Туреччина

країна, розташована між Чорним і Середземним морями
(Перенаправлено з Турецька Республіка)

Туре́ччина (тур. Türkiye [ˈtyɾkije]), офіційна назва Туре́цька Респу́бліка (тур. Türkiye Cumhuriyeti [ˈtyɾkije d͡ʒumˈhuːɾijeti] ( прослухати)) — трансконтинентальна держава, розташована переважно в Азії. Східна Фракія, європейська частина Туреччини, відокремлена від Анатолії Мармуровим морем, Босфором і Дарданеллами (спільно відомі, як Турецькі/Чорноморські протоки)[3]. Стамбул, розташований одночасно в Європі та Азії, є найбільшим містом країни, Анкара — столицею. Туреччина на своєму північному заході межує з Грецією та Болгарією; на півночі омивається Чорним морем; на північному сході межує з Грузією; на сході — з Вірменією, азербайджанським ексклавом Нахічеван та Іраном; на південному сході — з Іраком та Сирією; на півдні омивається Середземним морем; і на заході — Егейським морем. Близько 70—80 відсотків громадян країни самоідентифікують себе, як турки[4][5], а курди є найбільшою національною меншиною, яка становить 15—20 відсотків населення країни.

Турецька Республіка
тур. Türkiye Cumhuriyeti

Прапор
Девіз: Yurtta Sulh, Cihanda Sulh
Мир батьківщині, мир всьому світові
Гімн:
Гімн незалежності
Розташування Туреччини
Розташування Туреччини
Столиця Анкара
39°55′ пн. ш. 32°50′ сх. д.country H G O
Найбільше місто Стамбул
Офіційні мови турецька
Форма правління Президентська республіка
 - Президент Реджеп Таїп Ердоган
 - Віцепрезидент Джевдет Їлмаз
Формування держави  
 - з Османської Імп. 29 жовтня 1923 
Площа
 - Загалом 783 356 км² (36)
 - Внутр. води 1,3 %
Населення
 - перепис 2017  80,810,525[1] (16)
 - Густота 105/км² (107)
ВВП (ПКС) 2018 р., оцінка
 - Повний $2,320 трлн (13)
 - На душу населення $28,346 (45)
ВВП (ном.) 2018 рік, оцінка
 - Повний $909 млрд (17)
 - На душу населення $11,114 (60)
ІЛР (2021) 0.838[2] (дуже високий) (48-е)
Валюта Турецька ліра (TRY)
Часовий пояс TRT (UTC+3)
Коди ISO 3166 TR / TUR
Домен .tr
Телефонний код +90
Мапа
Вікісховище має мультимедійні дані
за темою: Туреччина

Протягом історії регіон був населений різноманітними цивілізаціями, включно з анатолійськими народами, ассирійцями, греками, фракійцями, фригійцями, урартянами та вірменами[6][7][8]. Еллінізація розпочалася ще в епоху Александра Македонського й продовжувалася у візантійську епоху[7][9]. Сельджуки почали мігрувати на ці землі в XI столітті, а їх перемога над візантійцями в битві при Манцикерті 1071 року символізує заснування Туреччини[10]. Конійський султанат Рум управляв Анатолією до монгольської навали у 1243 році, після чого той розпався на невеликі князівства, відомі як бейлики[11]. Починаючи з кінця XIII ст. османи почали об'єднання бейликів та завоювання Балкан. Після того, як Мехмед II завоював Константинополь у 1453 році, османська експансія продовжилася за Селіма I. Під час правління Сулеймана Пишного Османська імперія охопила більшу частину Південно-Східної Європи, Західної Азії та Північної Африки й стала світовою державою[12][13]. Починаючи з кінця XVIII століття міць імперії зменшувалася з поступовою втратою територій та війнами[14]. Прагнучи закріпити ослаблі соціальні та політичні основи імперії, Махмуд II на початку XIX століття розпочав період модернізації, впроваджуючи реформи у всіх сферах державного управління, включно з військовою та бюрократичною, разом з емансипацією всіх громадян[15].

Державний переворот 1913 року фактично поставив країну під контроль трьох Паш, які були значною мірою відповідальними за вступ Імперії до Першої світової війни в 1914 році. Під час Першої світової війни османський уряд здійснив геноциди проти своїх вірменських, ассирійських та грецьких громадян[16]. Після того як османи та інші Центральні держави програли війну, конгломерація територій і народів, що складали Османську імперію, була розділена на кілька новоутворених держав[17]. Війна за незалежність Туреччини, ініційована Мустафою Кемалем Ататюрком та його товаришами проти окупаційних союзних держав, призвела до скасування султанату 1 листопада 1922 року, заміни Севрського договору (1920) Лозаннським договором (1923), а також створення Турецької Республіки 29 жовтня 1923 року, першим президентом якої став Ататюрк[18]. Ататюрк провів численні реформи, перетворивши республіку на більш західну[19].

Туреччина — член статуту ООН, ранній член НАТО, МВФ та Світового банку, а також член-засновник ОЕСР, ОБСЄ, ОЧЕС, ОІС та G20. Ставши одним із перших членів Ради Європи в 1950 році, Туреччина стала асоційованим членом ЄЕС у 1963 році, вступила до Митного союзу ЄС у 1995 році та розпочала переговори щодо приєднання до Європейського Союзу у 2005 році. 13 березня 2019 року Європейський Парламент закликав уряди ЄС припинити переговори про вступ Туреччини, які попри затримку з 2018 року, залишаються активними до 2020 року[20]. Економіка Туреччини та дипломатичні ініціативи призвели до визнання її регіональною державою, тоді як її географічне місце надавало їй геополітичного та стратегічного значення протягом усієї історії[21][22].

Туреччина — світська, унітарна, раніше парламентська республіка, яка прийняла президентську систему правління після конституційного референдуму 2017 року; нова система набула чинності з президентськими виборами 2018 року. Чинна адміністрація Туреччини, яку очолює президент Реджеп Таїп Ердоган з ПСР, прийняла заходи щодо посилення впливу ісламу та підриву кемалістської політики й свободи преси[23][24].

Етимологія ред.

Назва «Туреччина» (тур. Türkiye), що застосовується до сучасної республіки Туреччина, походить від старофранцузького Turquie, яке, своєю чергою, походить від середньовічних латинських форм Turchia, Turquia і грец. Τουρκία. Османська імперія, що існувала в 1299—1922 роках, серед її сучасників також зазвичай називалася Туреччиною або Османською імперією.

Сама назва означає «земля турок». Перша письмова згадка терміну «тюрк» (тур. Türk), як Ендоніму міститься в документах древніх тюрків, знайдених у долині річки Орхон (Монголія), написаних давньотюркським письмом, і датуються приблизно 735 роком[25].

Державні символи ред.

 
Турецька Республіка — одна з небагатьох країн світу в якій відсутній офіційно затверджений державний герб.

Прапор країни ред.

Докладніше: Прапор Туреччини

Прапор Туреччини (тур. Türk bayrağı) являє собою червоне полотнище з білим півмісяцем і зіркою на ньому. Прапор називають у народі Ал Байрак (Al Bayrak), тобто «яскраво-червоний прапор». Червоний колір турецького прапора бере початок від Умара, правителя Арабського халіфату в 634644 роках і завойовника Палестини, Єгипту та Месопотамії. У XIV столітті червоний колір став кольором Османської імперії. Півмісяць із зіркою — символ ісламу. До моменту свого розпаду в 1918 році Османська імперія мала прапор, де на червоному полотнищі тричі повторювалося священне зображення білих півмісяця і п'ятикутної зірки. 1923 року запропоновано теперішній прапор Турецької Республіки, а 29 травня 1936 року його затверджено офіційно Законом про Прапор.

Гімн країни ред.

Докладніше: Гімн Туреччини

Марш Незалежності (тур. İstiklâl Marşı) є національним гімном Туреччини, офіційно прийнятий 12 березня 1921 року — на 2 роки раніше від встановлення Турецької Республіки. Написаний як мотиваційна музична сага для війська, що билося в турецькій війні за незалежність, і став гімном Республіки, яку належало створити.

Гімн написав Мехмет Акіф Ерсой (Mehmet Akif Ersoy), а до кінцевого варіанту доопрацював Осман Зекі Унґьор (Osman Zeki Üngör). Темою твору є любов до рідної турецької землі, пожертва заради свободи й своєї віри, надія на краще майбутнє та відданість своїй нації.

Фізико-географічна характеристика ред.

 
Мапа країни.

Туреччина розташована в місці, де з'єднуються дві частини світу — Європа й Азія. Характерна географічна особливість країни — її розташування на перехресті важливих водних, сухопутних і повітряних магістралей, що сполучають Європу з Азією, а чорноморські країни — з країнами Середземномор'я.

 
Каппадокія — регіон, створений століттями в результаті розмивання м'якого вулканічного каменю вітром і дощами.

Туреччина простягається із заходу на схід приблизно на 1450 км, а з півночі на південь — на 480 км. Сухопутний кордон має довжину 2628 км, а берегова лінія — 7168 км. Європейська частина країни, площею 23,764 тис. км², межує на півночі з Болгарією, на заході з Грецією й омивається водами Чорного моря та протоки Босфор на північному сході, Мармуровим морем і протокою Дарданелли на південному сході, на півдні має вихід до Егейського моря. Азійська частина Туреччини, площею 755,688 тис. км², на півночі широким фронтом звернена до Чорного моря і межує з Грузією й далі на схід з Вірменією, на малому відтинку з Азербайджаном і з Іраном, а на півдні з Іраком і Сирією. Південні рубежі утворює Середземне море, західні — Егейське море.

 
Національна квітка Туреччини — тюльпан. В історії Османської імперії є період, який називають ерою тюльпанів.

Більша частина території Туреччини лежить у межах Анатолійського плоскогір'я (на заході) і Вірменського нагір'я (на сході). Переважають висоти від 800 м на заході до 2000 м на сході. На півночі розташовані Понтійські гори (до 3937 м), на півдні — хребти системи Тавра (до 3726 м). Найвища вершина Туреччини — згаслий вулкан Великий Арарат (5165 м) на Вірменському нагір'ї. Інші вулкани: Сюпхан, Немрут, Ерджіяс. У надрах країни залягають кам‘яне й буре вугілля, нафта, різні рудні копалини: залізо, свинець, цинк, марганець, ртуть, молібден. На частку Туреччини припадає 25 % загальносвітових запасів ртуті і сурми, 8 % — хромітів, 7 % — вольфрамових руд, 5,4 % — уранових, 4,2 % — мідних і т. д. Із нерудних корисних копалин є родовища селітри, сірки, кухонної солі. У горах Вірменського нагір'я беруть початок великі річки Тигр, Євфрат, Кура, Аракс. Основні річки Анатолійського плоскогір'я — Кизил-Ірмак, Сакар'я. На внутрішніх плоскогір'ях — великі безстічні солоні озера Ван і Туз. Переважають степи і напівпустелі.

Клімат Туреччини надзвичайно різноманітний. Центральна Туреччина — це континентальний клімат з холодною сніжною зимою й спекою влітку. На західному і південному узбережжі країни майже весь час тепло — субтропічний, середземноморський клімат. Купальний сезон на узбережжі Егейського і Середземного морів починається в квітні і закінчується в листопаді.

На північному узбережжі країни морський клімат вологий і помірний. У західній половині випадає понад 1000 мм опадів на рік, у східній половині в середньому 2500 мм опадів на рік.

Внутрішні райони Туреччини знаходяться в посушливій і слабо посушливій зонах помірного теплого кліматичного поясу, що дає можливість вирощувати пізні сорти зернових, озиму пшеницю, кукурудзу, соняшник, цукрові буряки, сою, виноград. Морське узбережжя розташоване в межах посушливої і частково вологої зони субтропічного кліматичного поясу, де можна вирощувати оливки, цитрусові, тютюн, чай, рис.

Ґрунтовий покрив дуже різноманітний. Переважають гірські ґрунти (до 80 % поверхні), вони малопотужні та малородючі. Серед рівнинних ґрунтів слід назвати сіроземи, буроземи, червоноземи, каштанові ґрунти і солончаки. Сірі й бурі степові та пустельно-степові ґрунти, що переважають на плоскогір‘ї, сприятливі для випасання овець та кіз. Буроземи переважають у рівнинних і передгірських районах Західної Анатолії, на узбережжі Чорного й Середземного морів.

Історія ред.

Докладніше: Історія Туреччини
 
Мустафа Кемаль Ататюрк

Незалежна республіка, яку очолював Мустафа Кемаль (Ататюрк) з 1923, перші вільні вибори проведені в 1950; Аднан Мендерес став прем'єр-міністром, але був страчений після військового перевороту 1960. До 1982, поки не була прийнята нова конституція, армія контролювала всю діяльність держави, жорстоко придушуючи всю політичну діяльність, що викликало міжнародну критику. У 1983, коли Тургут Озал став прем'єр-міністром, заборона на політичну діяльність була знята. Озал був обраний президентом у 1989, у тому ж році Туреччині було відмовлено в членстві в ЄС. У 1991 Туреччина виступила на стороні коаліції ООН проти Іраку у війні в Перській затоці. Країна більше ніж 40 років веде боротьбу проти Робітничої Партії Курдистану, що визнана США та ЄС як терористична організація. Озал помер, його місце посів Демірель у 1993.

Населення ред.

Населення Туреччини
Рік Населення Зміна
1927 13 554 000
1930 14 440 000 +6.5%
1940 17 728 000 +22.8%
1950 20 807 000 +17.4%
1960 27 506 000 +32.2%
1970 35 321 000 +28.4%
1980 44 439 000 +25.8%
1990 55 120 000 +24.0%
2000 64 252 000 +16.6%
2010 73 003 000 +13.6%
2012 75 627 000 +3.6%
Джерело: Turkstat[26]

Населення Туреччини станом на 31 грудня 2018 року становить 82 мільйони 003 тисячі 882 людини. Гендерний склад: 50,2 % — жінки, 49,8 % — чоловіки. Річний приріст населення становив у 2018 14,7 %, у 2017 році цей показник був 12,4 %. Найбільш густонаселеними містами країни стали:

  • Стамбул — 15,67 млн
  • Анкара — 5,5 млн
  • Ізмір — 4,3 млн
  • Бурса — 2,99 млн
  • Анталія — 2,43 млн.

Середня щільність населення — 92 людини на км², частка населення, що проживає в міських районах становить 75,5 % від загальної кількості населення, тоді як, ще століття тому ця цифра була протилежною й країну вважали переважно селянською. Основне населення країни — турки. Слід зазначити, що сама ця назва стала поширеною опісля проголошення Туреччини республікою в 1923 році — до того в суспільстві було поширене наймення османи. Мустафа Кемаль запропонував взяти назву «турки» (по-турецьки «тюрк») вважаючи, що це сприятиме згуртуванню тюркомовних народів, а відповідно до того й республіку назвати Туреччиною. Таким чином у нову історичну епоху османи стали турками, а Османська імперія стала Турецькою Республікою.

Загальні демографічні показники в Туреччини такі (станом на 2008 рік):

  • Вікова структура: 0—14 років — 24,4 % (чоловіки — 8 937 515 / жінки — 8 608 375), 15—64 років — 68,6 % (чоловіки — 25 030 793 / жінки — 24 253 312), 65 років і старші — 7 % (чоловіки — 2 307 236 / жінки — 2 755 576);
  • Темпи приросту населення — 1,013 %;
  • Народжуваність — 16,15 новонароджених на 1000 осіб;
  • Смертність — 6,02 смертей на 1000 осіб;
  • Співвідношення статей: при народженні — 1,05 хлопчика на 1 дівчинку, у віці до 15 років: 1,04 хлопчика на 1 дівчинку, у віці від 15 до 65 років: 1,03 чоловіка на 1 жінку, у віці 65 років і старше: 0,84 чоловіка на 1 жінку, сумарний показник — 0,9825 чоловіка на 1 жінку;
  • Коефіцієнт дитячої смертності — 36,98 смерті на 1000 новонароджених;
  • Очікувана тривалість життя: загальна — 73,14 року, для чоловіків — 70,67, для жінок — 75,73;
  • Загальний коефіцієнт народжуваності — 1,87 новонародженого припадає на одну жінку.

На момент утворення Турецької Республіки чисельність її населення оцінювалася у 12 532 000 осіб. З того часу в країні відбулось 12 переписів населення, згідно з якими від 1927 року населення країни зросло в 4,4 раза, причому тільки з 1950 по 1985 роки — в 2,5 раза. Швидке зростання кількості жителів, яка перевищила у 2005 році 70 мільйонів, залишається важливою проблемою країни. Розподіл жителів по території Туреччини вкрай нерівномірний, найбільш щільно заселені узбережжя Мармурового і Чорного морів, а також райони, що прилягають до Егейського моря. Найбільше місто країни — Стамбул, найменш населений район — Хаккярі.

Найбільші міста ред.

Докладніше: Міста Туреччини

Найбільшими за населенням містами в країні є Стамбул (Істанбул), Анкара, Ізмір, Бурса та Адана

Етнічний склад ред.

Стаття 66-а Конституції Турецької Республіки визначає поняття «турків», як тих «хто пов'язаний із турецькою державою через зв'язок громадянства», тому легальне використання слова «турецький», як громадянин Туреччини відрізняється від етнічного визначення цього слова. Втім, більшість населення Туреччини є етнічними турками або ж тюрками. Узагалі, слово «турок» чи «турецький» також має ширше значення в історичному контексті, тому що, деколи, особливо в минулому, його використовували для позначення всіх мусульманських жителів Османської імперії, незалежно від їхньої етнічної приналежності[27].

Окрім титульної нації — тюрків, у країні визначена категорія «визнаних меншин» й «невизнаних меншин». Далебі, частіше буває, що невизнані меншини чисельно в кілька разів чи десятків разів перевищують визнані меншини, що пов'язано зі складними політико-суспільними взаємовідносинами в країні. Відповідно до умов Лозаннського договору статус меншин визнається за релігійною ознакою, а не за етнічною і, отже, вони користуються правами релігійних меншин, яких намагається дотримуватися владна верхівка країни. До визнаних законодавством Туреччини меншин відносять — вірменів-християн, православних греків, юдеїв включно з караїмами, зороастрійців.

 
Етнографічна карта Туреччини

Основні національні меншини:

  • Нащадки різних тюркських народів

Мови ред.

Державною й офіційною мовою Туреччини є турецька мова або як іще її називають тюркська мова. Відповідно в країні понад 80 % населення вважають її рідною, а ще 10—15 % сприймають її як другу. Уряд і суспільство вважають мову важливим чинником турецької ідентичності в сьогоднішній Туреччині. Як написано в 42 статті Конституції Туреччини[28]:

Жодну мову, крім турецької, не можна викладати в ролі рідної мови турецьким громадянам у будь-яких освітніх навчальних закладах країни. Іноземні мови, які необхідно викладати в освітніх навчальних закладах, і правила, яких потрібно дотримуватися при проведенні навчання в школах із вивченням іноземних мов, визначені відповідним законом. Положення міжнародних угод зберігаються.

Правозахисні організації світу нерідко критикують такий офіційно-урядовий погляд на мовні питання, оскільки згідно з офіційною точкою зору в країні є тільки три меншини: греки, вірмени і євреї, права яких гарантовані Лозанським мирним договором 1923 року як релігійних громад. Розмови ж про інші меншини та їх мовні претензії турецький уряд вважає сепаратизмом[29] та посяганням на єдність турецької нації.

Втім у країні розмовляють приблизно 50 мовами, носії яких за різними оцінками становлять від 10 до 25 % населення Туреччини. Найпоширенішими мовами після турецької є північнокурдська (курманджі) і зазакі (дімле), якими послуговуються поміж собою курди. Саме через різночитання щодо кількості носіїв цих мов, настільки різниться загальна чисельність не тюркського населення країни. Загалом у країні спостерігається 5 різних мовних сімей не-турецької етнічної групи, якими послуговуються етнічні меншини в країні. Найбільш вживані й яскраві представники мовного різноманіття країни:

Останній перепис населення Туреччини, в якому ставилося питання щодо мови, відбувся 1965 року. Хоча нерідко вважають, що дані про мови етнічних меншин у країні (згідно з тим переписом) помітно занижені, але він єдиний який дає хоч мінімальне число етнічних мовців, а з іншого боку — досить правильно відмічає мовний розподіл по провінціях країни. Для турецького суспільства, загалом, характерне слабке знання іноземних мов. За даними на 2006 рік 17 % жителів країни могли використовувати англійську мову (на різних ступенях її володіння), 4 % — німецьку мову, 1 % — французьку і 1 % — розмовляють частково російською.

Так склалось історично, що територія теперішньої Туреччини була колискою для багатьох знаних, а нині вимерлих мов, які таки дещицею поповнили турецьку мову. До них належать: хетська мова — найдавніша серед індоєвропейських, підтвердженням якої є давні письмові свідчення (близько 1600 до н. е. аж до 1100 до н. е., коли існувала Хетська імперія); іншими були анатолійські мови — лувійська мова, а потім лікійська мова, лідійська мова і мільян мова, які вимерли в першому столітті до нашої ери через еллінізацію Анатолії та експансію еллінської культури, їм частково вдалося перетворитися на різні діалекти еллінської мови, яка згодом стала спільною для всіх жителів Малої Азії. Урартська мова, що належить до хуррито-урартської мовної сім'ї існувала в Східній Анатолії навколо озера Ван. Нею розмовляли за часів царства Урарту (приблизно від дев'ятого століття до н. е. до шостого століття). Також тут розвивалися фригійська мова, аккадська мова (у вигляді ассирійської мови), старогрецька мова, візантійська мова, класична вірменська мова, латинська мова і класична сирійська мова, арамейська мова релігійних християн.

Релігії ред.

Туреччина є світською державою, виступаючи першовідкривачем-«піонером» такого суспільного ладу в ісламському світі. Ататюрк скасував Іслам як державну релігію 1928 року й, відповідно, сформував законодавчу базу щодо унеможливлення впливу релігійного керівництва на владні чинники. Турецька Конституція передбачає свободу віросповідання і сумління[31][32]. Близько 99 відсотків населення декларує свою релігійну приналежність. Однак, незалежні опитування показують, що близько 3 % дорослого населення не визначили свій зв'язок із релігією[33], стверджуючи, що «не мають релігійних переконань» або «не вірять у релігійні доктрини»[34].

Загалом переважна більшість населення країни мусульмани, переважно суніти (85—90 %)[35][36]. Існує велика меншина алавітів (10—15 %), в рамках шиїтської спільноти послідовників ісламу[37], а також деякі інші нечисленні суфійські практики[38]. У країні запроваджена релігійно-світська інституція на чолі з Управління у справах релігій (Diyanet Іşler Başkanlığı), він тлумачить  — ісламські школи права і несе відповідальність за діяльність та функціювання в країні 75 000 зареєстрованих мечетей і призначення місцевих імамів та муфтіїв великих міст та провінцій[39].

Крім того, офіційні урядові дані свідчать про наявність у країні 100 000 осіб, що сповідують інші, не мусульманські вірування[40]. Це переважно християни, здебільшого Вірменської Апостольської церкви, Ассирійської Церкви Сходу і Грецької православної церкви (64 000 осіб) та віряни юдеї, переважно сефарди (26 000 осіб)[41][42].

Історично склалося, що Православна церква мала свій головний осередок у Царгороді (Константинополі), теперішньому Стамбулі. Від четвертого століття православний світ формувався навколо Константинополя, що став осідком Константинопольського патріарха. Проте нині турецький уряд не визнає екуменічного статусу Патріарха Варфоломія I, який є найстаршим серед рівних єпископів у традиційній ієрархії православного християнства, тому діяльність духовенства та керівництва цієї Церкви відбувається за суттєвого обмеження. Більшість земель та майна Церкви і духовні школи, в тому числі духовна семінарія Халкі, були конфісковані у перші роки республіки[43]. З прийняттям нового закону про меншини у 2006 р. Туреччина почала процес повернення об'єктів нерухомості, що була конфіскована державою до 1936 р.

Туреччина славиться численними релігійно-культовими спорудами, частина з яких має світове значення. У країні діє велика кількість мечетей — 78 000. Крім того, зареєстровано 321 громаду різних християнських вірувань і напрямків зі своїми церквами, існують 36 юдейських синагог, а також численні історичні культові споруди, які вважаються культурною спадщиною країни.

Адміністративний поділ ред.

 

Адміністративно Туреччина поділяється на 81 іль (провінція) (раніше вживали термін вілаєт). Кожен іль поділений на райони — ільче, (тур. ilçe), всього станом на 2007 рік налічувалось 923 райони. Адміністративний центр іля розташований у його центральному районі (тур. merkez ilçe). Багато районів, але не всі, поділені на волості — буджаки. Неофіційно, в статистичних цілях ілі згруповані в 7 регіонів[44]:

Ілями управляють губернатори — валі (vali), яких призначає уряд. Резиденція губернатора називається вілаєт (il), звідси й походив колишній термін, яким називали провінцію. Муніципалітетами управляє голова муніципалітету — (belediyesi başkanı), який обирається всенародним голосуванням. Ільче-райони також утворюють свої муніципалітети — бєлєдіє (belediye) — на чолі з мерами — бєлєдіє башкани (belediyesi başkanı). Ільче, як правило, мають таку саму назву, як і їх адміністративні центри, так звані районні центри — меркез (merkez), лише кілька ільче є винятками й за назвою відрізняються від свого меркеза.

Політичний устрій ред.

За Конституцією 1982 року Туреччина — світська, парламентсько-президентська Республіка. Глава держави — Президент; відповідно до поправки щодо статті 101 Конституції Туреччини (Законодавчий Акт Великих Національних Зборів Туреччини (ВНЗТ) № 5678 від 21.10.2007) обирається на загальних виборах на 5 років із правом одного переобрання. Виконавча влада належить Президенту і Раді міністрів (уряду), законодавча — однопалатному парламенту (меджлісу) — ВНЗТ з 550 депутатів. Туреччина — унітарна держава, поділяється на 80 провінцій («іл»; колиш. назва — вілайєт).

Упродовж новітньої історії в Туреччині було 3 республіки: перша — 1923—1960, друга — 1961—1980, третя існує з 1982 року.

 
Зустріч Президента України Володимира Зеленського та Президента Туреччини Реджепа Тайїпа Ердогана

Міжнародні відносини ред.

Туреччина має великий вплив на міжнародній арені. Країна є членом «Великої двадцятки», НАТО та інших міжнародних організацій. Дипломатичні відносини з Україною встановлені 3 лютого 1992 р. (вдруге, вперше існували в 19181921 рр.).

Збройні сили ред.

Від створення Туреччини і до 2010 збройні сили країни та їхній найвищий керівний орган — Вища військова рада Туреччини — мали великий вплив на внутрішню і зовнішню політику країни, про що свідчать 4 державні перевороти, здійснені військовими в 1960, 1971, 1980 та 1997. Упродовж 1960-х — 1980-х рр. чотири президенти Туреччини були військовими. Вище військове командування виступало гарантом республіканського світського устрою Туреччини. Впливи військових на політику держави не мав законних підстав аж до схвалення чинної Конституції 1982. Проте у 2010 вони були позбавлені цього права

Економіка ред.

 
Турецька ліра зразка 2008 року

Туреччина — індустріально-аграрна країна. Основні галузі промисловості: гірнича (вугілля, хроміти, бор, мідь), чорна і кольорова металургія, нафтопереробна, машинобудування, паперова, харчова.

За даними [Index of Economic Freedom, The Heritage Foundation, U.S.A. 2001]:

  • ВВП — 201 млрд $.
  • Темп зростання ВВП — 2,8 %.
  • ВВП на одну людину — 3167 $.
  • Прямі закордонні інвестиції — 102 млн $.
  • Імпорт — 61,3 млрд $ (г. ч. Німеччина — 15,9 %; Італія — 9,3 %; США — 8,8 %; Франція — 6,6 %; Велика Британія — 5,8 %).
  • Експорт — 54 млрд $ (г. ч. Німеччина — 20,3 %; США — 8,3 %; Велика Британія — 6,4 %; Італія — 5,8 %; Росія — 5 %).

В 2023 році золотовалютні резерви Центрального банку Туреччини зросли до історичного максимуму в $136,5 млрд. Попередній рекорд було зафіксовано у грудні 2013 року, коли резерви становили $135,96 млрд. У структурі резервів Центробанку Туреччини $90,99 млрд — це валюта, $45,49 млрд — золото[45].

Транспорт ред.

Транспорт — автомобільний, залізничний, трубопровідний, морський, річковий, повітряний. Протяжність державних залізниць Туреччини в 1994 становила 10,4 тис. км. Вони напряму пов'язані з рейковою мережею Сирії, Ірану і європейських країн. Шосейних доріг із твердим покриттям в 1995 нараховувалося близько 46 тис. км. У 1992 торговий флот Туреччини мав водотоннажність близько 3 млн т.

 
Airbus A319 Turkish Airlines

Головні морські порти: Стамбул, Ізмір, Ізміт, Іскендерун, Мерсін, Самсун, Трабзон. Аеропорти Стамбула й Анкари обслуговують декілька десятків міжнародних авіаліній. Турецькі авіакомпанії Turk Hava Yollari та Turk Hava Tasimaciligi виконують рейси всередині країни. Флагманська авіакомпанія країни Turkish Airlines. Закордонні авіарейси виконує компанія SunExpress.

З 2003 року розвивається високошвидкісний залізничний транспорт. Лінія Стамбул — Ескішехір — Анкара модернізована для руху високошвидкісних електропоїздів (використовуються TCDD HT65000, замовлені в Іспанії) зі швидкістю до 250 км/год. За планами Турецького міністерства транспорту та комунікацій до 2023 року протяжність ліній, що використовуються для швидкісного руху, має становити 4000 км.

На початку 1980-х у Туреччині ще не було свого метрополітену. Проте було збудовано метро в Анкарі (відкрито у 1996 році), Стамбулі (відкрито у 2000 році), Ізмірі (відкрито у 2000 році), Адані (відкрито у 2009 році).

Крім того, у Європейській частині Стамбула діє Тюнель. Ця невелика лінія підземного фунікулера була відкрита ще 1875 року. В 1910 Тюнель був електрифікований. Дві станції з'єднані тунелем довжиною 573 м.

Космічна програма Туреччини ред.

Докладніше: Turkish Aerospace Industries

20 січня 2024 року, о 00:49 (за турецьким часом) зі стартового комплексу Космічного центру імені Кеннеді в штаті Флорида (США) запущено ракету Falcon 9, яка в ході приватної місії «Axiom Mission 3» (Ax-3), доставила на МКС капсулу Crew Dragon компанії SpaceX з групою асторонавтів на борту, серед яких - перший в історії Туреччини астронавт Альпер Гезеравджі (Alper Gezeravci)[46][47][48].

Культура ред.

Туреччина має дуже різноманітну культуру, яка є сумішшю різних елементів тюркської, анатолійської, османської (яка сама була продовженням як греко-римської, так і ісламської культур) та західної культури та традицій, які почалися з вестернізації Османської імперії. Ця суміш почалася в результаті зустрічі турків і їх культури з народами, які були на їхньому шляху під час їхньої міграції з Центральної Азії на Захід. Турецька культура є продуктом зусиль бути «сучасною» західною державою, зберігаючи при цьому традиційні релігійні та історичні цінності.

 
Адалет Агаоглу вважається однією із головних турецьких романісток XX століття

Література ред.

 
Орхан Памук

Турецька література — це суміш культурних впливів. Взаємодія між Османською імперією та ісламським світом разом із Європою сприяла поєднанню тюркських, ісламських та європейських традицій у сучасній турецькій музиці та літературному мистецтві. Турецька література перебувала під значним впливом перської та арабської літератури протягом більшої частини Османської епохи.

Танзиматські реформи 19 століття запровадили невідомі раніше західні жанри, насамперед роман і оповідання. Багато письменників періоду Танзимат писали в кількох жанрах одночасно: наприклад, поет Намик Кемаль також написав важливий роман 1876 року «Інтіба» (Пробудження), а журналіст Ібрахім Шинасі написав у 1860 році першу сучасну турецьку п'єсу «Шаїр Евленмесі» (Одруження поета). Більшість коренів сучасної турецької літератури сформувалися між 1896 і 1923 роками. Загалом, у цей період існувало три основні літературні течії: Нова література, Зоря майбутнього, рух Millî Edebiyat (Національна література).

Перший радикальний крок інновації в турецькій поезії ХХ століття зробив Назим Хікмет, який запровадив стиль вільного вірша. Поєднання культурних впливів у Туреччині драматизується, наприклад, у вигляді «нових символів зіткнення та переплетення культур», які втілюються в романах Орхана Памука, лауреата Нобелівської премії з літератури 2006 року.

Музика ред.

 
Сертаб Еренер

Багато турецьких міст і містечок мають яскраві місцеві музичні сцени, які, своєю чергою, підтримують ряд регіональних музичних стилів. Попмузика в західному стилі втратила значення на хвилі популярності арабески наприкінці 1970-х і 1980-х років. Навіть найбільші зірки, Ажда Пеккан і Сезен Аксу, поступилися традиційним мотивам.

Поп знову став популярним на початку 1990-х років у результаті відкриття економіки та суспільства. За підтримки Аксу, зростальна популярність попмузики породила кількох міжнародних турецьких попзірок, як-от Таркан і Сертаб Еренер. Наприкінці 1990-х також з'явилася андеграундна музика, альтернативний турецький рок, електроніка, хіп-хоп, реп і танцювальна музика — на противагу основним корпоративним жанрам поп і арабеск, які, на думку багатьох, стали занадто комерційними[49].

Серед популярних виконавців — maNga, Mor ve Ötesi, Шебнем Ферах, Хайко Джепкін, Бариш Манчо, Джем Караджа, Мустафа Сандал, Сертаб Еренер.

Кухня ред.

 
Кава по-турецьки

Турецька кухня багато в чому є спадщиною османської кухні. У перші роки існування Республіки було опубліковано кілька досліджень про регіональні анатолійські страви, але кухня не була особливою частиною турецької фольклористики до 1980-х років, коли молода індустрія туризму заохочувала турецьку державу спонсорувати два симпозіуми з харчування. Доповіді, представлені на симпозіумах, представляли історію турецької кухні в «історичному континуумі», який сягає тюркських витоків у Центральній Азії та продовжується в періоди сельджуків та османів[50].

ЗМІ ред.

Незважаючи на законодавчі положення, свобода ЗМІ в Туреччині неухильно погіршувалася з 2010 року і різко скоротилася після невдалої спроби державного перевороту 15 липня 2016 року. Станом на грудень 2016 року в Туреччині було ув'язнено щонайменше 81 журналіста і було закрито понад 100 інформаційних агентств. Freedom House вважає турецькі ЗМІ невільними. Репресії ЗМІ також поширюються на цензуру в Інтернеті, оскільки Турецька Вікіпедія була заблокована в період з 29 квітня 2017 року по 15 січня 2020 року.

Спорт ред.

Традиційним національним видом спорту Туреччини з часів Османської імперії є yağlı güreş (масляна боротьба). З 1361 року в провінції Едірне проводиться щорічний турнір з боротьби Кіркпінар, що робить його найстарішим безперервним спортивним змаганням у світі. У 19-му та на початку 20-го століть османські турецькі чемпіони з боротьби набули міжнародної слави в Європі та Північній Америці, вигравши титули чемпіона світу з боротьби у важкій вазі. Міжнародні стилі боротьби, як-от вільна боротьба та греко-римська боротьба, також популярні.

 
Збірна Туреччини з футболу

Найпопулярнішим видом спорту в Туреччині є футбол. «Галатасарай» виграв Кубок УЄФА та Суперкубок УЄФА у 2000 році. Збірна Туреччини з футболу виграла бронзову медаль на Чемпіонаті світу з футболу 2002 року, Кубку конфедерацій FIFA 2003 року та Євро-2008.

Інші популярні види спорту, як-от баскетбол і волейбол, також популярні. Чоловіча національна збірна з баскетболу виграла срібну медаль на Чемпіонаті світу ФІБА 2010 року та на Євробаскеті 2001, які приймала Туреччина; і є однією з найуспішніших на Середземноморських іграх. Турецький баскетбольний клуб «Фенербахче» три сезони поспіль (2016, 2017 і 2018) виходив у фінал Євроліги, ставши чемпіоном Європи в 2017 році та призером у 2016 і 2018 роках. Інший турецький баскетбольний клуб «Анадолу Ефес С. К.» виграв Євролігу 2020—2021 та Кубок Корача 1995—1996, зайняв друге місце в Євролізі 2018—2019 та Кубку ФІБА Сапорта 1992—1993, а також зайняв третє місце в Євролізі 1999—2000 та Супролізі 1999—2000. Бешикташ виграв Єврокубок FIBA 2011—2012, а Галатасарай виграв Єврокубок 2015—2016. Фінал чемпіонату Євроліги серед жінок із баскетболу 2013—2014 відбувся між двома турецькими командами, Галатасараєм та Фенербахче. Жіноча збірна з баскетболу здобула срібну медаль на Євробаскет-2011 та бронзу на Євробаскет-2013.

Національні свята ред.

 
Святкування Дня утворення Республіки, 2007

Святкові релігійні дні — дати проведення даних релігійних свят визначаються за місячним календарем, в зв'язку з цим їх конкретні дати уточнюються щорічно.

Туризм ред.

 
Фортеця Аланія

Найпопулярніші курорти в Туреччині — Сіде, Белек, Мармарис, Анталія, Кемер, Аланія, Бодрум, Фетхіє.

  • Сіде — старовинне приморське місто, що лежить на півострові неподалік від Анталії. Цей дорогий і престижний курорт дарує своїм гостям умиротворення й тишу, можливість зігрітися на прекрасному пляжі й насолодитися морем та інші розваги, а також помандрувати екскурсіями по слідах Антонія та Клеопатри, по місцях слави Олександра Великого.
  • Белек — молодий турецький курорт, що його спроєктували провідні світові архітектори. Тут все створено для комфортного відпочинку, інфраструктура курорту включає буквально все, що можна побажати, в тому числі численні гольф-клуби. Поруч із курортом розташовані великий національний парк, сосновий і евкаліптовий ліс, апельсинові плантації.
  • Мармаріс є перлиною серед турецьких курортів. Тут дуже гарні умови для дайвінгу та купання в морі, на його набережній довжиною 4 кілометри розташовані нічні клуби, кафе, ресторани. Дуже гарний парк, цікава середньовічна фортеця, звідси ходять пороми на грецький острів Родос.
  • Анталія — один із найкращих, і найпопулярніших курортів світу. Гори захищають Анталію від холодних вітрів, що створює унікальний субтропічний мікроклімат. Тут завжди гарна погода, а кількість доступних у готелі й за його межами розваг неможливо навіть перерахувати.
  • Кемер недарма називають «Богом обдароване місце на землі». Цей курорт лежить на території стародавньої Лікії. Серед його різноманітних принад: море, засніжені Таврські гори, сосново-евкаліптові ліси, бананові, лимонні й апельсинові плантації, безліч готелів.
  • Аланія — ще один заслужено популярний турецький курорт. Тут дивовижний клімат і найширші можливості для відпочинку, у тому числі активного. Пам'ятки Аланії — візантійська фортеця, Червона Вежа, і сталактитова печера Далматаш.
  • Бодрум є улюбленим місцем відпочинку музикантів, поетів, художників зі всього світу. Це один із найпрестижніших турецьких курортів. Мальовничі бухти Середземного моря й чудові золоті пляжі змінюються сосновими лісами та апельсиновими гаями. Бодрум дарує умиротворення, сили та натхнення.
  • Курорт Фетхіє має чудові можливості для дайвінгу та інших водних видів спорту. Лагуна Олю Деніз відома на весь світ, а в тутешніх лісах ростуть сріблясті ялини й інші унікальні дерева. Фетхіє — прекрасне місце для екскурсій, тут можна побачити фортецю Родос, руїни стародавнього міста Телмесос і багато інших цікавих речей.

Галерея ред.

Див. також ред.

Примітки ред.

  1. Результати перепису, на основі Системи Реєстрації Населення 2013. Турецький інститут статистики. 29 січня 2014. Процитовано 6 вересня 2014. 
  2. Human Development Report 2021/2022 (англ.). United Nations Development Programme. 8 вересня 2022. Процитовано 8 вересня 2022. 
  3. National Geographic Atlas of the World (вид. 7th). Washington, DC: National Geographic. 1999. ISBN 978-0-7922-7528-2.  «Europe» (pp. 68–69); «Asia» (pp. 90–91): «A commonly accepted division between Asia and Europe … is formed by the Ural Mountains, Ural River, Caspian Sea, Caucasus Mountains, and the Black Sea with its outlets, the Bosporus and Dardanelles.»
  4. Toplumsal Yapı Araştırması 2006 (англійською). KONDA Research and Consultancy. 2006. Архів оригіналу за 15 лютого 2017. Процитовано 21 лютого 2015. 
  5. Turkey. The World Factbook. Central Intelligence Agency. Архів оригіналу за 20 вересня 2017. Процитовано 13 жовтня 2016. 
  6. Howard, Douglas Arthur (2001). The History of Turkey. Greenwood Publishing Group. с. 43. ISBN 978-0-313-30708-9. 
  7. а б Sharon R. Steadman; Gregory McMahon (2011). The Oxford Handbook of Ancient Anatolia: (10,000–323 BC) (англійською). Oxford University Press. с. 3–11, 37. ISBN 978-0-19-537614-2. Процитовано 23 березня 2013. 
  8. Casson, Lionel (1977). The Thracians. The Metropolitan Museum of Art Bulletin. 35 (1): 2–6. doi:10.2307/3258667. JSTOR 3258667. 
  9. David Noel Freedman; Allen C. Myers; Astrid Biles Beck (2000). Eerdmans Dictionary of the Bible (англійською). Wm. B. Eerdmans Publishing. с. 61. ISBN 978-0-8028-2400-4. Процитовано 24 березня 2013. 
  10. Gürpinar, D.; Gürpinar, Dogan (2013). Ottoman/Turkish Visions of the Nation, 1860–1950 (англійською). Springer. ISBN 978-1-137-33421-3. 
  11. Mehmet Fuat Köprülü&Gary Leiser. The origins of the Ottoman Empire. с. 33. 
  12. Masters, Bruce (2013). The Arabs of the Ottoman Empire, 1516–1918: A Social and Cultural History (англійською). Cambridge University Press. ISBN 978-1-107-03363-4. 
  13. Somel, Selcuk Aksin (2010). The A to Z of the Ottoman Empire (англійською). Scarecrow Press. ISBN 978-1-4617-3176-4. 
  14. Marushiakova, Elena; Popov, Veselin Zakhariev; Popov, Veselin; Descartes), Centre de recherches tsiganes (Université René (2001). Gypsies in the Ottoman Empire: A Contribution to the History of the Balkans (англ.). Univ of Hertfordshire Press. ISBN 978-1-902806-02-0. 
  15. Roderic. H. Davison, Essays in Ottoman and Turkish History, 1774—1923 — The Impact of West, Texas 1990, pp. 115—116.
  16. Schaller, Dominik J.; Zimmerer, Jürgen (2008). Late Ottoman genocides: the dissolution of the Ottoman Empire and Young Turkish population and extermination policies—introduction. Journal of Genocide Research. 10 (1): 7–14. doi:10.1080/14623520801950820. ISSN 1462-3528. 
  17. Roderic H. Davison; Review «From Paris to Sèvres: The Partition of the Ottoman Empire at the Peace Conference of 1919—1920» by Paul C. Helmreich in Slavic Review, Vol. 34, No. 1 (березень 1975), ст. 186—187
  18. Turkey, Mustafa Kemal and the Turkish War of Independence, 1919–23. Encyclopædia Britannica. 2007. Процитовано 29 жовтня 2007. 
  19. S.N. Eisenstadt, "The Kemalist Regime and Modernization: Some Comparative and Analytical Remarks, " in J. Landau, ed., Atatürk and the Modernisation of Turkey, Boulder, Colorado: Westview Press, 1984, ст. 3–16.
  20. European Parliament votes to suspend Turkey's EU membership bid. www.dw.com (англійською). Deutsche Welle. 13 березня 2019. Процитовано 19 квітня 2020. 
  21. The Political Economy of Regional Power: Turkey. giga-hamburg.de (англійською). Архів оригіналу за 10 лютого 2014. Процитовано 18 лютого 2015. 
  22. M.B (4 листопада 1939). The Political and Strategic Importance of Turkey. Bulletin of International News. 16 (22): 3–11. JSTOR 25642612. 
  23. Nordland, Rod (17 листопада 2016). Turkey's Free Press Withers as Erdogan Jails 120 Journalists. The New York Times (англійською). ISSN 0362-4331. Процитовано 24 квітня 2018. 
  24. Ackerman, Elliot (16 липня 2016). Atatürk Versus Erdogan: Turkey's Long Struggle. The New Yorker (англійською). ISSN 0028-792X. Процитовано 24 квітня 2018. >
  25. Scharlipp, Wolfgang (2000). An Introduction to the Old Turkish Runic Inscriptions. Verlag auf dem Ruffel., Engelschoff. ISBN 3-933847-00-1, 9783933847003.
  26. Mid-year population estimations, 1927–1985; Mid-year population estimations and projections, 1986–2011. Turkish Statistical Institute. Процитовано 24 травня 2013. 
  27. American Heritage Dictionary (2000). The American Heritage Dictionary of the English Language: Fourth Edition — "Turk". Houghton Mifflin Company. Архів оригіналу за 22 червня 2013. Процитовано 27 грудня 2006. 
  28. Архівована копія. Архів оригіналу за 3 червня 2010. Процитовано 6 травня 2010. 
  29. Questions and Answers: Freedom of Expression and Language Rights in Turkey. New York: Human Rights Watch. 2002-04. 
  30. Abaza // Ethnologue (2015)
  31. ICL — International Constitutional Law — Turkey Constitution
  32. Turkey: Islam and Laicism Between the Interests of State, Politics, and Society (PDF). Peace Research Institute Frankfurt. Архів оригіналу за 22 червня 2013. Процитовано 19 жовтня 2008. 
  33. KONDA Research and Consultancy — Religion, Secularism and the veil in daily life. Архів оригіналу за 25 березня 2009. Процитовано 11 липня 2022. 
  34. KONDA Research and Consultancy — Religion, secularism and the veil in daily life. Архів оригіналу за 25 березня 2009. Процитовано 11 липня 2022. 
  35. ,,COUNTRYPROF, TUR, 4562d8cf2,46f9135d0,0.html Country Profile — Turkey, January 2006, United States Library of Congress, 2008-01.
  36. Turkey. World Factbook. CIA. 2007. Архів оригіналу за 20 вересня 2017. Процитовано 6 травня 2010. 
  37. Miller, Tracy, ред. (October 2009). Mapping the Global Muslim Population: A Report on the Size and Distribution of the World's Muslim Population (PDF). Pew Research Center. Архів оригіналу за 10 жовтня 2009. Процитовано 8 жовтня 2009. 
  38. All about Turkey: Sufism
  39. Bureau of Democracy, Human rights and Labor — International Religious Freedom Report 2007- Turkey. Архів оригіналу за 9 липня 2008. Процитовано 6 травня 2010. 
  40. Foreign Ministry: 89,000 minorities live in Turkey [Архівовано 1 травня 2010 у Wayback Machine.] Today's Zaman (2008-12-15). Retrieved on 2009-08-23.
  41. An Overview of the History of the Jews in Turkey (PDF). American Sephardi Federation. 2006. Архів оригіналу за 22 червня 2013. Процитовано 19 жовтня 2008. 
  42. Country Profile: Turkey, August 2008 — Library of Congress — Federal Research Division
  43. The Patriarch Bartholomew. 60 Minutes. CBS News. 20 грудня 2009. Архів оригіналу за 22 червня 2013. Процитовано 11 січня 2010. 
  44. Административное устройство Турции [Архівовано 20 січня 2009 у Wayback Machine.](рос.)
  45. Золотовалютні резерви Туреччини зросли до історичного максимуму. // Автор:Роман Бриль. 30.11.2023, 17:42
  46. Група космонавтів прибула на МКС після 36-годинної подорожі. 20.01.2024
  47. SpaceX доставила на МКС екіпаж місії Axiom Space. 21.01.2024
  48. Туреччина вперше відправила свого астронавта до космосу (відео). // Автор: Ірина Озтурк. 19.01.2023, 07:28
  49. Tarkan Deluxe: Istanbul Music Scene (англ.). Процитовано 1 грудня 2021. 
  50. Claflin, Kyri; Scholliers, Peter (2012). Writing food history : a global perspective. London: Berg. ISBN 978-1-84788-809-9. OCLC 761850606. 

Джерела та література ред.

Посилання ред.

  Болгарія Чорне море   Грузія
  Греція
Егейське море
    Вірменія
Егейське море   Сирія
Середземне море
  Ірак
  Іран