Шевченко Тарас Григорович

український поет, письменник, художник, фольклорист, етнограф
(Перенаправлено з Тарас Григорович Шевченко)

Тара́с Григо́рович Шевче́нко (відомий також як Кобза́р; 25 лютого (9 березня) 1814(18140309), с. Моринці, Київська губернія, Російська імперія (нині Звенигородський район, Черкаська область, Україна) — 26 лютого (10 березня) 1861, Санкт-Петербург, Російська імперія) — український письменник, класик української літератури, мислитель, художник. Національний герой і символ України. Академік Імператорської академії мистецтв (1860).

Тарас Григорович Шевченко
Taras Shevchenko selfportrait oil 1840 (crop).png
Тарас Шевченко, автопортрет. 1840−1841 рр.
Ім'я при народженні

Тарас син Григорія Шевченка [1]

[2]:# 1[a]
Прізвисько Кобзар і Пророк
Псевдо Кобзарь Дармограй
Перебендя
Народився 25 лютого (9 березня) 1814[6]
Моринці, Звенигородський повіт, Київська губернія, Російська імперія[7][8][9]
Помер 26 лютого (10 березня) 1861[6] (47 років)
Санкт-Петербург, Російська імперія[7][10][11]
·асцит[12]
Поховання Чернеча гора
Підданство Російська імперія
Національність українець
Діяльність поет, прозаїк, драматург, художник, гравер, громадський діяч
Alma mater Петербурзька академія мистецтв (1844)
Мова творів українська
російська
Роки активності 18261861
Напрямок романтизм, реалізм
Magnum opus «Кобзар»
Конфесія православ'я
Батько Шевченко Григорій Іванович
Мати Шевченко Катерина Якимівна
Брати, сестри Шевченко Йосип Григорович, Шевченко Микита Григорович, Бойко Ярина Григорівна і Красицька Катерина Григорівна
Автограф Taras Shevchenko’s signature.gif

CMNS: Шевченко Тарас Григорович у Вікісховищі
Q:  Висловлювання у Вікіцитатах
S:  Роботи у  Вікіджерелах

Життєпис

Дитинство та юність

 
Тарас Шевченко. Хата батьків у с. Кирилівці. 1843.

Тарас Шевченко народився 25 лютого (9 березня) 1814(18140309) року[1][2]:# 1 в селі Моринці Пединівської волості Звенигородського повіту Київської губернії. Був третьою дитиною селян-кріпаків Григорія Івановича Шевченка та Катерини Якимівни після сестри Катерини (8 (20) листопада 1804 — близько 1848) та брата Микити (16 (28) травня 1811 — близько 1870)[15].

За родинними переказами, Тарасові діди й прадіди з батьківського боку походили від козака Андрія, який на початку XVIII століття прийшов із Запорізької Січі. Батьки його матері, Катерини Якимівни Бойко, були переселенцями з Прикарпаття.[16]

1816 року сім'я Шевченків переїхала до села Керелівка Звенигородського повіту, звідки походив Григорій Іванович [2]:# 2. Дитячі роки Тараса пройшли в цьому селі. 12 (24) травня 1816 року народилася Тарасова сестра Ярина[17], 26 січня (7 лютого) 1819 року — сестра Марія[18] а 8 (20) березня 1821 року народився Тарасів брат Йосип[19].

Восени 1822 року Тарас Шевченко почав учитися грамоти у дяка Совгиря.[20] [21] Тоді ж ознайомився з творами Григорія Сковороди.

29 січня (10 лютого) 1823 року його старша сестра Катерина вийшла заміж за Антона Красицького — селянина із Зеленої Діброви, а 20 серпня (1 вересня) 1823 року від тяжкої праці й злиднів померла мати Катерина. [2]:# 4

7 (19) жовтня 1823 року батько одружився вдруге з удовою Оксаною Терещенко[22], в якої вже було троє дітей[2]:# 5[23]. Вона жорстоко поводилася з нерідними дітьми, зокрема з малим Тарасом[24]. 22 червня (4 липня) 1824 року народилася Тарасова сестра Марія — від другого батькового шлюбу[25].

Хлопець чумакував із батьком. Бував у Звенигородці, Умані, Єлисаветграді (тепер Кропивницький)[26]. 21 березня (2 квітня) 1825 року батько помер,[2]:# 6 і невдовзі мачуха повернулася зі своїми трьома дітьми до Моринців.

 
Ілюстрація «Мені тринадцятий минало» Івана Їжакевича

Тарас пішов у найми до дяка Петра Богорського.[27] Як попихач носив воду, опалював школу, обслуговував дяка, читав псалтир над померлими і вчився. Не стерпівши знущань Богорського й відчуваючи великий потяг до живопису, Тарас утік від дяка й почав шукати в навколишніх селах учителя-маляра[28]. Кілька днів наймитував і «вчився» малярства в диякона Єфрема (Лисянка Звенигородського повіту, нині Черкаської області)[29][30]. Також мав учителів-малярів із села Стеблева, Канівського повіту[31] та із села Тарасівки Звенигородського повіту[32]. 1827 року він пас громадську отару в Кирилівці й там зустрічався з Оксаною Коваленко. Згодом подругу свого дитинства поет не раз згадає у своїх творах і присвятить їй поему «Мар'яна-черниця»[33]. Наймитуючи в кирилівського попа Григорія Кошиця, Тарас побував у Богуславі, у містечках Бурти й Шпола[34].

1828 року Шевченка взяли козачком (слугою) до панського двору у Вільшаній (Звенигородського повіту на Київщині), коли він звернувся за дозволом учитися в хлипнівського маляра[35]. Того ж року помер Василь Енгельгардт, і село Кирилівка стало власністю його сина — Павла Енгельгардта[36], який призначив Тараса власним дворовим слугою у вільшанському маєтку.

Майже два з половиною роки — з осені 1828-го до початку 1831-го — Шевченко пробув зі своїм паном у Вільні[37]. 6 (18) грудня 1829 року той застав Тараса вночі за малюванням козака Платова, героя війни 1812 року, нам'яв йому вуха й наказав відшмагати на стайні[38]. Наступного дня наказ було виконано кучером Сидоркою[39]. Подробиці Віленського життя маловідомі. Ймовірно, Тарас відвідував лекції з малювання професора Віленського університету Йонаса Рустемаса. Шевченко міг бути очевидцем Польського повстання 1830 року. З тих часів зберігся Тарасів малюнок «Жіноча голівка», який свідчить про майже професійне володіння олівцем[40].

Переїхавши 1831 року з Вільна до Петербурга, поміщик узяв із собою Шевченка[41], а щоб згодом мати зиск на художніх творах власного «покоєвого художника», віддав його в науку на чотири роки до живописця Ширяєва, у якого й замешкав Тарас до 1838 року[b][42]. 1833 року він намалював портрет Павла Енгельгардта[43]. Шевченко брав участь у розпису Великого театру як підмайстер-рисувальник[44].

 
Карл Брюллов. Портрет поета В. А. Жуковського. 1837—1838. Полотно, олія. Національний музей Т. Г. Шевченка, Київ.

Викуп з кріпацтва

Ночами, у вільний від роботи час, Шевченко ходив до Літнього саду, змальовував статуї. Улітку 1836 року під час одного з нічних рисувальних сеансів у Літньому саду він познайомився зі своїм земляком — художником Іваном Сошенком[c], а через нього — з Євгеном Гребінкою, Василем Григоровичем і Олексієм Венеціановим, які познайомили Тараса з упливовим при дворі поетом Василем Жуковським[46]. Сошенко вмовив Ширяєва відпустити Шевченка на місяць, щоб той відвідував зали живопису Товариства заохочення художників[47]. Комітет цього товариства, «розглянувши рисунки стороннього учня Шевченка», ухвалив «мати його на увазі на майбутнє».

Аполлон Мокрицький (1810—1870), художник, учень Брюллова і приятель Шевченка, що взяв на себе ініціативу залучити Брюллова для справи визволення Тараса від кріпацтва, зазначив у своєму «Щоденнику», що в середу, 31 березня 1837 р., він показав Брюллову вірш Шевченка. Брюллов був ним «дуже задоволений і, побачивши в ньому думки й почуття молодого чоловіка, вирішив витягти його з податного (кріпацького) стану»[48] З цього бачимо, що в березні 1837 р. Шевченко вже писав вірші, яких не стидався показувати знайомим і знавцям. Шевченко почав вправлятися у віршуванні під враженням своєї зустрічі з українськими творами у Гребінки (липень 1836 р.).[49]

Навесні 1838-го Карл Брюллов і Василь Жуковський вирішили викупити молодого поета з кріпацтва. Енгельгардт погодився відпустити кріпака за великі гроші — 2500 рублів[50]. На той час ця сума була еквівалентною 45 кілограмам чистого срібла[51]. Щоб здобути такі гроші, Карл Брюллов намалював портрет Василя Жуковського — вихователя спадкоємця престолу, і портрет розіграли в лотереї, у якій взяла участь імператорська родина[52]. Лотерея відбулася 22 квітня (4 травня) 1838, а 25 квітня (7 травня) Шевченкові видали відпускну [2]:# 18 [53].

Вільноприхожий учень Петербурзької академії мистецтв (1838—1842)

 
Заява Тараса Шевченка до правління Академії мистецтв про видачу квитка на право мешкання в Петербурзі. 3 червня 1839

Після викупу Шевченко оселився на 4-й лінії Васильєвського острова в будинку № 100[d] і незабаром став студентом Петербурзької академії мистецтв[54] й одним з улюблених учнів Брюллова[55]. Як вже неабиякий портретист, Тарас опанував також мистецтво гравюри й виявив видатні здібності як графік та ілюстратор. Водночас він наполегливо поглиблював власні знання, читав твори класиків світової літератури, захоплювався історією та філософією.

Під враженням вістки про смерть автора «Енеїди» (29 жовтня 1838 р.) Шевченко написав вірш «На вічну пам'ять Котляревському».[56] Разом із чотирма іншими його поезіями цей вірш побачив світ у альманасі Гребінки «Ластівка» (1841)[57]. 2 (14) листопада 1838 року Шевченко в Гатчині написав «Думку» (Тяжко, важко в світі жити…), яку вперше надрукували 1843 року в харківському альманасі Бецького «Молодик»[58].

24 листопада (4 грудня) 1838 року переїхав на квартиру до Сошенка в будинок № 307 3-го кварталу Васильєвської частини (тепер — будинок № 47 на 4-й лінії)[59]. Наприкінці 1839 року Тарас Шевченко захворів на тиф. Одужував у майстерні Федора Пономарьова — свого найближчого приятеля в Академії мистецтв[e].

1840 року Тарас Шевченко видав першу поетичну книгу — «Кобзар»,[61] до якої увійшло 8 поезій: «Думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». Книга справила велике враження на українську громаду. Частина російських критиків визнала непересічний талант поета. Інші — відгукнулись негативно, закидаючи автору безперспективність «мужицької мови»[62].

Окремими виданнями вийшли також поеми «Гайдамаки» (1841),[63] «Гамалія» (1844),[64] і «Тризна» (1844, російською мовою).[65]

Улітку 1842-го, використавши сюжет поеми «Катерина», Шевченко намалював однойменну картину, яка стала одним із найвідоміших творів українського малярства.[66]

Перша подорож Україною (1843)

 
Петербурзька академія мистецтв, де у 1838-45 роках навчався Шевченко
 
К. П. Брюллов, наставник Шевченка в Академії мистецтв

13 (25) травня 1843 року Шевченко з Петербурга виїхав до України.[f] Завітав до поета Віктора Забіли на його хуторі Кукуріківщина під Борзною. Зупинився у Качанівці на Чернігівщині, у маєтку поміщика Григорія Тарновського)[67]. У червні побував у Києві, де познайомився з Михайлом Максимовичем, Пантелеймоном Кулішем й багатьма художниками, зокрема, з Олексієм Сенчило-Стефановським.[68] Познайомився поет й з багатьма студентами Київського університету. Прогресивна, революційна молодь тепло вітала його, як свого улюбленого поета. Саме в цьому середовищі утворилося тоді Кирило-Мефодіївське товариство. Шевченко оглянув історичні пам'ятки Києва, не раз милувався його краєвидами. З ним постійно був альбом, початий ще в Петербурзі, у якому він малював краєвиди та пам'ятки Києва. Разом з Кулішем, Шевченко відвідав Вишгород і Межигір'я, де оглянули монастир, історія якого тісно пов'язана із Запорізькою Січчю, у своєму альбомі поет зробив малюнок олівцем «Києво-Межигірський монастир». На Полтавщині відвідав Євгена Гребінку в його Убіжищі[69]. 29 червня (11 липня) 1843-го — у день св. Петра і Павла — відвідав разом із ним пишну гостину в хрещеної матері Гребінки, вдови-генеральші Тетяни Вільхівської в її «українському Версалі» в Мойсівці, де познайомився з поетом Олександром Афанасьєвим-Чужбинським та офіцером Яковом де Бальменом (пізніше присвятив йому поему «Кавказ»). У липні 1843 року в Ковалівці Шевченко відвідує Олексія Капніста — учасника руху декабристів, сина автора «Оди на рабство» і комедії «Ябеда» Василя Капніста. Обидва поїхали до Яготина, до Миколи Рєпніна-Волконського, щоб оглянути галерею картин і на замовлення Григорія Тарновського зробити копію з портрета Миколи Рєпніна. Там Шевченко познайомився з Варварою Рєпніною[70]. Того літа він відвідував своїх нових знайомих: Закревських у Березовій Рудці, Якова де Бальмена в Линовиці, Петра Селецького в Малютинцях, Олександра Афанасьєва-Чужбинського в Ісківцях, Ревуцьких[71] в Іржавці, Ґалаґанів у Сокиринцях та Дігтярях. 20 вересня (2 жовтня) 1843 року гостював у рідному селі Кирилівці, Звенигородського повіту, на Київщині в сестри та братів[72].

Протягом жовтня — грудня 1843 року жив у Яготині в Рєпніних, де на замовлення Олексія Капніста виконав дві копії з портрета Миколи Рєпніна (роботи швейцарського художника Й. Горнунга).[g].

У Березані, у маєтку Платона Лукашевича, 9 жовтня 1843 року Шевченко написав вірша «Розрита могила». Це найраніший твір, який увійде до рукописної книги поезій «Три літа» (1843—1850). Безпосереднім поштовхом до написання вірша були археологічні розкопки курганів-могил, здійснювані в Україні археографічною комісією (чимало могил було поблизу Березані). Шевченко, як інші українські поети-романтики, вважав ці могили-кургани пам'ятками козацької доби. Отже, передовсім символом її героїчного минулого. В цей час найбільший спротив Шевченка до Богдана Хмельницького викликала поема Євгена Гребінки «Богдан», опублікована російською мовою 1843 року[74] (окремі уривки з цієї поеми друкувались ще 1839 року). В цій поемі Гребінка прославляє Богдана за те, що він у ніг царя московского склав свої гетманские клейноди і щастіє пряме вказав Україні из родів у роди. Оця похвальна тирада повинна була викликати в душі Шевченка таке обурення проти Богдана, яке не проходило до кінця Шевченкового життя. Після того Шевченко про Гребінку, доброго слова не промовив ніколи… і, можливо, припинив з ним приятелювання.[75]

У лютому 1844 року виїхав з України до Петербурга через Москву, де пробув один тиждень і зустрівся з Михайлом Щепкіним та Осипом Бодянським[76]. Після дев'ятимісячного перебування в Україні, Шевченко прожив в Петербурзі більше року. Основною метою повернення Шевченка до столиці було завершення навчання в Академії мистецтв, він так напружено працював, що навіть улітку 1844 року не відвідував Україну. Не одержуючи стипендії, Шевченко змушений був виконувати різні замовлення, ілюструвати видання, які за змістом і напрямом йому не імпонували. До таких замовлень належало ілюстрування книги М. Полевого «Русские полководцы...». Гравюри на металі за малюнками Шевченка та інших митців виконував англійський художник Д. Е. Робінсон, друкувалися вони також у Лондоні.

Під час першої подорожі до України Шевченко задумав видати серію офортів «Живописна Україна», а на виручені кошти викупити своїх рідних з кріпацтва. 30 жовтня (11 листопада) 1844 року комітет Товариства заохочення художників ухвалив надати Шевченкові грошову допомогу (300 рублів) для цього видання.[77]:# 123 Перші 6 офортів («У Києві», «Видубецький монастир у Києві», «Судна рада», «Старости», «Казка» («Солдат і Смерть»), «Дари в Чигирині 1649 року») вийшли у листопаді.[78]. Художник мав намір видати другий випуск збірки офортів. Проте загалом видання лишилося незавершеним. Незважаючи на неймовірні зусилля Шевченка, на діяльну допомогу В. Рєпніної й деяких знайомих художника, реалізація першого випуску «Живописной Украины» посувалася надто повільно. Шевченко не мав коштів на видання другого випуску офортів, його мрія про викуп з кріпацтва братів та сестер так і не здійснилася.

1844 року опубліковано передрук першого видання «Кобзаря» з додатком поеми «Гайдамаки» під назвою «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки»[79]. Того ж року Шевченко написав історіософсько-політичну комедію «Сон»[80] — поему-гротеск, яка розкриває перед читачами наслідки уярмлення України Москвою.

22 березня (3 квітня) 1845 року Тарас Шевченко подав заяву до Ради Академії мистецтв із проханням дати йому звання художника. Рада ухвалила рішення про надання йому звання некласного художника, яке треба було затвердити на загальних зборах Академії. Загальні збори Академії 18 листопада 1845 року затвердили Тараса Шевченка в академічному званні некласний художник у малярстві історичному і портретному[77]

23 березня (4 квітня) рада Академії мистецтв видала Шевченкові за його заявою квиток на право проїзду в Україну і назад для художніх занять, а також безперешкодного там перебування.[77].

Другий приїзд в Україну (1845—1847)

 
Автопортрет Шевченка (1845)
 
О. Лук'янович (1845)

31 березня 1845 року Шевченко виїхав із Петербурга через Москву до України. У Москві зустрівся з Михайлом Щепкіним і оглянув Кремль. Далі він проїхав Подольськ, Тулу, Орел, Кроми, Есмань, Глухів, Кукуріківщину, Кролевець, Кременчук й відвідав своїх рідних у Кирилівці.

Весну, літо й осінь 1845 року Шевченко провів у Мар'їнському на Полтавщині на запрошення маршалка шляхти Миргородського повіту О. Лук'яновича, де жив в окремому від панів приміщенні, малював портрети й краєвиди. Тут поет здружився з селянами, охоче з ними зустрічався. До нашого часу зберігся лише портрет О. Лук'яновича.

У Києві, протягом другої подорожі Україною, Шевченко бував декілька разів, вперше він прибув туди в червні 1845 року, де розширив знайомство зі студентською молоддю й зустрівся з М. Максимовичем, якому також подарував поему «Тризна». Через Максимовича поет одержав від Київської археографічної комісії поки що неофіційне доручення змальовувати історичні пам'ятки, й виконував деякі його доручення. Матеріали, зібрані Шевченком влітку 1845 року, дали підставу щодо зарахування його в листопаді-грудні 1845 року офіційним співробітником комісії, після чого він одержував гроші на відрядження тощо. Будучи науковим співробітником Шевченко багато подорожував Україною, збирав фольклорні й етнографічні матеріали, змальовував історичні й архітектурні пам'ятки і вів «Археологічні нотатки». Перебуваючи у Києві Шевченко продовжував літературну діяльність, саме тут він розпочав поему про Яна Гуса «Єретик», читав історичні джерела щодо цієї особистості й розпитував знайомих. Особа цього чеського реформатора й проповідника зацікавила Шевченка своєю революційною діяльністю. Трохи пізніше, 22 листопада, перебуваючи вже в Переяславі, Шевченко зацікавився й іншим чеським просвітителем Павелом Шафариком, через що написав посвяту до поеми — «Шафарикові».

Відвідав Шевченко і Яготин, щоб висловити співчуття щодо смерті батька В. Рєпніної. Звідси він вирушив у Прилуки, в Густинський монастир, де був похований М. Рєпнін. По дорозі в Ромни поет відвідав маєток Г. Ґалаґана в Сокиринцях, подарував йому окреме видання поеми «Тризна». Був Шевченко й у маєтку іншого ҐалаґанаПетра Григоровича. 20—22 липня, у Ромнах, поет відвідав знаменитий Іллінський ярмарок. Тут він познайомився з К. Солеником, одним із фундаторів нового реалістичного українського театру. Під час ярмарку Шевченко три дні жив у наметі власника маєтку в Городищі на Черкащині П. Свічки, сина полковника, який славився в Україні своїми дивацтвами. Познайомився він також з поміщиком І. Якубовичем, роменським повітовим маршалком — батьком декабриста О. Якубовича. Влітку й восени 1845 року Шевченко відвідав й маєток А. Родзянка у Веселому Подолі. Побував тоді Тарас Григорович й у маєтку брата Аркадія — Платона Родзянка у Вишняках. Під час літньої подорожі Шевченко продовжував малювати, наприклад, по дорозі до Полтави він спинився в Решетилівці, в маєтку О. Попова, де виконав два малюнки «В Решетилівці» — тушшю, сепією та аквареллю. У Полтаві Шевченко зустрівся з другом юнацьких років Ф. Ткаченком, з яким разом працював у В. Ширяєва, жив на одній квартирі, вчився у К. Брюллова. Відвідав поет оселю автора «Енеїди», І. Котляревського, де виконав акварельний малюнок його будинку. З Полтави у серпні Шевченко виїхав до Переяслава, де жив його друг, лікар А. Козачковський.

Проживши дві неділі у Козачковського, Шевченко вирушив у В'юнище, в маєток С. Самойлова, а потім у Потік, в маєток свого друга В. Тарновського-старшого. У Потоці Шевченко познайомився з сестрою Тарновського, Надією Василівною. 8 серпня вони разом хрестили дитину в місцевого диякона М. Говядовського. Є відомості, що в цей час були написані й вірші, які не зберіглися. Коли Шевченка заарештували, Н. Тарновська заховала рукописи в скриньку й закопала в землю. Після звільнення поета вона відкопала скриньку, папери були цілі й довго зберігалися в неї. У Потоках поет прожив близько двох тижнів. Приблизно цього часу Шевченко побував у Чигирині й Суботові

У вересні 1845 року поет разом з В. Шевченком знову гостював у своїх родичів у Кирилівці, відвідав сестру Катерину в Зеленій Діброві, побував у Княжому. З рідних місць Шевченко знову повернувся на Лівобережжя, де, зокрема, побував у Лубнах. У його записах згадано місцеві пам'ятки — монастир і земляні укріплення, що звуться «Замком». Далі у своїх нотатках він вказав Солоницю, де свого часу взято в полон гетьмана С. Наливайка. Описано також містечко Лукім'я. Продовжуючи «археологічну експедицію» відвідав поет й Миргород, де спинився у П. Шершавицького, чиновника канцелярії повітового маршалка, у якого відновив літературну діяльність. В альбомі «Три літа» 4 жовтня записані дві нові ліричні поезії: «Не завидуй багатому», «Не женися на багатій».

 
Михайлівська церква в Переяславі (1845)

Наприкінці жовтня Шевченко виїхав з Миргорода до В. Закревського Березову Рудку. Але по дорозі зустрівся в Лубнах з О. Афанасьєвим-Чужбинським і поїхав до нього в Ісківці, де провів два дні. З Ісківців Шевченко вирушив до Закревських, а в останніх числах жовтня, вже хворий (по дорозі потрапив під зливу і застудився), знову прибув у Переяслав до А. Козачковського, де прожив тривалий час. У цей час поет напружено працював, написав такі твори: «Єретик», «Сліпий», «Великий льох», «Наймичка», «Кавказ», «І мертвим, і живим…», «Холодний Яр», «Давидові псалми». Але через яскраво антиімперський характер більшість нових поетичних творів не могли бути надруковані, але вони розповсюджувались у списках. Рукопис «Кавказу» поет передав 1846 року через свого знайомого, М. Савича, який їхав у Париж, шанованому ним Адаму Міцкевичу. Разом з іншими нелегальними творами «Кавказ» був надрукований в книжечці «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки», що вийшла у Лейпцигу 1859 року.

Наприкінці листопада Шевченко приїхав до Києва, показав Археографічній комісії свої записи, малюнки історичних пам'яток і був зарахований до складу її співробітників. 28 листопада він одержав подорожну й гроші для роз'їздів з метою опису пам'яток старовини. Окрім зустрічі із засновником комісії, професором історії М. Іванишевим, Шевченко познайомився з професором О. Селіним.

 
П. Куліш (1843-45)

На початку грудня Шевченко знову приїхав до С. Самойлова, де прожив близько місяця. В Україні у Шевченка не було постійного місця проживання — він увесь час роз'їжджав і мав змогу глибоко вивчити взаємини поміщиків і кріпаків. Поет, недавній кріпак, у якого брати й сестри лишалися кріпаками, боляче відчував пригноблене становище народу. У В'юнищі він написав низку ліричних поезій: «Маленькій Мар'яні», «Минають дні, минають ночі», «Три літа». У будинку Козачковського, 25 грудня 1845 року поет політичний, революційний заповіт — «Як умру, то поховайте», який був відображенням селянських протипоміщицьких повстань. Цими поезіями завершується альбом «Три літа». Видужавши, 12 січня 1846 року Шевченко прибув у Мойсівку на традиційні іменини до Т. Волховської. Тут він зустрів багатьох своїх знайомих: В. Забілу, М. Маркевича, Закревських й інших. Зі спогадів О. Корсуна і листа М. Маркевича до дружини від 18 січня 1846 року відомо про лотерею, яку тут влаштували на користь дрібної поміщиці О. Шостки. Розігрували олійний портрет О. Шостки, виконаний Шевченком, доля якого невідома. Портрет виграла М. Корсун, поміщиця Великої Кручі Пирятинського повіту.

На початку 1846 року Шевченко разом з О. Афанасьєвим-Чужбинським подорожували Чернігівщиною. Вони прибули до Ніжина, де поет зустрічався зі студентами Гімназії вищих наук. Потім, з Ніжина, вони вирушили до Чернігова, де спинилися в готелі «Царьград». Удвох із О. Афанасьєвим-Чужбинським Шевченко побував у Чернігівському дворянському зібранні, де зустрів кількох шанувальників його поезії. На запрошення А. Лизогуба, який дуже високо цінував його творчість, поет у березні 1846 року прибув у Седнів біля Чернігова. Бував він і в маєтку старшого брата Андрія Лизогуба — Іллі. Потім, побувши ще трохи в Седневі, Шевченко виїхав до Києва. По дорозі він спинявся в Лемешах й у Козельці. На довший час він спинився в Марківцях, де виконав, як свідчив художник О. Сластіон, вісім портретів поміщиків Катериничів.

Навесні 1846 року поет прибув до Києва й оселився в будинку у провулці «Козине болото». Шевченко далі виконував свої обов'язки як співробітник Археографічної комісії, він, зокрема, зайнявся змалюванням історичних пам'яток Києва. Цього часу він написав балади «Лілея» та «Русалка». У квітні Шевченко пристав до Кирило-Мефодіївського братства — таємного товариства, заснованого з ініціативи М. Костомарова. У полеміці з Костомаровим та іншими членами товариства — Лібералізм|лібералами Шевченко обстоював революційний шлях боротьби проти кріпосництва й самодержавства. Цих думок не міг поділяти Костомаров, який в ті часи стояв на ліберально-реформістських позиціях.

 
Почаївська лавра з півдня (1846)
 
Комора в Потоках (1845)

21 вересня 1846 року Шевченко одержав від Археографічної комісії нове доручення. Розпорядження про це підписав генерал-губернатор: «Доручаю Вам відправитися в різні місця Київської, Подільської та Волинської губерній та постаратися зібрати такі відомості: 1. Про народні перекази, місцеві повісті та оповіді та пісні; 2. Кургани та урочища; 3. Оглянути монументальні пам'ятки та стародавні будівлі та скласти їм опис та зняти з них у наступному році малюнки; 4. Дістати якісь старовини, письмові грамоти та папери; 5. Вирушити в Почаївську лавру і зняти загальний зовнішній вигляд Лаври, внутрішність храму та вид на околицю з тераси». У двадцятих числах вересня Шевченко виїхав з Києва. Розшуки й дослідження почалися з Кам'янця-Подільського, потім поет вирушив до Почаєва. Тут він згідно із завданням намалював чотири акварелі: «Почаївська лавра з півдня», «Почаївська лавра з заходу», «Собор Почаївської лаври» (внутрішній вигляд) і «Вид на околиці з тераси Почаївської лаври». З Почаєва він поїхав до Кременця й Острога. У Кременці оглянув ансамбль місцевого ліцею. Далі шлях його пролягав на Корець. Скрізь за завданням Археографічної комісії він змальовував історичні пам'ятки. Об'їхавши більшу частину України зі сходу на захід, поет дійшов висновку про єдність українського народу, землі якого не раз були роз'єднані кордонами загарбників: «Від берегів тихого Дону до крем'янистих берегів швидкоплинного Дністра — один ґрунт землі, одна мова, один побут, одна фізіономія народу; навіть і пісні одні й ті самі. Як однієї матері діти». Під час подорожей Шевченко в альбомах записав чимало народних пісень: «Ой сидить козак та на дорозі», «Ой поздоров, боже, царя Микольця», «Чи не це ж тая кумася», «І в баби душа не з лопуцька», «Полюбила москаля»....

Через Новоград-Волинський і Житомир, наприкінці жовтня 1846 року, Шевченко повернувся з відрядження до Києва. 25 листопада 1846 року знайомий поета, художник К. Павлов, про якого тепло згадано у повісті «Близнюки», подав прохання до куратора Київської шкільної округи звільнити його з посади вчителя малювання в Київському університеті у зв'язку з виходом на пенсію. Поки розв'язувалося питання, хто стане на його місце, Павлов ще виконував свої обов'язки. Порадившись із друзями, Шевченко 27 листопада подав прохання на ім'я куратора О. Траскіна про призначення на цю посаду, він мав на це всі підстави: у нього була відповідна освіта, він мав чимало опублікованих робіт, що дістали позитивну оцінку в пресі. Також Шевченко був добре обізнаний зі станом університетської літографії. На той час літографією в університеті займалися двоє іноземців, оплата яких коштувала дуже дорого, через що ця галузь давала збитки. Бажаючи допомогти університетові у цій галузі Шевченко був готовий безплатно виконувати обов'язки літографа. 6 грудня ректор відповів згодою, хоча на цю посаду було кілька інших претендентів. 7 грудня міністр народної освіти С. Уваров дозволив звільнити К. Павлова з посади вчителя малювання. Оскільки Шевченко був уже співробітником Археографічної комісії, що також підпорядковувалася генерал-губернаторові Д. Бібікову, 10 грудня він подав аналогічне першому прохання дозволити працювати вчителем малювання й сприяти цьому. 21 грудня Бібіков надіслав прохання Шевченка Уварову. Допомагала поетові в його клопотанні й В. Рєпніна через свою матір.

 
І. Лизогуб (1846)

Наприкінці грудня 1846 року Шевченко знову почав подорожувати, разом з Костомаровим він відвідав Бровари. У січні 1847 року він приїхав у Борзну, де зустрівся з В. Забілою й намалював на хуторі Кукуріківщина його портрет. У січні Шевченко побував і у маєтку Білозерських (Василя та Миколи) — в Мотронівці й у Миколаївці. У Мотронівці намальовано портрет сина одного з Білозерських (до нас не дійшов). Кілька днів поет прожив на хуторі Сороки, де намалював два портрети Ю. Сребдольської. У Борзні поет спинявся у сестри В. Забіли — Надії Миколаївни, бував й у Д. Щербини. 22 січня 1847 року він був в Оленівці за старшого боярина на вінчанні П. Куліша й О. Білозерської (сестри Василя, згодом письменниці — Ганни Барвінок), а потім на весіллі в Мотронівці. З Борзни Шевченко знову виїхав у Седнів, в маєток А. Лизогуба.

У Седневі Шевченко 7 березня 1847 року завершив поему «Осика» (у пізнішій редакції поет дав їй нову назву — «Відьма»). Одночасно Шевченко намалював ілюстрацію до твору. Поему «Осика» він переписав у той самий зошит, що й балади «Лілея» та «Русалка». Сюди ж 8 березня переписав також передмову до нового видання «Кобзаря». У цей час поет задумав видати зібрання своїх творів і хотів назвати його другим «Кобзарем» («Чигиринський Кобзар», що був лише передруком першого видання, ним не брався до уваги). Сюди мали увійти деякі твори зі збірки «Три літа», наприклад, ті поезії, що могли пройти цензуру, та нові твори, написані у 1846—1847 роках. Епіграфом до передмови Шевченко взяв рядки з комедії О. Грибоєдова «Лихо з розуму», яку він не раз бачив на сцені. Цим епіграфом поет підкреслював провідні ідеї передмови — ідеї патріотизму й народності. Звертаючись до українських читачів із закликом активніше працювати на користь рідної культури. Деякий час поет жив у Бігачах Городнянського повіту на Чернігівщині, в маєтку князя М. Кейкуатова, який запросив його намалювати портрети членів своєї родини.

4 квітня 1847 року Шевченко прибув до Чернігова й того ж дня виїхав до Києва. За багатьма спогадами, Шевченко, відвідуючи в Києві літературні вечірки, читав свої твори зі збірки «Три літа». Недруковані твори Шевченка переписували й вивчали напам'ять, його поезії читали з великим захопленням студенти різних національностей. Дехто з них спеціально вивчав українську мову, щоб добре розуміти його вірші. Багато недрукованих творів Шевченка поширювалися в рукописах не лише в містах, але й в селах. 5 липня 1846 року В. Шевченко у листі до поета знову застерігав його, радив бути обачним. З перебуванням Шевченка у Кирилівці й поширенням його творів місцева влада пов'язувала заворушення селян 1848 року під час проведення інвентарної реформи. Проте Шевченко на застереження не зважав і далі поширював свої революційні твори. У багатьох спогадах сучасників зафіксовані епізоди про наочну «агітацію» Шевченка серед селян за допомогою зерен пшениці або жита: одне зерно — цар, купка інших — міністри й генерали, ще більше — поміщики, потім пригоршнею зерна він засипав ці маленькі купки, показуючи цим силу народу.

 
Богданова церква у Суботові (1845)

21 лютого 1847 року С. Уваров повідомив куратора округи про затвердження Шевченка на посаді вчителя малювання. Однак працювати вчителем йому не довелося. У березні того року почалися арешти кирило-мефодіївців. Для таємного нагляду чернігівський губернатор відрядив за ним чиновника А. Семенюту. Поки поет, нічого не підозрюючи мандрував Україною, царська влада готувала його арешт. Ще 28 лютого 1847 року провокатор О. Петров з'явився до помічника куратора Київської навчального округа М. Юзефовича й зробив донос про існування в університеті таємного політичного товариства. 3 березня у присутності Юзефовича він подав спочатку усний, а потім і письмовий донос куратору округи О. Траскіну. 7 березня Траскін доповів про це київському військовому губернаторові Д. Бібікову, згадавши про революційні вірші Шевченка. Бібіков повідомив про розкриття таємного товариства III відділ, де справі надали важливого значення. Начальник III відділу, шеф жандармів О. Орлов доповів про це Миколі І. Почалися обшуки й арешти членів товариства. Першим заарештували в Петербурзі М. Гулака. У Києві затримали й почалися перші допити заарештованих: М. Костомарова, І. Посяди, О. Марковича, Г. Андрузького, О. Тулуба, у Полтаві — В. Білозерського й О. Навроцького. 22 березня III відділ наказав доставити всіх заарештованих до Петербурга. Після доносу Петрова Археографічна комісія 3 березня звільнила Шевченка з числа співробітників нібито за те, що він без згоди комісії виїхав з Києва. Не знаючи про всі ці події, поет поспішав до Києва на весілля Костомарова. 5 (17) квітня 1847 при в'їзді в Київ на правому березі Дніпра він був заарештований.

Арешт (1847)

Під час арешту на дніпровській переправі, у Шевченка відібрали папери, зокрема книгу «Три літа» й під конвоєм відправили до Петербурга. На допитах у казематі Третього відділу імператорської канцелярії (тепер вул. Пестеля, 9) поет не виказав нікого з членів товариства. Перебуваючи близько двох місяців за ґратами, Шевченко написав вірші, які згодом об'єднав у цикл «В казематі».

Шевченка звинуватили в написанні віршів, з якими могли посіятись і згодом укоренитися думки про вигадане блаженство часів Гетьманщини, про щастя повернути ці часи й про можливість Україні існувати як окремій державі/[81] Участі поета в Кирило-Мефодіївському товаристві слідство не довело. Шевченка як наділеного міцною будовою тіла призначили рядовим в Оренбурзький окремий корпус на невизначений термін із забороною писати й малювати.[82] У його житті настала смуга тривалої і тяжкої неволі в пустельній околиці царської Росії. 30 травня 1847 року поета передали в інспекторський департамент військового міністерства, де його взяли під арешт як «секретного арештанта», встановивши спеціальний пост вартового.

Вранці наступного дня «рядового» Шевченка під наглядом фельд'єгера відправили в Оренбург, в розпорядження командира Окремого оренбурзького корпусу В. Обручова. У супровідному секретному листі було повторено вирок і зроблено наголос на необхідності найсуворішого нагляду за Шевченком.

Вирок над поетом був одночасно вироком над усією прогресивною українською культурою: крім розпорядження вилучити з бібліотек і заборонити продаж виданих раніше творів Шевченка, М. Костомарова, П. Куліша й надалі їх не видавати, III відділ вимагав посилити нагляд насамперед за тими діячами, «які переважно займаються „малоросійськими“ старожитностями, історією і літературою».

До таких заходів царат спонукали не стільки ідеї і діла кирило-мефодіївців, скільки твори Шевченка. В усіх документах III відділу особливий наголос зроблено на поемі «Сон» та на віршах, в яких виразно звучать мотиви соціальної і національно-визвольної боротьби, — через що, Шевченка хоч і визнали непричетним до Кирило-Мефодіївського товариства, — покарали найсуворіше. Мужні та сміливі виступи поета проти самодержавно-кріпосницької системи кваліфікувалися як злочин, вчинений внаслідок «власної зіпсованості».

2 червня 1847 року міністр народної освіти С. Уваров у листі до куратора Київського учбового округу О. Траскіна вимагав, «щоб вчителя малювання Шевченка виключити зі списку чиновників Київського учбового округу», на що прийшла відповідь: «Про Шевченка донести, що він зарахований остаточно не був».

Заслання до Орська

 
Шевченко-солдат (автопортрет, 1847)

Як небезпечного політичного злочинця Шевченка з великою швидкістю, без перепочинку, везли до Оренбургу. Шлях у понад 2500 км був подоланий за вісім з половиною діб. Не доїжджаючи 30 км до Симбірська, в селі Тагай Шевченко провів ніч з 6 на 7 червня у пересильній тюрмі серед арештантів. Вночі, 8 червня поет прибув в Оренбург, після чого його доставили в комендатуру. Вранці його прийняв комендант М. Ліфлянд і відправив у казарми третього Оренбурзького батальйону, розквартированого поряд.

В Оренбурзі виявилося немало людей, які знали Шевченка й високо цінували його твори, одним з таких був чиновник прикордонної комісії Ф. Лазаревський, який, коли дізнався про приїзд поета, то відразу провідав його. Також ширилася звістка, що в солдати віддано важливого політичного «злочинця», у демократичних колах її сприймали з цікавістю й співчуттям — усе це створювало атмосферу, яка дещо полегшувала тягар невільницьких років поета.

Першого ж дня знайомства з поетом, Ф. Лазаревський звернувся до чиновника особливих доручень при командирі Оренбурзького корпусу підполковника Ю. Матвєєва з проханням допомогти Шевченкові, який прихильно поставився до цієї пропозиції, який щиро співчував засланцеві й у міру можливостей допомагав поету, незабаром він запросив його до себе, мав з ним розмову. Після цього Шевченкові було дозволено залишати казарму. Через два дні, 11 червня, поет був на квартирі у Ф. Лазаревського і познайомився там ще з одним палким шанувальником своєї поезії — С. Левицьким.

10 червня 1847 року з'явився наказ командуючого корпусом про зарахування Шевченка рядовим 5-го батальйону першої бригади 23-ї піхотної дивізії, який знаходився в Орську. Після звістки, що командир 5-го батальйону капітан Д. Мєшков перебуває тепер в Оренбурзі, друзі поета відразу ж звернулися до нього з проханням по можливості полегшити його долю. Це прохання не дало позитивних наслідків, а навпаки, підсилило в брутальному «солдафоні» Д. Мєшкові жагу в подальшому муштрувати поета з особливою люттю у прагнені вислужитися перед начальством.

22 червня 1847 року Шевченка доставили в Орську фортецю, а наступного дня наказом командира 5-го лінійного батальйону зарахували в третю роту під № 191. Зріст його визначили 2 аршини і 5 вершків (близько 165 см). Шевченко прибув до Орської фортеці, коли довголітній комендант її генерал-майор Д. Ісаєв уже чекав відставки. Як людина гуманна та інтелігентна, він поставився до опального поета з щирим співчуттям. З його дозволу Шевченко спочатку якийсь час жив не в казармі, а на квартирі, відвідував будинок коменданта, користувався його бібліотекою. Але це тривало недовго, через кілька місяців Д. Ісаєва звільнили зі служби і незабаром після того він помер.

Новий комендант відразу розпорядився перевести Шевченка в казарми, вимагати від нього дотримування статуту та суворого солдатського режиму, для поета настали «безпросвітні» дні солдатської муштри. Третьою ротою, куди потрапив Шевченко, спочатку командував капітан Глоба, а потім його замінив штабс-капітан О. Степанов. На них насамперед і покладалися обов'язки наглядати за виконанням «монаршої волі» щодо Шевченка. Запопадливі «служаки», інтелект яких обмежувався лише знанням військового статуту, не тільки ретельно муштрували поета, але й повсякчас наглядали за ним та прагнули показати над ним свою зверхність, владу. Вони вважали, що відданий у солдати з правом вислуги Шевченко неодмінно повинен досконало опанувати крокуванням, рушничними прийомами, мати виправку бравого солдата і вміти віддавати честь начальству. Вище всього ставилося беззастережне виконання «букви» статуту, раболіпне поклоніння начальству, таку атмосферу в батальйоні створив передусім Д. Мєшков.

 
Пожежа в степу (1848)

У липні-серпні в Орську Шевченка відвідав М. Лазаревський, який тоді служив куратором «прилінійних киргизів» у Троїцьку, він дізнався про поета від брата Федора. За словами Лазаревського: «У 1847 році помер Ісаєв, і тоді-то настало для Шевченка лихоліття. Батальйонний командир майор Мєшков (з солдатів) показав над ним всю силу своєї влади. Він перевів його в казарми, де Шевченко спав і проводив цілі дні на брудному своєму ліжку, що було в казармі серед інших. [...] П'яні й брутальні солдати, нестерпне повітря, бруд, постійний крик, — все це дуже пригнічувало Шевченка; але він не наважувався просити Мєшкова полегшити йому життя. Втім, цього солдата-майора багато хто просив дозволити Шевченкові жити на окремій квартирі; але він не любив Шевченка за його непохитність характеру, за те, що він не вмів і не хотів нікому кланятися, і водив його щодня разом з іншими на науку, де Шевченко вчився маршируванню та рушничним прийомам». Кілька разів, згадував далі М. Лазаревський, що поет з «милості» Д. Мєшкова сидів на гауптвахті.

Дедалі життя ставало нестерпнішим. «Треба хилитися, куди нагинає доля», — писав у ту пору поет в листі до А. Лизогуба. Через два дні він написав своэму другу-художнику О. Чернишову листа і передав кілька листів до впливових осіб у Петербурзі, щоб ті клопоталися про дозвіл йому малювати, він звертався з проханням до К. Брюллова, В. Даля, В. Жуковського, Л. Дубельта, — що не дало результатів. Але усупереч забороні, Шевченко все ж потай малював і писав вірші в Орській фортеці. 1847 року він написав поеми «Княжна», «Варнак», «Іржавець», «Чернець», «Москалева криниця», завершив цикл поезій «В казематі», заново переписав поему «Осика» (згодом — «Відьма»), балади «Русалка» й «Лілея» (з «Другого Кобзаря», запланованого перед арештом).

У 5-му, як і в інших лінійних батальйонах Окремого оренбурзького корпусу, служило багато польських засланців, людей, які так чи інакше були в опозиції щодо самодержавства, з якими Шевченко відразу знайшов спільну мову, з деякими навіть заприятелював — що було певною розрадою в горі, нові друзі, як могли, допомагали поетові. Тоді як більшість колишніх друзів співчували поетові, але їм не вистачало мужності підтримувати з ним зв'язки. Тільки А. Лизогуб та В. Рєпніна з колишніх добрих знайомих не поривали з Шевченком й прагнули підтримати його. Поет був зворушений їхньою увагою, відповідав їм на листи. Нікому іншому він не писав, бо, як свідчив пізніше у листі до С. Гулака-Артемовського, боявся їх холодності.

Найбільше цього часу Шевченко дорожив дружбою братів Федора та Михайла Лазаревських. У їх особі він знайшов не тільки щирих шанувальників і цінителів своєї поезії, але й незрадливих у біді друзів. Окрім клопотання про полегшення солдатського життя поета, брати Лазаревські надавали йому і матеріальну допомогу, по змозі постачали йому книжки, журнали. Певний час через Федора Шевченко одержував кореспонденцію. Незважаючи на клопотання друзів, як і в Петербурзі, в Оренбурзі ніхто із впливових людей не взяв на себе сміливості визволити Шевченка з казарми чи перевести в один з лінійних батальйонів міста.

Важка, виснажлива муштра тривала. Восени 1847 року в Орській фортеці Шевченко занедужав спершу ревматизмом, а згодом ще й на сильну цингу, про що написав у листах до А. Лизогуба (11 грудня) та М. Лазаревського (20 грудня): «До люльок, смороду і зику став я потрохи привикать, а тут спіткала мене цинга лютая, і я тепер мов Іов на гноїщі, тілько мене ніхто не провідає...».

Аральська експедиція

Перша звістка про те що капітан-лейтенант Олексій Бутаков, з яким Шевченко познайомився напередодні, включив його до складу своєї Аральської описової експедиції, й навесні його пошлють «в степ на Раїм», видалася поету тривожною.

Спочатку його непокоїла думка, що мова йде про виснажливий похід у спеку по безлюдному й безводному степу для будівництва нової фортеці на Аральському морі, що могло спричинити посилення хвороби, до того ж він знав, що в степу лютувала холера й цинга, через що він спочатку мав намір просити, щоб його залишили в Орську. Але після того коли поет дізнався про характер походу і що він включений до складу експедиції як художник — він з полегшенням зітхнув. Експедиція дозволяла якийсь час мати дозвіл малювати, звільнитися від військової муштри й суворого нагляду, до того ж її керівник Олексій Бутаков прихильно ставився до поета.

 
Укріплення Раїм. Вид з верфі на Сирдар'ї (1848)
 
Шхуни біля форту Косарал (1848-49)
 
Місячна ніч на Косаралі (1848-49)

Шевченко вирушив разом з експедицією 11 травня 1848 року, належало подолати шлях у майже 750 км, з Орська до укріплення Раїм. До складу експедиції входило 1500 башкирських однокінних підвід, рота піхоти, дві сотні оренбурзьких козаків й дві гармати (треба було убезпечити себе від можливих нападів грабіжників із Хівинського ханства). Під час переходу з Орської фортеці до берегів моря експедиція транспортувала в розібраному вигляді два кораблі — «Костянтин» та «Микола». Верблюжий транспорт складався з 3000 верблюдів, з ним йшло 565 казахів та півтори сотні уральських козаків.

У дорозі Шевченко жив у кибитці штабс-капітана генерального штабу О. Макшеєва. Спочатку експедиція йшла лівим берегом річки Ор, а 15 травня переправилась через неї і далі перетинала притоки Іргиза й рушила за течією цієї річки. Потім експедиція рухалася на південний схід спочатку по солончаковій рівнині, а далі по західній околиці пісків Каракумів.

Хоча на шляху зустрічалося чимало озер, однак вода в них була непридатною для пиття. Через це раніше походи в степ здійснювалися взимку, коли сніг міг замінити воду. Таким, зокрема, був Хівінський нохід 1839—1840 років під командою генерал-ад'ютанта В. Перовського. Цей похід супроводжувався значними жертвами, тому що взимку в степу лютували снігові бурани й морози. Довелося відмовитись від походів узимку і здійснювати їх навесні, коли ще не встигли пересохнути озера й невеличкі річки зі сніговою водою. Проте весняну воду треба було очищати, за словами Шевченка: «Ніколи в житті я не відчував такої страшної спраги і ніколи в житті я не пив такої брудної води, як сьогодні. Загін, що посилається вперед для розчищення колодязів, чомусь не знайшов їх, і ми прийшли на гнилу солоно-гірко-кислу воду. А до того ж її до роту не можна [взяти] не процідивши: вона пінилась вошами і мікроскопічними п'явками».

Не доходячи до укріплення Карабутак, експедиція зустріла одне-єдине зелене дерево в степу — джангисагач. 30 травня транспорт досяг Уральського укріплення (сьогодні село Іргіз), де мав триденний відпочинок.

Південна частина шляху долалася з великими труднощами. У похід вирушали о шостій ранку, проходили 3-4 кілометри за годину, на півдорозі робили годинний привал. Тільки коли переходили через піски Каракумів, виступали на дві-три години раніше, щоб подолати намічений шлях до того, як палюче сонце досягне зеніту. На берег Аральського моря експедиція вийшла 14 червня і далі протягом п'яти діб переходи здійснювала вночі, оскільки вдень спека сягала 40°. За день караван завдовжки дві версти долав 20–25 км.

До Раїмського укріплення, розташованого на Сирдар'ї, за 64 км від Аральського моря, експедиційний транспорт прибув вранці 19 червня 1848 року, там експедиція затрималася більше місяця. Протягом цього часу були зібрані шхуни «Костянтин» і «Микола», складені маршрути і плани вивчення Аральського моря та визначено завдання кожному учаснику експедиції.

Обов'язки Шевченка збігалися з його бажанням: як художник він багато малював не тільки з того, що видавалося необхідним для експедиції, але й з власної ініціативи. 25 липня 1848 року шхуни були спущені на воду, а через два дні по Сирдар'ї вони досягли острова Косарал і 30 липня «Костянтин» вийшов в море — так почалася морська частина експедиції. На невеликому судні розмістився екіпаж із 27 осіб, шестеро з яких, зокрема й Шевченко, поселилися в одній каюті з капітаном Бутаковим.

Перше дослідження Аралу тривало 56 днів і завершилося наприкінці вересня. Наукова експедиція вперше описала Аральське море, яке до Бутакова ніхто не досліджував, з погляду гідрології, геології, ботаніки, кліматології: було визначено режим моря, проведена загальна рекогносцировка Аралу, зроблений промір глибин, проведена повна зйомка острова Барсакельмес, відкрита і вивчена група островів Відродження, про існування яких не знали й місцеві мешканці-казахи, проведені астрономічні спостереження, зроблений збір зразків корисних копалин, серед яких знайшли поклади кам'яного вугілля на одному з островів й інше.

Наприкінці вересня команда повернулася на острів Косарал. З жовтня 1848 року на острові була влаштована зимова стоянка, для чого був створений невеликий форт (приблизно на 50 осіб), де розміщувалася база для експедиції і рибальська ватага.

Січень—березень 1849 року Шевченко прожив у Раїмі, а потім знову повернувся на Косарал. Зимівля в Раїмі і на Косаралі стала для Шевченка часом активної мистецької та літературної творчості, він працював над акварелями й написав більше 70 поезій.

Після семимісячної зимівлі, з початку травня і до кінця вересня 1849 року проходило друге плавання по Аральському морю. Незважаючи на труднощі і небезпеки плавання в невідомому для мореплавців морі, яке постійно штормило й штилело, через що Бутаков називав його «надзвичайно бурхливим», експедиція провела величезний обсяг роботи, зумівши дослідити більше чим 64 000 квадратних кілометрів його площі і провела дослідну роботу надзвичайної наукової ваги.

За час плавання Шевченко зумів створити понад 200 малюнків і нарисів, які наочно ілюстрували проведену наукову роботу. У 1850 році гідрографічним департаментом Морського міністерства була видана Морська карта Аральського моря. Наприкінці вересня дослідники вирушили до Раїма, а звідти 10 жовтня — до Оренбурга, куди й прибули 31 жовтня 1849 року.

Перебування в Оренбурзі (1849-1850)

З прибуттям до Оренбурга Шевченко почував себе краще, майже півторарічне перебування в Аральській експедиції забрало чимало здоров'я. У місті у нього були друзі, відновилась можливість листуватися з деякими знайомими й приятелями, які не боялись спілкуватися з ним. Короткий час Шевченко жив на квартирі Ф. Лазаревського, після чого він перейшов на квартиру О. Бутакова, який навмисне знімав велику чотирикімнатну квартиру, щоб у ній могла працювати ціла група фахівців над завершенням польових робіт.

Шевченко домальовував пейзажі. Оскільки обсяг роботи був дуже великий, йому, на клопотання О. Бутакова, дали на допомогу польського засланця, рядового (згодом унтер-офіцера і прапорщика лінійних батальйонів Окремого оренбурзького корпусу) Броніслава Залеського, як людину, «яка вміє малювати». З перших же днів знайомства між Шевченком і Залеським склалися взаємини вчителя й учня. Художник-аматор Броніслав Залеський учився в нього, з багатьох питань радився з ним, незабаром він став щирим, задушевним приятелем поета, допомагав йому в реалізації художніх праць.

Загалом, у 1849—1850 роках Шевченко особливо близько з поляками-політичними засланцями в Оренбурзі, окрім Бр. Залеського, серед його нових друзів були Л. Турно, М. Зеленко, А. Венгжиновський, М. Цейзик, а також видатний діяч польського революційного руху З. Сераковський. Коло спільних інтересів було широким, але головне, що об'єднувало поета з діячами польського визвольного руху, — це ненависть до самодержавно-кріпосницького ладу.

У січні 1850 року, після від'їзду О. Бутакова до Петербурга, Шевченко перейшов на квартиру свого друга К. Герна. Цього часу поет мав змогу користуватися бібліотеками Оренбурга, зокрема бібліотекою штабу дивізії, міською публічною бібліотекою та приватними бібліотеками знайомих і друзів.

 
Казахський хлопчик дрімає біля грубки (1848-49)

Дозволивши Шевченкові приїхати до Оренбурга для доопрацювання польових картин, начерків і ескізів, командир Оренбурзького корпусу В. Обручов пам'ятав суворий наказ про заборону йому малювати й, щоб уникнути неприємності, 20 листопада 1849 року звернувся до шефа жандармів О. Орлова з запитом, чи можна йому малювати під наглядом начальства. Після отримання характеристики щодо поведінки Шевченка, О. Орлов зробив помітку на документі: «Можна, але роботу представляти на перегляд генерал-губернатору». Але після подання Миколі І уточнив: «Найвищого дозволу не надано». Проте поки розпорядження О. Орлова В. Обручову надійшло до Оренбурга, Шевченко завершив свою роботу по доопрацюванню матеріалів експедиції.

23 грудня 1849 року О. Бутаков здав у штаб корпусу разом з картами і різними описами також гідрографічні краєвиди берегів Аральського моря й малюнки виконані Шевченком. Фахівці високо оцінили їх пізнавальне значення. Малюнки сподобалися В. Обручову, через що він не заперечував, щоб поет намалював портрет його дружини Матильди Петрівни. Перед військовим міністерством В. Обручов клопотався про нагородження «чинів команди експедиційних судів, що складається з 50-ти чоловіків», серед яких був і Шевченко, «по 5-ти рублів сріблом кожного».

На початку 1850 року Шевченко зробив ще одну спробу домогтися офіційного дозволу малювати, написавши листа Леонтію Дубельту, але він залишився без уваги й відповіді. На початку січня поет написав листа й до Василя Жуковського, з проханням виклопотати дозвіл малювати, хоча немає данних, чи дійшов до адресата, але й ця спроба виявилася для Шевченка марною. Одночасно друзі поета ублагали впливових людей Петербурга клопотатися перед колишнім оренбурзьким губернатором, а тоді членом Державної ради В. Перовським, щоб той також замовив слово перед Л. Дубельтом, що також не дало результатів.

Перед від'їздом до Петербурга у січні 1850 року О. Бутаков подав рапорт командиру 2-го лінійного батальйону Г. Чигирю про передачу Шевченка в розпорядження прапорщика корпусу флотських штурманів К. Поспєлова, призначеного начальником Аральської флотилії. 1 січня 1850 року поет з тривогою писав В. Рєпніній, що наступною весною його знову відправлять на Аральське море для дослідження покладів кам'яного вугілля, звідки він вже може не повернутися.

Але 22 січня з'явилося офіційне розпорядження про відрядження Шевченка й Т. Вернера до Новопетровського укріплення для участі в експедиції у гори Каратау з тією ж метою.

 
Автопортрет Шевченка (1849)

Незважаючи на заборону малювати навіть під суворим наглядом начальства, Шевченко все ж малював. Після завершення роботи над морськими краєвидами він поступово відновив і поетичну діяльність. За чотири роки (1847—1850) йому вдалося створити й зберегти чотири рукописні книжечки без назв, відзначених на титульних сторінках роками: «1847», «1848», «1849», «1850».

Другий арешт

Напружена творча праця була несподівано перервана. Шевченко помітив, що прапорщик М. Ісаєв залицяється до дружини його друга К. Герна й та відповідає йому взаємністю. Заступаючись за честь свого приятеля, Шевченко викрив ці потайні побачення і разом з К. Герном з ганьбою випровадив залицяльника.

Другого дня, 22 квітня 1850 року, розгніваний М. Ісаєв подав донос командирові Оренбурзького корпусу про те, що Шевченко ходить у цивільному одязі, живе на приватній квартирі й малює, тобто не виконує «монаршої волі». Хоча у доносі не значилося нічого такого, чого б не знав командир корпусу, але тепер йому довелося відреагувати. Якщо б донос дійшов до Петербурга, там могли зробити неприємні для В. Обручова висновки, зокрема і той, що він не виконує «монаршу волю» і потурає «політичному злочинцеві».

Остерігаючись такого розвитку справи, В. Обручов дав розпорядження зробити обшук на квартирі Шевченка і заарештувати його. За версією дослідників В. Обручов свідомо дав розпорядження в присутності К. Герна, щоб той встиг попередити про обшук Ф. Лазаревського, а останній — Шевченка. Після чого Шевченко спалив більшу частину своїх паперів. Щоб не викликати підозри слідства, що його хтось попередив про обшук, поет залишив невелику частину паперів.

При обшуку військова влада знайшла в Шевченка листи (серед них — від С. Левицького, А. Лизогуба, братів Лазаревських, М. Александрійського), скриньку з малярським приладдям та паперами, два альбоми та декілька книжок. Але деякі ескізи, папери і «книжечку» з віршами, Шевченко, як свідчив К. Герн, передав йому на збереження.

До особливого розпорядження Шевченка посадили на гауптвахту. Розпорядження надійшло 27 квітня: не чекаючи наслідків розслідування справи, В. Обручов у цей день підписав наказ про повернення поета з 4-го до 5-го батальйону. 12 травня поета звільнили з гауптвахти і відправили до Орської фортеці, де був розташований 5-й батальйон. Начальникові 23-ї піхотної дивізії наказали встановити за Шевченком найсуворіший нагляд і не дозволяти листуватися з будь-якими особами.

Ротою, у яку зарахували Шевченка в Орську, командував підпоручик Ростопчин, а батальйоном — усе той же «солдафон» Д. Мєшков. З педантичною ретельністю вони, й не лише, виконували наказ про нагляд за поетом. У наказі значилося: «... за рядовим же Шевченком в роті доручити, понад батальйонного і ротного командирів, мати нагляд благонадійному унтер-офіцеру і єфрейторові, які повинні суворо спостерігати за всіма його діями...». Під таким перехресним наглядом поет прожив в Орську літо 1850 року, деколи розрадою були зустрічі зі старими знайомими.

У цей час справу Шевченка розслідували паралельно: в Петербурзі — III відділ, в Оренбурзі — військова влада. Особливий інтерес III відділу викликав лист С. Левицького, в якому йшлося про тисячі прихильників і послідовників поета в Москві, Петербурзі й в Україні. III відділ, у надії викрити можливу таємну політичну організацію, заарештував С. Левицького й згаданого в листі магістра математики М. Головка, зробив обшук в їх квартирах та вчинив допит, але жодного криміналу не було виявлено.

23 червня 1850 року О. Орлов доповів цареві, що матеріали «не виявили, щоб Шевченко продовжував колишній образ думок або б писав й малював на кого-небудь пасквілі». В Оренбурзі розслідувати справу доручили підполковнику Г. Чигирю. Перед цим, на вимогу царя, поета заарештували вдруге і 24 червня посадили на гауптвахту. Для розслідування справи Г. Чигир сам приїхав в Орськ, 1 липня він склав перелік питань, окремо для Шевченка й окремо для командира 5-го батальйону, і поставив вимогу швидко відповісти на них у письмовій формі.

На всі шість питань поет дав розгорнуту відповідь. Він пояснив, що вірші в альбомі — не його твори, а записані з народних уст у Київській, Кам'янець-Подільській і Волинській губерніях 1846 року і що ці твори розглядалися III відділом й повернуті йому як такі, що не містять нічого недозволеного. Більшість малюнків, за його словами він також намалював в Україні 1846 року та кілька на Аральському морі 1849 року, за наказом капітан-лейтенанта Бутакова.

Надалі матеріали слідства військової влади, нічого нового не додали. Виявили лише, що Шевченко при зарахуванні його до 5-го батальйону не приймав присяги, але цей церемоніал тут же було організовано. Виконуючи волю Миколи I, 8 серпня 1850 року військове міністерство дало розпорядження перевести поета з 5-го батальйону в один з найвіддаленіших батальйонів під найсуворіший нагляд начальства. Після цього 5 вересня В. Обручов наказав після звільнення Шевченка з-під арешту перевести його на службу, під найсуворіший нагляд ротного командира, в одну з рот Оренбурзького лінійного № 1-го батальйону, розташованих в Новопетровському укріпленні.

Заслання на півострів Мангишлак (1850—1857)

 
«Новопетровське укріплення з моря» (1853-57)
 
«У шинку» (1856-57)

З Оренбурга Шевченка доставили до Уральська, а потім, 13 жовтня 1850 року, до Гур'єва, звідки, того ж дня, на поштовому човні, спеціально присланому з Новопетровського укріплення, він відплив на Мангишлацький півострів. Там він карався сім років.

Умови укріплення були жахливими: місцева вода була солонувата, харчі здебільшого сухі та теж солоні — через це солдати страждали на цингу, від якої дуже страждав і Шевченко. Цинга була спільним лихом усіх степових укріплень, особливо взимку. Щороку від хвороб, породжених тяжкими побутовими умовами, виснажливої муштри, фортифікаційних робіт, нещасних випадків (переважно під час навчальних стрільб) — гинули солдати.

Так, у 1852 році в укріпленні з різних причин померло одинадцять солдатів, а двох було вбито під час стрільб. Будні укріплення для Шевченка були огидними — своїм безглуздям, одноманітністю, пияцтвом та аморальною поведінкою деяких офіцерів. Зрідка, щоправда, виникала потреба послати загін на боротьбу з войовничими бандами хівинців, які грабували мирні казахські аули. За словами Шевченка: «солдат — найбідніший, найжалюгідніший прошарок у нашій православній відчизні. У нього відібране все, чим тільке життя красне: сімейство, батьківщина, свобода, одним словом, все».

Через важку долю солдати знаходили хвилинну розраду в горілці. Шевченко не відокремлював себе від солдат, жив просто, декого з них потайки навчав грамоти. Бачачи в поетові культурну людину, цінуючи його людяність і товариськість, солдати оберігали його від негативного впливу солдатського побуту. Шевченко був одним з небагатьох солдатів, які провели в укріпленні найбільш тривалий час — сім років без перерви.

«Справжня пустеля! пісок та камень; хоч би травичка, хоч би деревце — нічого немає. Навіть гори порядної не побачиш — просто, чорт знає що! дивишся, дивишся, та така тебе туга візьме — просто, хоч давися; так і повіситись нічим» — Шевченко про природу Мангишлака у листі до С. Гулака-Артемовського

Переводячи Шевченка до Новопетровського укріплення, командир корпусу Володмир Обручов дав наказ начальникові 23-ї піхотної дивізії Опанасу Толмачову, який створив для поета умови, які мало чим відрізнявся від в'язничних. Наказ передбачав, окрім спостереження за поведінкою Шевченка з боку самого ротного командира, доручити найближчий нагляд за ним благонадійним унтерофіцерові і єфрейторові, які повинні були суворо стежити за всіма його діями. У випадку якщо ці чини помічали непокору та щось підозріле з боку Шевченка, то ротний командир повинен був негайно доповідати секретними листами про це Обручову. У випадку послаблення нагляду за Шевченком ці чини піддавалися суворій відповідальності перед самим Обручовим.

Не пощастило Шевченкові й з безпосередніми начальниками: ротний командир, штабскапітан М. М. Потапов, був людиною настільки «жорстокою й бездушною», що його ненавиділи солдати й не любили офіцери. Потапов дуже ретельно взявся виконувати наказ Обручова: окрім закріплення за Шевченком спостерігача «особливого дядька з солдат», його стали водити на «фортові роботи, на муштру». Також Потапов присікувався до Шевченка з дріб'язковими причіпками: то вивертав йому кишені, шукаючи олівця чи клаптя паперу, то знущався з нього за не досить голосну відповідь чи за те, що той дивився при цьому вниз. Особливо дошкуляв ротний командир рядовому Шевченкові муштрою (так званим тихим навчальним кроком, маршируванням, рушничними прийомами), тим, що було найбільш ненависним для поета та за його формулюванням: мало на меті «перетворити мислячу людину на автомат з рушницею». Щоденна виснажлива муштра доводила Шевченка мало не до відчаю. Таким же обмеженим був і помічник Потапова — підпоручик П. І. Обрядін, людина не тільки «брутальна і жорстока, але й безчесна».

 
«Кара шпіцрутенами» (1856-57)

Проте знайшлися серед офіцерів і доброзичливі, зокрема, лікар С. Р. Нікольський, сотники Ахмет Хаїров і Ф. Ю. Чаганов, прапорщик В. О. Михайлов, підпоручик В. П. Воронцов, підпоручик О. Є. Фролов, поручик К. Зелінський. Окрім Зелінського, дружні стосунки з Шевченком мали й інші польські політичні засланці — унтерофіцери М. Мостовський, Ф. Фіялковський і Ф. Куліх; рядові І. Плащевський і С. Пшевлоцький, який у 1857 році передав Шевченкові з Уральська книгу «Естетика» К. Лібельта.

Очевидно, саме згадані офіцери — значною мірою сприяли зближенню коменданта укріплення А. П. Маєвського й солдата Шевченка. Людина розумна й гуманна, підполковник Маєвський користувався серед підлеглих пошаною і приязню, через заборону поету листуватися, комендант навіть згодився одержувати й відсилати листи Шевченка. Окрім цього комендант запросив Шевченка вчити двох своїх невеликих синів, саджав його за один стіл зі своїми гостями-офіцерами, — за що наражався на небезпеку доносу. Прихильність і підтримка коменданта багато значили для безправного солдата: це була єдина нагода у вільні від муштри години побути в атмосфері доброзичливості, і, що дуже важливо, — з'явилася можливість писати листи друзям.

Друзі з «волі» час від часу надсилали Шевченкові гроші, розуміючи, що солдатові ніде взяти кошти на так необхідні книжки та різні дрібні витрати. Про період перебування Шевченка перших років в укріпленні відомо лише в найзагальніших рисах: муштра, брутальність безпосередніх начальників (Потапова, Обрядіна); світлі години в домі Маєвського; дружнє спілкування з Воронцовим та солдатами Скобелєвим та Обеременком.

Нелегкі перші роки перебування Шевченка в укріпленні стали роками певної стабілізації, коли нікому невідомий політичний засланець виявив себе різнобічно талановитою, незвичайно глибокою внутрішньо людиною, гідною пошани й приязні, з якою, ставилися до нього комендант та деякі офіцери. Це й помітив хорунжий Уральського війська М. Ф. Савичев (пізніше — етнограф, історик, літератор, художник), який зустрівся з поетом у 1852 році і став його другом.

 
Землянка Шевченка у місті Форт-Шевченко (раніше Новопетровське)

Приблизно, з осені 1852 року, знайшовши коло форту добру глину й алебастр, Шевченко почав вправи в скульптурі, тому що на це не було заборони. Серед виконаних ним скульптурних творів були й два барельєфи на новозавітні теми: «Христос у терновому вінку» та «Іоанн Хреститель».

Попри заборону писати й малювати — Шевченку все-таки вдалося займатися образотворчістю. За роки перебування на Мангишлаку Шевченко виконав понад сто сімдесят малюнків сепією, аквареллю, олівцем — переважно на мангишлацьку тематику. Також він намалював і чимало портретів, що, окрім прагнення творити, ще й було єдиним джерелом заробітку. Збереглося їх небагато, менше, ніж було виконано. Однак Шевченко суворо оберігає таємницю занять малюванням. Деякі малюнки, які він передає в Оренбург Залеському для продажу, не підписані, хоча покупці «вимагають штемпеля».

1852 рік був для Шевченка надзвичайно плідним. Деяке полегшення в побуті, можливість мати тихий куток та трохи вільного часу для праці у будинку коменданта Маєвського — все це сприяло творчим роздумам, цього часу він розпочинає працю над прозовими повістями російською мовою з українською тематикою й багатим автобіографічним матеріалом («Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музыкант», «Художник», «Несчастный», «Близнецы» та інші). Було кілька причин написання повістей російською мовою, це і заборона писати поетичні твори, і взагалі небезпека писати рідною мовою, навіть листи.

 
«Портрет А. О. Ускової з донькою Наташею» (1854)
 
Сад біля Новопетровського укріплення (1854)

У 1851 році Шевченку пощастило на ціле літо покинути «ненависне» укріплення — він вирушив у складі експедиції на розвідку родовищ кам'яного вугілля в гори Каратау, отримавши свободу від ненависної муштри і обридлих стін форту. Серед її учасників опинилися й друзі Шевченка — геолог Людвік Турно й Броніслав Залеський, завдяки клопотанням якого поета було включено до експедиції, хоча комендант Маєвський знову дуже ризикував, даючи дозвіл на це. Каратауська експедиція стала часом натхненної творчої праці Шевченка — він виконав близько ста малюнків аквареллю й олівцем (зокрема, «Вигляд на гори Актау з долини Агаспеяр», «Гора в долині Агаспеяр», «Гори в долині Агаспеяр», «Кладовище Агаспеяр»). Під час експедиції Залеський, Турно і Шевченко жили в однім наметі, точніше — в казахській кибитці. Буденна сцена їх щоденної праці та побуту зображена Шевченком на малюнку, відомому під умовною назвою «Т. Г. Шевченко серед товаришів».

Після смерті Маєвського, у 1853 році новим комендантом став майор І. О. Усков, який до цього був ад'ютантом командира Окремого Оренбурзького корпусу Василя Перовського (змінив Обручова у 1851 році). За словами дружини Ускова, Агати Омелянівни, коли її чоловік зайшов до Перовського попрощатися перед від'їздом до укріплення, той просив Ускова якось полегшити становище Шевченка, що й дало йому сміливість у майбутньому діяти у цьому напрямі.

Перовський був ознайомлений зі справою Шевченка ще до приїзду в Оренбург. Л. М. Жемчужников стверджував, що Перовський дізнався про Шевченка від К. П. Брюллова та В. А. Жуковського і що його просили за поета брати Лизогуби й їхній родич граф Гудович. Перовський зі свого боку звернувся у лютому 1850 року до Леонтія Дубельта із запитанням, чи можна якось полегшити долю Шевченка. Дубельт доповів про це шефу жандармів О. Орлову, який відповів, що Шевченко заслуговував ще тяжчого покарання і тільки завдяки монаршій милості його віддали у солдати, тому рано просити царя про помилування.

Відтоді Перовський відмовляв усім прохачам за Шевченка; але існує версія, що він міг подбати щодо невеликого неофіційного полегшення поетові, тим більше що з Усковим він був відвертим. Прибувши до укріплення, Усков не відразу наблизив до себе Шевченка, йому було потрібно розібратися в людях та якось убезпечитися від можливих доносів. Шевченку, через сувору зовнішність, Усков спочатку здавався деспотом.

Після прибуття до укріплення дружини Ускова з трирічним сином Дмитром — відбулося зближення Шевченка з цією родиною, який до того ж завжди любив малих дітей. Агата Ускова, яку ще в Оренбурзі Шевченкові друзі просили помогти засланому поетові, всіляко намагалася зблизити його зі своїм чоловіком. Вона постійно запрошувала Шевченка до столу, наполегливо переконувала його, що під зовнішньою суворістю її чоловіка ховається добра й чула людина. Помалу Шевченко почав бувати у домі коменданта й став другом сім'ї. Діти Ускових дуже любили Шевченка.

У 1853 році, коли в Ускових трапилося горе — помер їх маленький син Митя — Шевченко спроєктував для його могили пам'ятник і сам наглядав за його спорудженням (пам'ятник зберігся донині). Однак Усков, як раніше і Маєвський, не зважувався дозволити Шевченкові жити поза казармою, коли наступали осінні холоди, поет був змушений не тільки ночувати, але й працювати в казармі — серед «смороду й зику».

 
Портрет І. О. Ускова (1853-57)

Новий комендант доклав чимало зусиль, щоб упорядкувати територію форту і його околиць, Шевченко з запалом допомагав йому садити дерева в закладеному ще Маєвським саду біля укріплення. Пізніше за наказом Ускова в саду було збудовано літній будиночок для його родини, альтанку, землянку для коменданта і поставлено «джуламійку» для Шевченка; тут він міг спокійно малювати або писати. Своє малярське приладдя поет зберігав у землянці Ускова. На початку 1854 року Усков, як свого часу і Маєвський, зробив спробу домогтися для Шевченка дозволу у Перовського намалювати запрестольний образ «заради прикрашення храму» в укріпленні — на що отримав відмову.

Восени 1854 року генерал-майор Г. А. Фрейман, який інспектував укріплення та перейнявся до Шевченка повагою і співчуттям, а наступного року й Усков та капітан Косарев — клопоталися перед Перовським щодо підвищення його в чин унтерофіцера — це б звільнило поета від казарми та муштри й дало б надію звільнення з солдатської неволі в майбутньому. Але ці клопотання були відхилені, можливо, з обережності Перовського.

Окрім цього, була ще одна прикрість — на надіслане І. Усковим кураторові Київського навчального округу прохання повернути атестат Шевченка на звання вільного художника канцелярія куратора відповіла зневажливою відмовою — що тяжко пригнітило Шевченка, але ненадовго.

Активізація боротьби за звільнення

У квітні 1855 року він поновив спроби домогтися полегшення своєї долі: написав листи секретарю Академії мистецтв В. І. Григоровичу та віцепрезиденту Академії Федору Толстому, прохаючи останнього поклопотатися за нього перед президентом Академії, сестрою царя, великою княгинею Марією Миколаївною. Лист Шевченка до Толстого з благанням про допомогу глибоко зворушив усю родину, особливо близько до серця прийняв долю поета приятель цієї сім'ї художник М. Й. Осипов. Лист Шевченка не залишив байдужою й дружину Толстого, Анастасію Іванівну, яка теж взяла участь у його визволенні та почала з ним листуватися.

 
Кара колодкою (1856)

Коли 18 лютого 1855 року помер Микола I — 19 лютого було оголошено маніфест нового царя, Олександра II, щодо звільнення політзасланців у зв'язку зі вступом на престол. Але Шевченко ще мучився відсутністю звістки, чи вплинуть маніфести царя на його долю, чи ні, і тільки 14 квітня 1856 року він дізнався, що для нього нічого не змінилося: «Я близький був до відчаю, так мене приголомшила ця безнадійна звістка».

Навесні 1856 року для Шевченка прийшла сумна звістка, що його друзі Залеський та Сераковський, з якими він листувався, назавжди залишають Оренбург. У квітні 1856 року Шевченко почав шукати всіх можливих шляхів до полегшення своєї долі, намагаючись залучити до цього всіх знайомих йому впливових осіб. Він просить Залеського звернутися до Олексія Бутакова, а також до генерала К. І. Бюрно, щоб вони обстали за нього перед Перовським, про це ж прохає і Варвару Рєпніну. Друг Шевченка Залеський до цього вже кілька разів просив за нього Перовського, але безрезультатно.

Завдяки Залеському та Олексію Плещеєву долею Шевченка зацікавилися, окрім Бюрно, ще й такий впливовий військовий адміністратор, як Л. П. Екельн. Також до визволення Шевченка долучився академік Карл Бер, який тричі прибував з експедицією до укріплення, він клопотав перед Дубельтом, який люто ненавидів поета-бунтівника і робив усе, щоб затримати його звільнення. У травні 1856 року Шевченко одержав лист від М. М. Лазаревського, який повідомляв, що про поета клопочуться, окрім Ф. П. Толстого, «добрі люди», і не без успіху.

Влітку того ж року президент Академії мистецтв Марія Миколаївна особисто зверталася до начальника III відділу Василя Долгорукова щодо визволення Шевченка. Клопотання друзів поета перед Перовським досягли мети — до військового міністерства ним було надіслано список кандидатів на амністію. З приводу Шевченка він пропонував: «Рядового Тараса Шевченка звільнити від служби». 25 січня 1857 року III відділ, враховуючи клопотання віцепрезидента та президента Академії мистецтв, повідомив свою пропозицію військовому міністру, схвалюючи звільнення Шевченка, але справа ще тяглася по інстанціях кілька місяців.

У підсумку на звільнення Шевченка була дана згода. Якби не клопотання друзів — заслання Шевченка могло би стати довічним. 28 травня 1857 року Перовський наказав звільнити зі служби усіх амністованих з тим, щоб вони оселилися в Оренбурзі аж до кінцевого їх звільнення на батьківщину. Таким чином царське «помилування» перетворилося на нове покарання — заслання на поселення в Оренбург під суворий нагляд поліції.

 
Казарма в Новопетровському укріпленні (1856-57)

Коли надійшла звістка про близьке звільнення, капітан Косарев дозволив Шевченкові у вільні від муштри й караулу години перебувати поза казармою. Поет увесь свій вільний час проводив то на городі, в саду, пишучи й малюючи, то на березі моря, або гуляв навколо укріплення. Намагаючись якось скоротити довгі тижні очікування офіційного звільнення, у червні Шевченко почав вести щоденник.

21 липня 1857 року до укріплення нарешті надійшов наказ про звільнення зі служби Шевченка, після якого йому ще треба було подолати 1000 кілометрів до штабу в Уральську, для отримання наказу по батальйону. Поет радів звільненню, не знаючи того, що йому, згідно з цим наказом, належало жити під суворим наглядом поліції в Оренбурзі невизначений термін. Після довгих вагань через довгу відсутність наказу по батальйону щодо його звільнення, 1 серпня комендант Усков, враховуючи велику відстань до Уральська та не знаючи його умов — зважився видати квиток на проїзд Шевченка до Петербурга.

Наступного дня, увечері, розпрощавшися нашвидку з усіма, Шевченко відплив рибальським човном до Астрахані. Видача Шевченку квитка загрожувала Ускову покаранням, яке могло б звести нанівець усе, чого він досяг багаторічною нелегкою службою. Після отримання 23 серпня батальйонного наказу, Усков відразу ж надіслав повідомлення до поліційних відділень Астрахані, Нижнього Новгорода, Москви, Петербурга, а також до Академії мистецтв, прохаючи зупинити Шевченка й повернути його в Оренбург. Шукаючи захисту, Усков звернувся з листом до академіка Карла Бера, де прохав поклопотатися перед новим начальником корпусу генерал-ад'ютантом О. Катеніним. На щастя для Ускова, а можливо й завдяки зусиллям впливових людей у Петербурзі й Оренбурзі йому вдалося уникнути покарання.

Повернення. Подорож з Астрахані до Москви (1857—1858)

 
Автопортрет Шевченка на момент повернення з заслання (1857)

5 серпня, після триденної подорожі морем і рукавами волзької дельти, Шевченко прибув до Астрахані. Скінчилося дуже тяжке для поета й художника десятиліття, сповнене образ, принижень, муштри, дальніх походів з небезпечними ситуаціями (як це видно з щоденника начальника Аральської експедиції). Він постарів, посивів, втратив здоров'я.

З Астрахані Шевченко планував пароплавом дістатися Волгою до Нижнього Новгорода, але відразу ж з'ясувалося, що доведеться чекати два тижні, доки прийде й навантажиться рейсовий пароплав компанії «Меркурій». Перші дні Шевченко віддав пошукам тимчасового житла й оглядові міста. Спочатку воно видалося йому дуже непривітним. Місто дуже не сподобалося Шевченку, у свому щоденнику він назвав його «сірою купою сміття»: брудні трактири, жодного готелю, нема де купити харчів на майбутню тривалу подорож.

На щастя, у місті цього часу перебував у справах товариш Шевченка по службі з Новопетровського укріплення плац-ад'ютант Л. О. Бурцев, який і дав йому притулок. Між першими невідкладними справами були листи, які Шевченко надіслав друзям, оповіщаючи їх про визволення. Невдовзі довелося шукати нове житло, Бурцев мав одружуватися. Після тривалих пошуків Тарас Григорович знайшов комірчину біля каналу — темну й незатишну. Виявилося, що у тому ж будинку, де було пристановище — мешкав Г. Ф. Муравський, колишній студент Київського університету, який познайомившись із Шевченком, розповів про нього своєму колезі С. А. Незабитовському, колишньому киянинові, а також учителеві в Астраханській гімназії І. П. Клопотовському та випускникові того ж університету Томашу Зброжеку.

Астраханські «кияни» захоплено привітали звільненого поета. Того ж дня увечері від Зброжека про його перебування в місті дізнався астраханський рибопромисловець-мільйонер Олександр Олександрович Сапожников, якого ще хлопчиком Тарас Григорович вчив малюванню. Наступного ранку він запросив поета до себе, запропонував йому кімнату в своєму будинку й каюту на пароплаві «Князь Пожарський». Таким чином, в Астрахані поет опинився у колі прогресивної флотської інтелігенції.

 
Портрет П. А. Овсянникова (1857)

22 серпня Шевченко пароплавом по Волзі відбув з Астрахані до Нижнього Новгорода. Подорож Волгою тривала майже місяць. На пароплаві Шевченко жив у каюті капітана В. В. Кишкіна, його старого знайомого, в якого була «завітна портфель» зі списками творів російської позацензурної поезії, завдяки цьому під час плавання відбувалися літературні ранки і вечори.

Виїжджаючи з Астрахані, Шевченко сподівався багато малювати волзькі береги; але це виявилося майже неможливим: обриси швидко змінювалися, дуже заважало здригання палуби від роботи двигуна. Малювати вдавалося лише під час зупинок і частково тоді, коли пароплав повільно долав річкові перекати. Збереглися начерки Камишина, Саратова, «Царіва кургана», Казані й інших місць. Він виконав і декілька портретів — К. Козаченко, тещі Сапожникова й інших.

Протягом подорожі, Шевченко не проминув нагоди оглянути приволзькі міста, свої враження від побаченого він регулярно занотовував до щоденника. У Саратові він відвідав матір Миколи Костомарова — Тетяну Петрівну. Самару він назвав «казенно-безлицею» найбільшою хлібною пристанню на Волзі, позбавленою елементарних ознак міської культури, на що вплинуло, за його словами, царювання Миколи I, якого він називав «неудобозабываемым Тормозом».

Відвідати Симбірськ і поглянути на монумент Миколі Карамзіну перешкодили шквал з мокрим снігом та непролазна багнюка. Казань сподобалася Шевченкові, нагадавши йому Москву. Він побував у Казанському університеті, шукаючи слідів перебування там товаришів по Кирило-Мефодіївському товариству, але безуспішно. Невелике місто Чебоксари, де, на його думку, «церков виявилося не менше, ніж будинків», дали йому ґрунт для такого висновку: «Головний вузол московської старої внутрішньої політики — православ'я. „Неудобозабываемый Тормоз“ через дурість свою хотів затягнути цей знесилений вузол і перетягнув. Він тепер на одному волоску тримається».

 
«Архангельський собор у Нижньому Новгороді» (1857)

20 вересня пароплав прибув до Нижнього Новгорода, тут на Шевченка чекала прикра несподіванка: М. О. Брилкін, головний управитель нижегородської контори пароплавної компанії «Меркурій», розповів йому, що поліцмейстер міста наказав відразу ж повідомити про його прибуття. Поліцмейстер офіційно заявив Тарасу Григоровичу, що він ще не остаточно звільнений з військової служби й повинен повернутися в Оренбург і там очікувати свого остаточного звільнення. Поет був майже у відчаї, в'їзд до Москви й Петербурга йому було заборонено, у Нижньому Новгороді йому довелося затриматися майже на пів року.[83]

Допомогли Шевченку нові знайомі — М. О. Брилкін та П. А. Овсянников — помічник управителя компанії «Меркурій», який надав йому притулок. Вони порадили йому прикинутися хворим, щоб уникнути повернення до Оренбурга.

23 жовтня 1857 року Шевченко зробив запис у щоденнику: При світлі величавої пожежі в девятій годині ввечері зустрівся я з К. О. Шрейдерсом (чиновник для особливих доручень при нижньогородському генерал-губернаторі). Він повідомив мене, що прийшов урядовий папір про мене від командира оренбурзького окремого корпусу на імя тутешнього військового ґубернатора… Папір повідомляє про те, що мені забороняється вїзд до обох столиць і що я — під секретним наглядом поліції. Гарна свобода! Собака на припоні! Це значить: нема за що дякувати, В(аша) В(еличність)!

Хоча Нижній Новгород став для Шевченка наче новим місцем заслання: поет жив під наглядом поліції, особисті неприємності, розчарування, наклепи ворогів гнітили його — він з інтересом поринув у культурно-громадське життя міста, задовольняв свої творчо-літературні та театральні інтереси й невгамовну жадобу до читання і творіння. Він написав поеми «Неофіти» (завершено 8 грудня 1857 року), «Юродивий» (твір не закінчено; датується орієнтовно: грудень 1857 року), триптих «Доля», «Муза», «Слава» (9 лютого 1858 року), закінчив повість «Прогулка с удовольствием и не без морали» (16 лютого 1858 року), створив двадцять портретів і зробив чимало архітектурних малюнків.

Кожен його день був наповнений цікавими зустрічами. Завдяки знайомству з впливовими у місті Брилкіним та Овсянниковим Тарас Григорович познайомився з багатьма місцевими діячами, котрі становили тут культурну еліту. Серед них були й люди, які завжди глибоко захоплювали поета, — митці, літератори, а були й просто офіційні знайомства: їх доводилося заводити в пошуках замовників на портрети — єдиний на той час спосіб існування для художника Шевченка, тому що він не хотів обтяжувати своїх не дуже заможних друзів М. М. Лазаревського та Бр. Залеського.

Малювання портретів не змогло дати значних доходів, Шевченко й далі перебував у досить скрутних матеріальних умовах. Нижегородська громадськість, особливо демократичні кола міста, поставилася до поета доброзичливо, «Шевченка буквально носили на руках», — відзначав біограф Михайло Чалий, описуючи його перебування у цьому місті. 24 грудня 1857 року Шевченка відвідав його давній друг актор Михайло Щепкін. Радість Шевченка була безмежна, Щепкін пробув у гостях шість днів, протягом яких уславлений артист виступав у Нижегородському театрі. Побачення з Щепкіним було, безумовно, не лише однією з найвизначніших подій у духовному житті поета, але й для всього міста.

Буваючи в місцевих театральних колах, Шевченко познайомився з юною акторкою Катериною Піуновою, він вчив її художній декламації, намагався прищепити любов до творів Пушкіна, Гоголя, Салтикова-Щедріна, підбирав сцени для виступу, щоб поправити її матеріальне становище — поет хотів влаштувати акторку в Харківський драматичний театр. Шевченко закохався в Піунову, хотів одружитися з нею, але акторка не відповіла йому взаємністю.

Наприкінці лютого 1858 року Шевченко, нарешті, отримав звістку від Лазаревського, що графу Толстому вдалося виклопотати для нього дозвіл повернутися до Петербурга, який йому був вручений 5 березня. 8 березня Шевченко виїхав з Нижнього Новгорода до Москви.

 
Портрет М. С. Щепкіна (1858)

У Москві Шевченко оселився у Щепкіна, сім'я знаменитого актора щиро зустріла його. Окрім Щепкіна, у Москві було багато й інших культурних діячів, які високо цінували творчість українського поета та дорожили дружбою з ним, але Шевченко, хоч і шанобливо ставився до них, відвідати їх на перших порах не міг. У дорозі він занедужав: ймовірно, до застуди приєдналося загострення цинги, якою тяжко хворів на засланні. Тіло вкрилося болячками й розпухло око.

Того ж дня (11 березня) Шевченка оглянули лікарі Д. Ван-Путерен і Д. Мін, які прописали хворому потрібні ліки, дієту і заборонили протягом тижня виходити на вулицю. Приїзд до Петербурга, якого так прагнув поет, знову затримувався. Звістка про приїзд Шевченка швидко поширилася в колах московської інтелігенції, поета поспішали провідати друзі й знайомі, зокрема Михайло Максимович. Визначні представники літератури, науки прагнули познайомитися з ним.

Попри недугу поет і далі редагував і переробляв свої вірші, написані в роки заслання. Коли через кілька днів по приїзді в Москву здоров'я Шевченка поліпшилося він відвідав княжну Варвару Репніну. Ця зустріч справила на Шевченка сумне враження, вона здавалася йому відчуженою, зникла колишня щирість і безпосередність; містичні настрої, які дедалі більше опановували Репніною, були йому чужими й дивними.

Москва приваблювала Шевченка як центр науки, культури, з яким у нього було пов'язано чимало спогадів. Одужавши після хвороби, незважаючи на відлигу й багнюку, він цілими днями пішки ходив по місту, милуючись його красою та старовинними пам'ятками. Окрім зустрічі зі своїми давніми знайомими, зокрема, професором Осипом Бодянським, родиною Станкевичів, Аполоном Мокрицьким, Шевченко познайомився з такими представниками місцевої інтелігентної еліти, як Бабст, Чичерін, Кетчер, Кронеберг, Афанасьєв, Корш, Крузе й іншими. Знаменною подією для Шевченка в Москві стала зустріч і особисте знайомство з російським письменником Сергієм Аксаковим, який у листах так приязно поставився до нього. 26 березня Шевченко на поїзді вирушив до Петербурга.

Петербург (1858—1859)

 
М. Лазаревський (1858)
 
Айра Олдрідж (1858)
 
М. Максимович (1859)

Відразу ж по приїзді до Петербурга Шевченко завітав до свого друга Михайла Лазаревського, який жив тоді на Мойці, в будинку графа Уварова, і спочатку оселився у нього. Родина Лазаревських дуже тепло поставилася до поета, тут він знайшов щирих, доброзичливих друзів. Шевченко констатував у щоденнику: «На подив симпатичні люди ці прекрасні брати Лазаревські, і всі шість братів, як один, чудова рідкість». Шевченко повернувся до Петербурга фізично знесилений і хворий. Знайомий поета, художник Віктор Ковальов розповідав: «При цій зустрічі я був вражений різкою зміною його зовнішності: це не був колишній широкоплечий, кремезний, з цілим волоссям на голові, чоловік у сірому сюртуку, яким я його знав раніше; переді мною був зовсім схудлий, лисий чоловік, без кровинки в обличчі; руки його проглядали до того, що видно було наскрізь кістки і жили… Я мало не заплакав».

28 березня 1858 року, поет разом з Лазаревським відвідав родину Толстих. Це була винятково сердечна зустріч, яку Шевченко описав у своєму щоденнику словами: «Сердечніше і радісніше не зустрічав мене ніхто і я нікого, як зустрілися ми з моєю святою заступницею і з графом Федором Петровичем. Ця зустріч була задушевніше всякої спорідненої зустрічі». Увечері, цього ж дня, відбулася зустріч з Шевченка з Василем Білозерським, колишнім учасником Кирило-Мефодіївського товариства й його товаришами, з якими він познайомився в Оренбурзі — Зигмунтом Сераковським, Яном Станевичем та Едвардом Желіговським.

Згодом, під час перебування Шевченка в Петербурзі відбулося безліч зустрічей та його єднання з передовими людьми цього міста. Художник і скульптор Михайло Микешин, який познайомився з Шевченком в Петербурзі, писав про «величезний вплив, той непідробний захват, який вселяла особистість Шевченка в колі тодішньої молоді», також він зазначав, що в петербурзьких салонах поета приймали з глибокою пошаною і навіть поклонінням. На це вказували і нотатки Шевченка у його щоденнику: «Вони вітали мене як давно очікуваного і дорогого гостя. Спасибі їм. Боюся, як би мені не стати модною фігурою в Пітері. А на те схоже».

Шевченкові дозволено було повернутися до Петербурга з певним застереженням: він лишався особою «піднаглядовою», у ряді документів підкреслювалося, що імператор дозволив проживання у столиці і відвідування Академії мистецтв з умовою, щоб за ним вівся належний нагляд. У перші ж дні перебування в Петербурзі поет повинен був з'явитися до поліції, де він відвідав правителя канцелярії оберполіцмейстера Івана Таволгу-Мокрицького, свого старого знайомого, який порадив йому поголити бороду, щоб не справити неприємного враження на його патрона графа Шувалова, до якого він повинен був з'явитися як до свого головного наглядача. Тарас Григорович зважив на пораду і поголився, адже солдатам, навіть у відставці, заборонялося носити бороду, а він перед поліцією був тільки «рядовим у відставці». Перед цим він сфотографувався у Андрія Деньєра в шапці й кожусі, з бородою.

6 квітня Шевченко одягнув фрак і зустрівся з Шуваловим, який прийняв його «просто», «неформенно», і «без повчань», — чим справив на поета вигідне для себе враження. 15 квітня Шевченко представився шефу жандармів В. Долгорукову, який дав йому «ввічливу настанову», після якої поет отримав «прописку» в столиці. Так, «прописаний» Шевченко, відразу ж потрапив під найпильніший нагляд поліції, йому було заборонено відлучатися будь-куди з Петербурга. Незважаючи на гнітючу атмосферу жандармського і поліційного нагляду, під «пильним оком» III відділу, поет з перших же днів перебування в Петербурзі був оточений ласкою і дружбою передових людей.

Не бажаючи обтяжувати родину Лазаревських у плані житла, Шевченко попросив графа Толстого, щоб той надав йому квартиру в Академії. Одержавши квартиру в Академії, Тарас Григорович відразу ж взявся за наполегливу працю як художник, насамперед у галузі офорта. Особливо інтенсивно Шевченко працював як гравер. У травні 1858 року в Ермітажі Шевченко познайомився з гравером Федором Йорданом, який погодився йому допомагати в опануванні цією професією. З середини травня Шевченко почав працювати в Ермітажі, у липні в нього вже був готовий перший зразок роботи на цьому терені — офорт з ескізу Бартоломе Мурільйо. Влітку Шевченко залишився в Петербурзі й продовжував роботу над офортами.

Перебуваючи у Петербурзі Шевченко виявляв постійне зацікавлення до російських письменників, поетів, митців, вчених, радий був зустрічі з ними. Він зустрічався з такими особистостями, як: поети В. Бенедиктов, М. Щербина (до творчості якого виявляв інтерес, ще під час перебування на засланні), Василь та Микола Курочкіни, Л. Мей, Ю. Жадовська; познайомився з братами Жемчужниковими (Львом, Олексієм й Володимиром); правознавець і громадський діяч К. Кавелін; письменник Я. Полонський; оберсекретар синоду В. Юзефович; математик М. Остроградський; зоолог і мандрівник М. Сєверцов; критик О. Нікітенко; філолог і літературознавець М. Сухомлинов; професор Петербурзького університету М. Благовєщенський й іншими. Близькими поетові були учасники декабристського повстання з якими він зустрічався у домі Толстого, серед яких були барон В. Штейнгель й А. Бистрицький.

Перебуваючи в Петербурзі Тарас Шевченко виявляв інтерес до питань розвитку науки, до загальних проблем світобудови та природознавства. З великим інтересом поставився Шевченко до праці видатного німецького природознавця Александера фон Гумбольдта й слухав лекції з геології професора В. Роде.

Використовуючи кожну нагоду, разом з Семеном Гулаком-Артемовським Тарас Шевченко відвідував Ермітаж, театри і концерти. Оглянувши колекцію стародавньої скульптури, здивований її багатством, поет з піднесенням записував: «Я не уявляв в такій кількості залишків давньої скульптури в Ермітажі, ймовірно, вони зібрані з усіх палаців. Чудова думка». Скарби мистецтва, на його думку, повинні були зберігатися не в палацах багатіїв, а в музеях.

Сучасники одностайно відзначали пристрасть Шевченка до музики та співу, через що він зустрічався композиторами О. Даргомижським, М. Мусоргським, М. Балакірєвим, А. Контським, захоплювався співом І. Грінберг. Поет відвідував вистави драматичного театру, особливо під час гастролей М. Щепкіна. У листопаді 1858 року в Петербурзі почалися гастролі всесвітньовідомого актора негра А. Олдріджа. Шевченко регулярно відвідував вистави, щиро захоплюючись грою Олдріджа, він познайомився з ним і на ознаку високої пошани й дружби до актора написав його портрет.

Влітку 1858 року для роботи в архівах із Саратова до столиці приїхав Микола Костомаров, довідавшись, що Шевченко живе в Академії мистецтв, він відразу ж прийшов до нього. Проте в 1858 році зустрічалися вони недовго, тому що в кінці серпня Костомаров виїхав знову до Саратова і повернувся остаточно до Петербурга лише 1859 року. Перебуваючи в Петербурзі, Шевченко продовжував листуватися з Семеном Аксаковим, до якого зберігав найкращі почуття. У своїх листах Аксаков цікавився творчими планами Шевченка й питав думки поета щодо його нових творів.

Побував Шевченко й у майстерні скульптора барона Петра Клодта, де він оглянув пам'ятник Миколі І, про що написав з іронією у щоденнику: «…полюбовался монументом неудобозабываемому». Незабаром по приїзді до Петербурга Шевченко зустрівся і особисто познайомився з Миколою Чернишевським, в особі якого він бачив послідовного революційного мислителя й діяча, який твердо знав, «куди йти». Чернишевський вів наполегливу й послідовну боротьбу проти царату й кріпосництва — що не могло не викликати щирого захоплення і співчуття Шевченка. У свою чергу, Чернишевський високо оцінив Шевченка як справжнього народного співця, який всією своєю діяльністю розхитував самодержавно-поміщицький лад.

Відразу ж по приїзді до Петербурга Шевченко вживає заходів щодо підготовки власних творів до видання. Одержавши переписані Пантелеймоном Кулішем твори, Шевченко починає укладати нову збірку під назвою «Поезія Т. Шевченка. Том первий», до якої заносить вірші, написані раніше 1847 року. Він планував видати свої поезії легального змісту у двох томах: у першому — написані до заслання, у другому — на засланні й після заслання. Рішення видати твори під назвою «Поезія», було не випадковим, тому що у 1850-х роках серед критиків висловлювалося чимало сумнівів у спроможності української літератури вирватися з «полону фольклорно-етнографічної стихії» і сягнути рівня найрозвиненіших літератур світу.

Але попри те, що з творчістю Шевченка, Марка Вовчка українська література заявила про себе явищами, які повинні були розвіяти сумніви скептиків щодо її перспектив — у російській критиці й надалі раз по раз лунали голоси про обмежені можливості української літератури, заснованої нібито винятково на фольклорно-етнографічних джерелах, на «лексично бідній селянській мові».

Шевченко доручив клопотатися щодо видання власних творів Данилу Каменецькому, який звертався з відповідним проханням до міністра народної освіти Євграфа Ковалевського, який своєю чергою, порушував клопотання щодо цього перед III відділом про оприлюднення творів українського поета, які відповідатимуть цензурним вимогам. Але перед тим належало спочатку добитися зняття накладеної у 1847 році заборони друкувати поезії Шевченка. З цією метою Тарас Григорович сповістив про це начальника III відділу В. Долгорукова, що ніяких своїх рукописів не передавав за кордон І. Головіну — російському письменнику-публіцисту, який, перебуваючи за кордоном, видавав твори антимонархічного змісту і, за чутками, збирався видати і його поезії. Після цього III відділ запропонував Головному цензурному управлінню подати свою думку про поезію Шевченка і висновки щодо можливості їх друкувати — це вказувало на те, що заборона друкувати твори поета загалом була знята. Після цього належало звернутися безпосередньо до цензури за дозволом на конкретне видання.

 
Деньєр Генріх. Шевченко серед приятелів. 1859. Санкт-Петербург. Національний музей Тараса Шевченка, № ф-2.

Розгляд цензурою творів Шевченка затягнувся на тривалий час. Оправлені разом «Чигиринський Кобзар» і «Гайдамаки» Петербурзький цензурний комітет вирішив направити спочатку на розгляд Головного цензурного управління, оскільки не мав офіційного документа про зняття заборони друкувати твори Шевченка, де їх розглянув цензор О. Тройницький. Таким чином, цензурування йшло паралельно: О. Тройницький у Головному управлінні цензурував «Чигиринський Кобзар» і «Гайдамаки», а С. Палаузов у Петербузькому комітеті розглядав — рукописний збірник «Поезія Т. Шевченка. Том первий».

23 січня 1859 року О. Тройницький подав свій відгук, у якому пропонував вилучити поезію «Думи мої, думи мої», оскільки в ній «занадто гірко висловлюється скорбота автора про знищення козацької вольності, над могилою якої, за словами його, Орел чорний сторожем літає». Відгук С. Палаузова від 28 квітня 1859 року був загалом схвальним, також він не вважав необхідним вилучати «Думи мої, думи мої».

Петербурзький цензурний комітет вирішив надіслати відгук С. Палаузова і збірник «Поезія Т. Шевченка. Том первий» на розсуд Головного цензурного управління, а там знову доручили цензурування О. Тройницькому. Останній у своєму рішенні був непохитний. За його наполяганням більшу половину поезії «Думи мої, думи мої» все ж було вилучено. О. Тройницький запропонував видати не збірку «Поезія Т. Шевченка. Том первий», а «Чигиринський Кобзар», «Гайдамаки» і поему «Гамалія». У поемі «Гайдамаки» було знято «Вступ», а в поемі «Сліпа» — 56 рядків. Вилучено й послання «Шафарикові», яке викликало його невдоволення

Все тяжче переносячи самотність, у листі від листопада 1858 року, Шевченко звертався до Марії Максимович (дружина Михайла Максимовича) з проханням «одружити його», боячись що він «так і пропаде бурлакою на чужині». У наступних листах до Максимович, Шевченко сподівався знайти собі «вірну дружину», відвідавши наступного літа Україну. В Петербурзі поет жив у великій матеріальній скруті, у офіційних заявах того часу неодноразово говориться про його тяжке матеріальне становище: «… я піддаюся природному наслідку десятирічної моєї відсутності — бідності», «… потребую денного прожитку». Проте він відмовлявся від будь-якої грошової «підтримки», показуючи байдужість до «матеріальних благ» та презирство до «гонитви за грішми». Попри тяжкі обставини, Шевченко й далі наполегливо працював як художник, зокрема в галузі гравюри. Він удосконалював гравіювальну техніку; багато часу приділяв офорту, застосовуючи нові методи цього мистецтва. Він майже цілодобово перебував у майстерні, добиваючись значних успіхів у цих видах мистецтва.

23 січня 1859 року до Петербурга приїхала Марко Вовчок, і вже наступного дня Шевченко познайомився з нею. Між ними встановилася глибока й щира дружба. Згодом Шевченко присвятив письменниці написану 13 липня 1858 року поезію «Сон». Вперше вона з'явилася в журналі «Русская Беседа» (№ 3 за 1859 рік) і відразу набула великої популярності, поширювалася в численних списках. 17 лютого 1859 року поет написав вірш «Марку Вовчку. На пам'ять 24 генваря 1859», в якому зворушливо називав письменницю своєю «донею», однодумицею, спільницею і продовжувачкою своєї справи. В особі Марка Вовчка він бачив передусім «кроткого пророка і обличителя жестоких людей неситих». Марко Вовчок присвятила йому свою повість «Інститутка».

На початку 1859 року разом з Марком Вовчком до Шевченка завітав Іван Тургенєв, щоб особисто познайомитися з поетом. Хоча суспільно-політичні погляди Тургенєва і Шевченка значно розходилися, проте у них були доброзичливі і дружні взаємини. Тургенєв добре ставився до української прогресивної культури в цілому, за словами Павлв Анненкова, він співчував прагненням Шевченка, які мали на меті підняти мову своєї країни, розвинути її культуру, скасувати її нерівноправність щодо російської культури. Самого Шевченка Тургенєв характеризував «пристрасною, неприборканою, не зламаною долею, чудовою особистістю».

Російські консервативні літературні кола недоброзичливо ставилися до «українських симпатій» Тургенєва, зокрема до його знайомства з Шевченком. В одному з листів (від 29 березня 1859 року) російський письменник Олександр Дружинін писав: «Тургенєв цього разу не залишив великого жалю до себе — він так був відданий своїм потворним хохлам… що воно вже було недобре». Найчастіше Шевченко з Тургенєвим зустрічалися в гостинному домі В. Карташевської, де регулярно відбувалися літературно-художні вечори, де збиралися такі митці, як М. Чернишевський, М. Добролюбов, М. Салтиков-Щедрін, Л. Толстой, О. Островський, І. Гончаров, О. Плещеєв, В. Курочкін, М. Гербель.

16 квітня 1859 року Шевченко подав до Ради Академії мистецтв прохання присвоїти йому звання академіка, надавши їй гравюри: одну створену з картини Рембрандта, що зображає притчу про виноградаря, а іншу — з картини П. Соколова «Приятелі». Академія мистецтв високо оцінила талант Шевченка-гравера і цього ж дня винесла попередню постанову про призначення його в академіки і задала програму на звання академіка з гравіювання на міді.

Третя подорож Україною

Ще перебуваючи на засланні, Шевченко всіми помилсами хотів повернутися на «сердешну Україну», до рідного народу. «О моя бідна, мія прекрасна, моя мила батьківщина! Чи скоро я зітхну твоїм цілющим, солодким повітрям?» — писав він в останній рік заслання в Новопетровському укріпленні. Але спочатку через тяганиною з цензурою щодо видання його Поезій, він не зважувався починати клопотання про дозвіл поїхати в Україну.

Тільки 5 травня 1859 року він подав заяву в Академію мистецтв з проханням дати йому «вид» на проїзд у Київську, Чернігівську і Полтавську губернії строком на п'ять місяців для «поліпшення здоров'я і малювання етюдів з натури». Того ж дня віце-президент Академії Ф. Толстой надіслав листа міністру імператорського двору В. Адлербергу з проханням надати пропуск Шевченку в Україну, але його канцелярія, у віданні якого перебувала Академія мистецтв, не поспішала. Через деякий час канцелярія надіслала подання президенту Академії мистецтв великій княгині Марії Миколаївні, на що та дала згоду: 12 травня на ньому з'явився запис: «Згодна. Марія».

Однак коли подання повернулося з резолюцією президента Академії, канцелярія імператорського двору раптом згадала, що 1847 року Шевченко притягався до слідства у справі кирило-мефодіївців, і запропонувала послати запит до III відділу щодо дозволу опальному поету виїхати в Україну. 23 травня 1859 року начальник III відділу В. Долгоруков повідомив міністерству імператорського двору, що заперечень проти виїзду Шевченка на Україну немає. Ф. Толстой, аби прискорити видачу Шевченкові подорожньої, написав безпосередньо обер-поліцмейстеру Петербурга П. Шувалову.

25 травня Тарас Шевченко одержав посвідчення на вільний проїзд в Україну і того ж дня виїхав. А тим часом тяганина розгляду цензурою творів Шевченка ще тривала. Ще 25 березня 1859 року у листі до М. Максимович Тарас Григорович висловлював сподівання, що до травня закінчить справи з цензурою і тоді поїде в Україну, але його сподівання виявилися марними. Офіційний дозвіл на відвідання України надійшов у Академію мистецтв тільки 28 травня, коли поет був уже в дорозі.

У «цілком таємному» листуванні жандармерії пропонувалося встановити за Шевченком найпильніший нагляд, як за «політичним злочинцем», якого уряд весь час вважав «небезпечним». 23 травня III відділ спеціально повідомляв жандармське управління в Києві про подорож Шевченка і нагадував про заходи — «для належного з вашого боку спостереження за художником Шевченко під час перебування його в Київській губернії». Такі ж вказівки того ж дня було надіслано і до інших губерніальних центрів України, куди мав завітати поет. III відділ запідозрював, що Шевченко має відношення до революційний кіл, зокрема в Україні, жандармам важливо було простежити ці зв'язки та припинити можливу його антиурядову діяльність.

Шевченко почав подорож в Україну разом зі своїм знайомим, українським поміщиком-лібералом Д. Хрущовим. У Москві поет пробув лише один день, бачився там з Михайлом Щепкіним, Осипом Бодянським. Наприкінці травня — на початку червня Шевченко з Д. Хрущовим продовжували подорож через Тулу, Орел, Курськ. Проїздом через Орел Тарас Григорович 2 та 3 червня гостював у свого давнього друга Федора Лазаревського.

На початку червня поет був уже в Україні — в Сумах та у Лебедині, де його тепло прийняли брати Олексій та Максим Залеські, 7 та 8 червня він гостював на хуторі Нові та в Лихвині в маєтку Д. Хрущова, там же він познайомився з художником Мантейфелем. 10 червня Шевченко прибув до Пирятина, де відвідав П. Мокрицького-Таволгу, знайомого Марка Вовчка, який згодом став уповноваженим у справі видання її творів у Петербурзі. 12 червня поет приїхав до Переяслава, зупинився у свого старого приятеля, лікаря Андрія Козачковського.

Зустріч була теплою та зворушливою. А. Козачковський почав читати напам'ять деякі вірші, написані поетом до заслання. Шевченко багато з них не пам'ятав та позаписував з уст Козачковського, виявилося, що чимало поезій, написаних до 1846 року, пропали назавжди. Разом з А. Козачковським Шевченко їздив у село Козинці, звідки, 13 червня, він поплив по Дніпру човном і того ж дня прибув у Прохорівку до свого приятеля М. Максимовича, де гостював близько десяти днів. У середині 20-х чисел червня, лишивши у Максимовичів деякі речі, він поїхав до рідного села Керелівки. На шляху він на кілька годин зупинився у Платона Симиренка, який разом з Кіндратом Яхненком тримав найбільший в Україні цукровий завод.

27 червня Шевченко прибув до Керелівки, він гостював у брата Микити, який жив тоді ще в старій батьківській хаті, та в сестри Ярини, на той час вдови. Зворушливою була зустріч поета з Яриною — улюбленою його сестрою, але полегшити долю рідних, близьких людей, він не міг, як писав біограф В. Маслов, «тільки страждав глибоко і нічим не міг допомогти бідній сім'ї, навіть у матеріальному відношенні, так що сестрі Ірині при розставанні приділив один рублевий папірець».

З Керелівки поет поїхав до Корсуня до свого троюрідного брата купця Варфоломія Шевченка, у якого пробув 22 дні. Живучи у Варфоломія, Шевченко познайомився з його наймичкою — Харитиною Довгополенко; вона полюбилася поетові, і він навіть мав намір одружитися з нею. Невідступною мрією поета було створити сім'ю та придбати на березі Дніпра невелику ділянку землі і побудувати «тільки хату, одну хатиночку в гаю». Цьому опису дуже підходила місцевість між Каневом і селом Пекарі, яка дуже сподобалася Тарасу Григоровичу. 5 липня він прибув до села Межиріч (неподалік від Канева), де жив власник землі — поміщик Н. Парчевський, з метою придбати у нього ділянку.

Домовитися про продаж землі з Парчевським поету так і не вдалося, поміщик постійно коливався щодо цього, пізніше з'ясувалася причина цього зволікання: «треба спитати генерал-губернатора, чи можна Шевченкові купувати землю». 10 та 12 липня Шевченко знову бував в Межирічі, сподіваючись зустріти Н. Парчевського, щоб придбати у нього ділянку землі, але її власник ще не повернувся з Петербурга.

Третій арешт (1859)

Після повернення з Межирічі, 13 липня 1859 року Шевченка заарештували. Передумовою до арешту став випадок, який відбувся наперододні, 12 липня, коли Шевченко, разом із службовцями економічної контори робив обмірювання ділянки землі у селі Пекарі, яку він хотів придбати. Особливу увагу жандармів привернула розмова Шевченка з селянином Т. Садовим і «франтом» А. Козловським. У рапорті київському губернаторові від 15 липня черкаський справник В. Табачников описував розмову поета з Т. Садовим, карбівничим пекарської луки, як: «богохульну», і казав всім хто біля нього знаходився, що «не потрібно ні царя, ні панів, ні попів».

Але сам Садовий на жандармському допиті не підтвердив чуток, ствердивши тільки «богохульні» слова. Шевченко в поясненнях, даних у Києві, нічого про розмову з Садовим не згадував. Причиною арешту він вважав конфлікт з землеміром Козловським, який був у фраку і в білих рукавичках. Побачивши цього франта, поет пожартував, але коли помітив, що той не вміє відповідати на жарт жартом, попросив у нього пробачення. За словами Шевченка під час сніданку А. Козловський почав польською мовою «якусь богословську розмову» і «Щоб припинити цю розмову, я сказав — російською, що теологія без живого бога не взмозі створити навіть цього липового листка, і при цьому вирвав листок з липи та показав йому».

Того ж дня до Межиріч прибули земський справник В. Табачников і становий пристав Ф. Добржинський, яким донесли про інцидент з шляхтичем А. Козловським. Увечері 13 липня Ф. Добржинський заарештував Шевченка, а наступного дня на квартирі станового пристава у Мошнах земський справник В. Табачников і жандармський офіцер Крижицький оголосили йому причину арешту. Намагання обидвох «вислужитися» позначилося і на їх донесеннях, в яких Шевченка звинувачено в «богохульстві» й «блюзнірстві», що за законами тих часів каралося каторгою. У цьому донесенні йшлося про «страшне богохульство» Шевченка, хоча зауважувалося, що він сам «відрікається» від богохульства.

Київський генерал-губернатор Іларіон Васильчиков на підставі рапорту справника В. Табачникова 18 липня дав розпорядження цивільному губернаторові Павлу Гессе направити заарештованого Шевченка «під нагляд поліції» до Києва, а той — відповідну вказівку В. Табачникову. Цього ж дня поета доставили з містечка Мошни до Черкас, де він мешкав під наглядом у квартирі В. Табачникова в будинку священика П. Марковського. Тут він зустрів і поміщика Н. Парчевського, який відмовив у продажу землі.

30 липня 1859 року Шевченка під вартою привезли до Києва, де він не був з квітня 1847 року, тепер він прибув знову як «політичний злочинець», якого чекало слідство і вирок можновладців. Генерал-губернатор Іларіон Васильчиков дав розпорядження головному поліцмейстеру міста взяти Шевченка під нагляд поліції, а чиновникові особливих доручень Марку Андрієвському допитати його. У канцелярії генерал-губернатора почалися допити, заповнювалися протоколи, складалися «пояснення».

6 серпня було, нарешті, складено «Пояснення Академії художеств академика Тараса Шевченка», у якому, написаному слідчим на підставі пояснень поета, зазначалося, що він приїхав до Київської губернії «з метою побачитися з родичами і придбати невеликий шматок землі, де б можна було оселитися на постійне проживання». Далі розповідалося про інцидент з А. Козловським, арешт поета та відправлення його до Черкас й Києва. «Не запевняю, але припускаю — зазначав у кінці пояснення Шевченко, — що вся ця історія відбулася внаслідок безсилої помсти п. Козловського. Якщо не буде прийнято до уваги моє свідчення, то прошу, в удостовірення справедливості сказаного мною тут, зробити суворе розслідування».

Але на думку дослідників А. Козловський навряд чи міг писати донос. У своїх показаннях на допиті він категорично заперечив відомості жандармів щодо «вихваток Шевченка проти уряду», а про богохульство говорив тільки, «як би підтверджуючи» те, що вже знали жандарми.

III відділ імператорської канцелярії виявив виняткову, «зацікавленість» справою Шевченка. Таємний радник М. Попов, за дорученням шефа жандармів В. Долгорукова, 7 серпня наказував штаб-офіцерові корпусу жандармів по Київській губернії Л. Грибовському: «...прошу вас... повідомити князю Василю Андрійовичу (Долгорукову) показання, які будуть дані в Києві художником Шевченком відносно богохульних міркувань його». На щастя для Шевченка, його «справу» губернатор доручив вести доброзичливо настроєному до нього чиновнику Марку Андрієвському, який повів розслідування так, щоб якось «пом'якшити провину» поета, що й врятувало того.

15 серпня київський генерал-губернатор І. Васильчиков писав начальникові III відділу В. Долгорукову, що звинувачення Шевченка в богохульстві могло виникнути «через непорозуміння осіб, перед якими він вів розмову». 23 серпня 1859 року шеф жандармів В. Долгоруков наклав таку резолюцію на рапорті І. Васильчикова: «Незважаючи на все тут викладене, закликати Шевченку і, зробивши йому суворе навіювання, додати, щоб він був досить обережний; в іншому випадку, щоб він не нарікав на нас за ті наслідки, яким він зможе піддатися».

У дослідників немає певних відомостей про те, як Шевченка визволили з поліції, але відомо, що якусь роль у цій справі відіграв демократично налаштований генерал А. Куцинський.

Завершення подорожі

На другий день після того, як Шевченка привезли до Києва, він оселився в Георгіївському провулку, в будинку священика Юхима Ботвиновського, який взяв поета на поруки. Але вже через кілька днів Шевченко перейшов на квартиру до свого давнього знайомого, київського портретиста і фотографа Івана Гудовського. Однак і тут він пробув недовго і перейшов жити на околицю міста — на Пріорку.

Про причину, що змусила Шевченка покинути квартиру Ю. Ботвиновського, а незабаром І. Гудовського, розповів Олександр Афанасьєв-Чужбинський, посилаючись на свідчення самого поета: на одній вечірці у Ю. Ботвиновського був присутній пан, якого Шевченко не без підстав запідозрив у шпигунстві. Тараса Григоровича це настільки обурило, що він одразу залишив будинок. Проживши кільки днів у І. Гудовського, поет вирішив взагалі втекти з центру міста на околицю, де менше поліцейського нагляду. Він оселився на Пріорці, в домі В. Пашковської, родички члена таємної революційної організації В. Лободи, тут він жив аж до від'їзду з Києва.

У Києві Шевченко зустрівся зі своїм старим приятелем — художником Іваном Сошенком. Ця зустріч дуже схвилювала обох, адже вони не бачилися двадцять років. У Сошенка познайомився Шевченко зі своїм майбутнім біографом Михайлом Чалим, на той час інспектором 2-ї Київської гімназії. Про перебування Шевченка у Києві в 1859 року мемуарні дані досить обмежені, відомо що у цьому місті він зустрічався з молоддю, студентами та вчителями.

Приїзду Шевченка в Україну київські й харківські студенти чекали ще з 1857 року. Студент К. Болсуновський пізніше згадував, що твори Шевченка в 1850-х роках користувалися серед київської студентської молоді великою популярністю і справляли на неї значний вплив. А. Солтановський, характеризуючи настрої київської інтелігенції кінця 1840-х — початку 1850-х років, наводив оповідання про поширення серед студентів Київського університету творів Шевченка, зокрема поем «Сон», «Кавказ» й іншого. Феофан Лебединцев розповідав про те, як Шевченко, бувши в Києві, намагався згуртувати сили для першого українського журналу. Також у Києві, у вільні хвилини, поет працював над поемою «Марія», безуспішно розшукував список поеми «Єретик», записував народні пісні, перекази.

Перебуваючи в Києві, Шевченко всіляко підтримував і надихав справу організації недільних шкіл в Україні. Пізніше, повернувшись до Петербурга, він продовжував з великою увагою стежити за їх діяльністю, заохочував до участі в роботі цих шкіл передову українську інтелігенцію.

Слідча справа завершилася тим, що Шевченкові дозволили виїхати з Києва до Петербурга. Шевченко повертався до Петербурга майже без грошей, на ньому було старе парусинове пальто і поношені чоботи. Після гостювання 13 серпня у свого давнього знайомого, вчителя 2-ї гімназії І. Юскевича-Красковського, 14 серпня Шевченко вирушив до столиці.

У Переяславі, по дорозі до Петербурга, Шевченко зробив першу тривалу зупинку. А. Козачковський згадував, що тоді поет пробув у нього близько двох діб (приблизно, 16—18 серпня). 20 серпня Тарас Григорович прибув у Прилуки, а наступного дня відвідав в Качанівці маєток В. Тарновського-молодшого. 21 серпня поет відвідав у селі Гирявка (поблизу Конотопа) родину Лазаревських. 25 серпня Тарас Григорович разом з братами Лазаревськими (Іваном і Федором) виїхав з Гирявки до Кролевця. Заночувавши у сестри Лазаревських — Г. Огієвської, наступного дня він вирушив далі.

Спинившись у Москві на кілька днів, поет повернувся до Петербурга вранці 7 вересня, з тяжким, гнітючим настроєм. Радість зустрічі Шевченка з батьківщиною, родичами, друзями й знайомими була у нього затьмарена доносами, переслідуваннями влади, жахливими картинами злиднів і безправ'я народу, про що він писав: «скрізь на славній Україні Людей у ярма запрягли Пани лукаві». Зменшились надії на сімейне щастя, на можливість «доживати віку в рідній стороні, над Дніпром».

Перебуваючи в Петербурзі Тарас Григорович доручив клопотатися Варфоломію Шевченку, щодо дозволу придбати йому землю біля Канева. Згодом той все більше переконуючись, що поміщики не хочуть мати своїм «сусідом» революційного поета — повідомив йому, що так і не зміг виклопотати дозволу на придбання землі. Ще однією перешкодою стали й урядові кола, які також були категорично проти оселення Шевченка в Україні. Київський Генерал-губернатор Іларіон Васильчиков ще в серпні 1859 року писав до начальника III відділу: «...якщо б Шевченко забажав оселитися у тутешньому краї, то я вважав би відхилити його намір. Оселення його тут я не вважаю зручним...».

Пригнічений душевний стан Тараса Шевченка помітили знайомі й друзі, зустрічаючись з ним після його повернення з України до Петербурга, але він намагався не показувати своїх страждань від заборони оселитися в Україні. Після подорожі на Україну репутація «політично неблагонадійного», «патентованого заколотника» ще більше закріпилася за «рядовим у відставці» Шевченком.

Останні роки життя (1859—1861)

 
Тарас Шевченко. Світлина 1860 р.

До останніх днів свого життя поет перебував під таємним наглядом поліції. Одначе він створив багато нових творів. Уважають, що поема «Марія» становить вершину творчості поета після заслання.[84] Шість раніше написаних і заборонених у царській Росії поезій Шевченка видано за кордоном у Лейпцигу 1859-го. У друкарні Пантелеймона Куліша 1860 року вийшло друком нове видання «Кобзаря», яке, однак, охоплювало тільки незначну частину Шевченкових поезій. Того ж року надруковано й «Кобзар» у перекладі російських поетів, а в січні 1861-го випущено окремою книжкою Шевченків «Буквар» (Букварь южнорусскій) — посібник для навчання в недільних школах України, виданий коштом автора та накладом 10 000 примірників.

У Петербурзі Шевченко вирішив зайнятися гравюрою, бо цей вид мистецтва можна було тиражувати. У квітні 1859 року Шевченко, подаючи деякі зі своїх гравюр на розгляд ради Імператорської академії мистецтв, просив надати йому звання академіка чи задати програму на здобуття цього звання. 16 квітня рада постановила визнати його «призначеним в академіки й задати програму на звання академіка з гравіювання на міді». 2 вересня 1860 року разом з іншими митцями Тараса Шевченка визнано академіком гравюри «на повагу майстерності та пізнань у мистецтвах»[85].

Уже хворим Шевченко взяв участь у підготовці першого числа часопису «Основа», яке вийшло ще за його життя. Перед смертю записав олівцем на офорті автопортрета 1860 року свій останній вірш «Чи не покинуть нам, небого». Український літературознавець Павло Зайцев назвав цей твір незрівнянним поетичним документом боротьби безсмертної душі з тлінним тілом перед обличчям фізичної смерті.

Смерть й поховання (1861)

В останні роки Шевченко хворів на ревматизм та набуті внаслідок цього: ваду серця, поліартрит і цироз печінки — перебіг цих хвороб, із часом, ускладнила водянка.[86] З осені 1860 року самопочуття Тараса Григоровича почало погіршуватися. 23 листопада, зустрівшись у Михайла Лазаревського з доктором Едуардом Барі, Шевченко особливо скаржився на біль у грудях. Доктор, вислухавши груди, радив Шевченкові поберегтися. Відтоді здоров'я його погіршувалося зо дня на день. Січень і лютий Шевченко просидів майже безвихідно в кімнаті, зрідка тільки відвідуючи деяких знайомих.

26 лютого (10 березня) 1861 року Шевченко помер від збільшуваної водянки (Hydrops).[87]:#616  На кошти друзів 1 (13 березня) його було поховано спочатку на Смоленському православному кладовищі в Петербурзі.[88]

Перепоховання в Україні

Після того, як п'ятдесят вісім днів прах Шевченка перебував у Петербурзі, його домовину, згідно із заповітом, за клопотанням Михайла Лазаревського, після отримання ним дозволу у квітні того ж року, перевезено в Україну й перепоховано на Чернечій горі біля Канева.

 
Селяни копають могилу Тарасу Шевченку на Чернечій горі біля Канева. 1861

26 квітня (8 травня) 1861 року домовину викопали, перенесли через увесь Петербург до Московського (Миколаївського) вокзалу й залізницею перевезли до Москви.

Далі шлях проходив через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитровськ[h], Севськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бобровицю, Бровари до Києва. Випрігши коней із воза, студенти Університету Святого Володимира провезли труну Ланцюговим мостом і далі набережною до церкви Різдва Христового на Подолі.[89]

У Києві з Тарасом прощалися студенти, поети, багато киян. Була навіть думка, яку підтримували й родичі поета, поховати його в Києві. Та Григорій Честахівський обстоював думку про поховання в Каневі, бо Шевченко ще за життя мріяв про «тихе пристанище і спокій коло Канева».

8 (20 травня) 1861 року на пароплаві «Кременчук» останки Кобзаря перевезено з Києва до Канева. Дві доби домовина перебувала в Успенському соборі, а 10 (22 травня), після відслуженої в церкві панахиди, прах віднесли на Чернечу гору.

Винесли гроб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів впрягся люд хрещений, і повезли діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому, — згадував Григорій Честахівський.

Туди ж перенесли дерев'яний хрест і встановили на могилі[90].

Особисте життя

Першим коханням молодого Шевченка була Оксана, його ровесниця. Родичі та знайомі закоханих були впевнені, що молоді одружаться, щойно досягнуть відповідного віку. Але надії були марними — Тарас у валці свого пана Павла Енгельгардта мусив поїхати до Вільна. Розлука була несподіваною й довгою. Усе своє життя Шевченко згадував ту дівчину, яку колись кохав.

Наступною дівчиною, яку він кохав, була віленська швачка Дзюня Гусіковська.

1843 року Шевченко поїхав в Україну й зустрів там Варвару Рєпніну, якій присвятив поему «Тризна», Ганну Закревську, якій згодом присвятив вірш «Г. З.». В родині князя Миколи Рєпніна виховувались її зведені сестри Глафіра, Олександра і Тетяна Псьол. Глафіра вчилась у Полтавському інституті шляхетних дівчат, отримала хорошу освіту. Живопису навчалася вдома. Намалювала портрет Шевченка, який не зберігся.

Наступними жінками, котрі мали місце в серці поета, були Агата Ускова, дружина коменданта Новопетровського Укріплення Іраклія Ускова, та 16-річна актриса Катерина Піунова, майже на тридцять років молодша від нього. Останнім коханням поета була 19-річна петербурзька наймичка Ликера Полусмакова, якій Шевченко присвятив вірші «Ликері», «Л. Поставлю хату і кімнату…»

Літературна творчість

Тарас Шевченко у власній творчості відтворив саме ті думки й настрої, які були важливими в житті українців його часу. Про те, що його творчість знайшла відгук у серцях людей, свідчить те, що в другій половині XIX — на початку XX століття чи не єдиною книжкою в більшості сільських хат України був «Кобзар», вірші з якого вчили напам'ять, і за ним училися читати.[91]

В історичному розвитку України Шевченко — явище незвичайне своїм місцем у літературі, мистецтві, культурі. Походженням, становищем та відомістю Шевченко — виняткове явище також у світовій літературі. З 47 років життя поет пробув 24 роки в кріпацтві, 10 — на засланні, а решту — під наглядом жандармів. Шлях Шевченка до творчих висот визначив в образній формі І. Франко:

Він був сином мужика і став володарем у царстві духа.
Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури.
Він був самоуком і вказав нові, свіжі й вільні шляхи професорам та книжним ученим.

Багатогранна творчість Шевченка була і залишається одним із головних чинників формування національно-політичної свідомості українців. З новою силою відчутний тепер її вплив на різні боки духовного життя української нації.

Шевченко був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. Його літературна спадщина обіймає велику збірку поетичних творів («Кобзар»), драму «Назар Стодоля» і два уривки з інших п'єс; дев'ять повістей, щоденник та автобіографію, написані російською мовою, записки історично-археологічного характеру («Археологічні нотатки»), чотири статті та понад 250 листів.

Поезія

Рання творчість

 
Марія. Ілюстрація до поеми О. С. Пушкіна «Полтава». 1840

Упродовж першого періоду літературної діяльності (1837−1843) написав багато високохудожніх поетичних творів, у яких — поряд із версифікаційними й стилістичними засобами народнопісенної поетики — було й чимало нових, оригінальних рис, що ними поет значно розширив і збагатив виражальні можливості українського вірша (складна й гнучка ритміка, уживання неточних, асонансних і внутрішніх рим, використання цезури й перенесення (анжамбеман), майстерність алітерацій, звукової інструментації та поетичної інтонації, астрофічна будова вірша тощо). Новаторство прикметне й для Шевченкових епітетів, порівнянь, метафор, символів та уособлень.

Керуючись власним художнім чуттям і не оглядаючись на панівні тоді літературні канони, Шевченко знаходив відповідну поетичну форму для втілення нових тем та ідей, які підказувала йому тогочасна дійсність. Одним словом, Тарас Шевченко спочатку наслідував найкращі зразки народно-поетичної творчості. Скажімо, перші його твори написані коломийковим віршем, що чітко вказує на зв'язок із українською народнопісенною творчістю, насамперед із піснями, які виконувалися у жанрі коломийки.

До ранньої творчості Шевченка належать балади «Причинна» (1837), «Тополя» (1839) й «Утоплена» (1841), що мають виразне романтичне забарвлення. Своєю фантастикою й основними мотивами вони близькі до народної поезії. Поетичним вступом до «Кобзаря» (1840) був вірш «Думи мої, думи мої», у якому, висловлюючи свої погляди на зв'язок поезії з дійсністю, Шевченко підкреслив нерозривну єдність поета зі своїм народом. Із цим віршем тематично споріднена поезія «Перебендя», у якій відобразилися думки молодого Шевченка про місце поета в суспільстві.

Особливе місце серед ранніх творів посідає соціально-побутова поема «Катерина» — зворушлива розповідь про трагічну долю української дівчини, яку знеславив російський офіцер. У розвитку подій цей ліро-епічний твір відзначається високою драматичною напруженістю.

Визвольна боротьба українського народу проти загарбників і поневолювачів є основним мотивом у таких ранніх творах, як «Тарасова ніч» (1838), «Іван Підкова» (1839), «Гайдамаки» (1841), «Гамалія» (1842). У поемах «Іван Підкова» і «Гамалія» Шевченко оспівав героїчні походи українського козацтва проти турків. Поеми «Тарасова ніч» і «Гайдамаки» змальовують різні моменти боротьби українського народу проти панування Речі Посполитої.

Драма «Назар Стодоля» (1843), створена на межі першого й другого періодів творчості Шевченка, є новим явищем в українській драматургії. Зображені в ній події відбуваються у XVII столітті біля Чигирина. Розвиток дії подано в романтичному дусі, проте в п'єсі переважають риси реалістичного відтворення дійсності. Етнографічно-побутові картини увиразнюють історичний колорит. Сценічні якості драми забезпечили їй великий успіх, і вона досі входить до репертуару українських труп. На тему Шевченкової п'єси Костянтин Данькевич написав однойменну оперу (1960).

Період «Трьох літ»

По-новому звучать мотиви визвольної боротьби у творах Шевченка періоду «Трьох літ» (18431845). Провівши вісім місяців в Україні, Шевченко вповні визначився зі своїм покликанням будителя України. Перехід до нового періоду літературної діяльності позначився в поезіях «Розрита могила» (1843), Чигрине, Чигрине… (1844), і поемі «Сон» (1844). Поет написав ці твори під безпосереднім враженням від тогочасної дійсності в Україні. У комедії «Сон» («У всякого своя доля») автор з сарказмом змалював жорстокість російського імперіалізму й закликав до його знищення. Поема «Сон», один із найвизначніших взірців світової сатири, має спільні типологічні риси з поемами «Дзяди» Адама Міцкевича, «Німеччина. Зимова казка» Генріха Гайне та «Божественною комедією» Данте. Сатиру помітно також в інших політичних поемах Шевченка 1845 р.: «Великий льох», «Кавказ», «І мертвим, і живим…» та вірші «Холодний Яр».

У поемі-містерії «Великий льох», що складається з трьох частин («Три душі», «Три ворони», «Три лірники») й епілогу («Стоїть в селі Суботові»), Шевченко втілив свої роздуми про історичну долю України в алегоричних образах, що зазнали в літературознавстві особливо тенденційної інтерпретації (Шевченкова наскрізь негативна оцінка Переяславської угоди різко суперечить так званим «Тезам про 300-річчя возз'єднання України з Росією»). У творі «Кавказ», що поєднує жанрові ознаки лірично-сатиричної поеми, політичної медитації та героїчної оди, Шевченко із сарказмом виступив проти гнобительської політики Російської імперії й закликав пригноблені народи до революційної боротьби. Ця поема Шевченка мала значний вплив на розвиток самосвідомості не тільки в Україні. Шевченкове послання «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…» — вдумливий поетичний аналіз тогочасного суспільно-політичного й національно-культурного життя в Україні, що мала служити дороговказом на шляху національного, соціального й культурного відродження українського народу. У поезії «Холодний Яр» Шевченко відкинув негативний погляд історика Аполлона Скальковського на гайдамацький рух і, назвавши Миколу І «лютим Нероном», гостро картав ту частину українського панства, що покірно плазувала перед російським імперіалізмом.

У грудні 1845 вперше в Україні з блискучим успіхом[92][93] переклав народною мовою десять біблійних псалмів. Цикл поезій під назвою «Давидові псалми» — перлина Шевченкової лірики[94]

У вірші «Три літа» (1845), що дав назву манускрипту поета, Шевченко змальовує зміни, які сталися за цей час у його світогляді. У вірші «Минають дні, минають ночі» поет пристрасно засуджує суспільну бездіяльність, пасивність і закликає до боротьби. Рукописну книгу «Три літа» завершує вірш «Як умру, то поховайте…» — один із найдосконаліших зразків політичної поезії.

Серед творів періоду «Трьох літ» на історичні теми особливе місце посідає поема «Єретик», написана восени 1845-го з поетичною присвятою Павелу Шафарикові. Поєднуючи історичний сюжет (засудження і спалення чеського реформатора Гуса в Констанці 1415 року) з дійсністю свого часу, Шевченко створив поему, що була сприйнята читачами як алюзія на адресу російського імперіалізму.

В історично-побутовій поемі «Сліпий» («Невольник») Шевченко гнівно осудив Катерину II за зруйнування Запорізької Січі.

До збірки «Три літа», залучено також соціально-побутові поеми «Сова» (1844) і «Наймичка» (1845). У поемі «Сова» змальовано трагічну долю матері-вдови, у якої забрали в солдати єдиного сина. До відтворення нового аспекту морально-психологічної драми матері-покритки, звернувся Шевченко в поемі «Наймичка». Ця тема хвилювала поета протягом усієї творчої діяльності. До неї він звертався в ранній поемі «Катерина», а згодом — у поемах «Відьма» (1847), «Марина» (1848) та інших. Тему зведених панами дівчат Шевченко розробляв також у баладах «Лілея» та «Русалка» (обидві 1846).

Період заслання

 
Автограф поезії Думи мої… у Більшій книжці, манускрипті Шевченка 1858—1860 рр.

Цикл «В казематі», написаний навесні 1847-го в умовах ув'язнення і допитів у Петербурзі, відзначається глибоким ідейним змістом і високою художньою майстерністю. Він відкриває один із найважчих періодів у житті й творчості Шевченка — час арешту й заслання (18471857). Чекаючи в тюрмі вироку, поет боліє не за себе, за свою долю, його хвилює доля «окраденої» й замученої російським пануванням України. З приголомшливою силою виявлено любов до України, зокрема в поезіях «Мені однаково», «В неволі тяжко», «Садок вишневий коло хати» та «Чи ми ще зійдемося знову», що закінчується словами:

 

Свою Україну любіть,
Любіть її… Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.

 

У «Більшій книжці» (рукописі, розпочатому 21 лютого 1858 року) поет відкриває збірку творів 1847 р. поезією «Думи мої, думи мої…» — тими самими словами, що й заспів до «Кобзаря» (1840). Цим Шевченко підкреслив нерозривність свого зв'язку з Україною. Продовжують збірку поеми «Княжна» і «Відьма» («Осика»), балади «Лілея», «Русалка», а завершують — орська поезія «А. О. Козачковському» (грудень 1847) і тюремний цикл «В казематі» (травень 1847). У «Малій книжці» (27 «захалявних» зошитів 1847—1850) цикл «В казематі» (ще без назви) — переписано Шевченком після поеми «Княжна».

Шевченкова лірика часів заслання має широкий тематично-жанровий діапазон. У ній дедалі збільшується і багатство фоніки, і кількість оригінальних тропів, і емоційна багатогранність ліричних реакцій поета. Тематично можна виділити такі групи віршів цього періоду: автобіографічна, пейзажна, побутова, політична, філософська лірика.

До ліричних творів автобіографічного характеру, в яких Шевченко змалював свої власні почуття, настрої й переживання, належать вірші «Мені тринадцятий минало», «І виріс я на чужині», «Хіба самому написать», «І золотої й дорогої», «Лічу в неволі дні і ночі» та інші. Але й у пейзажній ліриці поет, описуючи краєвиди місцевостей, де відбував заслання, часто висловлює особисті настрої, думки і спогади («Сонце заходить, гори чорніють», «І небо невмите, і заспані хвилі» та інші). Автобіографічні мотиви трапляються і в таких поезіях громадсько-політичного звучання, як «Сон» («Гори мої високії») та «Якби ви знали, паничі». Багатством мотивів відзначається побутова лірика часів заслання. Тут звучать мотиви дівочих пісень і бадьорих юнацьких жартів, материнства й жіночого безталання (так званої жіночої лірики Шевченка), шукання долі й нарікання на неї, смутку, розлуки й самотності. Поет часто вдається до жанру народної пісні й пісенної образності, але побутово-соціальний аспект зображення в багатьох випадках переростає в політичні узагальнення. Поетичний стиль цих творів відзначається простотою вислову, конкретною образністю й метафоричністю. Зображуваний у них світ персоніфікований (вітер шепоче, доля блукає, думи сплять, лихо сміється). Процес опрацювання фольклорного матеріалу вдосконалюється, збагачується новими формами й методами. Фольклорні мотиви й образи набувають у Шевченка ознак нової мистецької якості. Деякі вірші Шевченка ще за його життя перейшли до народнопісенного репертуару і стали жити самостійним життям, підлягаючи законам фольклорних творів.

Поет і на засланні, далі таврував у власних творах самодержавно-кріпосницький лад та поневолення уярмлених народів Російською імперією. Свою політичну актуальність донині зберіг заклик Шевченка у вірші «Полякам» («Ще як були ми козаками», 1847) до згоди й братерства українського й польського народів як рівний із рівним. У невеликій поемі «У Бога за дверима лежала сокира» (1848) Шевченко використав казахську легенду про святе дерево, щоб відтворити в алегоричних образах тяжку долю поневоленого казахського народу. Відгуком поета на революційні події в Західній Європі була сатира «Царі», одна з найзначніших політичних поезій Шевченка часів заслання (є дві редакції твору — 1848 і 1858 років). Вдало поєднуючи елементи зниженого бурлескного стилю з пародійним використанням урочисто-патетичної лексики, автор створив поему, яка містила в собі заклик до революційного повалення імперіалізму:

 

Бодай кати їх постинали,
Отих царів, катів людських.

 

Своєрідний розвиток мотивів поеми «Царі» бачимо у вірші «Саул» (1860).

На засланні Шевченко написав і декілька лірично-епічних поем, що відзначаються новими формами зображення подій і свідчать про творчий розвиток поета. Героїня поеми «Княжна» — це українська Беатріче Ченчі[i], трагічна жертва кровозмісного злочину батька. Образ дочки, збезчещеної рідним батьком, траплявся вже в творах Шеллі, Стендаля, Дюма-батька й Словацького, у Шевченковій поемі «Відьма», першу редакцію якої поет написав ще перед арештом під назвою «Осика». Новий образ кріпачки-месниці Шевченко дав у поемі «Марина» (1848). Героїня поеми, ставши жертвою панської сваволі, помстилася за зневагу. У невеликій поемі «Якби тобі довелося» (1849) поет звеличує мужність хлопця-кріпака, який вступився за честь дівчини й убив пана-ґвалтівника. Образ скривдженого кріпака, котрий стає народним месником, Шевченко вивів у поемі «Варнак» (1848). Деякі дослідники пов'язують цей образ з особою Устима Кармалюка. Поема написана у своєрідній формі сповіді героя, у ній відчувається деякий вплив байронізму. Морально-етичні проблеми Шевченко порушив також у поемах «Іржавець» (1847), «Чернець» (1847), «Москалева криниця» (1847 і 1857), «Титарівна» (1848), «Сотник» (1849) і «Петрусь» (1850). У цих творах історичні рефлексії поета перегукуються з його суб'єктивними настроями політичного засланця. Та найбільше турбувало і мучило Шевченка страждання уярмленого рідного народу.

Повісті, що Шевченко написав на засланні російською мовою (до нас дійшло дев'ять), не дорівнюють своєю мистецькою якістю його поетичним творам і за життя поета не друкувалися. Вони пов'язані з традиціями сатирично-викривальної прози М. Гоголя, але в них значне місце посідають позасюжетні елементи (екскурси в минуле, вставні епізоди, авторські рефлексії, спогади, коментарі). Щедре використання в їхній мові українізмів надає цим творам українського національного колориту.

Мемуарно-публіцистичний характер має і щоденник («Журнал») Шевченка, в якому день у день протягом майже року зафіксовані найважливіші події в житті поета, його враження, спостереження, роздуми, наміри й спогади. Щоденник Шевченка має велике значення для вивчення біографії і творчості поета. Він також дуже цінний для характеристики революційних, суспільно-політичних, філософських та естетичних поглядів поета-мислителя і свідчить про його широку ерудицію. «Журнал» був перевиданий у 1895 році в перекладі Олександра Кониського під назвою «Записки або Журнал Тараса Григоровича Грушівського-Шевченка».

Творчість останніх років життя

Десятирічне заслання вимучило Шевченка фізично, але не зламало його морально. Після повернення поета на волю починається останній етап його творчості (18571861). Розпочинає його поема «Неофіти», написана в грудні 1857-го в Нижньому Новгороді. За історичним сюжетом поеми (переслідування християн римським імператором Нероном) заховано актуальний сюжет жорстокої розправи російських імператорів із борцями за національне й соціальне визволення (аналогію Миколи І — Нерона Шевченко використав ще до заслання у вірші «Холодний Яр»). Незакінчена поема «Юродивий» (1857) — гостра політична сатира, спрямована проти російського самодержавства в особі Миколи І та його сатрапів в Україні. Оглянувши пройдений доти життєвий шлях, Шевченко написав ліричний триптих «Доля», «Муза» «Слава» (1858). Тема циклу — самоусвідомлення поетом своєї творчості.

Повернувшись до Петербурга, змужнілий і загартований поет у вірші «Подражаніє 11 псалму»[95] афористично проголошує гасло всієї своєї творчості:

 

… Возвеличу
Малих отих рабов німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.

 

Шевченко й далі підпорядковував ідейне спрямування своєї політичної лірики меті пробудження національної і соціальної свідомості народних мас України. Використовуючи характерну для його творчості мистецьку форму «подражанія», у віршах на біблійні мотиви поет тяжіє до гранично узагальнених образів притчевого або символічного характеру, до персоніфікації ідей. У вірші «Ісаія. Глава 35» (1859) у формі біблійного пророцтва Шевченко висловив свої, навіяні розгортанням визвольного руху в Російській імперії сподівання і мрії про вільне життя народу після перемоги над сучасними йому «владиками», а в поезії «Осії глава XIV» (1859) — про неминучість майбутньої революційної розправи над гнобителями України — російськими імператорами.

Поема «Марія» (1859) присвячена одній з основних тем Шевченкової творчості — темі про страдницьке життя жінки-матері. Образ Марії в поемі Шевченка має небагато спільного з богословським образом Богородиці. Біблійний сюжет служить лише зовнішнім приводом для цілком самостійних висловлювань поета. У поемі Шевченка мати виховала свого сина борцем за правду, віддала його людям для їх визволення, а сама «під тином», «у бур'яні умерла з голоду».

Іван Франко вважав цю поему «вершиною у створенні Шевченком ідеалу жінки-матері». Наприкінці життя Шевченко почав перекладати «Слово о полку Ігоревім» (1860), та встиг перекласти лише два уривки — «Плач Ярославни» (дві редакції) і «З передсвіта до вечора». Свій останній поетичний твір, вірш «Чи не покинуть нам, небого», Шевченко закінчив за десять днів до смерті. Написаний із мужньою самоіронією у формі звернення до музи, цей вірш звучить як поетичний епілог Шевченкової творчості й відзначається неповторною ліричною своєрідністю.

Проза

У Новопетровському укріпленні Шевченко написав вісім повістей російською мовою: «Наймичка» (1853), «Варнак» (1853), «Княгиня» (1853), «Музикант» (1855), «Нещасний» (1855), «Капітанша» (1855), «Близнюки» (1855), «Художник» (1856) і «Прогулянка з задоволенням і не без моралі» (1858), яку Шевченко розпочав в укріпленні та завершив під час перебування у Нижньому Новгороді. Свої повісті Шевченко підписував псевдонімом «Кобзар Дармограй», через неможливість виступати під власним прізвищем та задля відмежування прози від поезії у його творчості. У повістях Шевченка висловлюється революційно-демократична і волелюбна ідеологія, так само, як і в його поезії. У трьох з них використані сюжети відомих поем — «Наймичка», «Варнак», «Княжна»; інші цілком оригінальні, в них письменник викривав самодержавство, жорстокість кріпосників, аморальність царських офіцерів. У той же час Шевченко-прозаїк з великою теплотою вивів позитивні характери трудових людей, представників світу мистецтв, продемонстрував їх шляхетні й гуманні ідеали, прагнення до освіти.[96][97]

У повісті «Наймичка» використано фабулу однойменної поеми. В цьому творі Шевченко продовжив розробляти тему трагічної долі зведеної представником вищого суспільного стану жінки з народу, поширену у світовій, зокрема й російській та українській, літературі кінця XVIII — перших десятиліть XIX століть. Одна з центральних тем Шевченкової творчості (поеми «Катерина», «Слепая», «Відьма», «Марина», повість «Капитанша») — тема покритки в «Наймичці» розкривається в новому аспекті: зображенні морально-психологічної драми матері позашлюбної дитини, змушеної заради її щастя приховувати своє материнство.[98]

Сюжет повісті «Варнак» близький до сюжету однойменної поеми, створеної на засланні 1848 року. Дія повісті відбувається в Оренбурзькому краї та на Волині. Шевченко як очевидець розповідає про ці місцевості й побут людей. На початку твору подано характеристику Оренбурзького краю, відзначено деякі риси побуту уральських козаків, розповідається про Ілецьку (Соляну) Защиту — місто на Оренбуржчині, в якому поет побував, очевидно, восени 1850 року, згадано деякі інші реалії місцевого колориту. У повісті відбилися також враження Шевченка від поїздки по Волині та Поділлю за завданням Тимчасової комісії для розбору давніх актів у Києві (Київської археографічної комісії) восени 1846 року.[99]

У творі «Княгиня» використано окремі сюжетні мотиви й епізоди написаної 1847 року на засланні поеми «Княжна» (мотив нерівного шлюбу, епізоди розгульного життя князя, голоду й пожежі на селі тощо). Порівняно з поемою повість — новий варіант історії руйнування і виродження поміщицької родини, теми, що розроблялася у багатьох Шевченкових творах («Петрусь», «Музыкант», «Несчастный» й інших). Центр розповіді в «Княгине» зміщується з дочки-княжни на матір, життя якої закінчується божевіллям. Сцена божевілля княгині близька до кінцевих епізодів поем «Слепая» і «Марина». Як і в інших повістях, жорстоким й аморальним поміщикам, що занапастила долю єдиної доньки, Шевченко протиставляє «добрих людей» з народу — заможного селянина і няньку, які взяли на себе догляд покинутої доньки княгині.[100]

Центральна тема повісті «Музикант» — трагедія кріпака-інтелігента, одна з головних тем прозової творчості Шевченка, започаткована ним у повісті «Варнак», пізніше розвинена в «Художнику». Повість оповідає про кріпосного музиканта Тараса, який покохав дівчину-дворянку та боляче переживає своє принизливе становище у суспільстві і про те як його викупає з кріпацтва дрібний поміщик-хуторянин. Другою сюжетною лінією повісті — є трагічна доля артистки Тарасевич.[101]

Повість «Нещасний» має морально-дидактичну спрямованість, вона постала як художній результат осмислення занотованих згодом, результатів спостережень Шевченка в побутових сцен в Орській фортеці. У повісті відтворюються обставини, в яких деформується особистість дворянських дітей, так званих «нещасних», зображених в образі головного героя твору — Іполита Хлюпіна, дворянина, записаного в рядові з волі рідної матері. Шевченко покладає провину за появу таких моральних виродків, цілковито на їхніх батьків, які, на його думку, такі ж самі за рівнем морального розвитку, або, деградації. Повість «Нещасний», на думку більшості дослідників прози Шевченка, належить до найбільш вдалих з художнього погляду його творів повістевого жанру. Чи не першим досить високу оцінку цій повісті дав Микола Костомаров, висловивши переконання, що вона посіла б «почесне місце серед найкращих творів наших белетристів, якщо б вона була надрукована»[102][103]

Твір «Капітанша» побудований як повість у повісті. Основна його частина — розповідь оповідача про поїздку з Москви в Україну. Змалювання цієї подорожі має автобіографічну основу і відбиває окремі факти поїздки Шевченка з Петербурга в Україну весною 1845 року. Вставне оповідання «Капітанши», представлене автором як «розповідь очевидця», яке по суті і є ядром твору, якому підпорядковані попередня і наступна його частини, де описується цілий ряд історичних реалій. Тематично повість «Капітанша» є традиційною для Шевченка — це започаткована поемою «Катерина» розповідь про долю покритки. Але, на відміну від творів подібної проблематики у його творчості, головну увагу в «Капітанші» зосереджено виключно на образах позитивних героїв (Якима Тумана, Віктора Олександровича), де Шевченко реалізував у них свої пошуки художнього осмислення духовних основ народного національного характеру. У повісті порушується тема непомітного героїзму представників нижчих шарів суспільства, у підкресленні моральної гідності «простих людей», в «ідеї моральної переваги людей „простого звання“ над благородними». Ця ідейна тенденція дуже помітна в суперечливих образах морально розбещеного, егоїстичного гультяя-капітана, про якого Шевченко не без іронії говорить як про представника «найблагороднішого і найаристократичнішого походження», і солдата-українця Якима Тумана, працьовитого, наполегливого, альтруїстичного у власних турботах про ближнього. Стосовно цілої повісті, це протиставлення моральних, а в основі своїй також і національних типів — протиставлення російського і українського світів.[104]

У повісті «Близнюки» Шевченко порушує тему нового героя — інтелігента-різночинця, започатковану у повістях «Варнак» та «Музикант», продовжує розробляти тему згубного впливу військового середовища на формування людської особистості, знову торкається однієї з головних тем своєї творчості — теми покритки. Головна проблема твору — питання виховання, яка була актуальною в українській та російській літературі 30—40-х років XIX століття.[105]

У повісті «Художник» Шевченко продовжує розробляти тему долі кріпака-інтелігента, започатковану ним у повістях «Варнак» та «Музикант». Проблема трагізму становища обдарованої людини з народу в різних варіантах широко розроблялася прогресивною тогочасною літературою. Твір є важливим джерелом відомостей про біографію Шевченка в часи перебування у Петербурзі й навчання в Академії мистецтв. Повість цікава як документ епохи, у ній описані глибокі, яскраві характеристики видатних діячів культури того часу — благодійників автора: К. П. Брюллова, О. Г. Венеціанова, В. А. Жуковського, М. Ю. Вієльгорського; а також його сучасників та друзів — В. І. Штернберга, Г. К. Михайлова, П. Ф. Соколова, А. М. Мокрицького, К. І. Йоахіма й інших.[106]

У повісті «Прогулянка з задоволенням і не без моралі» певною мірою використано жанр «подорожнього нарису», що розвинувся у світовій літературі протягом XVIII — першої половини XIX століть. У подорожніх нотатках художника Дармограя, в особі якого легко розпізнається сам автор, Шевченко розповідає життєві історії героїв і водночас у численних публіцистичних та ліричних відступах розкриває свої суспільні погляди, педагогічні ідеї, знайомить читача з власними літературними та мистецькими уподобаннями. У сюжеті повісті важливу роль відіграє мемуарний елемент — спогади про другу подорож по Україні, роки навчання в Академії мистецтв й інше.[107]

Після смерті Шевченка рукописи повістей і деяких драматичних творів перейшли на зберігання до М. М. Лазаревського, який надрукував у журналі «Основа» (1862 р. № 3. С. 142—143). Потім рукописи опинилися у М. І. Костомарова і пролежали у нього без руху майже двадцять років. Протягом 1880-х років драматичні і прозові твори Шевченка друкувалися окремо в різних виданнях, а незабаром з'явилися окремим виданням: «Поеми, повісті та оповідання Т. Г. Шевченка, писані російською мовою» (видання редакції «Київської старовини». Київ. 1888 рік). Деякі з них, вперше побачили світ на сторінках журналу «Киевская старина». Наукова публікація повістей за автографами, почалася в середині XX століття.[97]

Епістолярна спадщина

Листи

До наших днів збереглося 237 приватних листів, 15 офіційних та 4 колективних листи, підписані Шевченком. Це листи майже 22-річного періоду: від 15 листопада 1839 року (дата найранішого відомого листа, адресованого братові Микиті Шевченку) до 24 лютого 1861 року (дата буквально передсмертного листа Івану Мокрицькому).[108] Зі слів самого Шевченка, відомо що він любив листуватися, а в період заслання це було однією з найбільших потреб, засобом не тільки самовираження, а й зв'язку із зовнішнім світом. За словами літературознавця Ієремії Айзенштока, незвичайна комунікабельність поета та закладений у ньому величезний інтерес до людей і здатність швидко сходитись з ними, робили його листування особливо цікавим і цінним не тільки для історика літератури, але й для звичайного читача. Залишилися свідчення про надзвичайну пунктуальність Шевченка у веденні листування. Слова героя повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали»: «Я маю благородну звичку відповідати зразу ж на отриманий лист» — повною мірою стосуються й самого автора. Отримавши послання, як це згадувала дружина коменданта Новопетровського укріплення, Агата Ускова, Шевченко буквально увесь мінявся, очі спалахували вогнем.[109] Поет листувався з родичами, друзями, товаришами по засланню; українськими, російськими та польськими письменниками і вченими, художниками та акторами.[110]

Щоденник

Починаючи з 12 червня 1857 року, після отримання звістки про можливе звільнення з заслання Шевченко почав вести у Новопетровському укріпленні щоденник, де описував події що відбувалися навколо нього, власне солдатське життя та свої спогади і думки. Щоденник був відкритий для друзів Шевченка і писався російською мовою, щоб деякі з них могли його зрозуміти. 13 липня 1858 року в Петербурзі щоденник, який складався зі 102 аркушів, був завершений, коли Шевченко подарував його М. Лазаревському з нагоди його дня народження.[111] Надалі цей твір сприяв розумінню науковцями літературної й мистецької спадщини Шевченка, його світогляду, філософських і політичних переконань.[112] Існує гіпотеза, що щоденник допоміг Шевченку пережити перехід від стану неволі до вільного життя.[113]

Художня творчість

 
Переважна більшість художніх творів Шевченка зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка

Збереглося 835 творів, що дійшли до нашого часу в оригіналах і частково в гравюрах на металі й дереві російських та граверів з інших країн, а також у копіях, що їх виконали художники ще за життя Шевченка. Уявлення про мистецьку спадщину Шевченка доповнюють відомості про понад 270 втрачених і досі не знайдених робіт. Натомість у літературі про його мистецьку спадщину безпідставно приписувано йому чимало творів живопису й графіки інших авторів (досі зареєстровано 263 такі твори). Живописні й графічні твори за часом виконання датують 1830—1861 роками й територіально пов'язані з Росією, Україною й Казахстаном. За жанрами — це портрети, композиції на міфологічні, історичні та побутові теми, архітектурні пейзажі й краєвиди. Виконано їх у техніці олійного письма на полотні, а також аквареллю, сепією, тушшю, свинцевим олівцем та в техніці офорта на окремих аркушах білого, кольорового та тонованого паперу різних розмірів, а також у п'ятьох альбомах. Значну частину мистецької спадщини Шевченка становлять завершені роботи, але не менш цінними для розуміння творчого шляху й розкриття творчого методу художника є і його численні ескізи, етюди, начерки та навчальні студії. З усіх творів лише незначна частина має авторські підписи, написи і ще менша — авторські дати.[114]

Доакадемічний період

 
Портрет невідомого (бристольський картон, акварель, 1838)

Основна частина творів Шевченка доакадемічного періоду (1830—1838 роки) — це малюнки на сюжети з античної історії, наприклад: «Смерть Лукреції», «Александр Македонський виявляє довір'я своєму лікареві Філіппу»[j], «Смерть Віргінії», «Смерть Сократа», трактовані в плані наслідування творів тогочасного академічного живопису. Всі сюжети присвячено показу високих моральних якостей людини. В цьому ж плані Шевченко створив і два малюнки з історії Київської Русі та історії України — «Смерть Олега, князя древлянського»[116] та «Смерть Богдана Хмельницького».[117] Дослідники-мистецтвознавці датують періодом 1837—1838 років також малярські твори, про які є згадка у Шевченковій повісті «Художник», а саме: «Анатомічна статуя Фішера»[118]; «Мідас, повішений Аполлоном»[119]; «Едіп, Антігона та Полінік»[120]; «Єзекіїль на полі, всіяному кістками»[121].

У повісті «Художник» Шевченко розповідає, що в доакадемічні роки він намалював такі твори: «Аполлон Бельведерський», «Фракліт», «Геракліт», «Архітектурні барельєфи», «Маска Фортунати» (олівець)[122]. До цього часу дослідники зараховують також інші малюнки, про які є згадка в його повісті «Художник»: «Геркулес Фарнезький», «Аполліно», «Маска Лаокоона», «Зліпок з скульптурного твору Мікеланджело», «Голова Люція Вера», «Голова Генія», «Анатомічна фігура», «Германік», «Фавн, що танцює»[123].

В останні роки цього періоду Шевченко намалював серію акварельних портретів з натури, найкращим з яких є портрет Є. П. Гребінки (1837). Порівняння цих портретів з портретом П. В. Енгельгардта (1833) свідчить про значний успіх у портретному живопису, якого Шевченко досяг ще до Академії, працюючи в майстерні В. Г. Ширяєва та в малювальних класах Петербурзького товариства заохочування художників. В ці ж роки Шевченко почав малювати з гіпсових скульптур, вивчаючи на античних зразках анатомію людського тіла[124].

Академічний період

Художні твори Шевченка академічного періоду, що тривав між 1838—1845 роками, є дуже різноманітними за характером, жанрами та технікою виконання, на це вплинули такі події: зустріч з К. П. Брюлловим, робота під його керівництвом, знайомство з широким колом передових діячів літератури і мистецтва та спільна праця з талановитою мистецькою молоддю.[124]

 
«Натурниця» (папір, акварель, 1840)

В Академії Шевченко опанував техніку малювання італійським олівцем і крейдою на сірому і коричневому папері, техніку офорта та олійного і акварельного живопису. В межах цієї групи присутні копії з олійних та акварельних творів Брюллова («Голова матері», «Перерване побачення», «Сон бабусі і внучки»), навчальні студії з натури, ілюстрації до різних видань, на теми літературних творів, портрети, жанрові композиції та пейзажі. На всіх цих різноманітних творах відчутний вплив школи Брюллова — вчителя Шевченка. Це особливо помітно на зображеннях людського тіла («Натурщик» та «Натурщик у позі св. Себастіяна», 1840—1842 років), на портретах («Автопортрет», 1840—1841 років; «Портрет невідомої біля фортепіано», 1842 року; портрети подружжя Закревських, 1843 року), в жанрових композиціях («Марія», 1840 року; «Циганка-ворожка», 1841 року). Цей вплив відчутний у деякій міри і на такому творі Шевченка, як «Катерина» (1842). Ті ж способи освітлення та тлумачення форми, присутні і в пейзажах Шевченка цих років.[124]

Ще в роки перебування в Академії, у творчості Шевченка все більше відбиваються соціальні мотиви. Це позначилося не лише на доборі сюжетів, а й на розкритті їх змісту. Шевченко дедалі більше уваги приділяв відтворенню історії та побуту українського народу, показував та оспівував його високу гідність. В картині «Катерина» він відверто виступив із засудженням суспільного ладу.[124]

Питома вага різноманітних жанрів у творчості Шевченка академічного періоду не однакова. У першій половині цього періоду переважає навчальний малюнок, портрет, малюнок на літературну тему та ілюстрація, в другій — портрет, жанрові композиції і пейзаж.[124]

Про постійне зростання майстерності Шевченка як портретиста свідчать такі його твори, як виняткової майстерності «Автопортрет» (1840—1841), портрети шталмейстера імператорського двору М. О. Луніна, петербурзького урядовця А. І. Лагоди, Маєвської, ряду українських поміщиків — Закревських, Катериничів, Горленко, першорядний за художньою цінністю портрет Є. В. Кейкуатової (1847). Особливу групу складають автопортрет пером 1843 року, олівцевий автопортрет 1845 року, виконаний у селі Потоки, та автопортрет зі свічкою того ж року, відомий за офортом Шевченка 1860 року. Такого типу глибоко психологічні портрети, лаконічні в засобах виразу та скупі в техніці, знаходять свій дальший розвиток у пізніші роки[124].

 
«Селянська родина» (полотно, олія, 1843)

З початку 1840-х років Шевченко став відомий як ілюстратор. Його ілюстрації до літературного збірника «Сто русских литераторов», до оповідання Г. Ф. Квітки-Основ'яненка «Знахар» та повісті М. В. Гоголя «Тарас Бульба», 32 ілюстрації до «Истории Суворова» М. О. Полевого, до «Короля Ліра» В. Шекспіра і 12 портретів до книги Полевого «Русские полководцы» створили Шевченкові славу. Полевой назвав Шевченка «відомим художником», а В. Г. Бєлінський дав цим творам високу оцінку у 1845 році. Ілюстрації Шевченка цього періоду відзначаються простотою, виразністю. В них знайшла своє відображення любов художника до народу. Ілюструючи «Историю Суворова», Шевченко ввів у книгу малюнки на сюжети, яких немає в тексті Полевого, наприклад, «Суворов куштує солдатську їжу». В цьому відношенні ілюстрації Шевченка стоять в одному ряду з його жанровими малюнками «Хлопчик з собакою в лісі» (1840), «Катерина» (1842), «Сліпа з дочкою» (1842).

Особливо чітко виявилася ця лінія в творах, виконаних Шевченком під час першої подорожі по Україні (травень 1843—січень 1844 років). В цей час Шевченко намалював картини «Селянська родина» та «На пасіці» і виконав сепію «Сліпий» («Невольник»). Однак центральне місце в цій групі творів належить численним замальовкам в альбомі 1839—1843 років українських селян та створеним на їх підставі офортам до «Живописної України». Видаючи «Живописну Україну», Шевченко ставив перед собою патріотичне завдання — засобами мистецтва виховувати любов до батьківщини, повагу до закріпачених селян, збудити інтерес народу до свого минулого.[124]

Під час першої подорожі по Україні Шевченко приділяв велику увагу зображенню природи. Це не тільки два завершені малюнки для «Живописної України» («У Києві» та «Видубецький монастир у Києві»), але й такі соціально загострені пейзажі, як «Вдовина хата в Україні» та «Хата батьків Шевченка», що перегукуються з віршем «Якби ви знали, паничі», написаним у засланні у 1850 році.[124]

Післяакадемічний період

 
«В Решетилівці» (папір, туш, сепія, акварель, 1845)

Мистецьку спадщину Шевченка післяакадемічного періоду 1845—1847 років становлять його портрети, жанрові замальовки, пейзажі, виконані художником в Україні.[124]

Тоді Шевченко приділяв мистецтву портрета більше уваги, ніж під час навчання в Академії художеств. Після закінчення Академії, працюючи, як і раніше, над олійним живописом, Шевченко став приділяти більше уваги і техніці акварельного живопису.[124]

Акварельні портрети Шевченко малював і в роки перебування в Академії, однак тоді художник працював повною палітрою кольорів: це добре видно на прикладі портретів М. О. Луніна, А. І. Лагоди і «Жінка в ліжку». В акварельних портретах, виконаних на Україні в післяакадемічні роки, помітне ширше використання одного домінуючого кольору в усіх його нюансах, а разом з тим і більша насиченість. Такими є портрети «Невідома в блакитному вбранні», «Невідома в бузковій сукні» (1845—1846) та портрети членів родини Катериничів (1846).[124]

Жанрові твори післяакадемічних років займають у творчості Шевченка невелике місце. Відомі лише ескізні замальовки селян під час розкопок могили Переп'ят на Київщині у 1846 році.[124]

 
Почаївська лавра зі сходу (1846)

У творчості Шевченка 1845—1847 років переважає пейзаж, провідне місце у якому займає саме архітектурний пейзаж, що пов'язано з роботою Шевченка на посаді художника в Київській археографічній комісії, за завданням якої він виїздив на Полтавщину та на Волинь для малювання пам'яток старовини та мистецтва. Перші пейзажі цього періоду виконані переважно олівцем. Вони близькі до пейзажів 1843 року, хоча в них більш легкий і узагальнений малюнок («На Орелі», «Краєвид з кам'яними бабами» й інші). У пейзажах Шевченка цього періоду з'явилася нова техніка виконання. Деякі з них намальовані в один колір — сепією (окремі краєвиди Седнева та Києва) або аквареллю, але в дуже обмеженій гамі (наприклад, «Будинок І. П. Котляревського в Полтаві» та «Васильківський форт у Києві»). Особливою з технічного боку є велика кількість пейзажів 1845 року, виконаних на Полтавщині. Це — «Воздвиженський монастир у Полтаві», дві акварелі «В Решетилівці» та малюнки в альбомі 1845 року. Всі вони виконані в два кольори — індиго або берлінська лазур для неба і сепія або близький до неї колір для землі. Цей спосіб, характерний для графіки тих років, обмежував художника в кольорі, але вимагав майстерного володіння формою та тонкого відчуття простору й світла. До багатокольорового пейзажу Шевченко переходить лише у 1846 році — «Костьол у Києві» та чотири малюнки Почаївської лаври. Однак те, що було лише розпочато в цих багатобарвних акварельних пейзажах, знаходить у Шевченка свій дальший розвиток і майстерне завершення вже в роки заслання.[124]

На засланні: Орськ, Аральська експедиція, Оренбург

 
Джангисагач (1848)

У важких умовах заслання 1847—1857 років Тарас Шевченко, попри імператорську заборону писати та малювати, виконав величезну кількість мистецьких творів, які ввійшли до скарбниці образотворчого мистецтва українського народу.[125]

Визначних успіхів досяг Шевченко в цей час у галузі портретного мистецтва. Про це свідчать такі твори, як «Автопортрет» 1847 року (олівець), «Автопортрет» 1849 року (сепія), «Портрет невідомого з гітарою» 1848—1849 років та кілька портретів різних осіб, виконаних в Оренбурзі в 1849—1850 роках. Близькі до портретів, створених в Україні, вони відзначаються більш глибокою психологічною характеристикою і тонким моделюванням форм засобами світлотіні.[125]

Більшість творів періоду заслання 1847—1850 років складають акварелі та малюнки, які Шевченко виконав як художник Аральської експедиції під час переходу з Орської фортеці до укріплення Раїм, в Раїмі, під час першого плавання по Аральському морю, зимівлі на Кос-Аралі, другого плавання по Аральському морю та в період перебування в Оренбурзі.[125] [126]

 
Казахи в юрті (1849)

Прикомандирований до Аральської експедиції як художник, Шевченко зобов'язаний був виконувати завдання О. І. Бутакова. Однак художник вийшов далеко за межі поставлених вимог. Під час експедиції, широко розкрився його талант як майстра реалістичного пейзажу. Пам'ятаючи настанову свого вчителя К. П. Брюллова «не копіюй, а вдивляйся», Шевченко розвинув у собі здатність глибокого пізнання природи.

Це виявилось у таких його акварельних пейзажах, як «Пожежа в степу», «Форт Кара-Бутак», «Дустанова могила», «На березі Аральського моря», «Шхуни біля форту Кос-Арал» й інші. На відміну від пейзажів, виконаних в Україні до заслання, твори часу Аральської експедиції глибше передають просторові далі; деякі з них більш стримані в колориті та значно багатші тональністю. Шевченко вводить у свої пейзажі образи людей та окремі риси їх побуту.[125]

З особливим душевним теплом і сердечністю ставився Шевченко до казахів, зокрема до казахських дітей, що відбилося у його творах, виконаних під час зимівлі на Кос-Аралі, прикладом чого стали сповнені життєвої правди і краси малюнки «Казахський хлопчик розпалює грубку», «Казахський хлопчик дрімає біля грубки», «Казахи біля вогню».[125]

 
«Шевченко серед товаришів» (кольоровий папір, сепія, китайське білило, 1851)

Період заслання в Новопетровському укріпленні

В другий період заслання, незважаючи на заборону, завдяки допомозі друзів Шевченко мав більшу можливість віддатись своїм творчим прагненням. У цей період виявились виразна соціальна спрямованість та висока професіональна майстерність художника.[127]

Твори цього періоду мистецтвознавці поділяють на дві групи. У 1851 році під час експедиції в гори Кара-Тау Шевченко виконав серію малюнків олівцем, з яких окремі були закінчені в Новопетровському укріпленні. Близькі за своїм характером до аналогічних творів Аральської експедиції, їм властива широта мистецького розмаху і високий рівень майстерності. Такі краєвиди, як «Ханга-Баба», «Вид на Кара-Тау з долини Апазир», «Туркменські аби в Кара-Тау», «Далісмен-Мула-Аульє», мають значну документальну цінність. Вони є доказом уваги й пошани Шевченка до пам'яток казахської і туркменської народної архітектури і мистецтва. Ці твори становлять новий етап в освоєнні художником характерного колориту місцевості в різну пору дня і ночі, досконалого відтворення кольорових нюансів та глибоко емоційного відчуття природи. Пейзажами Шевченко стоїть у ряду кращих майстрів пейзажу в українському мистецтві. Зокрема, такі твори, як «Новопетровське укріплення з моря», «Новопетровське укріплення з Хівінського шляху», «Сад біля Новопетровського укріплення», а також пейзажі серії «Мангишлацький сад», становлять визначну мистецьку цінність. У пейзажах цього періоду видно глибоке відчуття Шевченком природи Казахстану, втілене, зокрема, в малюнках з натури.[127]

 
«Ханга-Баба» (кольоровий папір, акварель, 1851)

До творів, виконаних Шевченком у Кара-тауській експедиції, належать «Автопортрет», «Т. Г. Шевченко серед товаришів», а також «Циган», «Тріо» і «Пісня молодого казаха». З них особливо виділяється сепія «Т. Г. Шевченко серед товаришів», де крім власного портрета Шевченко вкомпонував портрети своїх польських друзів — політичних засланців Броніслава Залеського і Людвіга Турно. Цей жанровий твір цінний вірогідністю, оригінальністю композиції, досконалою передачею світлотіні.

У Новопетровському укріпленні Шевченко багато працював у галузі портрета і побутового жанру. З любов'ю і глибоким співчуттям виконав він сепії, присвячені казахським дітям: «Т. Г. Шевченко і байгуші», «Т. Г. Шевченко і казахський хлопчик, що грається з кішкою», «Байгуші під вікном» («Державний кулак»). Зобразивши себе з бідними казахськими дітьми, Шевченко не тільки глибоко співчував дитячій долі, а й протестував проти соціальної несправедливості, зокрема в сепії «Байгуші під вікном». Ці сепії є справді новаторськими творами. Щодо соціальної гостроти вони не мають рівних собі ні в тогочасному українському, ні в російському образотворчому мистецтві.[127]

Високою майстерністю виконання відзначаються три портрети А. О. Ускової та портрет М. Є. і К. А. Бажанових. Ще вищий рівень художньої виразності Шевченка знаменує сепія «Казашка Катя». В цьому творі, сповненому чистої душевної краси юної казашки, гармонійно поєднались характерні риси таланту Шевченка як майстра портрета і побутового жанру.[127]

 
«У в'язниці» (папір, туш, бістр, 1856-57)

У Новопетровському укріпленні Шевченко виконав також твори на теми античної історії, міфології та побуту: «Телемак на острові Каліпсо»; «Робінзон Крузо»; «3. Благословіння дітей»; «Самаритянка»; «Казашка над ступою»; «Мілон Кротонський»; «Нарцис і німфа Ехо»; «Св. Себастіян»; «Умираючий гладіатор»; «Діоген». У цих творах помітний казахський типаж і природа Середньої Азії. Манерою розкриття образу, технікою виконання і мірою завершеності ці твори близькі до серії малюнків «Притча про блудного сина».[127]

Вершиною творчості Шевченка років заслання дослідниками вважається серія творів «Притча про блудного сина», у якій постали образи глибокої життєвої правди і широкого узагальнення — неправди самодержавного ладу, мерзенности солдатчини, яка калічила людей морально й фізично. «Кара колодкою», «У в'язниці», «Кара шпіцрутенами» — за силою викриття потворності суспільства й самодержавства їм ще довго не було рівних їм у мистецтві Російської імперії.[127]

«Притча про блудного сина» є одною з перших тематичних серій в українській і російській реалістичній графіці XIX століття. З великою силою реалістичної майстерності Шевченко розкрив трагізм становища людини у феодально-кріпосницькому суспільстві. Якщо в технічних способах майстрів графіки першої половини XIX століття, в тому числі у Шевченка, переважала лінійна манера, то у творах другого періоду заслання на перший план виходить манера барвиста, багата світлотінню. Саме прагнучи передати найтонші переходи світлотіні у серії «Притча про блудного сина», Шевченко мріяв виконати її для розповсюдження гравюрою акватинти або технікою літографії.[127]

Останні роки

Позбавлений можливості протягом всього заслання працювати в олійному живописі, Шевченко всю увагу віддав графіці і за десять років досяг у ній надзвичайних успіхів. Надалі в нових умовах художник передбачав дальше розвивати і поглиблювати мистецтво графіки. Перед виїздом з Новопетровського укріплення 26 червня 1857 року Шевченко записав у своєму щоденнику, що він вирішив «посвятить себя безраздельно гравюре акватинта… Быть хорошим гравером, значит быть распространителем прекрасного и поучительного в обществе. Значит быть распространителем света истины… Прекраснейшее, благороднейшее призвание гравера. Сколько изящнейших произведений, доступных только богачам, коптилось бы в мрачных галереях без твоего чудотворного резца?».[128]

Твори Шевченка останнього періоду починаються циклом пейзажів, виконаних під час подорожі по Волзі від Астрахані до Нижнього Новгорода, а саме — «В Астрахані», «Камишин», «Поблизу Саратова», «Саратов», «Царів Курган», «Казань», «Проти Казані». Вони намальовані олівцем на вузьких смужках тонованого або білого паперу. Створено їх переважно з борта пароплава і всі вони за композицією мають панорамний характер і відзначаються певною ескізністю. За формальними ознаками вони є прямим продовженням тих пейзажних начерків, які Шевченко виконав під час Каратауської експедиції 1851 року та в час перебування в Новопетровському укріпленні.[128]

 
«Благовіщенський собор у Нижньому Новгороді» (тонований папір, сепія, білило, 1857)

У Нижньому Новгороді Шевченко створив ряд пейзажів. Він змальовував серію архітектурних пам'ятників міста — Благовіщенський собор, Архангельський собор, Печерський монастир, церкву Іллі, церкву Миколи та Благовіщенський монастир. З нижегородських архітектурних пейзажів збереглося лише два завершені малюнки, решта — начерки олівцем. Незважаючи на це, вони чітко передають форму споруд, прозорих у тінях і сповнених сонячного світла.[128]

Під час плавання Волгою та під час перебування у Нижньому Новгороді Шевченко виконав чимало портретів різних осіб та два автопортрети. Збереглись портрети К. Н. Козаченко, Т. З. Єпіфанова, П. М. Комаровського, Є. О. Панченка, Н. А. Овсянникова, портрет подружжя Якобі, К. А. Шрейдерса, А. К. Кадницького, М. А. Фреліха. Відомо, що художник виконав ще дванадцять портретів мешканців Нижнього Новгорода. Ці портрети досі не знайдено. Що ж до портретів, які збереглися в оригіналах, то всі вони виконані італійським олівцем та білилами на тонованому папері в більшості в один-два сеанси.[128]

Серед нижньогородських портретів найвиразнішим є автопортрет Шевченка, створений восени 1857 року та подарований художником видатному російському актору М. С. Щепкіну. Поряд з цим автопортретом слід поставити портрет Щепкіна, створений Шевченком у Москві 1858 року, портрет видатного артиста-трагіка Айри Олдріджа (1858), російського вченого-зоолога і мандрівника М. О. Сєверцова (1859) та портрет дружини колишнього ректора Київського університету М. О. Максимовича — М. В. Максимович (1859).[128]

 
«Хлопчик-натурник» (папір, сепія, червоний олівець, 1860)

Проживаючи у Петербурзі та мандруючи востаннє по Україні, Шевченко продовжував працювати не тільки в портреті та над жанровими композиціями, але й над пейзажами. В Петербурзі Шевченко виконав два офорти — один з картини М. І. Лебедєва «Вечір в Альбано» («Ліс») (1860), другий з власного малюнка «Мангишлацький сад» (1859). В цих творах досконало розроблені проблеми світлотіні. Ще більшого ефекту Шевченко досяг у невеличких пейзажах, виконаних того ж 1859 року в Україні («В Лихвині», «Коло Канева» та «В Черкасах»).[128]

Жанрові композиції в роки життя в Петербурзі займали менш помітне місце в творчості Шевченка, ніж у час його перебування в Новопетровському укріпленні. Ще в Нижньому Новгороді він готував ескізи для історичного твору «Богдан Хмельницький перед кримським ханом». Задум залишився незавершеним. У Петербурзі Шевченко працював над жанровими композиціями на власні сюжети. Це «Дві дівчини», «Старець на кладовищі» та «Сама собі в своїй господі». Всі три композиції згодом художник відтворив в офорті — акватинті. В той самий час він створив ескіз для монументального розпису «Русалки». До цієї ж групи творів якоюсь мірою можна віднести його сепії «Хлопчик-натурник»[129] та «Натурниця» (1860). До жанрових композицій Шевченко звертається і як офортист, інтерпретуючи в цій техніці картини «Свята родина» (Мурільйо), «Притча про робітників на винограднику» (Рембрандта), «Приятелі» (І. І. Соколова) та «Вірсавія» (К. П. Брюллова). Праця над цими естампами в ім'я популяризації творів видатних митців була для Шевченка разом з тим і школою майстерності.[128]

4 травня 1858 року, невдовзі після повернення до Петербурга, Шевченко зустрівся з професором Академії художеств, гравером Ф. І. Іорданом, який показав йому (рос.) «все новейшие приемы гравюры акватинта. Изъявил готовность помогать во всем, что от него будет зависеть. Я расстался с ним вполовину будущим гравером». Почавши працювати в техніці офорта та акватинти за власними композиціями («Дві дівчини»), Шевченко, звертався і до творів видатних майстрів минулого та до сучасних йому художників, вихованців Академії художеств.[128]

 
«В Лихвині» (папір, туш, перо, 1859)

У 1859 році подав на розгляд Ради Академії естампи «Притча про робітників на винограднику» та «Приятелі». 16 квітня 1859 року Рада визнала Шевченка «назначенным в академики» і схвалила визначити йому програму на звання академіка з гравіювання на міді. Зразу ж після рішення Ради Академії Шевченко, ще до виїзду в Україну, протягом одного місяця виконав два офорти «Старець на кладовищі» та «Вечір в Альбано» («Ліс»), а після повернення до Петербурга, з вересня 1859 року і до вересня 1860 року, він виконав ще такі офорти: «Мангишлацький сад», «Сама собі в своїй господі», автопортрет у темному костюмі, автопортрет у шапці та кожусі, «Вірсавія» К. П. Брюллова та «Дуб» А. І. Мещерського. 2 вересня 1860 року Рада Академії визнала Шевченка академіком по гравіюванню, а 4 вересня того ж року конференц-секретар Академії Ф. Ф. Львов урочисто проголосив ім'я Шевченка поміж новообраних академіків.[128]

У 1860 році виконав офорти: автопортрет з свічкою, автопортрет у світлому костюмі та автопортрет у шапці та кожусі. За характером роботи вони становлять єдине ціле з портретами видатних російських художників, над якими Шевченко працював з кінця 1860 року. Це — портрети ректора Академії художеств Ф. М. Бруні, віце-президента Академії художеств Ф. М. Толстого, портрет видатного російського скульптора М. К. Клодта та портрет російського архітектора, історика мистецтва, засновника і викладача «бесплатных воскресных классов рисования для народа» І. І. Горностаєва.[128]

Образ у масовій культурі

 
На банкноті 100 гривень зразка 1996 року Шевченко зображений зморшкуватим дідусем, хоча він помер у 47-річному віці
 
Пам'ятник Шевченку (Варшава), відкритий 2002 року — таким Шевченко майже ніколи не зображався за радянських часів

Попри те, що Шевченко протягом життя був «душею компанії»,[130][131][132][133] любив сміятися,[131][134] допомагати іншим[135][136] і вмів розвеселити незнайомих людей,[130][133] його звикли показувати із суворим виразом обличчя. Також хоча він помер доволі молодим (у 47 років), його часто відтворюють як дідуся, із зморшками.[137]

Про плекання за радянської влади образу саме такого суворого й похмурого Шевченка, розповідав скульптор Леонід Молодожанин, автор кількох пам'ятників Шевченкові за кордоном. У 1930-х роках він був студентом Ленінградської академії мистецтв у класі скульптури професора Матвія Манізера. Разом з іншими студентами він допомагав Манізеру моделювати пам'ятник Шевченка для Києва. Коли проєкт пам'ятника був готовим, на роботу приїхали поглянути Лазар Каганович і Микита Хрущов. Побачивши під фігурою Шевченка персонажів із «Гайдамаків» (подібно до харківського пам'ятника Шевченку), Каганович накинувся на Манізера з критикою: мовляв, такий Шевченко надихатиме селян повстати проти радянської влади. Він наказав прибрати всіх персонажів, змінити фігуру Шевченка з випнутими грудьми на фігуру з похиленою уперед головою, наказав прибрати Шевченкові руки за спину та повісити на них якусь важку одежину. Манізер переробив пам'ятник за «порадами» Кагановича й у такому вигляді його було відлито з бронзи і встановлено 1939 року.[138]

25 років потому, в 1964-му, відкрито пам'ятник молодому Шевченку (Вашингтон) роботи самого Молодожанина. Шевченко відтворений на ньому з випнутими грудьми, спрямованим уперед.

Є думка, що перший пам'ятник молодому Шевченку в Україні було відкрито у Звенигородці 1981 року.[139]

Погляди

Погляди щодо релігії

Погляди Тараса Шевченка щодо релігії є одним із найконтроверсійніших питань у шевченкознавстві.[140]

Уся творчість Тараса Шевченка, його листи й записи в «Щоденнику» всіяні зверненнями до Бога, пронизані християнським світосприйняттям та зацікавленням до тем церкви й віри.[137] Водночас Шевченкова творчість не дає однозначної відповіді, як він ставився до Бога, до церкви й до релігії загалом. Тож оцінки релігійності митця варіюють від образу упокореного християнина до суперечності його зовнішньої набожності «епікурейському» способу життя й аж до оцінок постаті Шевченка як «богохульника» Російською православною церквою та як «атеїста» комуністичною ідеологією Радянського Союзу.[140]

Однак позиція українського духовенства кардинально суперечить позиції РПЦ та радянської ідеології. Так, перекладач Біблії українською мовою митрополит Іларіон (Огієнко) присвятив Шевченку працю «Релігійність Тараса Шевченка», в якій дійшов висновку, що «більшість Шевченкової науки можна повторювати в церкві на проповідях, так ніби цитати з якого церковного твору» і що українському духовенству варто його частіше цитувати. Перший митрополит УАПЦ Василь (Липківський) часто цитував поета і присвятив йому дві проповіді.[141]

Нині більшість дослідників уважають Шевченка щирим християнином, котрий, однак, часто виступав з антиклерикальними поглядами (особливо щодо російського православ'я) та «претензіями» до Бога за свій народ, які хибно трактувалися як атеїзм. Схожі претензії знаходимо й у текстах біблійних пророків.[137][142]

Варто також зазначити, що Шевченко став одним із перших перекладачів сучасною українською мовою біблійних текстів. У грудні 1845 року він написав свої переспіви десяти псалмів. Його збірка «Давидові псалми» була видана ще за життя поета в складі «Кобзаря» 1860 року (та окремою книжкою того ж року).[143]

Політико-правові погляди

Характерною ознакою політико-правових поглядів Шевченка є глибоке несприйняття, засудження російського самодержавства та імперіалізму. Для Шевченка не існувало «добрих» царів. У поемі «Сон» Шевченко із сарказмом розвінчує образ імператора Миколи І як помазаника божого на землі, у творі «Юродивий» називає його «фельдфебелем на троні», верховодою зграї насильників і кровожерних поміщиків-нелюдів. В історії Шевченко бачив сатрапів, тиранів-царів, цезарів, імператорів, які правили, спираючись на церкву, що освячувала свавілля й насильство над людиною. У творі «Царі» поет розкриває й рішуче засуджує злочинну сваволю самовладців-деспотів.

Феодально-самодержавна Росія змальовується у творах Шевченка поділеною на два соціальні полюси: визискуване селянство й визискувачі-поміщики з імператорами на чолі. Івана Грозного він називав «мучителем», різко викривав гнобительську політику Петра І та засуджував антинародний характер правління Катерини II. Він із презирством писав про тих українських діячів, які багато говорять про «неньку Україну», про її «долю-волю», а насправді заодно з російськими поміщиками та імперіалізмом «деруть шкуру» з селян, «праведную кров із ребер, як водицю, точать».

Світле майбутнє України поет пов'язував з самоуправлінням народу, з громадською, колегіальною формою реалізації влади як засторогою від свавілля правителів. Шевченко дав глибоку й нищівну критику російського законодавства, організації суду та судочинства, першим в Україні показав злочинну суть тодішніх законодавчих актів, висловив рішучий протест проти імператорських законів та юридичного їх трактування як способу пригнічення особистості. Він писав, що ці закони «катами писані», що «правди в суді немає». Його ідеалом була демократична республіка. Політичним ідеалом Шевченка була сила «праведного закону», як він неодноразово наголошував.

У творах Шевченка поряд з антикріпосницькими, антиімперськими ідеями присутня думка про самостійність України. У вірші «Чи ми ще зійдемося знову?», написаному в засланні, він закликав своїх співвітчизників: «Свою Україну любіть, Любіть її… Во время люте, В останню тяжкую минуту За неї Господа моліть.» У творчості Шевченка, в його політичних поглядах поєднувались ідеї революційності, демократизму й самостійності України.[144]

Кирило-Мефодіївське товариство

У квітні 1846 року Шевченко приєднався до Кирило-Мефодіївського товариства. Відомий історик Дмитро Багалій вказував «що поет, вступивши до таємного товариства, став чи не найактивнішим його діячем, поширюючи своїми творами революційні ідеї серед народу». Шевченко справляв на товариство величезний вплив своїми переконаннями. Український вчений Михайло Драгоманов говорив, що «Шевченко стояв попереду вивчених приятелів, київських слов'янофілів, і гарячою громадською думкою, й таким же українством».[145]

Ставлення до слов'янофільства

У 1858 році, перебуваючи в Москві, Шевченко познайомився з одним із «стовпів» слов'янофільства — Олексієм Хомяковим, який, за виразом Івана Аксакова, у власних творах висловив «ціле слов'янське віросповідання». Шевченко, не поділяв поглядів слов'янофілів, але його зацікавило в їх працях те, що вони, попри свою реакційність, були «своєрідною опозицією», яка йшла проти «петербурзького періоду російської історії». Тараса Григоровича певною мірою «підкупали ті переслідування, яких зазнавали на собі слов'янофіли за свої виступи». Опозиційні декларації Хомякова, висловлені у вірші «Кающаяся Россия», імпонували Шевченку, і він 4 вересня 1857 року записав вірш до свого щоденника.[146]

Погляди щодо культури

Шевченкове послання «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…» може служити дороговказом на шляху культурного відродження українського народу. Ліричний герой послання звинувачує у байдужості до розвитку освіти і національної свідомості. Закликає співвітчизників зупинитись, замислитись і дбати про свою освіту та культуру.

В українській новій літературі Шевченко був першим, хто закликав українців не цуратися самих себе, не виступати у ролі провінціалів чи «малоросів», доводив, що самоствердження України має історичні та соціальні виміри. Створивши українську літературну мову, українську літературу як чинник національної самосвідомості, могутню зброю у розвитку культури українського народу, освічуючи його у дусі вільнодумства, гуманізму та патріотизму, Шевченко спростував «великодержавне» твердження про те, що українська мова загалом не існує, так і погляди зросійщеного «освіченого» панівного класу та його прибічників на українську мову як на мужицьке «нарєчіє». Збагативши рідну мову, розглядав її як культурне надбання, найбільшу духовну цінність народу, виступав проти її засмічування, за подолання примітивізму та лихослів'я, закликаючи навчатися чужого і не цуратися свого.[147]

Етичні та філософські погляди

Етико-філософські погляди ґрунтувалися на ментальності національних ідей українського народу. Філософські ідеї поета є складними, вони полягають у поважному ставленні до такої тріади, як любові, віри та надії. Це пов'язано з непростим життям Шевченка: смерть матері та жебракування, ненависть та побої мачухи, смерть батька та кріпацтво. Також серед філософської проблематики у творчості Шевченка порушується тема смерті та життя, котрі відіграють не меншу роль.[148]

На любові до своєї батьківщини — України, ґрунтувалася філософія Шевченка щодо пробудження гідності людей, волі та протесту. Про любов поет говорив, що життя стає сумним коли тобі немає кого любити. Надія же допомогла вижити Шевченку в атмосфері ненависті, неволі та підозр, нею ж просякнута вся його творчість. Надія у долі Шевченка розпочинає свій шлях з часів його кріпацтва. Шевченко вважав, що саме кріпацтво одна з основних причин економічних та соціальних проблем. Діяч у свої творіннях вказує на те, що незламність українського, людського духу виявляється у тому, що співців свободи народжували у найстрашніші часи та їхній дух залишався незламним. В творчості поета велика роль приділяється свободі саме, як невіддільної передумови людського добробуту, щастя та поступу. Особливо в Кобзарі якомога детальніше розкривається ця філософська ідея Шевченка, ідея цієї книги полягає в безмежному прагненні до омріяної свободи. Його творчість розкриває віру в незламність та незнищенність українського духу, віру в те, що рабство буде подолано та людство здобуде нарешті очікувану свободу.[148]

Тарас Шевченко також мав етичні ідеї, що мали визначний вплив на українську етичну думку. Він входив до Кирило-Мефодіївського товариства, моральним покликанням якого була просвіта та відродження національної свободи народу. Філософський характер шевченківської творчості полягає в народності, у ній кожна подія у житі розглядається очима самого народу і оцінюється такими мірками, як народна мораль, чистота та незайманість трудової людини. Саме завдяки цій народності проявляється й власне оригінальне бачення Шевченка світу.[148]

Основними філософськими думками Шевченка були: близькість природи з людиною; зв'язок Бога з людиною та ідеї Бога (Шевченко вважав, що існує Бог церков для панування над людьми та Бог людський — душа людського світу); народ він вважав єдиним суб'єктом всіх подій життя людей (говорив, що народ не має бути ізольований один від одного, а має мати контакт); людські почуття повинні перебувати в гармонії з людським розумом; та шанування жінок.[148]

Ідеї, погляди та творчість поета здійснили величезний, визначний вплив подальшого розвитку культури українського народу. А його філософія посідає вагоме місце у історії філософської думки на Україні.[148]

Естетичні погляди

Творча спадщина Шевченка містить багато його естетичних поглядів на найрізноманітніші теми, наприклад, у передмові до нового видання «Кобзаря», яке готувалося в 1847 році, Шевченко трактував те, яким повинен бути народний письменник такими словами: «Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отойді і пишіть, і друкуйте, і труд ваш буде трудом чесним». Окрім цього, народним Шевченко вважав такого письменника, в якого «національне постає як загальнолюдське». Звідси його медитації і декларації про «єдність слов'янських земель як частини Всесвіту». У творах поета присутні натяки на те, якою повинна бути художня творчість. Найбільш окресленим розуміння сенсу художньої творчості постає у творах Шевченка періоду Кирило-Мефодіївського братства (наприклад: «І мертвим, і живим…», «Кавказ», «Заповіт», «Великий льох» й інші). У цих творах він окреслив, що художня творчість несумісна з будь-якою брехнею, котрою «багато хто хоче замінити правдиве слово», особливо яскраво це видно у вірші «І мертвим, і живим …», де була «порада» не просто «землякам», а насамперед тим землякам, «які беруть до рук перо і не завжди думають, про що і як писати, яку славу і як прославляти».[149]

Невичерпним джерелом для розуміння естетичних смаків і переконань Шевченка є його «Щоденник», де він, окрім своїх поривань до істини, виявив тяжіння до краси, гармонії. «Яким живлющим і дивним є вплив краси на душу людини», — занотував він 18 листопада 1857 року високо цінуючи красу і в природі, і в мистецтві. Але сухе, схоластичне теоретизування з приводу краси і прекрасного було для Шевченка неприйнятним. Прочитавши книжку Карола Лібельта «Естетика, або наука про прекрасне», він записав: «Для людини, обдарованої… божественним розумом — чуттям, подібна теорія є порожньою балаканиною і навіть більше того — шарлатанством. Якби ці мертвотні вчені-естетики, ці хірурги прекрасного замість теорії писали історію образотворчих мистецтв, то від цього було б значно більше користі. Базарі переживе цілі легіони Лібельтів».[149]

Існують естетичні погляди Шевченка щодо майстерності художника, наприклад у «Щоденнику» 1857 року він визначив «велику художню силу творінь» Карла Брюллова словами: «Великий Брюллов жодної лінії не дозволяв собі провести без моделі, а йому, як сповненому творчими силами, це могло б бути дозволеним. Але він, як полум'яний поет і сердечний мудрець, огортав свої натхненні і світлі фантазії у форми цнотливої вічної істини. І через те його ідеали, сповнені красою життя, здаються нам такими милими, такими близькими і рідними».[149]

Шевченка захоплювала не «краса заради краси». Красу він сприймав у філософському, глибоко сердечному розумінні. Високо цінуючи, наприклад, талант Миколи Гоголя, Шевченко обов'язково наголошував, що це «справжній знавець серця людського і наймудріший філософ. Навіть найбільший поет повинен побожно схилятися перед ним, як людинолюбом». Відчувши, що традиція Гоголя творчо відгукнулася в прозі Михайла Салтикова-Щедріна, Шевченко ще раз засвідчив свою істинну повагу до цього генія і звернувся до письменників із закликом поставити своє слово на захист людини і всього людяного в житті — таким чином Тарас Григорович наголошував, що краса мистецька повинна бути ще й дійовою, войовничою і цілеспрямованою. Щодо критики, Шевченко вважав що вона повинна відповідати на питання, для чого і для кого твориться література.[149]

Видання творів

Видання 1840—1844 років

За життя Тараса Шевченка лише незначна частина його поезій побачила світ. То були його ранні твори.[k]

1840 р. вийшов друком «Кобзар» — перша книга поезій. До неї увійшли вісім ранніх творів: Думи мої… лихо мені з вами…, Перебендя, Катерина, Тополя, Думка" (Нащо мені чорні брови…), До Основ'яненка, Іван Підкова й Тарасова ніч. З усіх прижиттєвих видань Шевченка «Кобзар» 1840 р. мав найбільш привабливий вигляд. Книжка надрукована на якісному папері, чіткими шрифтами, має офорт, де зображено старого кобзаря із хлопчиком-поводирем, виконаний художником В. Штернбергом. Видання містить 8 творів та 6 присвят, кожна назва і присвята надруковані на окремому аркуші, обсяг 114 сторінок. Друкувався «Кобзар» в приватній друкарні Є. Ф. Фішера в Санкт-Петербурзі, тираж складав приблизно 1000 примірників. Заборона і вилучення «Кобзаря» з бібліотек, книгарень та в окремих громадян після арешту Шевченка в 1847 р. зробило видання рідкісним ще за життя автора.[150]

1841 р. Шевченко власним коштом (меценатів не знайшлося) видав поему «Гайдамаки», у якій описав гайдамацьке повстання 1768 р. під керівництвом запорожця М. Залізняка та сотника надвірного козацтва І. Гонти. Книжка продавалася повільно, тож 1843 р. видавець Іван Лисенков викупив 800 примірників (з 1000 надрукованих) разом з довічним правом на видання «Кобзаря».

1844 р. Лисенков видав «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки Тараса Шевченка» — передрук з незначними змінами «Кобзаря» (1840), разом з яким зброшуровано нерозпродані примірники поеми «Гайдамаки» (1841).

Того ж року окремим книжками вийшли поеми «Гамалія» й «Тризна» (перед тим була опублікована у квітневому номері журналу «Маяк» під назвою «Бесталанный»). «Тризна» — один з небагатьох поетичних творів Т. Г. Шевченка, написаний російською мовою. Поему Шевченко присвятив княжні Варварі Репніній.

1847 р. Шевченко розпочав роботу над новим виданням — «Другого Кобзаря», але цій роботі перешкодив арешт і подальше заслання.

 
Титульна сторінка рукописної Більшої книжки 1847—1861 рр.

Рукописні книги

Під час арешту Шевченка 1847 р. до рук жандармів III відділення потрапила рукописна книга «Три літа» (поеми «Сон», «Кавказ», «До мертвих і живих…», «Єретик» й десятки інших поезій. Ці твори змогли побачити світ лише після революції 1905 року. Окремі поезії з «Трьох літ» поширювалися у рукописних списках. За цими списками кілька поезій 1859 р. було надруковано у Лейпцігу — «Новые стихотворения Пушкина и Шавченки»: Кавказ, Холодний яр, Думка (Як умру…), Розрита могила, Думка (За думою дума роєм вилітає…), Посланіє (І мертвим і живим…).

За перші чотири роки заслання Шевченко написав чотири поетичні книги: «Поезія 1847 р.», «1848», «1849», «1850». Оправлені разом, ці унікальні Захалявні книжечки, мережані потай від казармових наглядачів, складають Оренбурзький манускрипт невольничої поезії, який називають Малою книжкою.[l]

У Нижньому Новгороді, Москві та Санкт-Петербурзі Шевченко почав готувати твори періоду заслання до друку, переписуючи поезії з Оренбурзької книжки до нового підготовчого рукопису. Згодом (від 1858 р.) поет доповнював рукопис творами, написаними після заслання. Так виникла рукописна книга поезій  Більша книжка. За життя Шевченкові не вдалося надрукувати жодного твору з тих рукописних книжок.

Видання 1857—1861 років

Після заслання вдалося видати з величезними труднощами лише твори, друковані до заслання. Також окремо вийшли поема «Наймичка» (видана П. Кулішем 1857 року без імені автора) й «Давидові псалми» (Першодрук у «Кобзарі» 1860 р.).

1859 р. в німецькому місті Лейпциг було видано «Новые стихотворения Пушкина и Шавченки». У ньому, за списками[ru], були надруковані поеми «Кавказ», «Розрита могила» та інші.

1860 р. в друкарні Пантелеймона Куліша на кошти українського цукрозаводчика Платона Симиренка вдалося видати «Кобзар» утретє. Це була остання книга, видана за життя Тараса Шевченка. Тираж склав 6500 примірників, на які П. Ф. Симиренко виділив 1100 карбованців, віддавати борг Шевченко мав книгами.[150]

Тоді ж вийшов «Кобзарь Тараса Шевченка в переводе русских поэтов» — перший переклад українського «Кобзаря» російською мовою Миколи Гербеля.[151]

Буквар

Останнє прижиттєве видання Шевченка — «Букварь южнорусский» (Петербург, 1861), призначений для навчання дітей та дорослих грамоті українською мовою у недільних школах. «Букварь» вийшов у світ великим на ті часи тиражем 10000 примірників, коштом автора. Це був перший із серії навчальних посібників з різних галузей знання, які збирався видати Шевченко, про що написав у листі до Михайла Чалого від 4 січня 1861 р.[152] :#227

Думка єсть за «Букварем» напечатать лічбу (арифметику) — і ціни, і величини такої ж, як і «Букварь». За лічбою — етнографію і географію в 5 копійок.
А історію, тілько нашу, може, вбгаю в 10 копійок. Якби Бог поміг оце мале діло зробить, то велике б само зробилося.

Проте, згодом він був заборонений до використання. Так відомо, що в Черкаському повіті (Київська губернія) помічник начальника канівської поліції писав київському губернатору про вилучення приставом 12 букварів Тараса Шевченка, привезених до села Зеленок тимчасово зобов'язаним Осипом Устимова, більшу частину яких той роздав управителю Дорожинському, економам Матковському й Болевському, благочинному Грушецькому (священнику с. Зеленок, місцевому диякону) та питним ревізорам Бистржаневському й Пілецькому. Відібрано їх було з метою недопущення розповсюдження їх по сільських парафіяльних школах і в канівській недільній школі. Хоча в донесенні при цьому згадувалося, що буквар Шевченка рос. «ничего в себе противного законам не заключает».[153][154].

Видання після 1861 року

Докладніше: Кобзар (збірка)

Видання мовами світу

Культурна роль та оцінка творчості

Творчість Шевченка стала духовною основою формування сучасної української нації, для українців всіх наступних поколінь «Великий Кобзар» став джерелом національної свідомості та символом України.[155]

Шевченко вважається основоположником нової української літератури і родоначальником її революційно-демократичного напряму. Саме творчість Шевченка дала ті начала, які стали провідними для передових українських письменників другої половини XIX — початку XX століть. Шевченко першим в українській літературі виступив як істинно народний поет, твори якого більш змістовно відбили почуття й думки трудящих мас та їхні віковічні прагнення до свободи, на відміну від своїх літературних попередників, які в своїх творах критикували лише окремі явища тогочасного життя, як: знущання поміщиків з селян, хабарництво чиновників. У своїх творах Шевченко створив новий позитивний образ — борця та судді проти самодержавно-поміщицького ладу й борця за щастя народу. Творчість Шевченка внесла в українську літературу незнане до цього багатство тем і жанрів та прилучила її до кращих досягнень світової літератури. Шляхом Шевченка пішли найвидатніші передові українські письменники наступних часів — Марко Вовчок, Панас Мирний, Іван Франко, Павло Грабовський, Леся Українка й інші. Окрім цього, Шевченко відіграв важливу історичну роль у розвитку української літературної мови, він установив ту її структуру, яка стала основою сучасної мови — розвинув і утвердив певний склад словника і граматичний лад (у тому числі синтаксис), які стали нормою і зразком для письменників, преси, театру тощо. Поезія Шевченка дала норми української літературної мови, створені на основі народного фольклору й живої розмовної мови, яка ґрунтувалася на полтавсько-київському діалекті.[156][157]

Твори Шевченка перекладені багатьма мовами народів світу, його творчість мала великий вплив на розвиток культури західного та південного слов'янства. Поезія Шевченка отримала високу оцінку від російських письменників І. Тургенєва, М. Некрасова, Л. Толстого, М. Добролюбова, польського поета В. Сирокомля, болгарського поета Л. Каравелова, сербського поета В. Николіча, французьких вчених Е. Дюрана і Л. Леже, шведського вченого Л. Єнсена, чеського вченого З. Неєдли й багато інших.[155][156]

Твори поета знайшли свого читача не лише в більшості країн Європи, але й далеко за її межами — в США, Канаді, Індії, Китаї, Японії й багатьох інших країнах світу. Джон Ф. Кеннеді у свій час сказав: «Я радий, що можу додати свій голос до тих, що вшановують великого українського поета».[155]

Дослідження життя і творчості

Наукове вивчення життя, творчості та багатогранної діяльності Тараса Шевченка, а також його місця в історії Східної Європи та у світовому літературному процесі — предмет окремої науки шевченкознавства. Вивчення спадщини Шевченка — проблема невичерпна та багатобічна, і тому шевченкознавство як міждисциплінарна галузь наукового знання відзначається різними напрямами досліджень (біографічний, бібліографічний, літературознавчий, текстологічний, мовознавчий, лексикографічний, мистецтвознавчий, естетичний, психологічний, педагогічний, релігійно-етичний, філософський, суспільно-політичний тощо).

Політичні інтерпретації постаті

Дуже різним політичним силам вдається знаходити серед висловів Шевченка такі, які свідчать про нібито близькість переконань Шевченка до ідеології саме цих сил. Зокрема, образ Шевченка брався на озброєння як офіційною радянською пропагандою, так і націоналістичними колами. Натомість існує думка, що насправді політичні переконання Шевченка були нечіткими, оскільки він був насамперед поетом, а не політиком.

Вшанування пам'яті

 
Святкування 200-річчя від дня народження Шевченка біля Київського університету, названого його ім'ям.
 
Пам'ятна дошка Тарасові Шевченку «Просвіта», Франківськ

До 200-річчя від дня народження поета в березні 2014 року телеканал «Інтер» та інформаційний портал «Подробиці» створили інтерактивну карту об'єктів, присвячених Тарасу Григоровичу Шевченку[158].

На інтерактивній карті проєкту «Світ Шевченка» відзначено 1060 пам'ятників Кобзарю, міста, села, вулиці, музеї, навчальні заклади, театри, названі на його честь. Ці об'єкти розташовані в 32 країнах на різних континентах. Інтерактивна карта дає змогу користувачам мережі побачити пам'ятні місця за допомогою сервісу огляду місцевості.

Названі ім'ям

Ім'ям Тараса Шевченка названо низку географічних об'єктів (населених пунктів, вулиць), навчальних закладів та інших організацій України. Зокрема, в Києві чотири вулиці Шевченка та бульвар Тараса Шевченка, який разом із проспектом Перемоги становить одну з найголовніших артерій міста.

Освітні заклади

Ім'я Тараса Шевченка також мають вищі навчальні заклади — Київський, Луганський та Чернігівський національні університети, Кременецький обласний гуманітарно-педагогічний інститут та головний університет Придністровської Республіки (Молдова); театри — Національна опера, Волинський, Дніпровський, Криворізький, Тернопільський, Харківський, Черкаський та Чернігівський драматичні театри, а також численні кінотеатри; гора Шевченка пік, Форт-Шевченко; з 1964-го по 1991 рік місто Актау мало назву Шевченко.

Кораблі

На честь був названий Крейсер «Тарас Шевченко».

Премії

У галузі літератури щорічно присвоюють Шевченківську премію — одну з найпрестижніших відзнак України.

Переможцям Міжнародного мовно-літературного конкурсу учнівської та студентської молоді присуджують стипендію імені Тараса Шевченка.

На його честь названо астероїд 2427 Кобзар, кратер Шевченко на Меркурії та рідкісний мінерал тарасовіт.

Пам'ятники

В Україні та за її межами є багато пам'ятників Шевченку. Перший пам'ятник Шевченку було встановлено в с. Тюдів Івано-Франківської області в 1862 році.[159]. Одним із найкращих пам'ятників вважають монумент у Харкові, великі пам'ятники Кобзареві встановлені також у Києві, Дніпрі, Донецьку, Львові та інших містах. За кордоном пам'ятники Шевченку встановлено в Росії (Москва, Санкт-Петербург), США (Вашингтон), Канаді (Вінніпеґ, Торонто), Польщі (Білий Бір, Варшава), Чехії (Прага), Білорусі (Берестя, Гомель, Мінськ, Могильов, Слуцьк), Грузії (Тбілісі), Угорщині, Парагваї, Узбекистані, Франції (Париж, Монтаржі) Австралії (Канберра), Хорватії (Загреб).

Музеї

Найбільшим меморіальним комплексом, присвяченим Кобзареві, є Шевченківський національний заповідник на місці поховання поета на Тарасовій горі в Каневі. У Києві діє Національний музей Тараса Шевченка, його філіал — це Літературно-меморіальний будинок-музей. У Торонто є музей, присвячений тільки шевченківській тематиці.

Нумізматика, філателія та боністика

Нумізматика

Пам'яті Шевченка була присвячена серія українських, радянських та казахстанських монет. У 1989 році в Радянському Союзі було випущено монету 1 карбованець «175-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка» з портретом поета. У 1997 році вийшла пам'ятна золота монета номіналом 200 гривень. У 2011 році до 150-річчя смерті поета випущено монету в 5 гривень «Останній шлях Кобзаря». У 2014 році до 200-річчя поета Національний банк України випустив пам'ятні монети з нейзильберу та срібла. Також Національний банк Казахстану до цього ювілею випустив дві монети в 50 та 500 тенге.

Боністика

Портрет Тараса Шевченка зображується на банкноті номіналом 100 гривень всіх випусків. Шевченка зображено і на банкноті 50 придністровських рублів.

Філателія

Ніковілія

Фільми, пов'язані з Шевченком

Художні фільми

Художні фільми за мотивами творів Шевченка

Кіносеріали

Документальні фільми

Інше

У жовтні 2014 року в Харкові на стіні 17-поверхового будинку намалювали найбільший у світі портрет Тараса Шевченка площею понад 500 м².[160]

До 200-річчя поета в Донецьку вийшло видання «Донецька Шевченкіана у датах і подіях: 1851−2014»[161].

У 2014-му році почерк Кобзаря було оцифровано як шрифт Kobzar KS.

Див. також

Бібліографія

Видання
  • Т. Г. Шевченко. Кобзарь. — Прага, 1876.
  • Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: В 10 т. — К. : Видавництво Академії Наук УРСР, 1939—1964.
  • Повне видання творів Тараса Шевченка: У 14 т. / Видавництво Миколи Денисюка. — Чикаго, 1959—1961.
  • Шевченко Т. Г. Твори: В 5 т. — К. : Дніпро, 1984—1985.
  • Тарас Шевченко. Живопис. Графіка: Альбом. — К. : Мистецтво, 1986. — 176 с.: іл.
  • Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 12 т. / Редкол.: М. Г. Жулинський (голова) та ін. — К. : Наукова думка, 2001 — …
  • Шевченко Т. Щоденник / Тарас Шевченко ; упорядн., автор передмови та приміток проф. Л. Ушкалов. — Харків : Видавець Олександр Савчук, 2018. — 2-ге вид. — 416 с., 14 іл.
Біографії
Дослідження

Коментарі

  1. Запис у метричній книзі с. Моринці: «У жителя села Моринец Григория Шевченка и жены его Екатерины родился сын Тарас». В оригіналі закреслено «Агафии» і іншою рукою написано «Екатерины». [3]. При житті Шевченка українці вживали два варіанти звертання: «Тарас Григорьевич» (лист Квітки-Основ'яненка від 23 жовтня 1840 р. [4] і «Тарас Григорович» (лист того ж автора від 29 квітня 1842 р.[5]. Латинкою, наприклад, — англ. Taras Hryhorovich Shevchenko
  2. У будинку Крестовського, де наймав квартиру Ширяєв. Тепер — Загородний проспект, 8
  3. Іншу версію відстоює Мечислав Гаско у своїй книзі: У колі Шевченкових та Гоголевих друзів. Етюди пошуків і знахідок.[45]
  4. Запис на відпускній Шевченка: «Васильевская часть, 2, кварт. № 100, записан 3 июня 1838 г., 18 февраля 1839. Надзиратель Иванов»
  5. Пономарьов у своїх спогадах зазначив, що хвороба Шевченка «поглинала наші мізерні кошти».[60]
  6. На підставі аналізу відпускних документів Петербурзької академії мистецтв дослідник Петро Володимирович Жур довів, що Шевченко міг виїхати з Петербурга не раніше 11-19 травня 1843 року. Деякі біографи стверджують, що художник їхав білоруським трактом в компанії українського письменника Євгена Гребінки та його сестри Людмили, яка навчалася в Смольному[ru].
  7. Одна зберігається в Національному музеї Т. Г. Шевченка в Києві, а друга — в Ермітажі[73]
  8. Місто Дмитровськ[ru] розташоване на правому березі річки Общериця при її впадінні в річку Нерусса (притока Десни) на автомобільній дорозі Кроми — Комаричі в 89 км на північний захід від міста Орел.
  9. Беатріче Ченчі — батьковбивця, дочка римського аристократа Франческо Ченчі (1527—1598), що прославилася красою і мужнім поведінкою під час розслідування і кари. У 1598 р разом з мачухою Лукрецією Петроні-Ченчі і братом Джакомо вступила в змову, щоб убити батька, «грубого і розбещеного» старого. Була засуджена за цей злочин і страчена разом зі спільниками через відсікання голови. Ця історія послужила сюжетом численних літературних творів.
  10. Малюнок виконано на тему, оголошену ще 1830 року для конкурсу в Петербурзькій академії мистецтв на одержання золотої медалі[115]
  11. В колекції Відділу стародруків та рідкісних видань Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського (далі ВСРВ НБУВ) у складі колекції рідкісних видань знаходиться 11 прижиттєвих видань з 15.
  12. Зберігається у рукописному відділі Інституту української літератури ім. Тараса Шевченка.

Примітки

  1. а б Запис у метричній книзі церкви Іоанна Богослова с.Моринці Звенигородського повіту Київської губернії про народження Т.Г.Шевченка  — Фонд 127, опис 1012, справа 1378, аркуш 695зв. 
  2. а б в г д е ж Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії.  Документи 1-101 (1814—1843). — К., 1982.
  3. Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. 1814—1861 — К., 1982. — С. 6)
  4. Г. Ф. КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО 23 жовтня 1840 // Листи до Тараса Шевченка — К.: Наукова думка, 1993. — С. 5-33.
  5. Г. Ф. КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО 29 квітня 1842 // Листи до Тараса Шевченка — К.: Наукова думка, 1993. — С. 5-33.
  6. а б Bell A. Encyclopædia BritannicaEncyclopædia Britannica, Inc., 1768.
  7. а б Шевченко Тарас Григорьевич // Большая советская энциклопедия: [в 30 т.] / под ред. А. М. Прохорова — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1969.
  8. Historic Oakville statue stolen // Toronto StarCanada: 2007. — ISSN 0319-0781
  9. Ukraine’s regions
  10. TheFreeDictionary.com
  11. encyclopedia.com
  12. http://litopys.org.ua/shevchenko/docum08.htm
  13. а б Bibliothèque nationale de France Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  14. а б LIBRIS — 2014.
  15. Див. статті «Шевченко Катерина Григорівна» й «Шевченко Микита Григорович» у Шевченківському словнику
  16. Іван Дзюба. Тарас Шевченко: Життя і творчість. — 2008.
  17. Центральний Державний історичний архів УРСР. — Київ, ф. 127, спр. 1407, розд. 3.
  18. Центральний Державний історичний архів УРСР. — Київ, ф. 127, спр. 1454, арк. 87.
  19. Центральний Державний історичний архів УРСР. — Київ, ф. 127, спр. 1485, арк. 94.
  20. Тарас Шевченко. Княгиня. — Переклад В. Сапіцький. — Електронна бібліотека української літератури. — Торонто.
  21. Тарас Шевченко. Княгиня. Зібрання творів у 6 т. — К., 2003. — Т. 3: Драматичні твори. Повісті.
  22. Терещенко Оксана // Шевченківська енциклопедія: — Т. 6: Т—Я : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський. — Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2015. — С. 238-239.
  23. «Основа», 1862, кн. III. — С. 5; Твори у десяти томах… — т. III. — С. 170
  24. Див. статтю «Терещенко Оксана Антонівна» в Шевченківському словнику
  25. Центральний Державний історичний архів УРСР. — Київ, ф. 127, оп. 1012, спр. 1526.
  26. Твори у десяти томах, т. III. — С. 129.
  27. Петро Лебединцев. Тарас Григорович Шевченко. Деякі доповнення і поправки до його бографії. (рос.) — Киевская старина. — 1882. — кн. 9. — С. 560–567. Підписано криптонімом Пр. П. Л–въ.
  28. Твори у десяти томах… — т. V. — С. 225.
  29. Тарас Шевченко. Мандрівка з приємністю та й не без моралі. Частина перша. Переклад Д. Дорошенко. — Електронна бібліотека української літератури.
  30. Ймення, очевидно, переінакшені. Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. Дитинний вік Тараса Шевченка.— К., 1991.
  31. Основа. — 1862. — Кн. V. — С. 50.
  32. Основа. — 1862. — кн. III. — С. 10; Твори… — т. V. — С. 225.
  33. Твори у десяти томах… — т. І. — С. 355; т. V. — С. 187—188.
  34. Киевская старина. — 1882. — кн. 9. — С. 563.
  35. Основа. — 1862. — Кн. III. — С. 10.
  36. Черкаський обласний архів. — Ф. 661. — Спр. 120. — Арк. 3—6.
  37. Основа. — 1862. — кн. III. — С. 10; Твори… — т. V. — С. 188.
  38. Твори у десяти томах… — т. V. — С. 188; т. VII, кн. II, № 349.
  39. Твори у десяти томах… — т. V. — С. 188.
  40. Тарас Шевченко. Жіноча голівка. — НМТШ. № г-275.
  41. Чалый М. Жизнь и произведения Т. Шевченко… — C. 22; Санкт-Петербургские ведомости. — 1831. — 9 февраля; Жур П. Шевченковский Петербург… — С. 30.
  42. Твори у десяти томах… — т. V. — С. 188; Жур П. Шевченковский Петербург… — С. 47.
  43. Тарас Шевченко. Портрет П. В. Енгельгардта . — НМТШ. № г-857.
  44. Бурачек М. Великий народний художник. — X. : Мистецтво, 1939. — С. 13.
  45. Мечислав Гаско У колі Шевченкових та Гоголевих друзів. Етюди пошуків і знахідок. — К., 1980
  46. С. Чалый Новые материалы для биографии Шевченка. —Основа. — 1862. — травень. — С. 54; Жур П. Шевченковский Петербург… — С. 81.
  47. Твори… — т. IV. — С. 135.
  48. A. M. Мокрицький. Щоденник — Спогади про Тараса Шевченка. — К. 1982
  49. Омелян Пріцак. Шевченко — пророк  — К., 1993. 
  50. Тарас Шевченко. Документи і матеріали. — К. : Держполітвидав УРСР, 1963. — С. 6.
  51. Див. Спасский И. Г. Русская монетная система. Место и значение русской монетной системы в мировом денежном хозяйстве. — Л., 1962.
  52. Жур Петро. Шевченківський Петербург. — К. : Дніпро, 1972. — С. 57—66.
  53. Відпускна, видана Т. Г. Шевченку поміщиком Київської губернії П. В. Енгельгардтом. Виставка фото- та архівних документів і матеріалів до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка
  54. Центральний Державний історичний архів. Ленінград, ф. 789, оп. 19, спр. 723, арк. 10—17.
  55. Твори у десяти томах… — т. V. — С. 28.
  56. Тарас Шевченко. На вічну пам'ять Котляревському. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847.
  57. Ластівка. Альманах. — СПБ. 1841.
  58. Твори у десяти томах… — т. І. — С. 15—16.
  59. Жур Петр. Шевченковский Петербург. — Лениздат, 1964. — С. 140.
  60. Деко О. Український (Леонардо) Тарас да Моринці Архівовано 08 травня 2021 у Wayback Machine.. (Сторінки із «Шевченківського календаря» скорочено) // «Голос України». — 2013. — № 66 (5566) (5 квіт.). — С. 10—11.
  61. Кобзарь Т. Шевченка — СПб., 1840.
  62. В. Є. Шубравський.Відзиви на перші видвння творів Т. Г. Шевченка. — Питання шевченкознавства. — К., 1962. — Вип. 3.
  63. Тарас Шевченко. Гайдамаки. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847.
  64. Тарас Шевченко. Гамалія. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847.
  65. Тарас Шевченко. Тризна. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847.
  66. Тарас Шевченко. Катерина 1842. К. — НМТШ — № ж-100
  67. Кирилюк Є. П. Тарас Шевченко. Життя і творчість. — К. : Держлітвидав України, 1964. — С. 118.
  68. Справа № 81, ч. 6, арк. 60—65.
  69. Чужбинский А. Воспоминания о Т. Г. Шевченко… — С. 6.
  70. Русские пропилеи. — М., 1916. — т. II. — С. 180—181; 203—204; Киевская старина. — 1888. — кн. 10. — С. 2—3.
  71. Рід: Ревуцькі
  72. Центральний Державний історичний архів УРСР. Київ, ф. 127, оп. 1012, спр. 2130, арк. 16
  73. «Русские пропилеи» — М., 1916. — т. II. — С. 181.
  74. Е. Гребенка. Богданъ. Сцены изъ жизни Малороссійскаго гетмана Зиновія Хмѣльницкаго. —Библіотека для чтенія. No 2, 1843
  75. Тарас Шевченко. Кобзар. Т. 2 — Редакція статті й пояснення д-ра Леоніда Білецького. — Вінніпег, 1952.
  76. Твори у десяти томах… — т. VI. — С. 392—393; 439.
  77. а б в Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії.  Документи 102—197 (1844—1847). — К., 1982.
  78. Твори у десяти томах… — т. VII. — кн. І. — № 92—97.
  79. Тарас Шевченко. Чигиринський Кобзар і Гайдамаки — СПБ., 1844.
  80. Тарас Шевченко. Сон (Комедія) — Зібрання творів у 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837—1847.
  81. Доповідь Орлова Миколі I. Кирило-Мефодіївське товариство.
  82. Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. Документи 198-299 (1847). — К. 1982.
  83. Тарас Шевченко. Журнал (Щоденник). Жовтень 1857. Переклад Леоніда Білецького. — Електронна бібліотека української літератури. — Торонто. 2001.
  84. Шевченко Тарас // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1984. — Т. Кн. 2, [т. 10] : Хмельницький Борис — Яцків. — С. 3816.
  85. А. А. Благовещенский. Шевченко в Петербурге (1858—1861) // Воспоминания о Тарасе Шевченко. — К.: Дніпро, 1988. — С. 337—346; 545—549.
  86. КЛІНІЧНИЙ ДІАГНОЗ ХВОРОБИ І ПРИЧИНА СМЕРТІ Т.Г. ШЕВЧЕНКА. svitlytsia.crimea.ua. Процитовано 26 лютого 2016. 
  87. Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. Документи 496—617 (1859—1861).— К. 1982.
  88. Смерть і похорон. litopys.org.ua. Процитовано 29 червня 2015. 
  89. Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою naumova не вказано текст
  90. 22 травня — день перепоховання Тараса Шевченка в Україні, на Чернечій горі.
  91. Шевченко Тарас Григорович (9 березня 1814 — 10 березня 1861 рр.) // Політологічна енциклопедія: навч. посібник для вищ. навч. закл. / укл.: Карасевич А. О., Шачковська Л. С. — Умань: ФОП Жовтий О. О., 2016. — Книга — IX. — 478 с. — С. 344.
  92. Письма П. А. Кулиша къ О. М. Бодянскому // Киевская старина. — 1897. — № 9. — С. 399
  93. Лист П. Куліша до Осипа Бодянського. Санкт-Петербург, 23 травня 1846 р.
  94. Ірина Даниленко. Давидові псалми // Шевченківська енциклопедія. — Т. 2. — К. 2012. — С. 257.
  95. Ізборник. Подражаніє 11 псалму
  96. Повести Тараса Шевченко litmir.me Процитовано 6 вересня 2020
  97. а б t-shevchenko.name Тарас Шевченко. Энциклопедия жизни и творчества. Проза Процитовано 6 вересня 2020
  98. «Наймичка» litopys.org.ua Процитовано 6 вересня 2020
  99. «Варнак» litopys.org.ua Процитовано 6 вересня 2020
  100. «Княгиня» litopys.org.ua Процитовано 6 вересня 2020
  101. «Музыкант» litopys.org.ua Процитовано 6 вересня 2020
  102. «Несчастный» litopys.org.ua Процитовано 6 вересня 2020
  103. ХУДОЖНЯ СВОЄРІДНІСТЬ ПОВІСТІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА «НЕСЧАСТНЫЙ» studfile.net Процитовано 6 вересня 2020
  104. «Капитанша» litopys.org.ua Процитовано 6 вересня 2020
  105. «Близнецы» litopys.org.ua Процитовано 6 вересня 2020
  106. «Художник» litopys.org.ua Процитовано 6 вересня 2020
  107. «Прогулка с удовольствием и не без морали» litopys.org.ua Процитовано 6 вересня 2020
  108. Кому писав Шевченко листи? ukrposhta.ua Процитовано 3 жовтня 2018
  109. Епістолярій Тараса Шевченка і Лесі Українки на уроках української літератури у 5—8 класах ukrlit.net Процитовано 3 жовтня 2018 року
  110. Епістолярій Тараса Шевченка як Об'єкт пошукового дослідження під час вивчення життєпису (Любов Башманівська) dspace.nbuv.gov.ua Процитовано 3 жовтня 2018
  111. Коментарі до «Щоденника Шевченка» litopys.org.ua 9 вересня 2020
  112. Готуємо-видання-Щоденника-Шевчен/ Готуємо видання «Щоденника» Шевченка svoboda-news.com 9 вересня 2020
  113. Таємний щоденник Тараса Шевченка: про що Кобзар розповідав у своєму LiveJournal artefact.org.ua 9 вересня 2020
  114. Т. Г. Шевченко, життя і творчість. Художня творчість.
  115. «Сборник материалов для истории императорской С.-Петербургской Академии художеств за сто лет ее существования». — СПб., 1865. — ч. II. — С. 251.
  116. Тарас Шевченко. Смерть Олега, князя древлянського. — НМТШ. № г-317
  117. Тарас Шевченко. Смерть Богдана Хмельницького. — НМТШ. № г-903
  118. Твори, т. IV. — С. 133; т. VII, кн. II. — № 373.
  119. Твори… — т. IV. — С. 134; т. VII, кн. II. — № 374.
  120. Твори… — т. IV. — С. 131; т. VII, кн. II, № 375.
  121. Твори… — т. IV. — С. 148; т. VII, кн. II. — № 376.
  122. Твори у десяти томах… — т. IV. — С. 121—122; т. VII, кн. II, № 352, 353, 354, 355.
  123. Твори у десяти томах… — т. VII, кн. II, № 359-371.
  124. а б в г д е ж и к л м н п Тарас Шевченко. Повне зібрання творів в десяти томах. — К., 1961. — Т. 7: Живопис, графіка 1830—1847. — Кн. 1.
  125. а б в г д Тарас Шевченко. Повне зібрання творів в десяти томах. — К., 1963. — Т. 8: Живопис, графіка 1847—1850.
  126. Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою ARAL не вказано текст
  127. а б в г д е ж Тарас Шевченко. Повне зібрання творів в десяти томах. — К., 1964. — Т. 9: Живопис, графіка 1851—1857.
  128. а б в г д е ж и к л Тарас Шевченко. Повне зібрання творів в десяти томах. — К., 1963. — Т. 10: Живопис, графіка 1857—1861.
  129. «Хлопчик-натурник» // Шевченківська енциклопедія: — Т. 6: Т—Я : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський. — Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2015. — С. 613-614.
  130. а б Козачковський А. Із спогадів про Т. Г. Шевченка // Спогади про Тараса Шевченка. — К. : Дніпро, 1982. — С. 76—80.
  131. а б Афанасьєв-Чужбинський О. Спомини про Т. Г. Шевченка // Спогади про Тараса Шевченка. — К. : Дніпро, 1982. — С. 87—107.
  132. В. Л. Беренштам. Т. Г. Шевченко і простолюдини, його знайомі // Спогади про Тараса Шевченка. — К. : Дніпро, 1982. — С. 107—112.
  133. а б Савичев М.Короткочасне знайомство з Тарасом Григоровичем Шевченком // Спогади про Тараса Шевченка. — К. : Дніпро, 1982. — С. 255—264.
  134. Григорович Д. Літературні спогади // Спогади про Тараса Шевченка. — К. : Дніпро, 1982. — С. 75.
  135. Стороженко. Епізод із життя Т. Г. Шевченка // Спогади про Тараса Шевченка. — К. : Дніпро, 1982. — С. 82—83.
  136. Пономарьов Ф. Тарас Григорович Шевченко // Спогади про Тараса Шевченка. — К. : Дніпро, 1982. — С. 67—68.
  137. а б в Степовик Д. Наслідуючи Христа: Віруючий у Бога Тарас Шевченко. — К. : Видавництво імені Олени Теліги, 2013. — 480 с.
  138. Степовик Д. Наслідуючи Христа… — С. 42—43.
  139. Рейтинг «Погляду». 10 найцікавіших пам'ятників Шевченку в Україні Архівовано 9 березня 2014 у Wayback Machine. // Погляд. — 09.03.2013.
  140. а б Степовик Д. Наслідуючи Христа… — С. 18.
  141. Степовик Д. Наслідуючи Христа… — С. 24—25.
  142. Забужко О. Шевченків міф України [Текст]: спроба філос. аналізу. — 3-є вид. — К. : Факт, 2006.
  143. Давидові псалми // Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837—1847. — С. 358—365; С. 742—748.
  144. Політико-правові погляди Т. Г. Шевченка
  145. Тарас Шевченко і Кирило-Мефодіївське Братство taras-shevchenko.com.ua Процитовано 7 вересня 2020
  146. ШЕВЧЕНКО У МОСКВІ (1858) izbornyk.org.ua Процитовано 7 вересня 2020
  147. Погляди Шевченка на культурно-історичний розвиток укр.народу
  148. а б в г д Етичні, естетичні, філософські ідеї Тараса Григоровича Шевченка estetica.etica.in.ua Процитовано 7 вересня 2020
  149. а б в г Естетичні погляди Т. Шевченка pidru4niki.com Процитовано 7 вересня 2020
  150. а б Бондарчук А. В. Видання Т. Г. Шевченка у відділі стародруків та рідкісних видань Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського. 
  151. Кобзарь Тараса Шевченка въ переводе русскихъ поэтовъ. СПб. 1860.
  152. Тарас Шевченко. Листи до різних осіб. Листи 1859—1861. — Зібрання творів у 6 т. — К. 2003. — Т. 6. — С. 179-220.
  153. Булах (1861-09-30). Письмо помощника начальника каневской полиции киевскому губернатору о распространении букварей Шевченко. Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. 1814-1861 / За ред. Є. П. Кирилюка. — К., 1982. — 432 с. 
  154. Васильчиков И. И. (1861-10-14). Письмо киевского генерал-губернатора гражданскому губернатору об отмене распоряжений, запрещавших пользование букварем Т. Г. Шевченко. Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. 1814-1861 / За ред. Є. П. Кирилюка. — К., 1982. — 432 с. 
  155. а б в ДО 205-Ї РІЧНИЦІ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ Т. Г.ШЕВЧЕНКА en.gov.ua Процитовано 10 вересня 2020
  156. а б «Феномен особистості та творчості Т. Г. Шевченка в сучасному культурологічному просторі» mfknukim.mk.ua Процитовано 10 вересня 2020
  157. Значення творчості Шевченка для розвитку української культури vishnevetska.webnode.com.ua Процитовано 10 вересня 2020
  158. «Интер» создал первую интерактивную карту объектов, посвященных Шевченко.
  159. Пам'ятник Тарасу Шевченку на Сокільській скалі
  160. У Харкові на багатоповерхівці почали малювати найбільший в Україні портрет Шевченка. // УНІАН. 01.10.2014.
  161. Донецька Шевченкіана у датах і подіях: 1851—2014 / укладач: Т. Г. Пішванова. — Донецьк : Український культурологічний центр, Донецьке відділення НТШ, ТОВ «Східний видавничий дім», 2014.

Джерела

Посилання