Відкрити головне меню

Українська автономна православна церква

Украї́нська Автоно́мна Правосла́вна Це́рква  (не плутати з «Українською автокефальною православною церквою») — церковна організація створена 18 серпня 1941 на Обласному Соборі Єпископів у Почаєві під проводом митрополита Алексія Громадського; діяла під час німецької окупації на Волині й Наддніпрянщині.

Українська Автономна Православна Церква визнавала канонічне підпорядкування Московській Патріархії, посилаючись на рішення Священного Собору Православної Російської Церкви 1917—1918 року, які надавали автономію церкві в Україні[1] і були підтверджені у 1922 році Патріархом Тихоном.[2] Охоплювала переважно тих вірних, які орієнтувалися на традиційну Російську Церкву: серед її ієрархів були москвофіли Пантелеймон (Рудик), Антоній (Марценко), Іов (Кресович), Леонтій (Филиппович), Дамаскін (Малюта), Димитрій (Маган), Мануїл (Тарнавський), Іоан (Лавриненко) та ін.

ІсторіяРедагувати

Через те, що екзарх Московської Патріархії митрополит Миколай (Ярушевич), за тиждень до початку німецько-радянської війни виїхав до Москви, не давши єпископам ніяких розпоряджень, Українська православна церква залишилася без очильника.[3] Зв'язку через лінію фронту з Вищим Церковним Управлінням Православної Церкви в Москві не було. З цієї причини, 18 серпня 1941 року з ініціативи архієпископа Олексія (Громадського) було скликано єпископську нараду у Почаївській лаврі. Спираючись на постанови Всеросійського Помісного Собору 1917—1918 років про дарування Церкві в Україні автономії[1], підтверджені у 1922 році Патріархом Тихоном[2], а також на Постанову № 362 про самоврядування церковних єпархій,[4] єпископи прийняли рішення про те, що Українська Православна Церква до проведення Всеукраїнського Собору (який повинен остаточно вирішити питання про становище православної Церкви в Україні) залишається в канонічній залежності від Московського Патріархату, переходячи до автономного характеру управління.[5] Головою було обрано найстарішого за хіротонією архієпископа Олексія (Громадського).

Щоб зрозуміти, що дії єпископів були не тільки вимушеними але й законними, потрібно розглянути «Постанову Святійшого Патіарха, Священного Синоду і Вищої Церковної Ради Православної Російської Церкви, від 7/20 листопада 1920 № 362».[4] У другому пункті цієї постанови сказано: «У разі, якщо єпархія, внаслідок пересування фронту, зміни державного кордону і т. ін. виявиться поза всяким спілкування з Вищим Церковним Управлінням або саме Вище Церковне Управління на чолі з найсвятішим Патріархом чомусь припинить свою діяльність, єпархіальний Архієрей негайно входить у контакт з архієреями сусідніх єпархій на предмет організації церковної влади для декількох єпархій, що знаходяться в однакових умовах (у вигляді чи Тимчасового Вищого Церковного Уряду або митрополичого округу або ще інакше).»[4]

Остаточне оформлення Української Автономної Православної Церкви відбулося на чергової єпископському нараді у Почаєві 25 листопада 1941 року, коли архієпископ Олексій (Громадський) був обраний екзархом України і зведений у митрополичий сан. У свою чергу, «автокефалісти» завершили організацію УАПЦ в Пінську 8—10 лютого 1942 р.

Стосунки з УАПЦРедагувати

Мала досить напружені відносини з єпископатом УАПЦ, висвяченим 1942. Показовою у цьому плані була діяльність єпископа Пантелеймона (Рудика) в Києві, на вимогу якого фашисти навіть розпустили Всеукраїнську Православну Церковну Раду.

Ієрархи АПЦ прагнули обмежити свою діяльність виключно релігійною сферою, проте під тиском фашистів змушені були видавати відозви політичного змісту. Відома низка їхніх послань пронацистського характеру.[6]

Як з боку прихильників автономної Церкви, так і з боку «автокефалістів» спостерігалося прагнення поширити свій вплив на всю територію України. Обидві церкви, всупереч своїм ідеологічним розходженням і відмінностей у канонічному устрії, прагнули об'єднати всі існуючі в Україні православні структури і досягти всеукраїнського церковної єдності. Але якщо для Української Автономної Православної Церкви необхідною умовою діяльності завжди залишалася непорушність церковних канонів, то для УАПЦ на першому місці була незалежність від Москви, нехай навіть на шкоду канонічному церковному устрію.[7]

Автономний статус так і не був визнаний Патріаршим Місцеблюстителем митрополитом Сергієм і екзархом України митрополитом Київським Миколаєм (Ярушевичем). При цьому її члени не вважалися розкольниками і не піддавалися канонічним покаранням. З боку Московської Патріархії з приводу утворення Української Автономної Православної Церкви не послідувало ніяких спеціальних заяв. Таке мовчання означало розуміння того, що новий статус Української Церкви і позиція українського єпископату мають вимушений характер.[7] Також, на думку протоієрея Владислава Ципіна, часткове визнання Московською Патріархією Екзарших прав митрополита Алексія побічно виражалося в тому, що митрополит Миколай (Ярушевич) під судовою ухвалою у справі Полікарпа (Сікорського) від 28 березня 1942 р. підписався як «колишній екзарх Патріархії в Західних областях України»[3]

Українська Автономна Православна Церква складалася із 15 єпископів на чолі з митрополитом Волинським і Житомирським та екзархом всієї України Олексієм (Громадським); до неї приєдналися частково монастирі Волині й Наддніпрянщини, включно з Києво-Печерською Лаврою. Значну кількість прихильників Українська Автономна Православна Церква мала на Волині, в Чернігівській, Дніпропетровській, Миколаївській області та в Києві. Їй підпорядковувалася Києво-Печерська та Почаївська лаври, було відновлено діяльність Кременецької духовної семінарії.

Діяльність Української Автономної Православної Церкви поряд з автокефальною церквою (остання під проводом митрополита Полікарпа Сікорського) довела до гострої боротьби між двома православними церквами, загостреної через втручання німецької адміністрації, яка протеґувала автономістів. Спільна нарада представників обох церков (митрополит Олексій, архієпископ Никанор Абрамович, єпископ Мстислав Скрипник) у Почаївській Лаврі (8. 10. 1942) не дала позитивних наслідків (дивись «Акт поєднання»). Представники АПЦ заперечували всі спроби об’єднання церков, а участь митрополита Олексія у підписанні «Акта поєднання» (08. 10. 1942) вони розцінили як зраду. Єпископи Веніамін (Новицький), Пантелеймон (Рудик) та Симон (Івановський) видали спеціальні меморандум, у якому вимагали, щоб Олексій відкликав свій підпис, погрожуючи йому позбавленням влади.[6]

Після вбивства митр. Олексія (7. 5. 1943) партизанами Українську Автономну Православну Церкву очолив архієпископ Дамаскін (Малюта). Після арешту останнього органами НКВС, в квітні 1944 року був призначений тимчасовий глава Церкви — архієпископ Пантелеімон (Рудик). Загострення між двома православними церквами тривало у 19431944 роках аж до відходу німців, коли частина ієрархії Української Автономної Православної Церкви виїхала на Захід, де влилася до Зарубіжної Російської Церкви, а єпископи і священики, що залишилися під совєтами, приєдналися до Російської Православної Церкви.

Припинення існуванняРедагувати

Припинила своє існування у 1944, коли більшість архієреїв змушена була емігрувати на захід, а рядове духовенство перейшло до РПЦ. Єпископи, що залишились в Україні й були приєднані до РПЦ, згодом зазнали репресій. Так, єпископ Веніамін (Новицький) перебував у радянських таборах у 1946–56 рр. Єпископ Іов (Кресович) був ув’язнений відразу після війни, відбуваючи покарання у тюремних монастирях у Бессарабії та Новгородській обл., а 1960 знову заарештований і засуджений до 3-х років ув’язнення за звинуваченням в участі в українському націоналістичному русі під час війни.[6]

У 1999 році митрополитом Петром (Петрусем) була зареєстрована релігійна організація з назвою «Українська Автономна Православна Церква», що налічувала невелику кількість парафій. Задля розрізнення з автономною Церквою 1940-х років ця юрисдикція зветься «Українська автономна православна церква Львова».

ЄпископатРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. а б Определение Священного Собора Православной Российской Церкви по проекту Положения о временном Высшем управлении Православной Церкви на Украине 7 (20) Сентября 1918 года. // Собрание определений и постановлений священного собора Православной Российской Церкви 1917—1918 гг. М., 1994. Вып. 4. C. 15-19.>
  2. а б ГРАМОТА ЕГО СВЯТЕЙШЕСТВА, СВЯТЕЙШЕГО ТИХОНА, ПАТРИАРХА МОСКОВСКОГО И ВСЕЯ РОССИИ, ВЫСОКОПРЕОСВЯЩЕННЕЙШЕМУ НИКОЛАЮ, МИТРОПОЛИТУ КЕССАРИЙСКОМУ, МЕСТОБЛЮСТИТЕЛЮ ПРЕСТОЛА ВСЕЛЕНСКОГО ПАТРИАРХА от 12(15) марта 1922 г. № 340. //«Церковные Ведомости», № 4, 1/14 мая 1922 г. C.1-3.
  3. а б Цыпин В., прот. История Русской Церкви (1917—1997). В 9 т. Т. 9. М., 1997.
  4. а б в Постановление Святейшего Патриарха, Священного Синода и Высшего Церковного Совета Православной Российской Церкви, от 7.20 ноября 1920 года № 362 // «Церковные Ведомости», № 1, 15/28 марта 1922 г. — С. 2-3
  5. Деяния № 4 окружного Собора епископов Православной Церкви на Украине в Почаевской Лавре от 5/18 августа 1941 г. // Шкаровский М. В. Политика Третьего Рейха по отношению к Русской Православной Церкви в свете архивных метериалов 1935—1945 гг.: [Сб. докум.]. М.: Крутицкое патриаршее подворье, 2003. С. 299.
  6. а б в Автономна православна церква - Енциклопедія Сучасної України. esu.com.ua. Процитовано 2019-03-10. 
  7. а б Вишиванюк А. В. Об отношениях между Украинской Автономной Православной Церковью и «Украинской автокефальной православной церковью» на Западной Украине в годы немецкой оккупации // Вестник церковной истории. 2014. № 3/4(35/36) С. 236—268

ЛітератураРедагувати

  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.
  • Сергіянський розкол і Українська Автокефальна Православна Церква. З книги І.Власовського. Нарис історії Української Православної Церкви, — в 4-ох т.: 2-е вид. — Нью-ЙоркКиївСаут-Баунд-Брук: Українська Автокефальна Православна Церква, 1990. — Т.4, Ч.2 — 416 с.
  • Свідчення про УАПЦ в 1941—45 р. Розповідь владики Мстислава.
  • Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — 696 с. — ISBN 966-528-197-6., Е. Бистрицька.
  • Савчук С., Мулик-Луцик Ю. Історія Української Греко-Православної Церкви в Канаді. Т.І.- Вінніпег, 1984;
  • Мартирологія Українських Церков: У 4 т. Т.І. Українська Православна Церква: Документи, матеріали, християнський самвидав України/Упор. і ред. О.Зінкевич іО.Воронин.- Торонто; Балтимор, 1989;
  • Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Т.ГУ. Кн. ІІ.- Н.-Й., К., С.Баунд Брук, 1990;
  • Волошин Ю. Українська православна церква в роки нацистської окупації. - Полтава, 1997;
  • Пащенко В. Православ´я в новітній історії України. Ч. І.- Полтава, 1997;
  • Борщевич В. Автономна православна церква на Волині.- Луцьк, 1998;
  • Лисенко О. Церковне життя в Україні 1943-1946. - К., 1998;
  • Гордієнко В.В. Німецько-фашистський окупаційний режим і православні конфесії в Україні // Укр. іст. журн.- 1998.- № 3.- С. 73-81;
  • Міненко Т. Православна Церква в Україні під час Другої світової війни, 1939-1945 (Волинський період). Т.І.- Л., 2000;
  • Хомчук О. Церква пози церковною огорожею. Розкол і руйнація Української Православної Церкви в пошуках "константинопольського визнання".- Чикаго, 2002;
  • Стоколос Н.Г. Конфесійна політика окупаційної адміністрації Рейхскомісаріату "Україна" в 1941-1942 рр. // Укр. іст. журн.- 2003.- №3;
  • Біланич І. Еволюція Української Православної Церкви в 1917-1942 роках: автономія чи автокефалія?- Л., 2004;
  • Heyer Fr. Die Orthodoxe Kirche in der Ukraine von 1917 bis 1945.- Кціп, 1953;
  • Свитич А.К. Православная Церковь в Польше и её автокефалия.- Буэнос-Айрос, 1957;
  • Alexeev W., Stavrou Th., The Great Revival. The Russian Church Under Geman Occupation.- Minneapolis, Minnesota, 1976;
  • Поспеловский Д.В. Русская Православная Церковь в ХХ веке.- М., 1995;
  • Фотиев К., прот. Попытки Украинской Церковной автокефалии в ХХ веке // Православная Церковь на Украине и в Польше в ХХ столетии. 1917-1950: Сб.- М., 1997.- С. 7-85;
  • Цыпин Вл., прот. История Русской Церкви (1917-1997).- М., 1998;
  • Шкаровский М.В. Нацистская Германия и Православная Церковь (нацистская политика в отношении Православной Церкви и религиозное возрождение на территории СССР).- М., 2002;
  • Феодосий (Процюк), архиеп. Обособленческие движения в Православной Церкви на Украине с 1917 по 1943 гг.- М., 2004;
  • Свитич А.К. Зазнач. пр.- С.212; 4. Война Т. Письмо к епископу Черновицкому и Буковинскому Феодосию // Ковальский В. Положение Церкви Православной в Польше между 1-й и 2-й мировой войной.- Б.м.- 1949.
  • Архив Управления СБУ в Черниговской области (далі - АУ СБУ).- П.16694 (нині справа передана до Центрального архіву СБУ у Києві);
  • Савчук С., Мулик-Луцик Ю. Зазнач. пр.- С.533; 7. Стоколос Н.Г. Зазнач. пр.- С.104;
  • Центральний державний архів вищих органів державної влади України.- Ф.3676.- Оп.4.- Спр.475.- Арк.696; 9. Война Т. Зазнач. пр.- Арк.114;
  • Ковальский В. Положение Церкви Православной в Польше между 1-й и 2-й мировой войной.- Б.м.- 1949.- [Машинопис].- Арк.109; 11. Война Т.- Зазнач. пр.- Арк.115;
  • Власовський І. Зазнач. пр.- С.245; 13. Ковальский В. Зазнач. пр.- Арк.110;
  • АУ СБУ.- П.16694.- Арк.55; 15. Фотиев К., прот. Зазнач. пр.- С.82;
  • Власть и церковь в СССР и странах Восточной Европы. 1939-1958 (Дискуссионные аспекты).- М., 2003.- С.12;
  • Акт о воссоединении обновленческого епископа Корнелия (Попова) // Журн. Моск. Патриархии (Далі - ЖМП).- 1943.- №4.- С.10;
  • Воссоединение обновленческих священнослужителей с Православной Церковью // ЖМП.- 1944.- №1.- С.7;
  • Одинцов М.И. Русские патриархи XX века. Судьбы Отечества и Церкви на страницах архивных документов.- М., 1999.- С.305;
  • АУ СБУ.- П.16694.- Арк.3; 21. Барабаш Т.А. Судьбы Русской церкви в годы войны: до и после встречи с генералиссимусом Сталиным // Свобода совести в России: ист. и совр. аспекты. Сб. докл. и мат. межрег. науч.-пр. сем. и конф. 2002-2004 гг.- М., 2004.- С.460;
  • Відомості про його смерть містяться лише в усних свідченнях, див. напр. Шумило В. Богоборництво i гоніння на Істинно-Православну (катакомбну) Церкву на Чернігівщині // Сіверщина.- 2004.- 22 жовтня;
  • Вениамин (Новицький), архиеп. Трагические страницы истории Церкви на оккупированной территории (Из воспоминаний очевидца) // ЖМП.- 1975.- №7.

ПосиланняРедагувати