Відкрити головне меню

Території під болгарською окупацією в Сербії (1942—1944)

Райони розгортання болгарської армії в окупованій Сербії під час Другої світової війни.

Території під болгарською окупацією в Сербії — сербські землі, які утримувала Болгарія у 1942 і 1943 роках унаслідок таємної болгарсько-німецької угоди від грудня 1941 р.[1]

У результаті поетапних дій до осені 1943 року майже вся територія маріонеткової Сербії опинилася під болгарським контролем. Болгарський окупаційний корпус, формально підпорядкований головнокомандувачу німецьких військ у Сербії, вів бойові дії з січня 1942 по серпень 1944 року спільно з частинами уряду генерала Недича проти четників Драголюба Михайловича, а більше за все — проти югославських партизанів. Окрім того, болгарська армія проводила репресії проти сербського населення, що підтримувало рух опору.[2] Точна кількість жертв серед цивільних осіб невідома, але становить не менш ніж кілька тисяч. Наприкінці серпня 1944 року штаб окупаційного корпусу одержав наказ почати поетапний відхід до старого кордону. Під час виведення особовий склад корпусу налічував 33 635 військовиків. Його втрати за період окупації становили 8 450 поранених, полонених, зниклих безвісти і вбитих вояків та офіцерів.

ІсторіяРедагувати

 
Райони Югославії, окуповані і анексовані Болгарією (1941—1944)

У січні 1942 р., з метою убезпечити залізниці, автомагістралі та іншу інфраструктуру, німці почали використовувати болгарські окупаційні війська на великих ділянках підвладної їм території, залишаючи ці війська під загальним наглядом і командуванням Німеччини. Окупація відбувалася в три етапи.

Ще 31 грудня 1941 року 1-й болгарський окупаційний корпус у складі трьох дивізій перемістився на відведену йому сербську територію. Спочатку цей корпус відповідав за 40% території (без Банату), обмежуючись річкою Ібар на заході між Косовською Митровицею та Кралевом, річкою Західна Морава між Кралевом та Чачаком, а далі лінією, що пролягає приблизно на схід від Чачака через Крагуєваць до кордону з Болгарією. Тому до кола їхньої відповідальності входили великі відрізки залізничних ліній БелградНишСофія та Ниш—Скоп'є, а також головна автодорога Белград—Ниш—Скоп'є.[3]

У січні 1943 р. болгарська зона розширилася на захід, охоплюючи всі райони на захід від річки Ібар і на південь від лінії, що відходила майже на захід від Чачака до кордону з окупованою Чорногорією та НДХ.[4] Це вивільнило 7-му добровольчу гірську дивізію СС «Принц Ойген», яку було розташовано на тій території на зимівлю, даючи їй змогу розгорнутися в НДХ та долучитися до операції «Вайс» проти партизанів. У дивізії «Принц Ойген» служило багато фольксдойчів із Сербії та Банату.[5] Цей підрозділ несе відповідальність за воєнні злочини, скоєні проти жителів Боснії та Герцеговини.[6]

У липні 1943 р. болгарська окупаційна зона знову розширилася — цього разу на північ: було залучено четверту дивізію — 25-ту піхотну, яка прийшла на зміну 297-й піхотній дивізії вермахту на решті сербської території, яка не межувала з НДХ (за винятком Банату). З цього моменту німецькі війська здійснювали пряме управління лише безпосередньо підлеглою міській владі Белграда територією, а також північно-західною областю Сербії, що мала спільний кордон з НДХ, і Банатом.[4]

Позиції сторінРедагувати

7 січня 1942 року болгарські війська вступили в Шумадію. Штаб болгарської армії розташувався в Ниші. Вступ на територію тодішньої контрольованої нацистами Сербії здійснювався силами чотирьох дивізій із такою подальшою дислокацією:

  1. 22-га піхотна дивізія — штаб у Ниші (резерв)
  2. 24-та піхотна дивізія — штаб в Ужице
  3. 25-та піхотна дивізія — штаб у Пожареваці
  4. 27-ма піхотна дивізія — штаб у Прокупле

Межі окупованої території визначено директивою Гітлера. Дізнавшись про прийдешній вступ болгарських підрозділів, генерал Недич театрально погрожував самогубством, але німецький командувач Бадер запевнив його, що болгарське військове втручання буде здійснюватися тільки силами однієї дивізії і що Крагуєваць і Заєчар не будуть зайняті болгарськими військами, враховуючи, що залізничні гілки Крагуєваць—Кралево і Бор—Заєчар залишаться під німецьким контролем. Найделікатнішим моментом у всіх цій справі було включення в болгарську зону окупації першої сербської столиці з XIX століття — Крагуєваця, який є головним містом Шумадії. Незважаючи на зусилля німецького генерала Бенцлера, Гітлер не змінив рішення про входження болгарської армії на визначені їй території.

Військові дії болгарської армії у Західній СербіїРедагувати

Восени 1943 року з території сучасної Боснії і Герцеговини (тоді — НДХ) в Західну Сербію через Дрину шляхом заздалегідь спланованої лобової атаки вдерлися загони югославських партизанів. Партизани зайняли фронт, який тримала 24-та піхотна дивізія, починаючи від міста Прибой на річці Лім і до села Перуча біля міста Баїна-Башта, включаючи південні частини гір Тара і північні — Златибора. Головною метою нападу було місто Ужице. Партизани хотіли повернути територію, яка перебувала під їхнім контролем до кінця 1941 року, відому як Ужицька Республіка, що символізувало би зростання їхньої військової могутності. У бою за сербське село Кремна їм удалося посунути зі своїх позицій частини болгарської 24-ї піхотної дивізії, змусивши болгарську армію передислокуватися на нові позиції перед самим містом Ужице. Після підсилення болгарської дивізії на прохання генерала Симеона Симеонова танками і літаками вермахту вона відвоювала свої попередні позиції.

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Външната политика на България през Втората световна война в българската историческа литература 1938 – 1944 г. Иван Янев, Издател Литернет, 2006, стр. 128.
  2. Народният съд в България 1944 – 1945: Кому и защо е бил необходим, Петър Семерджиев, Македония прес, 1998, ISBN 9548823160, стр. 247.
  3. Tomasevich, 2001, с. 196–197
  4. а б Tomasevich, 2001, с. 198–199
  5. Lumans, 1993, с. 235
  6. Margolian, 2000, с. 313

ДжерелаРедагувати