2007 року, коли серед чемпіонів переміг Сімоне Крістіккі з піснею Ti regalerò una rosa, а серед молодих — Фабріціо Моро з піснею Pensa.

Незважаючи на падіння слухань та полеміки, сцена фестивалю Санремо закріпилася в перших роках XXI secolo як спосіб розкутити або перезапустити таких виконавців, як Дольченера (одна з переможниць відбору Destinazione Sanremo 2002 року), Серджо Каммар'єре (який посів третє місце в сезоні 2003 року), Повіа (переможець сезону 2006 року), Франческо Ренга (колишній участник гурту Timoria та переможець сезону 2005 року), Джо Ді Тонно та Лола Понсе (переможці сезону 2008 року), Трікаріко (переможець Премії критики в сезоні 2008 року), Аріза (переможниця SanremoLab 2008 року, категорії Нові пропозиції в сезоні 2009 року та сезону 2014 року), Паоло Менегуцці, Ірене Форначарі та гурт Sonohra.

Натомість, починаючи з 2009 року, перемога Марко Карти (який виграв пісенний конкурс Amici 2008 року) позначила «з'єднання» «нових „майдачників“ віртуальної пісні», таких як Amici або X Factor, та «матір'ю всіх майданчиків італійської пісні». Це з'єднання було підтверждене 2010 року перемогою Валеріо Скану (фіналіста конкурсу Amici 2009 року), а також участю виконавців, розкручених завдяки талант-шоу, такими як Джузі Феррері (фіналістка сезону 2008 року конкурсу X Factor), Noemi (яка брала участь у сезоні 2009 року конкурсу X Factor та посіла третє містє в сезоні 2012 року фестивалю Санремо), Марко Менгоні (переможець сезону 2010 року конкурсу X Factor і сезону 2013 року фестивалю Санремо, Емма Марроне (переможниця сезону 2010 року конкурсу Amici та сезону 2010 року фестивалю Санремо),[45] Анналіза (фіналістка сезону 2011 року конкурсу Amici та третє місце на Санремо 2018 року), Франческа Мік'єлін (переможниця сезону 2012 конкурсу X Factor і друге місце на Санремо 2016 року)[46] e così via. Виняток до цього сценарію становлять дві жінки, Маліка Аян (переможниця в категорії «Молоді виконавці» 2009 року) та Ніна Дзіллі (яка отримала Премію критики в категорії «Нове покоління» 2010 року).

Наостанок, починаючи з 2011 року, Фестиваль Санремо знову став механізмом відбору представника Італії на Євробаченні:[47] зокрема, 2015 року було офіційно встановлено регламентом, що переможець італійського фестивалю їде преставляти Італію на Євробаченні, якщо сам від цього не відмовляється.[48]

2021 року фестиваль пройшов, уперше за 16 років, у березні, а саме з 2 по 6 число, а через пандемію вірусу COVID-19 глядачів у театрі Арістон не було.

ХронологіяРедагувати

Цей список стосується змін до регламенту фестивалю Санремо та новизн цього фестивалю

  • 1951 — перший сезон. Йде змагання двадцяти пісень від трьох виконавців — Нілла Піцці, Акілле Тольяні та Duo Fasano.
  • 1952 — співачка Нілла Піцці отримує всі перші три місця фестивалю, відповідно з піснями Vola colomba, Papaveri e÷÷apere та Una donna prega. Це єдиний такий випадок в історії фестивалю.
  • 1953 — для кожної пісні вводиться подвійне виконання та акомпанування оркестру. Такий формат триватиме до 1971 року, за винятком 1956, а також (хоч і не так) 1990 та 1991 року.
  • 1955 — фестиваль Санремо вперше транслюється по телебаченню.
  • 1956 — телерадіокомпанія RAI відбирає виконавців для виступу через конкурс для Нових голосів, який було введено рік до того; з 6646 надісланих кандидатур було вибрано шість новачків. Також тогоо року вперше відбувся пісенний конкурс Євробачення, де виконавець, який буде виступати від Італії, відбирається серед учасників фестивалю. Зокрема, до 1966 року, як і 1972, 1997, 2013, 2015, 2017, 2018 та 2019 року, на Євробаченні звучала пісня, яка перемогла на італійському фестивалі;
  • 1958 — перша трансляція Євробачення;
  • 1961 — остаточний порядок учасників визначається через Enalotto та оголошується через тиждень після фіналу;
  • 1964 — у цьому сезоні, як і наступного року, виступи проходять парами — один із виконавців має всесвітню славу та, за деякими винятками, співає італійською. Починаючи з цього року, окрім 1975, пісні просто надсилаються комісії, яка займається відбором, а до того відбирались пісні й тільки потім вирішувалось, хто їх буде виконувати;
  • 1965 — останній сезон, в якому італійські виконавці можуть брати участь з більше, ніж однією піснею, тим часом як зарубіжні виконавці будуть мати таку можливість ще два роки;
  • 1967 — самогубство одного з учасників, Луїджі Тенко, не допущеного до фіналу;
  • 1968 — починаючи з цього року, кожний виконавець (як італійський, так і зарубіжний) може брати участь лише з однією піснею;
  • 1972 — відновлення одиничного виконавця для кожної пісні;
  • 1973 — перший фестиваль, знятий кольоровими камерами для зарубіжного телебачення — в Італії фестиваль транслюватиметься в чорно-білому форматі до 1977 року, коли на ринку з'являться апарати, які ловлять кольоровий сигнал. З цього року по 1980 компанія RAI транслює по телебаченню лише вечір фіналу, а сам фестиваль транслються тільки по радіо;
  • 1974 — вперше виконавці діляться на «великих», які допускаються в фінал, та «нових», для яких вводиться додаткове голосуавння;
  • 1976 — вперше пісні виконуються під мінус, попри наявність оркестру; це останній сезон, що має місце в Казіно;
  • 1977 — фестиваль перенесено до Театру Арістон. Перший сезон, що транслюється в кольровому форматі також в Італії через систему PAL;
  • 1978 — RAI транслює лише фінал фестивалю, по радіо і по телебаченню;
  • 1980 — усовується оркестр. Усі виконавці виступають під мінус;
  • 1981 — в цьому сезоні та в трьох наступних допускається участь принаймні однієї пісні повністю іноземною мовою, за умови, що хоча б один з авторів — італієць. RAI знову транслює весь фестиваль по телебаченню.
  • 1982 — вводиться Премія критики.
  • 1984 — вперше «великі» італійські та зарубіжні виконавці, за яких проводиться голосування через систему Totip, становлять окремий список, ніж «нові італійські пропозиції», за які голосує демоскопічне журі. Також, цього року та наступного, всі пісні виконуються під фонограму.
  • 1986 — вперше основною ведучою фестивалю є жінка, Лоретта Годжі; відновлюється живе виконання пісень, під мінус.
  • 1987 — перший сезон, прослуховування якого виявляється через нову систему Auditel. Цей сезон досі має найбільшу кількість прослуховавань за всю історію фестивалю.
  • 1989 — між відомими виконавцями, або «чемпіонами», та «новими» вводиться ще одна категорія — це виконавці, які не матимуть успіху в наступних сезонах.
  • 1990 — повертається живий оркестр та народне журі для всіх співаків. З 1977 року це перший фестиваль, проведений не в театрі Арістон, який закривається на ремонт, а в сараї Квіткового ринку, якому дають назву «Палафіорі» (не плутати з тим, який знаходиться в центрі місту Санремо, з часу відновлення старого Квіткового ринку), в місцевості Валле Армеа, що в комуні Санремо.
  • 1991 — фестиваль повертається до театру Арістон.
  • 1992 — в цьому та наступному сезоні відновлюється вибуття з фіналу для «чемпіонів», учасників головної сцени.
  • 1994 — рай знову займається організацією фестивалю.
  • 1996 — всі «нові пропозиції» допускаються до свого фіналу, а Премія критики відтепер носить ім'я Міа Мартіні, яка померла 1995 року.
  • 1997 — введення якісного журі, члени якого взяті зі сіту шоубізнесу (такий формат буде до 2003 року, потім 2007 та 2008 року і знову з 2013 по 2019 рік). Гурт Jalisse отримує перемогу на фестивалі, і до 2011 року Італія більше не братиме участі в Євробаченні.
  • 1998 — виконавці, які займаюсь перші три місця серед «молодих», допускаються до змагання з «чемпіонами». Співачка Анналіза Мінетті отримує перемогу в обох категоріях, і цей рекорд досі залишається непобитим.
  • 2002 — відновлюється вилучення «молодих», серед яких за фіналістів голосує журі.
  • 2004 — немає поділу виконавців на категорії; вводиться СМС-голосуванная; вперше фестиваль програє іншій програмі в кількості прослуховувань.
  • 2005 — поділ на декілька категорій, з вилученням; переможці категорій змагаються за загальну перемогу; відновлюється мішане голосування між різними видами журі.
  • 2007 — відновлення поділу на лише дві кагорії — «чемпіони» та «нові», причому тільки останні можуть вилучатися.
  • 2008 — вперше іноземна співачка, аргетинка Лола Понсе, виграє в категорії чемпіонів у дуеті з Джо Ді Тонно з піснею Colpo di fulmine (не рахуючи іноземців, які брали участь у фестивалі в роки подвійного виконання пісень). Це досі найменш популярний сезон фестивалю.
  • 2009 — перший сезон, що транслюється в форматі 16 —9 по цифровому телебаченню в італійських областях, які ловлять такий сигнал, та в високій роздільній здатності в експериментальних областях. Завдяки телеголосуванню, глядачі можуть вернути двох виконавців з шести вилучених (такий формат уже був у 60-х роках).
  • 2010 — одне з місць серед «артистів» віддається переможцю талант-шоу X Factor як додаткова нагорода за перемогу.
  • 2011 — після 14 років, фестиваль знову служить відбором представника Італії на Євробачення.
  • 2012 — вперше фестиваль, а точніше фінал, транслюється на сайті Eurovision.tv, оскільки він підтверджений як відбір на Євробачення (як і 2013, 2015, 2016, 2017, 2018 та 2019 року), з коментарями в прямому ефірі в соцмережах Facebook та Твіттер.
  • 2013 — кожний співак із категорії «чемпіонів» виступає з двома піснями, лише одна з яких доходить до фіналу; таким чином, вилучення «чемпіонів» стає більш помітним. Вечір дуетів та особливий вечір об'єднуються в один вечір (четвертій); «молоді» виконавці мають бути повнолітніми. Скасовується демоскопічне журі та повертається якісне журі.
  • 2015 — відновлюється обмеження однією піснею як для «чемпіонів» (для яких також відновлюються вилучення) так і для «молодих». За офіційним регламентом, починаючи з цього року, переможець у категорії «чемпіонів», має право представити Італію на Євробаченні, якщо не відмовиться від цього.
  • 2016 — із п'яти пісень, вилучених в переостанній вечір, можна повернути одну через телеголосування (тільки для «чемпіонів»).
  • 2017 — число учасників у категорії «чемпіони» збільшується з 20 до 22.
  • 2018 — число учасників у категорії «чемпіони» знову зменшується до 20; скасовуються вилучення дя обох категорії (всі учасники допускаються до фіналу); вечір каверів замінюється вечером дуетів, на якому кожний співак виконує свою пісню разом з гостей на свій вибір.
  • 2019 — виконавці не розділяються на категорії; число учасників у категорії «чемпонів» збільшується з 20 до 24, два з яких отримали право на участь у фестивалі як переможці Sanremo Giovani 2018.
  • 2020 — число великих учасників знову зменшується до 22, відновлюється категорія «Нові пропозиції». З нагоди 70-річчя фестивалю, третій вечір, який називається Санремо 70, присв'ячується перевиконанню учасниками деяких пісень, які ввійшли в історію фестивалю Санремо.
  • 2021 — число учасників у категорії «чемпіони» збільшуються до 26. Третій вечір присв'ячений авторській пісні — учасники конкурсу переспівують пісні, що ввійшли в історію музики. В зв'язку з пандемією вірусу COVID-19 вперше немає глядачів.

ВеденняРедагувати

Кожний сезон мав основного ведучого, який щоразу користувався послугами помічників. Лише в деяких випадках це були справжні співведення.

Найчастіше фестиваль вів Піппо Баудо, а саме тринадять раз; Майк Бонджорно вів фестиваль одинадцять раз; Нунціо Філогамо — п'ять раз, Фабіо Фаціо — чотири, Клаудіо Чеккетто, Карло Конті та П'єро К'ямбретті — по три кожний, а Нуччо Коста, Паоло Боноліс, Джанні Моранді, Лучана Літтіццетто, Клаудіо Бальйоні, Амадеус та Фіорелло — по дві.[49]

А основних ведучих-жінок фестивалю було всього чотрити: першою була Лоретта Годжі, яка вела фестиваль 1986 року, потім — Раффаелла Карра (2001), Cімона Вентура (2004) та Антонелла Клерічі (2010).

Крім того, треба зазначити, що перше жіноче ведення фестивалю відбулося 1961 року. Ним займалися Ліллі Лембо та Джуліана Каландра, яку в фіналі замінив Альберто Ліонелло.

1973 року Габрієлла Фарінон вела перші два вечори сама (щоправда, вони транслювались лише по радіо), та допомагала Майку Бонджорно в фіналі, який транслювався по телебаченню.

1977 року Марія Джованна Ельмі вела перші два вечори сама (вони транслювались лише по радіо), а наступного року вона була вказана в титрах як єдина ведуча, але насправді вона презентувала фестиваль та зачитувала регламент, а також оголошувала іноземних виконавців. На практиці цим здебільшого займався Сальветті, як і оголошенням відсумків голосування журі.

Таким чином, Годжі, хоч і користувалась допомогою трьох віджеїв з передачі Discoring: Анною Петтінеллі, Мауро Мікелоні та Серджо Манчинеллі, була першою жінкою, яка вела фестиваль одинично.

Габрієлла Фарінон та Антонелла Клерічі вели фестиваль по три рази, а Марія Де Філіппі, Мішель Хунцікер, Вірджинія Раффаеле, Габрієлла Карлуччі, Лучана Літтіццетто, Марія Тереза Рута, Марія Джованна Ельмі, Анна Петтінеллі та Тіціана Піні вели або співвели його по два рази.

Десять виконавців, а саме Нілла Піцці, Джонні Дореллі, Джанні Моранді, Лоретта Годжі, Анна Окса, Лорелла Куккаріні, Аріза, Емма Марроне, Фіорело та Сабріна Салерно брали участь у фестивалі і як ведучі, і як виконавці, а шість з них (Піцці, Дореллі, Моранді, Окса, Аріза і Марроне) стали переможцями.

Рік Ведучий Співведучий (і)
1951 Нунціо Філогамо
1952
1953
1954
1955 Армандо Піццо Марія Тереза Рута
1956 Фаусто Томмей
1957 Нунціо Філогамо Маріса Аллазіо, Фіорелла Марі та Ніколетта Орсомандо
1958 Джанні Агус Фульвія Коломбо
1959 Енцо Тортора Адріана Серра
1960 Паоло Феррарі та Енца Сампо
1961 Ліллі Лембо та Джуліана Каландра
Альберто Ліонелло (лише останній вечір)
1962 Ренато Тальяні Лаура Ефрікіан та Вікі Лудовізі
1963 Майк Бонджорно Россана Армані, Еді Кампаньйолі, Джуліана Копрені та Марія Джованніні
1964 Джульяна Лойодіче
1965 Грація Марія Спіна
1966 Паола Пенні та Карла Марія Пуччині
1967 Рената Мауро
1968 Піппо Баудо Луїза Рівеллі
1969 Нуччо Коста Габрієлла Фарінон
1970 Енріко Марія Салерно та Іра фон Фюрстернберг
1971 Карло Джуффре та Ельза Мартінеллі
1972 Майк Бонджорно Сільва Кошина та Паоло Вілладжо
1973 Габрієлла Фарінон
1974 Коррадо
1975 Майк Бонджорно Сабіна Чуффіні
1976 Джанкарло Гвардабассі Серена Альбано та Маддалена Галліані (1-й вечір); Стелла Луна та Лорена Розетта Нардуллі (2-й вечір); Тіціана Піні та Карла Страно Павезе (3-й вечір)
1977 Майк Бонджорно Марія Джованна Ельмі
1978 Марія Джованна Ельмі Стефанія Казіні, Беппе Грілло та Вітторіо Сальветті
1979 Майк Бонджорно Анна Марія Ріццолі
1980 Клаудіо Чеккетто Роберто Беніньї та Олімпія Карлізі
1981 Елеонора Валлоне та Нілла Піцці
1982 Патріція Россетті
1983 Андреа Джордана Ізабель Руссінова, Емануела Фальчетті та Анна Петтінеллі
1984 Піппо Баудо Еді Анджелілло, Елізабетта Гардіні, Іріс Пейнадо та Тіціана Піні з Ізабеллою Рокк'єттою та Віолою Сімончоні
1985 Патті Брард
1986 Лоретта Годжі Серджо Манчинеллі, Мауро Мікелоні ed Анна Петтінеллі
1987 Піппо Баудо Карло Массаріні
1988 Мігель Бозе та Габрієлла Карлуччі
1989 Розіта Челентано, Паола Домінгін, Денні Квінн та Джанмарко Тоньяцці Кей Сендвік та Клер Енн Метц
1990 Джонні Дореллі та Габрієлла Карлуччі
1991 Андреа Оккіпінті та Едвіж Фенек
1992 Піппо Баудо Альба Парієтті (1-й та 4-й вечір), Бриджит Нільсен (2-й та 4-й вечір), Міллі Карлуччі (3-й та 4-й вечір)
1993 Лорелла Куккаріні
1994 Анна Окса та Канель
1995 Анна Фалькі та Клаудія Колл
1996 Сабріна Феріллі та Валерія Масса
1997 Майк Бонджорно П'єро К'ямбретті та Валерія Маріні
1998 Раймондо Віанелло Єва Герцигова та Вероніка Піветті
1999 Фабіо Фаціо Летиція Каста та Ренато Дульбекко
2000 Тео Теоколі, Лучано Паваротті та Інес Састре
2001 Раффаелла Карра Меган Гейл, Енріко Папі, Массімо Чеккеріні та П'єро К'ямбретті
2002 Піппо Баудо Мануела Аркурі та Вітторія Бельведере
2003 Серена Аутьєрі та Клаудія Джеріні
2004 Сімона Вентура Паола Кортеллезі, Мауріціо Кроцца та Джене Ньйоккі
2005 Паоло Боноліс Антонелла Клерічі та Федеріка Феліні
2006 Джорджо Панар'єлло Іларі Блазі та Вікторія Кабелло
2007 Піппо Баудо Мішель Хунцікер
2008 П'єро К'ямбретті, Б'янка Гуаччеро та Андреа Осварт
2009 Паоло Боноліс Лука Лауренті (всі вечори), Пол Скалфор та Алессія Піован (1-й вечір), Нір Лаві та Елеонора Аббаньято (2-й вечір), Тіаго Альвес та Габрієлла Пессіон (3-й вечір), Іван Оліта (4-й вечір), Девід Ганді та Марія Де Філіппі (5-й вечір)
2010 Антонелла Клерічі
2011 Джанні Моранді Белен Родрігес, Елізабетта Каналіс, Лука Бідзаррі та Паоло Кессісоглу
2012 Рокко Папалео та Івана Мразова
2013 Фабіо Фаціо та Лучана Літтіццетто
2014
2015 Карло Конті Аріза, Емма Марроне та Росіо Муньйос Моралес
2016 Габрієль Гарко, Вірджинія Раффаеле та Меделіна Діана Геня
2017 Карло Конті та Марія Де Філіппі
2018 Клаудіо Бальйоні, Мішель Хунцікер та П'єрфранческо Фавіно
2019 Клаудіо Бальйоні, Клаудіо Бізіо та Вірджинія Раффаеле
2020 Амадеус Фіорелло (1-й, 2-й, 4-й та 5-й вечір), Ділетта Леотта (1-й та 5-й вечір), Рула Жебреаль (1-й вечір), Емма Д'Аквіно та Лаура Кіменті (2-й вечір), Сабріна Салерно (2-й та 5-й вечір), Джорджина Родрігез та Алкета Вейсіу (3-й вечір), Антонелла Клерічі (4-й вечір), Франческа Софія Новелло (4-й та 5-й вечір)
2021 Фіорелло
Кількість сезонів Ведучий Роки
13 Піппо Баудо 1968, 1984, 1985, 1987, 1992, 1993, 1994, 1995, 1996, 2002, 2003, 2007, 2008
11 Майк Бонджорно 1963, 1964, 1965, 1966, 1967, 1972, 1973, 1975, 1977, 1979, 1997
5 Нунціо Філогамо 1951, 1952, 1953, 1954, 1957
4 Фабіо Фаціо 1999, 2000, 2013, 2014
3 Клаудіо Чеккетто 1980, 1981, 1982
Карло Конті 2015, 2016, 2017
П'єро К'ямбретті (2 як співведучий) 1997, 2001, 2008
Габрієлла Фарінон (як помічниця) 1969,1973,1974
Антонелла Клерічі (2 як співведуча, з яких 1 на один вечір) 2005, 2010, 2020
2 Паоло Боноліс 2005, 2009
Нуччо Коста 1969, 1970
Джанні Моранді 2011, 2012
Габрієлла Карлуччі 1988, 1990
Лучана Літтіццетто 2013, 2014
Клаудіо Бальйоні 2018, 2019
Вірджинія Раффаеле (1 як помічниця) 2016, 2019
Марія Джованна Ельмі (1 як помічниця) 1977, 1978
Марія Де Філіппі (1 як помічниця лише на один вечір) 2009, 2017
Марія Тереза Рута (як помічниця) 1955, 1956
Анна Петтінеллі (як помічниця) 1983, 1986
Тіціана Піні (як помічниця, першого разу лише на один вечір) 1976, 1984
Мішель Хунцікер 2007, 2018
Амадеус 2020, 2021
Фіорелло 2020, 2021
1 Армандо Піццо 1955
Фаусто Томмей 1956
Джанні Агус 1958
Енцо Тортора 1959
Паоло Феррарі 1960
Енца Сампо 1960
Ліллі Лембо 1961
Джуліана Каландра 1961
Альберто Ліонелло 1961
Ренато Тальяні 1962
Карло Джуффре 1971
Ельза Мартінеллі 1971
Коррадо 1974
Джанкарло Гвардабассі 1976
Андреа Джордана 1983
Лоретта Годжі 1986
Мігель Бозе 1988
Розіта Челентано 1989
Паола Домінгін 1989
Денні Квінн 1989
Джанмарко Тоньяцці 1989
Джонні Дореллі 1990
Андреа Оккіпінті 1991
Едвіж Фенек 1991
Раймондо Віанелло 1998
Раффаелла Карра 2001
Сімона Вентура 2004
Джорджо Панар'єлло 2006
П'єрфранческо Фавіно 2018
Клаудіо Бізіо 2019

СценографіїРедагувати

Рік Сценограф[50]
1977 Мілос Анеллі Монті
1978 Ріно Черіоло
1979 Джанфранко Рамаччі
1980
1981 Енцо Сомільї
1982
1983
1984
1985 Луїджі Далл'Альйо
1986 Енцо Сомільї
1987 Гаетано Кастеллі
1988
1989 Карло Чезаріні
1990 Ламберто Бертакка
1991
1992 Гаетано Кастеллі
1993
1994
1995
1996
1997 Армандо Нобілі
1998
1999
2000
2001 Маріо Каталано
2002 Гаетано Кастеллі
2003
2004
2005
2006 Данте Ферретті e Франческа Ло Ск'яво
2007 Гаетано Кастеллі[51]
2008
2009
2010
2011
2012
2013 Франческа Монтінаро
2014 Емануела Тріксі Зітковскі
2015 Ріккардо Боккіні
2016
2017
2018 Емануела Тріксі Зітковскі
2019 Франческа Монтінаро
2020 Гаетано Кастеллі
2021

Кількість сезонів Сценограф[50]
19 Гаетано Кастеллі
5 Енцо Сомільї
4 Армандо Нобілі
3 Ріккардо Боккіні
2 Ламберто Бертакка
Джанфранко Рамаччі
Франческа Монтінаро
Емануела Тріксі Зітковскі
1 Мілос Анеллі Монті
Ріно Черіоло
Луїджі Далл'Альйо
Карло Чезаріні
Маріо Каталано
Данте Ферретті та Франческа Ло Ск'яво

Санремо та італійська пісняРедагувати

Пісенний конкурс зобов'язаний своїм народженням та довгим життям, а також міжнародним успіхом, мелодійним пісням, створеним на основі арій з мелодрам, стиль яких змінювався з часом, але зберіг низку своїх рис.

Застосування оркестру на сцені (якого не було лише в 1980 роках), можливо, дозволило такій музиці вижити. Багато виконавців завдяки фестивалю отримали таку славу, ніби Санремо для їхньої розкрутки мало більше значення, ніж їхній лейбл.

Синомімом якості завжди була участь виконавців, далеких від основного формату фестивалю, а також міжнародних виконавців, які там виступали протягом 1960-тих років. Це пішло фестивалю на користь.

В історії фестивалю були різні жанри, зокрема біт у 1960-тих роках, деякі представники золотого віку співаків-кантауторе у 1970-тих, попри незацікавленість багатьох інших. Останнім часом робиться акцент на введення інновацій, якщо не рахувати сцену нових пропозицій. Саме тому для різних представників рок- та інді-музики, участь в Санремо означала початок більш успішною кар'єри або більшу популярність.

З іншого боку, можна сказати, що італійська музична панорама не закінчується фестивалем Санремо.

Санремо та журіРедагувати

Окремою темою є розходження між вердиктом журі та продажами дисків, які були визначені як вердикт народу, який більше відповідає істині та не залежить від прослуховування членами журі.

Так, багато з пісень, проти яких голосувало журі, народ оголосим такив такими, що не заходять з першого разу, а з часом став обирати морального переможця, який часто відрізнявся від офіційного переможця. Особливо в змаганнях за потрапляння до фіналу, коли журі не пропускало певну пісню, це провокувало великий скандал, а покупці дисків назвали членів журі «короткозоримі» та заперечували їхню компетентність, звинуваючи їх у прогині перед лейблами.

Менш значним був розподіл міст у змаганнях, де всі пісні пройшли до фіналу, та більшою мірою підсумки народного голосування, де часто перевага віддавалась пісням, які за якістю були гіршими за інші, коли наявність журі вимагала (але не отримувала) більш об'єктивну оцінку, здатну відрізняти добру пісню від поганої. Таким чином, ми поомічаємо участь автора.

Часто бували росходження в думках між журі та глядачами. Ось приклади пісень, яких було не допущено до фіналу, а потім знову оцінено: E se domani в виконанні Фаусто Чильяно та Джина Пітні (1964), яка закріпилась у версії Міни; Io che non vivo (senza te) в виконанні Піно Донаджо та Джоді Міллер (1965), на яку було зроблено безліч каверів; Il ragazzo della via Gluck в виконанні Адріано Челентано (1966); Una rosa blu в в виконанні Мікеле Дзаррілло (1982), переспівана ним же 1998 року; 1950 в виконанні Амедео Мінґі та Vita spericolata Васко Россі (1983); Donne співака Дзуккеро (1985); Confusa e felice співачки Кармен Консолі 1997; Mentre tutto scorre гурту Negramaro (2005).

Санремо та ЄвробаченняРедагувати

Як уже сказано, фестиваль Санремо було взятого за основу пісенного конкурсу Євробачення.

Представник Італії на Євробаченні часто відбирався в рамках фестивалю — з 1956 по 1966 роки, 1972 і 1997 року, з 2011 по 2013 роки та 2015 і 2017 року участь у Євробаченні була підтримкою пісні та виконавця (або одного з виконавців, в роки подвійного виконання), який став переможцем Санремо; з 1967 по 1969 роки, як і 1987, 1989 та 1993 року, переможець фестивалю брав участь у Євробаченні з іншою піснею; 1988, 1990 та 1992 в Євробаченні брали участь виконавці, які на фестивалі посідали друге або трєте місце (теж з іншою піснею). З 1970 по 1975 від Італії виступав переможець передачі Canzonissima (1972 року він був також переможцем Санремо), а 1984 року в Євробаченні брали участь переможці конкурсу Azzurro 1983. В інших випадках компанія RAI безпосередньо займалась відбором.

1998 року компанія RAI вирішила, що Італія більше не братиме участі в Єробаченні, куди вона вернулась 2011 року. Того року, як і наступних двох, представника Італії на Євробаченні призначала спеціальна комісія, яка відбирала його серед учасників Санремо. Такими стали Рафаель Гуалацці (2011), Ніна Дзіллі (2012) та Марко Менгоні (2013), всі з яких увійшли в десятку європейського конкурсу. Лише 2014 року відбором займалась телекомпанія RAI, яка поставила на Емму Марроне з піснею La mia città, яка посіла двадцять перше місце. З 2015 було постановлено за регламентом, що в Євробаченні буде брати участь переможець Санремо, якщо не відмовиться: того року брав участь гурт Il Volo, який посів третє місце. 2016 року в європейському конкурсі взяла участь Франческа Мік'єлін, посівши шістнадцяте місяце. Переможцями фестивалю того року стали учасники гурту Stadio, але вони відмовились від участі в Євробаченні й туди відправили Франческу, в якої було друге місце за підсумками Санремо. 2017 року від Італії на Євробаченні знову виступав переможець фестивалю, Франческо Габбані, який посів шосте місце. Така сама ситуація була 2018 року з Ермалем Метою та Фабріціо Моро, які виступили зі зміненою версією пісні Non mi avete fatto niente, посівши п'яте місце. 2019 року Махмуд представляв Італію на пісенному конкурсі Євробачення, посівши друге місце з піснею Soldi. 2021 року гурт Maneskin переміг на фестивалі Санремо з піснею Zitti e buoni, а потім представляв Італію на Євробаченні, де теж здобув перемогу.

PrimaFestivalРедагувати

З 2017 року перед кожним вечером фестивалю показують PrimaFestival. Ця коротка передача йде після новин та дає уявлення про сам фестиваль.

НагородиРедагувати

  • 1985 — Міжнародне гран-прі спектаклю — Найкраща музична передача
  • 1986 — Міжнародне гран-прі спектаклю — Найкраща музична передача
  • 1987 — Міжнародне гран-прі спектаклю — Найкраща музична передача
  • 1988 — Міжнародне гран-прі спектаклю — Найкраща музична передача
  • 1991 — Міжнародне гран-прі спектаклю — Найкраща музична передача
  • 1995 — Міжнародне гран-прі спектаклю — Найкраща телепередача року
  • Премія телережисури 1996 — Премія телережисури
    • Телеподія
  • 1997 — Міжнародне гран-прі спектаклю — Найкраща музична передача
  • Премія телережисури 2000 — Премія телережисури
    • Програма з рекордною кількістю прослуховувань
  • Telegatti 2002 — Міжнародне гран-прі спектаклю
    • Найкраща подія
  • Премія телережисури 2002 — Премія телережисури
    • Програма з рекордною кількістю прослуховувань
  • Премія телережисури 2003 — Премія телережисури
    • Програма з рекордною кількістю прослуховувань
  • Премія телережисури 2007 — Премія телережисури
    • Топ 10
  • Премія телережисури 2009 — Премія телережисури
    • Top 10
    • Телеподія
  • Премія телережисури 2010 — Премія телережисури
    • Top 10
  • Премія телережисури 2011 — Премія телережисури
    • Top 10
  • Премія телережисури 2013 — Премія телережисури
    • Top 10
  • Премія телережисури 2015 — Премія телережисури
    • Top 10
  • Премія телережисури 2016 — Премія телережисури
    • Top 10

ТранслюванняРедагувати

ТелебаченняРедагувати

  • Rai 1, з 1955 (в 1955—1972 роки та з 1981 повністю; 1963, 1969, та 1973—1980 роки тільки фінал)
  • Під час Євробачення на європейських державних каналах: 1955 (фінал), з 1958 року (весь фестиваль)
  • Rai 2 (перші два вечори 1963 та 1969 року)
  • Rai Premium, з 2004 року транслює повтор того, що було напередодні
  • RaiSat Album/Rai Extra, повторний показ (2000—2010)

РадіоРедагувати

  • Rai Radio 2, прямий ефір
  • RTL 102.5, прямий ефір

ОнлайнРедагувати

  • RaiPlay, прем'єра на сайті Rai.tv, в прямому ефірі та за запитом з 2007 року

Критика фестивалю СанремоРедагувати

Розбір фестивалю проводився багатьма видатними дімячи італійської культури, які його оцінювали в рамках історично-культурного контексту 50-х та 60-х років. 1969 року П'єр Паоло Пазоліні, в статті «Санремо: бідні нісенітниці», що друкувалась у газеті «Ілюстрований час», писав: «Фестиваль Санремо почався та закінчився. В містах нікого не було; всі італійці сиділи перед телевізоров. Фестиваль Санремо зі своїми пісеньками назавжди руйнує суспільство». За словами Пазоліні, Фестиваль уособлював конформізм та культурну порожнечу в неокапіталістичному італійському суспільстві. Критику Пазоліні не можна порівняти зі снобістською відмовою, упереджено ворожою до «речей, які подобаються людям», а скоріше з грамшівським прагненням зрозуміти механізми масового культурного виробництва та його політичної експлуатації.[52][53] Історик Сільвіо Ланаро підкреслив цей аспект, ставлячи його в контекст католицької культурної гегемонії в повоєнній Італії: «Клімат словесної цнотливості пронизує всі види дозвілля, насамперед легку музику. Поки за кордоном прославлюлється талант Жоржа Брассена, а Джульєтта Греко, в печерах латинського кварталу Парижа, грає в п'єсах Жан-Поля Сартра і Раймона Кено, в Італії тріумфують марші Армандо Франьї, прибувають наші, гаксонівські курсанти чи пожежники з Віджу, а найпопулярніший Фестиваль Санремо, що його було відкрито 1951 року, освячує пісні, що стікають патріотичною актуальністю (Vola colomba), безглуздою і тремтячою сатирою (Papaveri e papere), неоднозначними данинами альпінізму (Vecchio scarpone), сльозливою похвалою материнства (Tutte le madri), жалюгідними закликаннями до сервільності (Arriva il direttor!), заїканнями та мимовільними дурницями (Casetta in Canada); поцілунки, як правило, заборонені, і кохання дозволяється лише для того, щоб нагадати, що воно часто закінчується погано (Grazie per i fior) або у всякому разі породжує страждання і нещастя (Viale d'autunno, Buongiorno tristezza, Amare un'altra».[54] Італійський пісняр, музикознавець та журналіст Мікеле Страньєро, розібрав в есе «Антиісторія пісеньок Італії», культурну наступність між Фестивалем Санремо 50-х років та використання естрадної музики фашистським режимом, який знайшов у ній спосіб пропаганди та психологічного натиску. Цю наступність видно в особі Джуліо Радзі, колишнього програмного директора EIAR, а потім художнього керівника RAI та підписанта регламенту першого фестиваля Санремо.

ПриміткиРедагувати

  1. Borgna 1980 pp. 34-35, 37.
  2. Borgna 1992 pp. 209-211, 432.
  3. Liperi pp. 163, 166.
  4. Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою Borgna38 не вказано текст
  5. Facci e Soddu p. 41.
  6. Шаблон:Cita.
  7. а б Borgna 1980 p. 53.
  8. Пісенний конкурс Євробачення. Eurovision Song Contest 1956 (en). Процитовано 23 серпня 2019. 
  9. Borgna 1980 pp. 44-50.
  10. Borgna 1980 p. 46.
  11. Colombati p. 537.
  12. Borgna 1992 p. 215.
  13. Borgna 1980 p. 50.
  14. Borgna 1992 pp. 225-228.
  15. Liperi pp. 183-185.
  16. Facci e Soddu p. 79.
  17. Borgna 1980 p. 67.
  18. а б Borgna 1980 p. 137.
  19. Facci e Soddu pp. 120-121.
  20. Facci e Soddu p. 85.
  21. Facci e Soddu p. 139.
  22. Borgna 1980 pp. 69-75.
  23. Facci e Soddu pp. 122-123.
  24. Borgna 1980 pp. 77-80.
  25. Borgna 1980 p. 77.
  26. Facci e Soddu p. 121.
  27. Facci e Soddu p. 123.
  28. Borgna 1980 pp. 83-93.
  29. Borgna 1992 pp. 330-331.
  30. Facci e Soddu pp. 145-147.
  31. Facci e Soddu pp. 153, 157-158.
  32. Facci e Soddu p. 168.
  33. Borgna 1980 p. 84.
  34. Facci e Soddu p. 161.
  35. Facci e Soddu p. 166.
  36. Borgna 1980 pp. 98, 100, 136.
  37. Facci e Soddu p. 170.
  38. Borgna 1980 p. 105.
  39. Facci e Soddu pp. 178-180.
  40. Facci e Soddu|p. 186.
  41. Borgna 1980 pp. 102-103.
  42. Facci e Soddu p. 188.
  43. Facci e Soddu pp. 207, 314.
  44. 1977 рік, фестиваль Санремо переселяється. Stampa Sera. 20 листопада 1976. с. 2. Процитовано 4 лютого 2018. 
  45. Алессандра Віталі (18 лютого 2012). Повернення Челентано, перемога Емми. В трійку попали також Аріза і Ноемі. La Repubblica. Архів оригіналу за 5 лютого 2018. Процитовано 4 лютого 2018. 
  46. Санремо, перемога Stadio: «Та сама пісня, яку було відхилено 2015 року». Конті буде ведучим також 2017 року. Ла стампа. 14 лютого 2016. Архів оригіналу за 5 лютого 2018. Процитовано 4 лютого 2018. 
  47. Italy applied for 2011 Eurovision Song Contest! (en). 2 грудня 2010. Процитовано 4 лютого 2018. 
  48. Алекс Пільявенто (29 вересня 2014). Євробаченя 2015: від Італії поїде переможець фестивалю Санремо!. Процитовано 4 лютого 2018. 
  49. Санремо 2019, Бальйоні не тільки учасник, а й ведучий. tvblog.it. 28 червня 2018. Архів оригіналу за 12 липня 2018. Процитовано 12 липня 2018. 
  50. а б Фестиваль Санремо та історія його сценографій. Архів оригіналу за 21 січня 2018. Процитовано 1 травня 2019. 
  51. З 2010 та 2012 був автором сценографії разом з дочкою Марією К'ярою.
  52. Агостіно Джованьйолі, Санремо: найбільший фестиваль демохристиянської Італії, в книзі: Італія та італійці з 1948 по 1978, Rubbettino, стор. 153—198
  53. П'єр Паоло Пазоліні, Есе про культуру та суспільство, Мондадорі, 1999
  54. Сільвіо Ланаро, Історія Республіканської Італії, Марсіліо, Венеція, 1992

ПосиланняРедагувати