Відкрити головне меню

Трагізм

сторінка значень у проекті Вікімедіа
Худ. Боттічеллі. Вигнанка (картина), 1495 р., Рим.
Худ.Джон Сінгер Сарджент. Отруєні бойовими газами, 1918 р.
Мамаєв курган. Мати над загиблим сином.

Трагізм (від трагедія) — трагічна основа в художньому творі.[1]

  • Трагізм  — спрямованість світогляду особи на сумні, драматичні сторони дійсності, відмова від світлих, радісних складових існування.
  • Трагізм  — (в мистецтві і літературі) перевага в бік сумних, драматичних сторін твору в залежності від мети автора.

Трагізм переважав в драмі Стародавньої Греції ще на перших етапах утворення театру. Збільшення кількості акторів з одного до трьох посилило діалог персонажів, їх можливості яскраво подати драматичну боротьбу їх інтересів, різних переконань і ідей, старого і нового. Постановка значних суспільно-політичних, філософських і етичних питань, насиченість драматургічних творів ідеями патріотизму, увага до людини, глибина героїчних характерів, що пробуджує свідомість глядачів, складають унікальність давньогрецького театру.

В трагедіях Евріпіда «Андромаха», «Гекуба», «Геракл», «Іполит», «Медея», «Іфігенія в Тавриді», «Фінікіянкі», «Троянки» зображуються лиха, породжені війною, критикуються старі релігійні уявлення, тиранія, посилюється увага до внутрішнього світу особи, передачі душевних переживань героїв. З трагізмом давньогрецької драми тісно пов'язаний стан катарсису. Давньогрецький філософ Арістотель зв'язав його з трагедією як літературним жанром. Трагедія викликає обурення, жах, співчуття у глядачів, і цим змушує їх відчувати духовне переживання, тим самим очищує душу людини, виховує його. Трагізм драми став засобом впливу на свідомість, засобом виховання грецького суспільства.

Але зведення різноманітних реальних ситуацій і драми як такої лише до трагізму невдовольняло вже стародавніх греків. Виникає комедія, вектор направленості якої — на веселі чи смішні ситуації. Греки не бажали відмовлятися від веселощів і насолод життям. До комедії додалися невеличкі сценки побутового та пародійно-сатиричного характеру — міми. Розвиток міма у всіх його видах сприяв посиленню реалістичних тенденцій в античному театрі. Серед виконавців міма були і жінки; актори грали без масок. Значне поширення в епоху еллінізму отримала також пантоміма  — мімічний танець, зазвичай на міфологійний сюжет.

Монополізм трагедії підривали і фліаки  — невеликі комедійні сценки, які відрізнялися від міма обов'язковим використанням маски. Фліаки здебільшого пародіювали трагедії, але брали і теми з повсякденного життя.

Але трагічність була притаманна самій реальності доби античності, середньовіччя, Відродження,бароко й надалі. Вона повноправно увійде в сюжети нових поем, романів, картин і фресок, нові драми для театру нових часів і кінострічки (новели Маттео Банделло, пізні картини Сандро Боттічеллі, останні твори Шекспіра, " Маленькі трагедії " Пушкіна, опери російських композиторів 19 століття, кінострічки про війну в 20 ст., інтуїтивне кіно Тарковського тощо.)

ПриміткиРедагувати

  1. Мала філологічна енциклопедія / укладачі: Олександр Скопненко, Тетяна Цимбалюк. — Київ : Довіра, 2007. — 478 с. : іл. — ISBN 978-966-507-209-6. — с. 415