Українське поетичне кіно

Українське поетичне кіно (англ. Ukrainian poetic cinema) — мистецька течія, що виникла в радянському кіно в середині 1960-х з виходом «Тіней забутих предків» Сергія Параджанова.[1][2] На противагу канонічному радянському реалістичному кіно «українське поетичне кіно» виводило на перший план візуальну виразність, сюрреалістичні та етнографічні мотиви. Ця течія залишила по собі ряд новаторських фільмів і спровокувала новий наступ радянської ідеологічної машини на українське кіно, національну свідомість та нетрадиційний художній пошук.[3][4]

Розквіт «українського поетичного кіно» в Україні припав на 1960-70-их роки.[5][6] Авторство терміну «українське поетичне кіно» приписується Янушу Ґазді який придумав його у 1970 році.[7][8]

Багато фільмів цієї течії унаслідок ідеологічної цензури було заборонено до показу в СРСР і вони побачили світ лише наприкінці 1980-х початку 1990-х.[7][9]

Історія виникненняРедагувати

На виникнення поетичного кіно та взагалі на розвиток кіномистецтва вплинув демократичний рух в період "відлиги"(1960-ті роки). Поетичне кіно найяскравіше проявилося у двох національних кінематографіях- грузинській та українській.Взагалі,витоки поетичного кіно беруть з українського фольклору та з творчості раннього Довженка. 

Особливістю поетичного кіно являється притчове начало, тяга до метафоричності й алегоричності в осмисленні дійсності.

РежисериРедагувати

Найвпливовішими режисерами цієї течії стали Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко та Борис Івченко.

ФільмиРедагувати

До фільмів «українського поетичного кіно» зараховують десять повнометражних художніх фільмів з періоду українського кінематографа 1960-70-их років.[7] Зокрема це «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), «Камінний хрест» (1968) та «Захар Беркут» (1971) Леоніда Осики, «Криниця для спраглих» (1965), «Вечір на Івана Купала» (1968) та «Білий птах з чорною ознакою» (1971) Юрія Іллєнка, «Совість» (1968) Володимира Денисенка, «Комісари» (1968) Миколи Мащенка, «Пропала грамота» (1972) та «Анни́чка» (1969) Бориса Івченка, а також «Вавилон XX» (1979) Івана Миколайчука.

Творче наслідуванняРедагувати

Важливе місце в поетичному кіно займали метафоризми, алегоричність та значна кількість символів. Тому згодом люди поділилися на два табори: прихильники цього жанру та супротивники. Але все ж таки, представники поетичного кіно зробили колосальний внесок в культуру та подальший розвиток кіномистецтва України. Приблизно у 80-х роках виходить альтернативний жанр поетичного кіно - міська проза. Як і поетичне кіно, міська проза підіймала досить філософські проблеми суспільства та переосмислювала їх. Ообливістю поетичного кіно була жанрова "розкутість", тому згодом з цього жанра вийшла традиційна екранізація. Суттєві елементи українського поетичного кіно з'явилися також в стрічці «Вавилон XX» (1979) Івана Миколайчука, та артхаусному фільмі «Лебедине озеро. Зона» (1989) Юрія Іллєнка.

ДжерелаРедагувати

  1. Ольга Брюховецька. Поетичний матеріалізм. «Тіні забутих предків». Часопис «Кіно-театр», 2013:#6
  2. Українське поетичне кіно // Український словник-довідник екранних медіа / Рутковський О. К. : ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України, 2007. — 304 с. — ISBN 978-966-02-4557-0
  3. Анастасія Пащенко. Українське поетичне кіно як зразок національного кінематографа. Часопис «Кіно-театр», 2012:#2
  4. Контрасти кіно шістдесятих в «Мистецькому Арсеналі» // Довженко центр, 2015
  5. Віра Кандинська. Вічний карнавал. Український журнал, № 12 (2007) сс. 38-39
  6. Йоанна Левицька. «По­вер­нен­ня до коріння. Ук­раїнське по­етич­не кіно». Переклад з польської: Любов Горбенко. Київ: Редакція журналу «Кіно-Театр», Видавництво «Задруга». 2011. 124 с. ISBN 978-966-432-088-4
  7. а б в Лариса Брюховецька. Прорив до вічного. Часопис «Кіно-театр», 2008:#5
  8. Лариса Брюховецька. Поетична хвиля українського кіно. Київ: Мистецтво, 1989. 172 с. ISBN 5-7715-0210-3
  9. Лариса Брюховецька. «Поетичне кіно: заборонена школа». Київ: «АртЕк», Редакція журналу «Кіно-Театр». 2001. 468 стор. ISBN 966-505-068-0