Відкрити головне меню

Федеральна рада Швейцарії

Федеральний уряд Швейцарії (нім. Bundesrat; фр. Conseil federal; італ. Consiglio Federale; рет. Cussegl federal) — вищий орган виконавчої влади Швейцарії[1].

Зміст

ДіяльністьРедагувати

Усі 7 членів виконавчої ради, які складають федеральний уряд, виступають як колективний глава держави Швейцарії на ротаційній основі.

Федеральний канцлерРедагувати

Федеральна радаРедагувати

ПрезидентРедагувати

Президентом ради на 2018 рік обрано Алена Берсе (Alain Berset).

Члени радиРедагувати

Склад чинного уряду подано станом на 1 січня 2018 року[1].

2
2
2
1
Логотип Департамент Голова Фото Час на посаді Партія Кантон Веб-сайт
Департамент внутрішніх справ
(Eidgenössisches Departement des Innern)
Ален Берсе
(Alain Berset)
  1 січня 2012 SP   Фрібур [1]
Департамент екології, транспорту, зв'язку та енергетики
(Eidgenössisches Departement für Umwelt, Verkehr, Energie und Kommunikation)
Доріс Лойтгард
(Doris Leuthard)
  1 серпня 2006 CVP   Ааргау [2]
Департамент економічних питань, освіти та досліджень
(Eidgenössisches Departement für Wirtschaft, Bildung und Forschung)
Йоганн Шнайдер-Амманн
(Johann Schneider-Ammann)
  1 листопада 2010 FDP.Die Liberalen   Берн [3]
Департамент закордонних справ
(Eidgenössisches Departement für auswärtige Angelegenheiten)
Ігнаціо Кассіс
(Ignazio Cassis)
  1 листопада 2017 FDP.Die Liberalen   Тічино [4]
Департамент оборони, цивільної оборони і спорту
(Eidgenössisches Departement für Verteidigung, Bevölkerungsschutz und Sport)
Гі Пармелін
(Guy Parmelin)
  1 січня 2016 SVP   Во [5]
Департамент фінансів
(Eidgenössisches Finanzdepartement)
Улі Маурер
(Ueli Maurer)
  1 січня 2009 SVP   Цюрих [6]
Департамент юстиції та поліції
(Eidgenössisches Justiz- und Polizeidepartement)
Симонетта Соммаруга
(Simonetta Sommaruga)
  1 листопада 2010 SP   Берн [7]

БудівляРедагувати

 
Будівля уряду Швейцарії

ІсторіяРедагувати

СтворенняРедагувати

 
Склад першої Федеральної ради, 1848 рік

Федеральна Рада була утворена згідно положень Федеральної конституції Швейцарії 1848 року як «вищий виконавчий та директивний орган Конфедерації»[2]. Коли писався основний закон держави, конституційна демократія була ще в зародковому стані, і батьки-засновники швейцарської держави мало обмежену кількість прикладів для наслідування. Хоча вони багато чого запозичили з Конституції США, як приклада організації федеральної держави в цілому, вони обрали колегіальну дорадчу систему для виконавчої влади, а не одноосібну президентську директивну. Це дало змогу поєднати давні національні традиції колективних органів влади в кантонах, коли збори видатних громадян вирішували найважливіші питання, з французькими революційними традиціями державного урядування Директорії в Гельветійській Республіці та ліберальними конституціями 1830-х років окремих кантонів[3][4][5]. На сьогодні лише три інші держави, такі як Боснія і Герцеговина, Андорра та Сан-Марино, мають колективних, а не унітарних глав держав. Проте колегіальна система влади знайшла широке впровадження в сучасних демократіях у формі кабінетів міністрів з їхньою колективною політичною відповідальністю за урядування, прийняття та виконання рішень.

Уперше…Редагувати

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. а б (англ.) Switzerland // Chiefs of State and Cabinet Members of Foreign Governments. — Washington, D.C. : Central Intelligence Agency, 2017. — 11 жовтня. — Дата звернення: 21 лютого 2017 року.
  2. dCst. art. 174.
  3. Директорія німецькою, французькою та італійською в інтернет словнику: Історичний словник Швейцарії.
  4. Розвиток федералізму німецькою, французькою та італійською в інтернет словнику: Історичний словник Швейцарії.
  5. Колегіальна система німецькою, французькою та італійською в інтернет словнику: Історичний словник Швейцарії.

ЛітератураРедагувати

  • Державний лад країн світу : довідник / В. М. Шаповал. — К. : Український центр правничих студій, 1999. — 318 с. — ISBN 966-7630-00-5.
  • Конституційне право зарубіжних країн : підручник для студентів юрид. вищ. навч. закладів і факультетів / В. М. Шаповал. — вид. 4-те. — К. : Вища школа, 2001. — 262 с. — ISBN 966-505-126-1.

ПосиланняРедагувати