Федорова Вікторія Яківна

Вікто́рія Я́ківна Фе́дорова (англ. Victoria Fyodorova[2]; 18 січня 1946, Москва, СРСР — 5 вересня 2012, Грінвіч, Пенсільванія, США) — радянська і американська актриса, письменниця, сценарист. Дочка радянської акторки Зої Федорової та військового аташе при посольстві США в СРСР, капітана (згодом — контр-адмірала[3][4]) ВМС США Джексона Роджерса Тейта.

Федорова Вікторія Яківна
рос. Виктория Фёдорова
Дата народження 18 січня 1946(1946-01-18)[1]
Місце народження Москва, СРСР
Дата смерті 5 вересня 2012(2012-09-05)[1] (66 років)
Місце смерті Грінвіч Тауншип, Беркс, Пенсільванія, США
Громадянство Flag of the United States.svg США
Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Alma mater Всеросійський державний інститут кінематографії (1969)
Професія акторка, письменниця, сценаристка, кіноакторка
IMDb ID 0299538

БіографіяРедагувати

23 лютого 1945 року на офіційному прийомі у наркома закордонних справ СРСР В'ячеслава Молотова на честь річниці Червоної армії 37-річна радянська актриса Зоя Федорова — лауреат двох Сталінських премій, виконавиця головних ролей у фільмах «Подруги», «Музична історія», «Весілля» та інших популярних картинах — познайомилася з 46-річним заступником голови морської секції військової місії США капітаном Джексоном Тейтем, який прибув до Москви в січні того ж року. Випадкове знайомство швидко переросло в любовні стосунки: 9 травня 1945 року, в день святкування перемоги над гітлерівською Німеччиною у Другій світовій війні, Федорова зачала дитину, тоді ж пообіцявши Тейту назвати його Віктором чи Вікторією (лат. Victor — Переможець, Victoria — Перемога)[5]. 23 травня 1945 року Зою Федорову, про чий роман з Тейтем, ймовірно, з самого початку були обізнані МДБ і особисто Лаврентій Берія (раніше симпатизував актрисі і безуспішно домагався від неї прихильності[6]), несподівано відправили на гастролі до Криму. 24 травня Тейт, оголошений радянською владою персоною нон ґрата, отримав припис у найближчі сорок вісім годин покинути межі країни. Протягом наступних вісімнадцяти років він нічого не знав ні про народження 18 січня 1946 року дочки Вікторії, ні про те, як склалася їх з Зоєю Федоровою подальша доля[7][8][9].

У 1946 році, намагаючись приховати факт народження дитини від іноземця, Зоя Федорова вийшла заміж за композитора Олександра Рязанова, з джаз-квартетом якого виступала на початку 1940-х років[10]. 27 грудня того ж року актриса булу арештована й після попереднього ув'язнення на Луб'янці і в Лефортовській в'язниці, 15 серпня 1947 року засуджена до 25 років таборів посиленого режиму (з заміною на ув'язнення у Владимирській тюрмі), конфіскації майна й заслання для всієї родини «за шпигунство на користь іноземних держав». Під час попереднього утримання у внутрішній в'язниці на Луб'янці Зою Федорову піддавали систематичним знущанням — обливали окропом, били, не давали спати. Дізнавшись про вирок, актриса намагалася повіситися в камері Лефортовський тюремного ізолятора, але самогубству завадили тюремні наглядачі. 20 грудня 1947 року через табори в Потьму Федорова відправила лист Берії, що завершується словами: «<...> покарали не мене, а моїх маленьких дітей, яких у мене на утриманні було четверо: найменшій, дочці, два роки, а найстаршому, племіннику, десять років. Я благаю Вас, вельмишановний Лаврентію Павловичу, врятуйте мене! Я відчуваю себе винуватою за легковажний характер і нестриманий язик. Я добре зрозуміла свої помилки і закликаю до Вас як рідного батька. Поверніть мене до життя! Поверніть мене в Москву!» Реакції на лист не було.|К}}. Сестру Зої Федорової Олександру було засуджено на довічне заслання з дітьми, сестру Марію — до 10 років виправно-трудових таборів з відбуванням терміну на цегельному заводі у Воркуті (померла до закінчення терміну в 1952 році). З 1947 року Вікторія Федорова жила на засланні в селі Полудино на півночі Казахстану разом з тіткою Олександрою (яку до дев'яти років вважала рідною матір'ю та її дітьми Ніною і Юрою. 23 лютого 1955 року — після перегляду справи, повної реабілітації та звільнення Зої Федорової — Вікторія возз'єдналася з матір'ю в Москві.

Кар'єраРедагувати

По закінченні школи в 1962 році майбутня актриса вступила до студії драматичного мистецтва. Дебютувала у кіно в 1964 році, виконавши роль Тані (племінниці професора Корнілова) у фільмі Віталія Аксьонова «Повернута музика». У 1969 році закінчила ВДІК (майстерня Бориса Бібікова і Ольги Пижової). Знялася в кіноповісті Михайла Каліка «До побачення, хлопчики» (за однойменною повістю Бориса Балтера), трагікомедії Олексія Коренєва «Урок літератури» (за оповіданням Вікторії Токарєвої «День без брехні»), класичній екранізації Лева Кулфджанова «Злочин і покарання» (за однойменним романом Федора Достоєвського), мелодрамах Михайла Богина «Двоє» і «Про любов», психологічній драмі Федора Філіппова «Розплата» та інших відомих радянських фільмах 1960—1970-х років.

З перших ролей робота Федорової в кіно була високо оцінена критиками[11]

Згідно з Ельзою Линдіною, яка побачила у Федоровій «печаль очей, яка не розчиняється ні в усмішці, ні в сміху», «особливу, різкувату пластику», «граціозну незграбність» і «вишуканість європейського штибу, рідкісну у наших актрис»[12].

Незважаючи на те, що кар'єра Федорової в радянському кіно, охопила рівно десять років (1964—1974), складалася цілком вдало, в інтерв'ю російсько-американському письменнику Олександру Мінчину, даному в листопаді 1987 року і вперше опублікованому в СРСР три роки потому, сама актриса зізналася, що вважає по-справжньому значними лише дві ролі: глухонімої танцівниці Наталки («Двоє») та скульптора-реставратора Галини («Про кохання»):

Особисте життяРедагувати

У 1967—1973 роках Вікторія Федорова тричі перебувала у шлюбі: з сином режисера-документаліста Георгія Асатіані — Іраклієм Асатіані (з 1967 по 1969), економістом Сергієм Благоволіним (з 1970 по 1972), кінодраматургом Валентином Єжовим (з 1972 по 1973)[13][14].

27 березня 1975 року за сприяння професора Університету Коннектикуту Ірини Керк (англ. Irene Kirk), що за власною ініціативою розшукала Тейта в США[7], Федорова приїхала в Америку, де вперше зустрілася з батьком — до того часу контр-адміралом ВМС США у відставці. Візит радянської актриси в Сполучені Штати, її возз'єднання з батьком і сімейна прес-конференція, влаштована з цього приводу в Лантані (Флорида) 10 квітня 1975 року, широко висвітлювалися в американських мас-медіа[15]. Оплату всіх витрат, пов'язаних з поїздкою, взяв на себе тижневик National Enquirer, що отримав ексклюзивні права на першу публікацію про приїзд Федорової у США. 7 червня того ж року в Стамфорді (штат Коннектикут), за кілька днів до закінчення терміну дії тримісячної туристичної візи, Федорова вийшла заміж за другого пілота авіакомпанії Pan American World Airways Фредеріка Річарда Поуі (Пуі, Пой [16], англ. Frederick Richard Pouy[17]; 1938-2008[18]), з яким познайомилася на прийомі, даному на її честь у Нью-Йорку.

У 1978 році Вікторія Федорова-Поуи отримала американське громадянство. У 1970—1980-х роках знімалася в епізодичних ролях у кіно і на телебаченні, пробувала себе в модельному бізнесі; протягом майже десяти років була обличчям косметичної компанії Beauty Image, представляючи лінію Alexandra de Markoff — зокрема, парфуми Enigma («Таємниця»)[19] і крем Countess Isserlyn («Графиня Иссерлин»)[20]. У 1990 році розлучилася з Ф. с Ф. Р. Поуи[21] (після розлучення відсудив сина у колишньої дружини). Згодом вийшла заміж за співробітника керівництва пожежного департаменту Джона П. Дуайера (англ. John P. Dwyer; ?-2014)[22][23][24]. У співавторстві з Хескелом Френклом (Фрэнкелом, англ. Haskel Frankel) написала автобіографічну книгу «Дочка адмірала» (1979[2], російський переклад 1997[25]). На титульному аркуші книги стоїть присвята: «Моїй любій матусі, чия любов зігрівала мене і в добрі, і в лихі часи, де б я не була — поряд чи далеко від неї, — і котра завжди буде жити в моїй пам'яті».

10 грудня 1981 року Зоя Федорова була вбита в своїй московській квартирі (Кутузовський проспект, буд. 4/2, кв. 243) пострілом у голову. Злочин залишився нерозкритим. Влада СРСР не впустила Вікторію в країну на похорон матері[26][27].

Вперше після еміграції в США Вікторія Федорова побувала в Москві в 1988 році. Десять років потому, під час наступного приїзду в Росію в серпні 1998 року, у низці інтерв'ю актриса повідомила про намір продюсувати біографічний фільм про Зою Федорову за сценарієм Едуарда Володарського, а також знятися в головній ролі у російсько-американському фільмі «Пастка», присвяченому «складнощам адаптації російських жінок до багатих американських чоловіків»[28]. Жоден із заявлених проектів не було реалізовано.

У 1990-ті роки Вікторія Федорова відійшла від зйомок у кіно, займаючись підприємництвом, літературою, живописом і художньою керамікою[29].

Хвороба і смертьРедагувати

В останні роки життя актриса жила з чоловіком у власному будинку в містечку Маунт-Поконо в Пенсільванії, довго хворіла (крім раку легенів, у неї була діагностована пухлина головного мозку), рідко з'являлася на публіці і спілкувалася лише з невеликою групою друзів[30][31].

5 вересня 2012 року Вікторія Федорова померла від емфіземи легенів у лікарні пенсільванського округу Грінвіч[32]. Виконуючи волю дружини, Джон кремував її тіло і розвіяв прах над горами Поконо.

ФільмографіяРедагувати

СРСР, Росія (1964—1974, 2003)  головна роль

Рік Назва Роль
1964 ф Возвращённая музыка Таня
1964 ф До свидания, мальчики Женя
1964 ф Ноль три епізод
1965 кор Двое   Наташа Светлова
1965 ф Западня дівчина на танцях
1967 ф Они живут рядом Інга
1967 кор Осенний этюд   Віка
1967 ф Сильные духом Валя Довгер
1968 ф Урок литературы Лєна
1969 кор Зинка   Зінка
1969 ф Преступление и наказание Авдотья Романівна Раскольнікова
1970 ф О любви   Галина
1970 ф Расплата Катя Фарина
1971 ф Ход белой королевы   Аліса Бабурина
1972 ф Вид на жительство Хіларі Кутасова
1973 ф О тех, кого помню и люблю Рита Меньшикова
1974 ф Гнев   Донка Младенова
1974 кор Первый снег епізод
2003 док Хвост кометы. Встреча
с Викторией Фёдоровой
фильм-интервью
  Виктория Фёдорова

США (1976-1989)

Рік Українська назва Оригінальна назва Роль
1976 з Медичний центр
(серія «Дуже особиста війна»)
Medical Center
A Very Private War
епізод
1980 з Щоденник Юлії Yulya's Diary Юлія Вознесенська
1985 ф Мішень Target Лізі
1986 з Секретний агент Макгайвер
(серія «Внутрішній ворог»)
MacGyver
The Enemy Within
Вікторія Томанова
1989 з Серцебиття
(серія «З Росії з любов'ю»)
Heartbeat
From Russia with Love
радянський лікар

ПриміткиРедагувати

  1. а б SNAC — 2010.
  2. а б Fyodorova, Frankel, 1979.
  3. Carmody, Deirdre. Notes on People // The New York Times. — 1975. — 16 July. — P. 41.
  4. Life Has Been a Drama to Russian-born Actress // Chicago Tribune. — 1985. — 21 June.
  5. Фёдорова, Фрэнкл, 1997, с. 47—112.
  6. Раззаков Ф. И. (2010). Зоя Фёдорова. Как любят кумиры. Звёздные романы. Нежность.. (Книги Раззакова о великих артистах) (рос.). Москва. ISBN 978-5-699-38925-4. 
  7. а б Фёдорова, Фрэнкл, 1997, с. 290—293.
  8. Vicky, the Admiral’s Daughter, Comes from Russia with Love // People. — 1975. — 5 May.
  9. Фёдорова Зоя Алексеевна. Музей и общественный центр «Мир, прогресс, права человека» имени Андрея Сахарова. Процитовано 5 листопада 2011. 
  10. Через деякий час Тейт, який безрезультатно слав в СРСР запити про долю Зої Федорової, отримав анонімний лист зі Швеції, що повідомляв про те, що його колишня кохана вийшла заміж за якогось композитора і «щасливо ростить з ним двох дітей». Ім'я відправника листа залишилося невідомим
  11. Лазебников, 1965.
  12. Лындина, 1990.
  13. Летописцева, 2010.
  14. Ежов В. И. (13 лютого 2003). Пьяные драки Виктории Фёдоровой. Экспресс-газета. Архів оригіналу за 19 жовтня 2012. Процитовано 23 вересня 2012. 
  15. Jackson Rogers Tate. Davis-Monthan Aviation Field Register. 12 червня 2012. Архів оригіналу за 19 жовтня 2012. Процитовано 17 вересня 2012. 
  16. Friedman, 1977.
  17. Friedman, Dick. A Soviet Actress Comes to Find Her Father and Winds Up with Husband, Baby and New Career // People. — 1977. — 4 April.
  18. Frederick Richard Pouy (1938–2008). AncientFaces.com. Процитовано 29 січня 2016. 
  19. Enigma (рекламный постер). Процитовано 7 жовтня 2014. 
  20. Countess Isserlyn (рекламный постер). Процитовано 7 жовтня 2014. 
  21. Victoria F. Pouy v. Frederick Pouy, FA89 0101955 S (Superior Court of Connecticut, Judicial District of Stamford/Norwalk, at Stamford 1990-06-25).
  22. Друзья и коллеги вспоминают о скончавшейся в США дочери Зои Фёдоровой (Людмила Гладунко, Виктор Мережко, Александр Стефанович). Экспресс-газета. 14 вересня 2012. Архів оригіналу за 19 жовтня 2012. Процитовано 22 вересня 2012. 
  23. Ушакова, Галина (25 вересня 2012). Последняя любовь Виктории Фёдоровой. Экспресс-газета. Архів оригіналу за 20 листопада 2012. Процитовано 26 жовтня 2012. 
  24. katvickas98 (29 жовтня 2014). GONE BUT NEVER FORGOTTEN. Ушёл из жизни супруг Советской актрисы Виктории Фёдоровой. YouTube. Процитовано 24 лютого 2015. 
  25. Фёдорова, Фрэнкл, 1997.
  26. Трофименков, Михаил (13 вересня 2012). Умерла Виктория Фёдорова. Коммерсантъ. Архів оригіналу за 19 жовтня 2012. Процитовано 15 вересня 2012. 
  27. Саенко, Лариса (14 вересня 2012). Актриса Виктория Фёдорова скончалась в США. РИА Новости. Архів оригіналу за 19 жовтня 2012. Процитовано 15 вересня 2012. 
  28. Маслова, 1998.
  29. katvickas98 (24 березня 2014). Впервые! Русская актриса Виктория Фёдорова и её картины. Victoria Fyodorova. YouTube. Процитовано 24 лютого 2015. 
  30. В США скончалась актриса Виктория Фёдорова. Аргументы и факты. 14 вересня 2012. Архів оригіналу за 19 жовтня 2012. Процитовано 23 вересня 2012. 
  31. Лунькова, Ольга. Фёдорова Виктория Яковлевна. Чтобы помнили. Архів оригіналу за 23 грудня 2014. Процитовано 11 грудня 2014. 
  32. Lentz III, Harris M. Fyodorova, Victoria // Obituaries in the Performing Arts, 2012. — McFarland, 2013. — P. 105. — ISBN 978-0-7864-7063-1.

БібліографіяРедагувати

КнигиРедагувати

  • Fyodorova V., Frankel H. The Admiral’s Daughter. — N. Y. : Delacorte Press, 1979. — 372 p. — ISBN 0-440-00366-0.
  • Фёдорова В., Фрэнкл Г. Дочь адмирала : док. повесть / пер. с англ. Г. А. Шахова. — Смоленск : Русич, 1997. — 475 с. — (Женщина-миф). — ISBN 5-88590-531-2.

Інтерв'юРедагувати

  • Лазебников А. Две Фёдоровы — два интервью // Советский экран. — 1965. — № 15. — С. 15. — На 1-й с. обл. — портрет Виктории Фёдоровой работы А. А. Князева.
  • Мой ровесник и современник : В ожидании реальной героини / Виктория Фёдорова // Огонёк. — 1971. — № 17. — С. 21—22. — Беседу вела Наталья Алексеева.
  • Минчин, Александр. Тепло ли нам дома? : Интервью с Викторией Фёдоровой // Огонёк. — 1990. — № 42. — С. 22—26.

Про Вікторію ФедоровуРедагувати

Книги

  • Володарский Э. Я. Русская, или Преступление без наказания : роман. — Фора-Фильм, 1995. — 528 с. — ISBN 5-87592-015-7.

Статті, очерки

  • Дёмин В. П. Виктория Фёдорова // Актёры советского кино / ред.-сост. А. М. Сандлер. — М. : Искусство, 1968. — Вып. 9. — С. 226—240.
  • Богин М. С. Виктория Фёдорова // Советский экран. — 1974. — № 6. — С. 9. — На 1-й с. обл. — портрет Виктории Фёдоровой работы В. Ф. Плотникова.
  • Лындина, Эльга. Две Фёдоровы // Советский экран. — 1990. — № 3. — С. 7.
  • Грашин, Николай. История одной любви // Второй паспорт. — 2002. — № 2.

ПосиланняРедагувати