Трапезна церква Покрови Богородиці Микільського монастиря
Трапезна церква Покрови Богородиці — православний храм у Києві, збудований у 1695—1696 роках та зруйнований у 1962 році. Розташовувалася на території Микільського монастиря поблизу сучасної площі Слави[1].
| Трапезна церква Покрови Богородиці | |
|---|---|
 | |
| 50°26′28″ пн. ш. 30°33′07″ сх. д. / 50.44134200002777391° пн. ш. 30.552029000027779659° сх. д.Координати: 50°26′28″ пн. ш. 30°33′07″ сх. д. / 50.44134200002777391° пн. ш. 30.552029000027779659° сх. д. | |
| Тип споруди | церква |
| Розташування |
 Україна, Київ |
| Архітектор | Й.Старцев |
| Засновник | І.Мазепа |
| Початок будівництва | 1695 |
| Кінець будівництва | 1696 |
| Зруйновано | 1962 |
| Відбудовано | не відбудовувалася |
| Стиль | бароко |
  Трапезна церква Покрови Богородиці Микільського монастиря (Україна) | |
 | |
Історія ред.
Трапезну Микільського монастиря із теплою церквою Покрови (за іншими джерелами — Благовіщення[2]) Богородиці при ній збудували одночасно із монастирським комплексом «Великого Миколи», тобто у 1690—1696 роках, за проєктом архітектора Йосипа Старцева[3][4][5][6].
У 1831 році будівлю трапезної, разом із іншими спорудами Микільського монастиря передали військовому відомству[2][7]. Трапезну церкву закрили, будівлю переобладнали провіантські склади Нової Печерської фортеці[3][8].
Після руйнування у 1934—1936 роках Військового Микільського собору трапезна лишилася єдиною вцілілою будівлею монастиря[9]. Деякий час її долею турбувався український мистецтвознавець Євген Кузьмін, який задля збереження архітектурної пам'ятки XVII століття пропонував віддати споруду трапезної Військово-історичному музею, що в ті часи не мав свого приміщення і містився у підвалі Міського музею. Втім, пропозицію Кузьміна не підтримали, а 1938 року його заарештували за контрреволюційну діяльність та вислали до Казахстану, де він і помер[10].
На місці собору планували звести будинок культури заводу «Арсенал», але цим планам завадила Друга світова війна[11]. У повоєнні часи місце, де стояв собор, довго лишалося незабудованим, аж поки на початку 1960-х років тут не вирішили збудувати Палац піонерів[12][11]. У початковому проєкті Палацу, створеному групою архітекторів на чолі з Авраамом Мілецьким та Євгеном Більським, передбачалося збереження старовинної будівлі колишньої трапезної, в якій планувалося розмістити музей історії київської піонерії, проте цей проєкт був відхилений і в 1962 році, під час будівництва Палацу піонерів трапезну зруйнували[10][9][12][11].
Опис ред.
Будівля трапезної стояла праворуч і південніше від Військового собору[13]. Це була невисока одноповерхова цегляна споруда, розміром 15,5 на 11 м, у плані прямокутна із гранчастим вівтарем, декорована у стилі українського бароко із застосуванням деталей московської архітектури. Внутрішній об'єм будівлі складався власне з церкви, прямокутної трапезної зали з одним стовпом посередині, на який спиралося склепіння, та сіней[13][11]. Східний і західний фасади (в інших джерелах — лише західний[2]) прикрашали хвилясті барокові фронтони та рясний ліпний декор[13][11][8]. Низько посаджені вікна мали напівциркульне завершення і були декоровані пишними наличниками — хвилястими на північній та південній стінах, трикутними — на західній[13][11]. У східній частині споруди розміщувалася церква, її об'єм виділявся гранчастим вівтарем з аркатурами та увінчувався грушоподібною бароковою банею на досить високому гранчастому барабані[13][2][7]. Ще одна, менша за розміром баня прикрашала ґанок, прибудований до північної стіни будівлі[13]. Втім, за твердженням історика Федіра Ернста, трапезна первісно мала три бані[7]. Дах трапезної первісно був високий, мав слухові вікна[8].
У XIX ст., після того, як комплекс Микільського собору передали військовому відомству, трапезну перебудували: розібрали високий дах, фронтони та бані[9][2].
Примітки ред.
- ↑ Топографічна зйомка Київського міськомунвідділу (1923—1930).
- ↑ а б в г д Кальницький, 2012, с. 63.
- ↑ а б Мокроусова, 2018, с. 61.
- ↑ Ковалинський, 2011, с. 397.
- ↑ Геврик, 1982, с. 44.
- ↑ Ернст, 1930, с. 475.
- ↑ а б в Ернст, 1930, с. 476.
- ↑ а б в Широцький, 1917, с. 253.
- ↑ а б в Третяк, 2004, с. 46.
- ↑ а б Мокроусова, 2018, с. 62.
- ↑ а б в г д е Геврик, 1982, с. 47.
- ↑ а б Кальницький, 2012, с. 64.
- ↑ а б в г д е Третяк, 2004, с. 45.
Джерела ред.
- Геврик Т. Втрачені архітектурні пам'ятки Києва: каталог фотовиставки. — Нью-Йорк : Український музей, 1982. — 64 с.
- Третяк К. О. Втрачені споруди та пам'ятники Києва: довідник. — К. : Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2004. — 248 с. — 500 прим. — ISBN 966-594-548-3.
- Кальницький М. Б. Зруйновані святині Києва: втрати та відродження. — К. : Видавничий дім Дмитра Бураго, 2012. — 224 с. — 600 прим. — ISBN 978-966-489-183-4.
- Київ: провідник / За ред. Федора Ернста. — 2-га Друк. — К. : Держтрест «К.-Д.», 1930. — 797 с.
- Ковалинський В. В. Київські мініатюри. Долі київських храмів. частина перша. — К. : Купола, 2011. — Т. 9. — 608 с. — (Київські мініатюри) — 1000 прим. — ISBN 978-966-8679-17-9.
- Мокроусова О. Г. Старий Печерськ: гармата і хрест. — К. : Либідь, 2018. — 96 с. — (Твій Київ) — ISBN 978-966-06-0777-4.
- Широцький К. В. Кіевъ: путеводитель. — К. : Тип. С. В. Кульженко, 1917. — 346 с. (рос. дореф.)