Відкрити головне меню

Дикирій і трикирій (грец. δικήριον — «двосвічник», τρικήριον — «трисвічник»)[1] — предмети архиєрейського богослужіння, свічники на кілька свічок. Дикирій (двокирій, двораменний свічник) — свічник з двома свічками, трикирій (трираменний свічник) — із трьома. Ними архиєрей благословляє вірних під час літургії[2].

Зміст

ТрикирійРедагувати

 
Свічник-трійця на поштовій марці

Трикирій — підсвічник для трьох свічок, який використовується під час Богослужіння в Східних Церквах, тобто і в Православній, і в Католицькій Церкві.[джерело?]

Трикирій мають право використовувати тільки владики (митрополити, архиєпископи і єпископи) під час святої Літургії або під час архиєрейської Служби Божої. Інколи таке право надається також архімандритам деяких монастирів. Вони ним благословляють вірних, учасників Богослужби, освячують ним воду під час Йорданського водосвяття. Трикірій стали використовувати в Богослужінні в IV–V ст.ст. н. е.[джерело?]

Три свічки трикирія символізують святу Трійцю — Бога-Отця, Бога-Сина (Ісуса Христа) і Бога-Духа (Святого Духа). Свічки, які вкладають в трикирій, називають триплетеними або осіняльними.[джерело?]

Багато українських родин запалюють свічки в трисвічниках під час Святої Вечері, напередодні Різдва Христового і Йорданського свята, на Щедрий вечір перед Богоявленням, як символ об'явлення Бога в трьох божих особах. В Україні люди часто трикірій називають просто «трійця».[джерело?]

Археологи, нумізмати і сфраґісти стверджують, що саме від трисвічника-трикірія походить тризуб.[джерело?]

Свічник-трійцяРедагувати

У західних областях України миряни використовували для обрядових цілей так звані свічники-трійці, схожі на трикирії.

Виготовлялися вони найчастіше з деревини листяних дерев, а саме з липи. Свічники поєднують у собі три види різьби: плоску, пластику, рельєфну. Відомі такі свічники також з металу та глини. На Гуцульщині та Покутті звичай використовувати свічники-трійці зберігався найдовше. Тому саме у цих місцевостях дослідниками знайдено найбільше дерев'яних свічників-трійць.

Саме в цих місцевостях свічники-трійці використовували насамперед на Водохреща. Біля ополонки ставили хрест з льоду і там освячували воду. З церкви приносили великий свічник, запалювали на ньому три свічки і три рази занурювали свічками у воду. Також кожен ґазда ніс з дому свій свічник-трійцю з запаленими свічками, які вони після церковного свічника також тричі занурювали у воду, кожен раз запалюючи свічки від церковного свічника.

Після цього розпочиналося свято зі щедруванням і віншуванням. На другий або третій день священик з паламарем обходили з церковним свічником усі оселі, освячували їх водою. Трійця стояла в хаті біля образів і використовувалась під час різдвяних обрядів та під час похоронних обрядів. З приходом на ці землі влади комуністів, проводити ці різдвяні обряди заборонили і таким чином свічники-трійці почали зникати з побуту людей.

У трійцях використовувалися дохристиянські символи, так і пізніші християнські. Існували підсвічники «з головами», такі підсвічники мали рельєфну різьбу та голови, часом з кількома обличчями, що дивилися в різні сторони. Інший вид підсвічникиів застосовував у різьбі людські фігури, які нагадували скіфських кам'яних баб. Застосовували і сюжети з райськими птахами, в яких птахи мали людську голову з шапкою або короною на голові.

Існували також підсвічники з християнськими сюжетами: розп'яття Христа, Святий Дух вигляді птаха, ангели, хрести (один великий або композиція з менших хрестиків).

З зовнішнього боку (рідше в середині композиції) знизу до свічника прикріплювалися дармовиси. Підставки до свічників були овальними або чотирьохгранними скісними.

У фондах Національного музею у Львові ім. А. Шептицького зберігається колекція свічників-трійць, в якій є великі церковні наземні свічники, а також і невеликі зразки для домашнього використання. Збірка музею налічує понад 380 свічників, з них 90 свічників-трійць.

ПриміткиРедагувати

  1. ПРИНАДЛЕЖНОСТИ АРХИЕРЕЙСКОЙ СЛУЖБЫ, «Настольная книга священнослужителя», Глава 3 (Дикирий и трикирий) (рос.)
  2. Дикирій

Посилання та літератураРедагувати