Українсько-болгарські відносини

білатеральні відносини

Українсько-болгарські відносини — це двосторонні відносини між Україною та Болгарією у галузі міжнародної політики, економіки, освіти, науки, культури тощо.

двосторонні відносини[d]
Українсько-болгарські відносини
Bulgaria–Ukraine relations
Bulgaria Ukraine Locator.svg
Болгарія
Болгарія
Україна
Україна
CMNS: Українсько-болгарські відносини у Вікісховищі
Категорія:Українсько-болгарські відносини

ІсторіяРедагувати

Український і болгарський народи споріднені не тільки своїм слов'янським походженням, етнічною та мовною близькістю, але й спільністю історичної долі, багатовіковими відносинами у релігійному, культурному, господарському, громадсько-політичному житті.

Українці брали участь у складі польсько-угорських військ короля Владислава у битві біля Варни проти турків у 1444 р.

Дух козацької свободи манив болгар, які тікали від турецького рабства до Запорізької Січі. У 1762 р. у складі запорізького війська навіть було створено болгарський гусарський полк.

Після російсько-турецької війни 1806–1812 років болгари, які повстали проти Туреччини, були оселені в Буджаку, утворивши етнічну групу українських болгарів. Пізніше болгари — уродженці Україні відіграли значну роль у становленні незалежної Болгарії.

Під час російсько-турецької війни 1877-78 років, яка звільнила болгарський народ від багатовікового турецького поневолення, історія невід'ємно пов'язала долі двох народів у битвах за свободу болгарської землі.

Міждержавні відносини у 1918—1921 рокахРедагувати

 
Підписання Берестейського миру. Крайній праворуч з сидячих за столом — голова Ради міністрів Болгарії Васил Радославов. Берестя, 9 лютого 1918 року

Дипломатичні відносини миіж Українською Народною Республікою та Болгарським царством були встановлені після підписання Берестейського миру від 9 лютого 1918 року[1] за результатами якого Болгарія визнала УНР незалежною державою[2]. У тому ж 1918 році відбувся обмін посольствами[3].

Після заключення миру між державами активізувались процеси обміну військовополоненими та інтернованими цивільними. На початку вересня 1918 року була стверна спеціальна комісія у справах репатріації військовополонених українців, а вже у листопаді того ж року всі українські військові були евакуйовані з Болгарії. Паралельно тривав процес евакуації полонених болгар з України. Так, у жовтні 1918 року, на українському корбалі «Євфрат» було евакуйовано біля 400-600 болгар[4].

Крім того, важливим аспектом взаємовідносин у цей період було поглиблення болгаро-українських торгівельно-економічних відносин. У цьому була особоливо зацікавлена Болгарія, яка намагалась відстоясти свої власні економічні інтереси пред постійними зазіханнями Німеччини та Австро-Угорщини. Але, незважаючи на намагання Болгарії, під тиском Німеччини зв'язки між промисловцями обох країн так і не набули систематичного та тривалого характеру[5].

Наприкінці 1919 року французька окупаційна влада (Болгарія увійшла у французьку зону окупації після поразки у Першій світовій війні) відмовилась визнавати українське посольство у Болгарії офіційним дипломатичним представництвом (Франція не визнавала існування України як незалежної держави) і заборонила йому підтримувати будь-які контакти з українським урядом та його представникми за кордоном. Болгарський уряд, у свою чергу, фактично перестало визнавати це дипломатиче представництво[3]. Після цього посольство офіційно перестало функціонувати вже у 1920 році[6].

Посли України у Болгарії:

Керуючі справами дпломатичного представництва України у Болгарії:

Посли Болгарії в Україні:

Міждержавні угоди цього періоду:

  • Берестейський мирний договір від 9 лютого 1918 року[7];
  • Договір про невідкладне нормування встановлення публічних і приватно-правових відносин, відміни воєнно-полонених і інтернованих цивільних осіб, щодо питання про амністію, яка повинна бути дана з приводу укладення мира і щодо питання про кораблі, які попалися у владу ворогів від 12 лютого 1918 року[3].

Офіційні ноти з боку України:

  • Протест у відношенні наімрів Центральних держав приєднати Холмщину, Підляшшя та окуповану частину Волині до Королівства Польського від 17 листопада 1917 року[8];
  • Нота про незадовільние забезпечення військовополонених одягом і продуктами харчування, важких умовах їх праці, знущання над ними наглядачів і антисанітарний стан бараків від вересня 1918 року[4].

Радянський періодРедагувати

Українці у складі ІІІ Українського фронту брали участь у визволенні Болгарії від фашизму.

У другій половині ХХ століття українські та болгарські політичні організації входили до Антибільшовицького блоку народів.

Сучасний етапРедагувати

Болгарія однією з перших відгукнулася на відновлення незалежності України і вже 5 грудня 1991 р. визнала Україну як самостійну державу, а 13 грудня того ж року встановила з нею дипломатичні відносини.

Багато що єднає Україну і Болгарію й сьогодні: здійснення широкомасштабних внутрішніх реформ, схожість зовнішньополітичних пріоритетів, чорноморське сусідство. Тому природно, що уряди та народи двох країн прагнуть до тісного співробітництва.

Для українсько-болгарських відносин характерний постійний активний політичний діалог на найвищому рівні. Україна та Болгарія активно співпрацюють та надають взаємну підтримку в рамках регіональних та міжнародних організацій, таких як ОЧЕС, ЦЄІ, ОБСЄ, РЄ, ООН.

Зміцненню співробітництва в усіх сферах сприяв останній візит Президента Республіки Болгарія в Україну у 2003 р. Висока оцінка сучасного стану розвитку політичних відносин була підтверджена у Спільній заяві президентів двох країн. У цьому важливому політичному документі болгарська сторона задекларувала свою підтримку України в реалізації курсу на приєднання до ЄС, НАТО.

Поглибленню українсько-болгарських зв'язків сприяли офіційні візити Голови Народних Зборів Республіки Болгарія в Україну (червень 2003 р.) та Голови Верховної Ради України до Болгарії (січень 2004 р.), Прем'єр-міністра Болгарії С.Сакскобургготського (травень 2004 р.) та Віце-прем'єр-міністра, Міністра закордонних справ Болгарії І. Калфіна (29-30 листопада 2005 р.).

Київ радо привітав Софію з офіційним приєднанням до НАТО у 2004 р. та підписанням Угоди про приєднання Болгарії до ЄС у 2005 р. Болгарія, у свою чергу, засвідчила готовність сприяти європейській та євроатлантичній інтеграції України.

РБ посідає важливе місце на балканському напрямку зовнішньополітичних інтересів України, що зумовлено геополітичним положенням РБ на Балканах, близькістю інтересів у Чорноморському й Придунайському регіонах. Україну і Болгарію єднає етнічна, мовна та релігійна спорідненість, традиційні економічні, торговельні та культурно-історичні зв'язки.

ДіаспориРедагувати

Україна стала батьківщиною для найбільшої у світі болгарської діаспори. За даними перепису населення 2001 р., на її території проживає близько 204,6 тис. осіб болгарського походження.

За даними останнього перепису населення від 2001 р. у Болгарії проживало близько 2 489 болгарських громадян українського походження. Крім того, за інформацією болгарських державних органів, які займаються питаннями міграції, в Болгарії постійно чи тимчасово мешкає близько 5000 громадян України з дозволом на проживання на території РБ. З них близько 3000 стоять на консульському обліку (в Посольстві України в Болгарії — 1950 осіб, в Генеральному консульстві України в м. Варна — 1050 осіб).

ПриміткиРедагувати

  1. Історія України: Навч. посіб.— 3-тє вид., стер. Рекомендовано МОН / Лазарович М. В. — К., 2013. — 685 с.
  2. Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 2, Предметно-тематична частина: Д-Й / Відп. ред. М. М. Варварцев. НАН України. Інститут історії України. — К.: Ін-т історії України, 2010. — 252 с.
  3. а б в г д е ж І. Є. Петренко. ПОЛІТИКО-ДИПЛОМАТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ УРЯДІВ УНР НА БАЛКАНАХ НА ПРИКЛАДІ ВІДНОСИН З БОЛГАРСЬКИМ ЦАРСТВОМ (1918—1920 рр.)//Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету, 2014, вип. XXXIX. Архів оригіналу за 2016-04-27. Процитовано 2020-03-11. 
  4. а б в г д е ж Валерій Власенко. ПЕРША ХВИЛЯ МІЖВОЄННОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЕМІГРАЦІЇ ДО БОЛГАРІЇ//Българска украинистика, брой 3, 2013 стр.177
  5. а б Нариси історії української революції 1917—1921 років [Текст]: у 2 кн./редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; Нац. акад. наук України, Ін-т історії України. — К.: Наукова думка, 2011. Кн. 1/[В. Ф. Верстюк (кер.) та ін.]. — 2011. — 390 с. — Бібліогр.: с. 372—387. — 1000 экз.
  6. Дацків, І. Українська дипломатія доби Директорії УНР: персоналії, статус, функції / Ігор Дацків // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Сер. Історія. — 2014. — Вип. 2, ч. 3. — С. 125—135. Архів оригіналу за 2017-10-17. Процитовано 2017-10-16. 
  7. Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 1. Предметно-тематична частина: А-Г / Відп. ред. М. М. Варварцев. НАН України. Інститут історії України. — К.: Інститут історії України, 2009. — 184 с.
  8. Головченко В.І. Солдатенко В. Ф. Українське питання в роки Першої світової війни: Монографія. — К.: Парламентське вид-во, 2009. — 448 с. ISBN 978-966-611-690-4. Архів оригіналу за 2017-11-18. Процитовано 2017-10-14. 

ЛітератураРедагувати

ПосиланняРедагувати