Відкрити головне меню

Українські народні казки

Докладніше: Казка
Українська народна казка «Кривенька качечка», класична ілюстрація Валентини Мельниченко

Украї́нські наро́дні казки́ — жанр українського фольклору, представлений творами чарівного, авантюрного чи побутового характеру усного походження з настановою на вигадку, що розповідаються з розважальною чи дидактичною метою. В українських казках відображено вірування й цінності українського народу. Українські народні казки лежать в основі вітчизняних літературних казок.

ОсобливостіРедагувати

Найдавнішим жанровим різновидом народних казок вважаються казки про тварин і рослини, пов'язані з віруваннями у тотемних предків. З українських казок це такі, як «Лисичка-суддя», «Пан Коцький», «Як заєць ошукав ведмедя» тощо. Чарівні казки становлять найбільшу частку: «Дівчина та Місяць», «Василина Прекрасна», «Тісто-богатир», «Яйце-райце», «Летючий корабель», «Котигорошко », «Ох», «Кривенька качечка» й таке інше[1]. В них вбачаються відголоски уявлень слов'ян про влаштування світу, так, яйце — символ народженого світу, повноти буття; світове дерево (яблуня, верба, береза, клен) — зв'язок між небесними й земними рівнями буття; змієборство — протистояння добра і зла; жива і мертва вода; камінь — вхід і вихід з потойбічного світу; Костій (Кощій) — уособлення першопредка, символ смертного, матеріального в людській природі[2]. Найпізніші казки — соціально-побутові, поява яких спричинена соціальним розшаруванням суспільства. Наприклад, «Мудра дівчина», «Хліб і золото», «Правда і Кривда», «Названий батько», «Піп та селянин»[1].

В українських народних казках вбачаються сліди архаїчних звичаїв, пам'ять про які майже не збереглася в інших європейських народів. Так, багатством в українських казках часто володіє не чоловік, як в інших народів, а жінка (дівчина) через практику материзни, коли спадок передається від матері до доньки. Суто негативні в інших народів персонажі, такі як Змій, можуть виявляти честь і гостинність: зустрічають героя, що прийшов з ними битися, застіллям, дають право першого удару. Підстави цього вбачаються у збереженні язичницького світорозуміння, де надприродні сили ще не поділяються на однозначно добрих і злих[3].

Провідні мотивиРедагувати

 
Котигорошко — персонаж української казки на марці

Михайлом Грушевським було виділено головні мотиви українських народних казок:

  • Космічні сили: сонце, місяць, вітер, мороз, град. Людина протистоїть їм, змагається з ними, щоб досягти порядку. Особливо популярні два мотиви: відновлення знищеного урожаю і розшукування жінки, котру викрало сонце, вітер або інша сила.
  • Фантастичні надприродні земні сутності: дух землі, або лісовик, «Ох», що живе в могилі або в пеньку і забирає до себе людей, котрих потім доводиться різним способом виручати, або виручатись самим. Паралель становить водяний дід чи цар, або «дід кирничний», що змушує чоловіка — купця-мореплавця чи мандрівника — пообіцяти йому дитину, яка народилась без нього вдома.
  • Баба-людоїдка: лиха баба, особливо небезпечна для дітей, котрих хоче з'їсти, але ті різними способами рятуються від неї або обдурюють. Найбільш популярний варіант — казка про Івасика Телесика.
  • Змій: під нашаруванням мотиву святих змієборців (св. Юрія, Дмитра, Федора) і християнської демонології, де змій являється звичайним втіленням нечистої сили, прослідковуються унікальні стародавні мотиви змія як сторожа дерева життя і безсмертя, живої води. В інших темах образ змія приходить в інших формах: змій прилітає до дівчини або молодиці як інкуб-перелесник.
  • Кощій Безсмертний: образ, паралельний Змієві, втім, в українській традиції він ослаб і казки про Кощія значною мірою перейняті в росіян. В основі лежать мотиви знаходження душі персонажа в квітці, яйці, та образ персоніфікації смерті, кістяка.
  • Кобиляча голова: паралель до Кощія, котра втім не шкодить активно, хоча згубити людину за непошану, або ж нагородити за пошану. Образ поза Україною мало відомий, але в українському фольклорі досить популярний.
  • Одноокий людоїд, від котрого людина рятується, хитро вибравши йому останнє око. Мотив Поліфема Одіссеї, дуже розповсюджений в фольклорі Європи та Середньої Азії.
  • Доля, Недоля, Злидні: комплекс образів, доволі хитких і складних, які то наближаються до чисто поетичних персоніфікацій людського життя і незрозумілого збігу обставин, то переходять в більш конкретизовані, фантастичні образи істот з самостійним існуванням. В казках людина ловить і б'є недобру долю, чи іншими способами змушує змінити свій характер і поведінку, чи добивається від неї поради або позбувається, хитрим способом утікає від неї, ув'язнює. Цей мотив особливо розроблюється в зв'язку з темою про заздрісного (багатого) брата, котрий знаходить вигнаних хитрощами бідним братом злиднів і ті пристають до нього.
  • Фатальні, чудесно народжені герої: персонажі з особливою наперед визначеною долею, наділені чудесними рисами, що родяться незвичайним чином: з кісток, попелу, дерева, пташичих яєць, юшки золотоперої щуки і т. д. Мотив широко розповсюджений по світу, особливо в родових легендах різних династій. Герої таких казок малолітні (наприклад, семиліток, дівка-семилітка), метафорично зображаючи перехід дітей як неповноцінних членів стародавнього суспільства в статус дорослих. Вони вирушають на подвиги — з власної волі, чи під впливом якоїсь біди, яка насувається на батьківщину, і з нею не можуть впоратись старші брати або батьки героя. Герой мусить врятувати своїх батьків, братів або здобути жінку, вдаючись до допомоги чарівних сил, для чого повинен проявити моральні якості. При цьому:
    • Часто він має чудесного коня та товаришів з надзвичайними здібностями чи незвичайного походження. В подорожах йому допомагають чарівні звірі.
    • Нерідко зазнає метаморфоз — перетворюється на сокола, коня тощо аби втекти від переслідування чи досягти певного місця.
    • Користується чудодійними засобами — живою і мертвою водою, показниками шляху, чарівними речами, що свідчать про правду на боці героя.
  •  
    Івасик-Телесик — персонаж української казки на марці
    Родинні мотиви: ненормальні родинні відносини в патріархальній родині, котрі належить усунути. Такі казки пов'язуються з розпадом родо-племінного ладу і як наслідок зникненням моральних регуляторів, які давала родова солідарність. Особливо
    • Зла мачуха та її прийомна донька, «дідова донька», котру кривдять, виганяють з дому або всякими способами намагаються звести зі світу «баба» і «бабина донька». «Дід» при цьому звичайно не виявляє ніякої енергії для оборони скривдженої. Але її покірність, щирість, доброта і привітність до всіх, кого з нею зводить доля, здобувають їй допомогу та винагороду. Часто «бабина донька» потім намагаєтсья отримати ту ж винагороду, але в результаті зазнає збитків.
    • Недобра жінка або сестра, котра перебуває в змові з надприродними силами, хоче позбутися свого чоловіка або брата: задає йому різні небезпечні, безвихідні завдання. Чоловік знаходить добрих помічників — звірів, чудесного коня або псів, або мудру і добру помічницю, котра розкриває йому очі на мотиви його жінки чи сестри, і з цією порадницею він одружується, а злу жінку (чи сестру) вбиває чи виганяє.
    • Добра, мудра помічниця, котра виправляє забуття зроблених героєм добрих справ, що сталося через недотримання ним заборони.
    • Добра і вірна жінка, місце якої займає її недобра сестра (також часом «бабина дочка»), саму жінку обертає на звіра, відбирає очі, душу і тому подібне, потім оббріхує перед чоловіком, щоб вигнати жінку, забрати її дітей і т. ін., поки якимсь способом, більш або менш чудесним, не відкривається правда й вірність доброї жінки і злоба її конкурентки. Іноді ворогом виступає невірний приятель чоловіка або його слуга. Одним з варіантів є вірна жінка, полишена чоловіком, котра його вірно чекає і дожидається, попри нагоду одружитися вдруге.
    • Сватання або відшукування викраденої жінки — мотив, що часто слугує скелетом «казок про пригоди», де доводиться добувати дівчину чи жінку, зняти чари, накладені на дівчину або викрадену жінку злими чарівниками.
    • Засуджені на смерть, вигнані або чудесними й природними засобами урятовані і виховані діти, особливо хлопець, якому доля присуджує стати вбивцею батьків, здобути царство і тому подібне, що стається попри всі намагання цьому завадити.
    • Зневажені (упосліджені) діти: попелюхи-хлопці і попелюшки-дівчата; тема споріднена з дідовою донькою і найменшим братом-дурнем, які здобувають щастя і багатство.
    • Три брати, менший брат: вдачливий дурень; широко розповсюджнена і популярна тема, яка об'єднує в собі два мотиви: а) вдачливий дурень б) менший брат, котрим нехтують старші брати, що виявляє далеко більше і мудрості, і моральної вартості, тому знаходить прихильників і захисників, здобуває успіх. Звичайними помічниками простодушного, чесного дурня є вдячні звірі та особливо чудесний кінь.
    • Суперництво двох братів: заздрісного й багатого старшого і доброго й бідного молодшого. Тема споріднена з темою неминучої долі, злиднями і їх позбуттям.
    • Поза колом родинних відносин лежать такі теми, як: немилосердний і гордий цар та його покарання; викрадачі, які виконують крадіжку в неможливих умовах; мудрий і сильний або наділений нелюдськими силами робітник, котрого бере скупий та заздрісний хазяїн і від того гине; розбійники — переважно дурні (тема споріднена з дурними велетнями, від котрих рятуються вхоплені ними діти, дівчата і подібне); дурні народи і дурні взагалі[4].

Дослідження українських народних казокРедагувати

Вперше термін «казка» зустрічається у Лаврентія Зизанія в 1596 році як рівнозначний до «баснь», «байка». У словникy Памви Беринди «Лексікон словенороский і імен толкованіє» (1627) «казка» ототожнюється з «байка», «вимисел». Різниці між байкою і казкою не вбачав і Григорій Сковорода.

Масову українські народні казки почали записуватися з почату XIX ст.. Першими дослідниками, що започаткували збирання народних казок, були Євген Гребінка, Петро Гулак-Артемовський, Микола Цертелєв, Михайло Максимович, Ізмаїл Срезневський, Левко Боровиковський, Микола Костомаров, Осип Бодянський та ін. З середини ХІХ ст. записували та публікували тексти казок Пантелеймон Куліш, Данило Мордовець, Іван Манжура, Михайло Драгоманов, Володимир Гнатюк, Володимир Шухевич, Василь Милорадович, Марко Вовчок та ін.

Першим цілісним виданням української казкової прози було двотомне видання Івана Рудченка. Наступні збірники казок опублікували Павло Чубинський, Каленик Шейковський, Борис Грінченко, Володимир Гнатюк, Іван Манжура. В часописах для дітей друкували казки Ганна Барвінок, Олена Пчілка, Леся Українка. Вони були авторами перших наукових розвідок про українську народну казку та методичних рекомендацій щодо запису текстів під час експедицій.

Іван Франко писав статті, в яких аналізував соціально-історичний ґрунт казкового епосу, розкривав його міжслов'янську ідейно-художню специфіку. Значний внесок у вивчення казки зробили етнографи, літературознавці, музикологи, педагоги, філософи: Маркіян Шашкевич, Левко Боровиковський, Амвросій Метлинський, Михайло Максимович, Михайло Драгоманов, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Олександр Потебня, Станіслав Людкевич, Філарет Колесса та ін.

Основу для систематизації казок заклали Павло Чубинський, Микола Сумцов, Михайло Драгоманов, Павло Іванов, Петро Єфименко, Володимир Гнатюк, Василь Милорадович, Тадей Рильський та ін. Іван Рудченко, критикуючи класифікації творів фольклору, зокрема казок, створив їх тематичне групування: про звірів, про птиць, нечисту силу, зміїв, богатирів, про билицю, бувальщину.

У XX столітті дослідженнями казки й легенди займалися Лідія Дунаєвська, казок про тварин і байок — Володимир Крекотень, Степан Карпенко. Лев Бараг, Іван Березовський, Костянтин Кабашніков, Микола Новиков розробляли порівняльні покажчики сюжетів східнослов'янських казок на основі покажчика Аарне-Томпсона. В останній третині XX століття українську народну казку досліджували Віктор Давидюк, Лідія Дунаєвська, Олександра Бріцина та інші сучасники[5].

ПриміткиРедагувати

  1. а б О. В., Казанжи (2017). Народна казка як особливий жанр фольклору та її вплив на виховання й розвиток майбутньої особистості. Молодий вчений 5. с. 356–359. 
  2. Чумарна, М. (2007). Тридев’яте царство: 53 українські народні казки. Символіка народної казки. Тернопіль: Богдан. 
  3. ukraineartnews. Чим українські народні казки відрізняються від іноземних?. ukraineartnews.com (ru-ru). Процитовано 2019-05-17. 
  4. КАЗКА. Михайло Грушевський. Історія української літератури. Том 1.. litopys.org.ua. Процитовано 2019-05-14. 
  5. Карпенко, Світлана (2012). Народна казка як об’єкт вивчення українського казкознавства. Міфологія і фольклор. 4 (12). с. 18–25. 

Інші проектиРедагувати

ПосиланняРедагувати