Танцюра Гнат Трохимович

Гнат Трохи́мович Танцю́ра (* 10 червня 1901, село Зятківці, нині Гайсинського району Вінницької області — † 12 листопада 1962, Гайсин Вінницької області) — український фольклорист, етнограф, краєзнавець і педагог. Зібрав понад 2500 українських пісень (із мелодіями). Автор друкованих праць: «Жіноча доля в народних піснях» (1930), «Записки збирача фольклору», «Цвіте калинонька». Танцюра підготував збірник «Пісні Явдохи Зуїхи» (1965), в якому подано 925 найкращих зразків із репертуару співачки.

Танцюра Гнат Трохимович
фотопортрет
фотопортрет
Народився 10 червня 1901(1901-06-10)
село Зятківці, Гайсинський р-н, Вінницька область
Помер 12 листопада 1962(1962-11-12) (61 рік)
Гайсин
Громадянство СРСР СРСР
Національність українець
Діяльність педагог
Сфера інтересів етнографія, фольклорист, краєзнавець, педагог
Відомий завдяки: збори фольклорного матеріалу (пісень, байок, прислів'їв та ін. )

Рукописні праці — «Історія с. Зятківці», «Весілля в с. Зятківцях» та інші — становлять окремий фонд в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР.

БіографіяРедагувати

Гнат Трохимович Танцюра народився 10 червня 1901 р. в селі Зятківцях Гайсинського повіту Кам'я-нець-Подільської губернії (нині — Гайсинського району Вінницької області) в багатодітній малоземельній сім'ї хліборобів-ткачів.

1885 р. в Зятківцях відбувся виступ селян проти поміщика — непримиренна боротьба за землю. Серед керівників бунту були К.Кожушаний, В.Форись, К.Дмитренко, а головою комітету повстанців обрано Омелька Танцюру — Гнатового діда. У період революції 19051907 pp. у Зятківцях відбувся страйк сільськогосподарських робітників, що теж був придушений. Перекази про тернисті шляхи сільської історії Гнат чув змалечку, вони відіграли важливу роль для його подальшої долі.

1912 р. Г.Танцюра закінчив церковно-приходську школу, а в перші роки Радянської влади — Зятковецьку трудову семилітню школу й педагогічні курси в м. Гайсині і з вересня 1921 р. був призначений учителем у рідне село. Деякий час працював вихователем Гайсинського і Дашівського дитячих будинків. 1928 р. Гнат вступив до Харківського музично-драматичного інституту, але через хворобу (гемофілія) був змушений залишити навчання й повернутися в Зятківці. 1932 р. він заочно закінчив мовно-літературний факультет Вінницького інституту соціального виховання, працював учителем Клебанської середньої школи Тульчинського району на Вінниччині. З 1944 по 1951 pp. — викладач мови та літератури Гайсинської середньої школи № 4.

Формування світогляду Г.Танцюри відбувалося в атмосфері повсякденної праці й активного побутування усної народної творчості. Влітку сім'я трудилася по господарству й на плантаціях поміщика, взимку — за хатньою роботою: два ткацьких верстати обслуговували батько з Гнатом. У сім'ї був твердий порядок. Батьки самі не відпочивали й дітям не давали сидіти без роботи — як і в кожній трудовій родині. Та було в сім'ї Танцюр таке, чого в сусідів не помічалося: любили співати хором, слухати голосне читання художньої літератури. В п'ятнадцятирічному віці Гнат перечитав усі книжки з шкільної бібліотеки, брав у повітовій, бо дома були тільки «Кобзар» Т.Шевченка — читаний-перечитаний, і псалтир.

Цієї ж пори Г.Танцюра завів щоденника, переписував у нього вірші з «Кобзаря», фіксував різні факти з власного та сільського життя. Під впливом реальних подій та літератури й фольклору в щоденнику відбивалися сокровенні мрії та почуття. Гнат ретельно записував розповіді бабусі Оксани, яка добре пам'ятала кріпаччину. 1916 р. бабуся померла. На її похорон зійшлося чимало літніх і похилого віку зятківчан. Співчуваючи родині, вони згадували важке життя за кріпаччини, розповідали про запеклу боротьбу з графом за землю. Для хлопця це стало справжнім відкриттям. Спогади односельців так сильно вразили Г.Танцюру, що навіть через багато літ у його пам'яті не стерлося емоційне сприйняття почутого: «Виявилося, що ці темні, неписьменні люди — герої, і найкращі з них загинули в царських тюрмах, на каторзі. Виявилося, що мій дід Омелько Танцюра був головою комітету повстанців 1885 року і помер у в 'язниці… Все, що я почув на цьому похороні, я позаписував у свій щоденник, маючи на меті опісля розпитати старих людей до подробиць і все позаписувати. Повстання було масове, учасники і свідки були ще живі, багатьох з них я знав особисто… Чим більше я розпитував людей, чим більше знаходилося цікавого і цінного матеріалу, — тим більше захоплювала мене така робота. Цей випадок і став поворотним пунктом у моєму житті».

Збираючи історично-побутовий матеріал, Г.Танцюра міркував: а чому б не фіксувати й пісні? Адже вони — поетична історія народу. До того ж, цьому наміру сприяли родинні обставини. Співаючи в домашньому хорі (батько Трохим Іванович, мати Тетяна Остапівна, тітка Марина і чотири сестри — Настя, Устина, Євгенія і Павлина), Гнат мав обов'язок: підбирати цікаві пісні, збагачувати репертуар, перед початком співу давати таку тональність, яка б підійшла всім. У співах минали вечори й невдовзі учасники хору відчули: не співають нового, повторюються, кілька разів переспівують одне й те ж. Тоді батько дав синові наказ: на вечір підібрати свіжих пісень. Для цього необхідно було знати співані. 26 вересня 1917 р. Гнат записав 113 назв (за першим рядком) народних пісень. «Цю дату, — зазначав Г.Танцюра, — я і вважаю початком записування пісень, хоч деякі найкращі пісні були відзначені в моєму щоденнику раніше» (Там само. — С.7).

Для розширення репертуару домашнього хору юнак почав ходити за народними піснями до сусідів і на інші кутки села. Паралельно з піснями фіксував прислів'я та приказки, загадки, дитячі ігри, повір'я, перекази. Отже, початок активної збирацької роботи Г.Танцюри збігся із суспільними катаклізмами. Радянська влада прийшла і в Зятківці. Село клекотало, скрізь відбувалися сходки, дебати, два тижні палав графський маєток… Кожен факт, важливу розмову, нову пісню хотілося записати. Гнат відчув і збагнув своє справжнє покликання на все життя: «Мене охопила якась гарячка колекціонера» (Там само).

Ще на початку збирацької роботи Г.Танцюра усвідомив: пісня — це сплав тексту і мелодії, її слід записувати в єдності поетичного і музичного компонентів. Виникла гостра потреба оволодіти нотозаписом. Щоправда, основи музичної грамоти хлопець здобув у приходській школі, в 10-13 років співав у церковному хорі, вів альтову партію. Пробуючи застосувати свої знання з музики, Гнат самотужки почав нотувати одноголосі мелодії. Двоголосся й багатоголосся були недоступні. На допомогу прийшов учитель Венедикт Макарович Нестерук, навчивши Гната гри на скрипці, нотації складних мелодій. Фронтальний запис фольклору набув якісно нових рис, більшої інтенсивності. Усвідомлюючи цінність фольклорно-етнографічних матеріалів, зафіксованих від матері, батька, Параски Полиці, Килини Жук, Явдохи Важейло, Ірини Риманської, Марини Дзюби та інших зятківчан, Г.Танцюра мріяв зустріти таку людину, яка б знала силу-силенну пісень.

Якось мати, наспівуючи Гнатові, забула кінець пісні. Саме цієї хвилини до хати зайшла близька сусідка — бабуся Демедиха. Мати запитала, чи не знає вона пісні. «Де там не знаю! — усміхнулася щиро Демедиха. Проспівала закінчення, а тоді інтригуюче мовила: -До мене, сину, до мене за піснями. На трьох волових шкурах не спишеш. Я ж їх знаю до погибелі. Вік свій проспівала. Десь-то і долю свою проспівала, що така нещаслива. Я весь свій вік провела в біді, у злиднях і в піснях. Коли б не пісні, то десь-то лопнула б із досади і горя» («Пісні Явдохи Зуїхи». — С.769).

Г.Танцюра трохи недовірливо, скептично сприйняв оті «три волові шкури», однак подумав: хай бабуся хоч кілька десятків пісень передасть. Але співачка «сипнула» стільки перлин, що не було ніякої можливості їх записати. «Два тижні без перерви я ходив до неї і складав лише списки відомих їй пісень, яких виявилося не десятки, а сотні. Кажучи фігурально, коли я досі плавав по вузеньких річечках, звідки було видно обидва береги, то тепер випливу якесь безмежне море. Я стомлювався писати і всерйоз почав побоюватися, що ніколи не зможу перейняти того, що вона знає. А вона все каже, розповідає, співає без кінця і краю» («Записки». — С. 15). Найбільше дивували молодого збирача її феноменальна пам'ять, велике фольклорне багатство, красномовність і природний гумор. Окрилений невичерпним джерелом усної народної творчості, до якого «тільки доторкнись, зачепи, — і воно било фонтаном» («Пісні Явдохи Зуїхи». — С. 771), Г.Танцюра поставив перед собою мету: записати від бабусі все до словечка. Дізнавшись про паспортизацію пісень, бабуся обрала собі псевдонім: Явдоха Зуїха. Все своє вміння, талант збирача, знання, молодечу енергію і запал віддав Г.Танцюра, щоб повністю записати те, що знала співачка. Записи від неї тривали дванадцять років. Постаті Г.Танцюри і Явдохи Зуїхи є тим ідеальним зразком в історії світової фольклористики, коли гармонійно поєднались надзвичайна обдарованість народної співачки й ентузіазм та віртуозність талановитого збирача. «Спілкуючись із цією бабусею, яка так повно ввібрала в себе культуру трудового народу, я, — писав фольклорист, — багато передумав і зрозумів. Читання з книжки тисячі пісень ніколи не дасть того ефекту, як слухання і запис їх від живої людини, яка з додатками і художніми поясненнями емоційно їх передасть. За допомогою Зуїхи я зрозумів душу простої трудящої людини, фізично і морально здорової, духовно багатої. Я ніби пірнув у лірику, в музику, в глибокий океан людських переживань і вирватися з цього полону народної поезії я і не хотів і вже не міг» («Записки». — С. 17).

Про народну співачку Явдоху СивакРедагувати

Народилася народна співачка (дівоче прізвище Сивак) 1 березня 1855 року в сусідньому із Зятківцями селі Кущинцях Гайсинського повіту в сім'ї кріпаків. Рано залишилася без матері, служила в багачів за няньку, наймалася на поденні заробітки, а згодом пішла в строк до пана Равського. Працювала «від льоду до льоду», тобто від часу, коли лід розстане, до тієї пори, як новий стане. Незабаром нестатки ще далі вигнали її з рідної хатки: разом із земляками змушена була податися на заробітки в Херсонську губернію.

На двадцять третьому році Явдоху засватав Василь Олійник із сусіднього (через річку) села Гнатівка. Лиха свекруха, чоловік ставилися до Явдохи погано. Що зазнала, то зазнала «Розкоші» за нього: І ошийника, і прача, і макогона-товкача, -словами пісні згадувала бабуся про ті роки свого подружнього життя.

1910 року Явдоха Олійник вийшла вдруге заміж -у с. Зятківці за старого Демедя Жука, який через дев'ять літ помер. З 1919 року Явдоха жила самотньою. То ж спілкування з людьми для неї мало величезне значення, особливо — спілкування з Г.Танцюрою, який уважно вислуховував та записував її розповіді та пісні, безперестанку розпитував про все, програвав мелодії на скрипці… Рукописна збирацька спадщина Г.Танцюри багата й різноманітна в жанровому плані. Впродовж сорока шести років від ста п'ятдесяти інформаторів збирач записав 5000 пісень; близько тисячі казок, легенд, переказів, усмішок та анекдотів; 1536 прислів'їв і приказок; 615 загадок; 144 зразки інструментальної музики (танців); сотні замовлянь, голосінь, повір'їв, прикмет, матеріалів до народного хліборобського календаря тощо.

Від Явдохи Зуїхи записано 1008 пісень, 156 казок, байок та переказів, 394 прислів'я і приказки, чимало загадок, інших етнографічних даних. Підкреслимо: записи здійснювалися вручну, без фонографа чи магнітофона (перший сільському вчителеві був недоступний, а магнітофон в СРСР створено лише 1945 р.). О.Правдюк у монографії «Українська музична фольклористика» відзначає, що творчий доробок Г. Танцюри можна назвати справжнім подвигом, якщо зважити, що всі пісенно-музичні матеріали записані на слух…

Спадщина фольклористаРедагувати

Основну частину своєї збирацької спадщини фольклорист 1950 р. передав до ІМФЕ АН УРСР, де у відділі рукописних фондів було створено окремий фонд матеріалів Г.Танцюри за номером 31. Цей фонд нараховує 68 одиниць збереження й охоплює понад десять тисяч архівних аркушів. Фольклорні матеріали систематизовано та класифіковано за ідейно-тематичним принципом і упорядковано в окремі збірники (в дужках зазначаємо одиницю збереження): «Обрядові народні пісні» (9, 34), «Історичні пісні» (10), «Рекрутські пісні» (11), «Чумацькі пісні» (12), «Народні пісні про бідних і багатих» (13), «Наймитські й бурлацькі пісні» (14), «П'яниці в народних піснях» (15), «Народні пісні про розбій, убивство, отруєння» (16), «Молодощі-любощі» (17), «Народні пісні про кохання та розлуку» (18), «Весілля в селі Зятківцях» (19, 20), «Збірник пісень про жінку» (21), «Збірник пісень про матір» (22), «Нещасне материнство в народних піснях» (23), «Народні пісні про породіллю» (24), «Колискові народні пісні» (24, 44), «Лірницькі пісні» (26), «Похоронні пісні» (27), «Обжинкові пісні» (28), «Народні польські пісні» (29), «Народні пісні літературного походження» (30), «Народні пісні: гумор і сатира» (31), «Російські народні пісні та частушки» (32), «Радянський фольклор» (33), «Мелодії народних пісень» (35), «Дитячий фольклор» (36), «Народні прислів'я та приказки» (37), «Українські народні загадки» (38), «Матеріали до народного календаря» (39), «Прикмети, повір'я, легенди тощо» (40), «Замовляння» (42), «Приказки, гри з маленькими дітьми» (43), «Збірник народних пісень, записаних від Явдохи Зуїхи» (45-62) та ін. Фольклорні записи Г.Танцюри є і в фонді Етнографічної комісії ВУАН7, фонді І.Кравченка8.

Безперечно, така класифікація недосконала, не завжди враховує жанрову систему фольклору. Скажімо, збірники «Молодощі-любощі» і «Народні пісні про кохання та розлуку» містять лірику кохання і мали б бути об'єднані, а збірники «П'яниці в народних піснях», «Злочинство в народних піснях», «Нещасне материнство…» складають переважно балади і родинно-побутові твори. Щоправда, принципи жанрової класифікації народної пісенності в першій половині XX ст. були розроблені недостатньо, що й відбивалося на характері роботи навіть таких збирачів, як Г.Танцюра. В той же час фольклорист, очевидно, прагнув якомога повніше розкрити тему, а тому, наприклад, до збірника пісень про жінку ввійшли і веснянки, і весільні, і рекрутські, заробітчанські, чумацькі та інші твори.

Центральне місце у фольклористичній спадщині Г.Танцюри, без сумніву, займають записи від Явдохи Зуїхи. На основі тисяч аркушів, акуратно списаних каліграфічним почерком збирача, нахиленим у лівий бік, Вікторія Юзвенко, Михайло Яценко та Зоя Василенко підготували книгу «Пісні Явдохи Зуїхи», до якої ввійшло 925 народних пісень. Збірник має такі основні розділи: пісні календарно-обрядові, весільні, родинно-побутові, балади, історичні та соціально-побутові. В межах цих розділів твори об'єднано в певні тематичні чи жанрові групи та цикли, що мають свою ідейно-смислову послідовність, внутрішню логіку розміщення (таких груп аж 46). До книги ввійшли: стаття «Від упорядників», передмова «Пісенне багатство Явдохи Зуїхи», примітки, а також блискучий біографічний нарис Г.Танцюри «Явдоха Зуїха». Це дослідження і пісенну монографію села Зятківець вчені ставлять у ряд найкращих у нашій країні праць, побудованих на фольклорному матеріалі одного осередку чи носія.9

В історії української фольклористики відомі імена багатьох талановитих носіїв усної народної творчості — кобзарів, співців, казкарів, оповідачів. Високу оцінку науковців здобули М.Загорська з Чернігівщини, Г.Чорномазова, С.Бакитько, Р.Чмихало з Полтавщини, Т.Гринишин і Г.Терлецький із Тернопільщини, М.Пустай, А.Калин, В.Королович, М.Галиця із Закарпаття, К.Дутчак, Г.Єремійчук, Ф.Гулей на Буковині, Н.Присяжнюк і Г.Максимчук із Вінниччини, У.Кот на Волині та ін. Величним пам'ятником легіонам носіїв фольклору, українському народові є унікальна книга пісень Явдохи Зуїхи.

В.Юзвенко та М.Яценко підкреслюють: «Видатний майстер усного поетичного слова — Явдоха Зуїха — по праву займає одне з перших місць у ряду найвизначніших народних співців слов'янського світу» («Пісні Явдохи Зуїхи».-С 13).

Книгу «Пісні Явдохи Зуїхи» високо оцінили вчені-фольклористи, діячі культури. Тисяча пісень Явдохи Зуїхи, відзначав П.Тичина, «це феноменально… Але справа не тільки в пам'яті, яку мала Зуїха, справа в любові. У любові до всього народного, рідного, найближчого… Хтось писав чи висловився про книгу „Пісні Явдохи Зуїхи“, що це пам'ятник простій, рядовій колгоспниці. По-перше, не „простій“ чи „рядовій“, а надзвичайно обдарованій людині, високого інтелекту натурі. Та й не тільки їй, — це один із пам'ятників самому народу». «Пісні Явдохи Зуїхи» Кім Балабуха образно назвав «філармонією, по кахлі, по дощечці, по рядочку, по мелодії спорудженою невтомним Гнатом Танцюрою».

Весілля в селі ЗатківцяхРедагувати

У рукописній спадщині збирача помітно виділяється оригінальна праця «Весілля в селі Затківцях» — ґрунтовний і всебічний опис весільного обряду з іграми, піснями fix 800), записом інструментальної музики (144 танці). Щодо повноти і цінності охопленого матеріалу збірник не поступається записам П.Чубинського, 3. Доленги-Ходаковського, а в деяких компонентах і перевищує їх.

Зятківці. Історико-соціологічні нарисиРедагувати

Багаторічне систематичне вивчення історії, економіки, матеріальної та духовної культури Зятківець дозволило Г.Танцюрі написати двотомне дослідження, епопею народного життя на прикладі одного села. Обсяг праці «Зятківці. Історико-соціологічні нариси» перевищує тисячу сторінок машинопису. Рецензуючи цю роботу, доктор історичних наук І.Слабєєв у висновку підкреслив: «Праця Г. Танцюри являє собою значний науковий доробок і, незважаючи на наявність у ній окремих недоліків, заслуговує на те, щоб бути опублікованою».

Академік Ліхачов Дмитро Сергійович (1906-1999) наголошував, що виховання любові до рідного краю, рідної культури, рідного села чи міста, рідної мови — завдання першочергової важливості. Любов ця починається з малого — з любові до своєї сім'ї, свого дому; постійно розширюючись, любов до рідного переходить у любов до своєї країни — до її історії, її минулого і сучасного, а потім до всього людства, до його культури. У цьому плані робота Г.Танцюри «Зятківці. Історико-соціологічні нариси» викликає неабиякий інтерес.

Явдоха ЗуїхаРедагувати

У теоретичному доробку збирача відзначимо дві праці: науково-популярний біографічний нарис «Явдоха Зуїха» та науково-методичний посібник «Записки збирача фольклору». У нарисі Г.Танцюра глибоко і всебічно проаналізував життя народної співачки, з'ясував соціально-економічні причини появи багатьох усно-поетичних творів.

Пропив коника й нагайочку.
Пропив коника вороного: Та йде додому по другого.
 — Ой як викупиш — люблю тебе,
Як не викупиш — у б 'ю тебе.
Ой не раз, не два викупляла,
В вишневім саду ночувала,
Разных пташечок наслухала.
А соловейко: тьох-тьох, тьох-тьох,
Котяться сльози, як той горох.
А зозуленька: ку-ку, ку-ку!
За що ж я терплю таку муку?

Неважко помітити, що пісня в сучасному запису, порівняно із Франковим і Танцюриним, більш лаконічна, для неї характерне відображення насамперед суті: важливо «викупляти» і не так важливо — чим («золотим рубликом»); важливий не спосіб втечі («Через віконце двері мала» -у Франка, «Середнім вікном (й) утікала» — у Танцюри), а результат «викупу»: «В вишневім саду ночувала» (у варіанті Франка ночівля передана з деталізацією обстановки: «під калиною, ще з маленькою та й дитиною», що поглиблює трагізм становища). У варіанті Танцюри кінцівка — покірливість і безпорадне становище знедоленої жінки, тоді як у Франковому — рішучість позбавитися чоловічої опіки, здобути волю. В сучасному варіанті акцент перенесено на усвідомлення жінкою свого безправ'я, звідси — один крок до непокори й боротьби за кращу долю. Давніші варіанти пісні більш розлогі, реалії життя в них передаються послідовно, з деталізацією; текст, записаний у наші дні, позбавлений окремих деталей і характеристик, але він не втратив художньої цілісності й глибокого емоційного впливу.

Г.Танцюра також глибоко усвідомлював причини поневолення жінки «і роботою, і правом, і мулеєм». Він дає однозначну відповідь на питання, що породило такі пісні: «Пояснення тут треба шукати в історії, в економіці» («Записки». — С. 61). Зокрема, один із циклів народнопоетичних творів фольклорист назвав піснями з-під нагайки-дротянки. З'ясувавши причини виникнення та особливості побутування заробітчанської «Бувайте здорові, соснові пороги» і пісень сімейного життя на тему «нагайка-дротянка», Г.Танцюра підсумував, що збирач завдяки такому підходу не тільки підвищує власну кваліфікацію, а й стає «на шлях дослідника, а це неминучий і цілком закономірний етап розвитку його роботи, — це її вищий ступінь» («Записки». — С. 61).

Родинно-побутова лірика тематично дуже багата. Однак провідна її тема — боротьба людини за щастя, утвердження людини як особистості. У цій пісенності відбилися соціальні мотиви, відверті патріотичні устремління, глибокі роздуми про долю-неволю. Не останнє місце тут відведено пейзажам — вірним супутникам народної поезії, джерелу паралелей, контрастів, співзвучностей, порівнянь, найрізноманітніших асоціацій і барв.

Головним у родинно-побутовій ліриці є образ жінки. Від кохання до жінки, наголошував О. М. Горький, народилося все прекрасне на землі. А з яким пієтетом ставився до жінки Тарас Шевченко! Його поетичний геній підніс до вершин естетичного ідеалу просту трудівницю, оспівав материнство як апофеоз ніжності і краси. Згадаймо:

…на землі: Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая: З своїм дитяточком малим.

Колискові пісні та забавлянки яскраво ілюструють багатство і щедрість народної душі, звучання її най-ніжніших струн. Лебеді материнства ячать над усім світом, над кожним немовлям, виколисуючи його сонячну і добру долю. Г.Танцюра записав близько ста колискових пісень та забавлянок, ігор із маленькими дітьми. Майже всі зразки позначені високою поетичністю, простотою і доступністю змісту, мелодійною милозвучністю. Колискова пісня для дитини -то й колискова для неньки. Бо вищає небо материнської любові і сповнюється глибоким смислом її сьогодення й майбутнє.

З-поміж багатьох видів та жанрів фольклору, що активно побутують від давнини, виділяється пласт жартівливо-сатиричної пісенності. Особливо багато народних перлин жартівливого характеру серед пісень про кохання, веснянок, весільних, танцювальних. Збирач надавав великого значення гумору і сатирі, записав кілька сотень зразків народної сміхової культури.

Тематика жартівливо-сатиричної поезії в запису Г.Танцюри широка й різноманітна. Об'єкт жартівливих пісень — переважно родинно-побутова сфера. Головними персонажами тут виступають дівчата й парубки, жінка і чоловік, баба і дід, теща і зять, кум і кума тощо. Критерій оцінки людської особистості, найвища моральна цінність народу — працьовитість, здатність перетворювати (створювати — не спотворювати) світ і себе. Із позицій свого естетичного ідеалу народ оцінює окремих індивідів по тому, як вони ставляться до праці. Працьовитість ставиться вище зовнішньої краси; лінощі завжди висміюються. Утвердження ідеалів праці нерідко відбувається шляхом гумористично-сатиричних самохарактеристик, самовикриття ледарства як «хвороби»:

Як прийшла косовиця,
То я лежу, як телиця.
А як прийшли жнива,
То я ледве жива.
А як прийшла Покрова,
Я стала зовсім здорова?

Народ засуджує наміри одружитися з матеріальнї вигоди, розрахунку, тому застерігає: «Не женися на багатій, бо багата кине». Г.Танцюра записав такі чудові зразки жартівливих, сатиричних і танцювальних пісень, як «Дівка в сінях стояла», «І шумить, і гуде, дрібний дощик іде», «Ой жур та кисіль», «Ой казала мені мати ще й наказувала», «Ой лопнув обруч коло діжечки», «Ой під гайком, гайком, гайком зелененьким», «Ой піду я темним лугом», «Ой поїхав мій миленький на ярмарок до Гірні», «Ой ходила дівчина бережком», «А ти знав, нащо брав міщаночку з міста», «Гей, за городом вівці пасла», «Кумцю моя, кумцю моя, люблю вас», «Виганяй, мати, коваля з хати» та ін. Найбільше творів жартівливого характеру виконала П.Полиця із Зятківець.

Якщо тональність сміху в жартівливих піснях м'яка, доброзичлива, співчутлива — хай навіть іронічна, то в сатиричних — в'їдлива, презирлива^ саркастична. Так, у сатиричній пісні «Ціле літо проробила», записаній 1944 р. в с. Клебані Тульчинського району від Пистини Скиданої, змальовується жорстока дійсність часів фашистської окупації, соціальне спрямування твору посилюється тим, що спів ведеться від першої особи, в оповідній манері:

Ціле літо проробила,
Кіло проса заробила.
Кіло проса, два — ячменю.
Та й журюся: де я зліелю?
Як понесла до млина — : В мене довідки нема.
А довідку треба взяти,
То півлітру треба дати і т. д.

Записуючи традиційну усну народну пісенність, Г.Танцюра уважно ставився до новотворів. Будучи важко хворим, він знаходив можливість побувати в рідному селі. У листі від 26 червня 1959 р. до завідуючої відділом рукописних фондів ІМФЕ АН УРСР Марії Савівни Родіної збирач писав: "Недавно мене, як фарфорову посудину, перевезли до Зятківець. Отут я «попасся»… Народ-усе співочий. Зятківчани Євгенія, Павлина (сестри), племінниці, сусідки виспівують… Спів ллється безперестанку, як вода на лотоках. Це ті жінки, які обробляють цукрові буряки, які вміють працювати, люблять і поспівати. «Піймав» кілька десятків нових пісень, яких у мене ще не було. Колене тягнеться внести й свою частку: «А чи є отака пісня?» «Запишіть і мою» тощо Цікаві, оригінальні варіанти… Між: трудівниками є прекрасні люди — розумні, досвідчені, філософи. Поговорити з ними — ніби хорошу книгу прочитати". І далі фольклорист підсумовує: «На підставі записаних пісень можу впевнено стверджувати: лукавлять ті, хто каже, що тепер народ нічого не творить, — це наклеп на трудовий народ.» Цей глибокий висновок актуальний і нині. Віра в невмирущий творчий геній народу — якість справжнього збирача — патріота Батьківщини.

На республіканській нараді збирачів фольклору (1957 р.) досвідченого ентузіаста запитали: «Чи записувати ті пісні, що вже надруковані, що їх чуємо в кіно, по радіо?» Г.Танцюра відповів: «Безумовно, записувати, якщо вони побутують у народі. Життя показало, що такі пісні, засвоєні народом, розійшовшись по світу, незабаром переробляються, -народ по-своєму їх змінює, шліфує, і розповсюджуються вони не в своїй первісній формі, в якій були надруковані, а з додатками, варіантами в тексті, змінами, варіаціями в мелодії, а це має неабияке значення при вивченні сучасної усної народної творчості» («Записки». — С. 76).

Серед пісень літературного походження в запису Г.Танцюри знаходимо твори на слова І.Котляревського («Віють вітри, віють буйні», «Видно шляшки полтавськії»), Т.Шевченка («Реве та стогне Дніпр широкий», «Така її доля…», «Летить галка через балку», «Нащо мені чорні брови?»), Є.Гребінки («Ні, мамо, не можна нелюба любить»), Л.Глібова («Стоїть гора високая») та ін.

Збирацька спадщина Г.Танцюри перебуває в постійному полі зору науковців — упорядників тематичних збірників, дослідників фольклору. Так, записи Г.Танцюри прикрасили видання «Українські народні ліричні пісні» (1958), «Думи та історичні пісні» (1955), «З альбомів збирачів народних пісень», «Зацвіла калина» (1959), «Народ про Кармалюка» (1961), «Українські народні прислів'я та приказки» (1963), «Пісні кохання» (1986), «Жартівливі та сатиричні пісні» (1988) та ін.

Особливо великий внесок Г.Танцюри у видання зводу українського фольклору. Окрім «Пісень Явдохи Зуїхи», в інших томах серії «Українська народна творчість» опубліковано таку кількість записів: «Історичні пісні» — 18, «Колядки та щедрівки» — 5, «Загадки» −101, «Інструментальна музика» −14, «Танцювальні пісні» — 25, «Наймитські та заробітчанські пісні» — 7, «Рекрутські та солдатські пісні» — 19, «Чумацькі пісні» — 7, «Ігри та пісні» — 27, «Жартівливі пісні» — 10, «Пісні літературного походження» — 8, «Легенди та перекази» — 3, «Балади» — 37, «Дитячий фольклор» — 23 тощо.

Цінність записів Г.Танцюри вчені відзначали неодноразово. Серед численної кількості варіантів їх недарма досить часто упорядники збірників ставлять на перше місце. Це стосується, скажімо, пісні про Устима Кармалюка «За Сибіром сонце сходить», яка надрукована першою з-поміж двадцяти п'яти варіантів твору в збірнику «Історичні пісні» (- К., 1961. — С 678—679).

Збирацьку діяльність Г.Танцюри вчені вважають за приклад багаторічного записування фольклору. Як відомо, ентузіаст був прихильником стаціанарного способу збирання, монографічного вивчення одного осередку, вичерпного запису репертуару одного носія. У своїй практиці Г.Танцюра широко використовував способи нагадування, підказування, асоціативний і контрастний. Зокрема, контрастний спосіб полягає в тому, щоб викликати в пам'яті носіїв пісню, протилежну за своїм змістом або настроєм до тієї, яку сам записувач підказував, нерідко наспівуючи, виконавцям. Отже, при цьому збирач не пасивно очікував, коли йому заспівають, а створював відповідніу атмосферу, умови для виконання і запису того чіи іншого твору. Ця обставина має важливе значення в методиці Г.Танцюри. Він заздалегідь готувався до запису, складав робочий план тематичного збирання скарбів. Скажімо, до теми «Мати в народних піснях!» були визначені підтеми: а) мати — вдова з малими дітьми; б) мати допомагає дорослим дітям; в) дорослі діти шанують стару матір. Крім цього, складалися списки носіїв фольклору, до яких варто звернутися, і назв пісень, які їм слід проспівати для нагадування: «Десь там, у підвалинах народної палі 'яті, зберігаються цілі поклади, цілі нашарування усної творчості, що їх необхідно виявити, витягти нагору, розкрити і зафіксувати»(«Записки». -С. 36).

Г.Танцюра записував народні пісні під час виконання. Це мало ряд особливостей, на які вказував фольклорист. Насамперед треба було брати не слова і не мелодію, відокремлено одне від одного, а відчути самий сенс, тон, ритмічність пісні, щоб зафіксувати її такою, якою вона є в натурі, живе в народі. Не слід перебивати співаків. Під час запису треба звернути увагу на стильові особливості виконання пісні: співається вона низьким чи високим тоном, голосно чи тихо, швидко чи поволі, грудним голосом, на повний голос чи фальцетом.

Техніка запису в Г.Танцюри була така. Спочатку він прослуховував пісню, за другим разом записував текст, за третім — мелодію; для кожного рядка тексту відводив один нотний рядок; за камертоном визначав тональність, мелодію кілька разів програвав на скрипці, а тоді записував. Після цього ще раз перевіряв, уточнював записані текст і мелодію. Останнім етапом було виконання пісні самим збирачем згідно із власним записом; співаки-виконавці слухали й де необхідно вносили поправки. Так досягалася точність і повнота записів. Г.Танцюра наголошував: «З пісні не можна викинути жодного слова, жодного складу, бо вони не будуть мати відповідних нот. Пісню треба записати так, як її витворив народ, інакше це не запис» («Записки».-С 20).

Про запис танців Г.Танцюра згадував: «Стаєш за плечима в скрипаля і дивишся, де він на струні кладе палець, з якої ноти починає танок, і на легкий свист вивчаєш собі музику, а під час відпочинку музикантів перевіряєш її на вільну скрипку. Найпопулярніші серед сільських танців — польки. Простіші з них записуються тут-таки. Складніші ж танці, як от мазурки, венгерки, вальси або танці, побудовані в терцію, вивчаєш по . частинах, по партіях і обов 'язково тут-таки перевіряєш їх на скрипці… Далі… я вибиваю в барабан, щоб добре засвоїти ритмічність танцю. Нарешті, останній етап вивчення танцю полягає в тому, що я сам іду в танець, щоб засвоїти, як треба танцювати під таку музику, щоб запам'ятати фігури, па і всі різноманітні прийоми танцюристів» («Записки». — С. 44).

Прозові жанри усної народної творчості Г.Тан-цюра також записував ретельно й точно. Методика збирання казок, легенд, переказів, оповідань, анекдотів, прислів'їв та приказок, підкреслював фольклорист, хоч і відрізняється від методики записування пісень, проте це справа не меншої складності. Візьмімо, для прикладу, казку. Вона, як і пісня, твори інших жанрів, неодмінно записувалася під час виконання, в момент розповіді. Казка стенографувалась, запис зберігав стиль оповідача, колорит твору, мовні особливості. На берегах аркуша робилися помітки, давалися пояснення, необхідні коментарі про міміку, жести оповідача тощо.

Збираючи твори малих жанрів фольклору — прислів'я та приказки, загадки, дотепи, каламбури, нісенітниці, небилиці, скоромовки, Г.Танцюра відзначав контекст вживання, вважаючи, що жодного усного зразка не можна брати ізольовано від того середовища, яке спричинило його появу.

Великого значення надавав збирач повторним записам, варіантам творів. Фронтальний запис пісень та їх повторні фіксації виявили в Зятківцях досить цікаву картину: чимало пісень мають по дві, три і навіть чотири різні мелодії. Критерієм популярності народної пісні Г.Танцюра вважав: 1) її співають частіше за інші в різних прошарках населення; 2) вона має варіанти в тексті або варіації в мелодії; 3) вона має не одну, а кілька мелодій.

У процесі збирання усної народної творчості фольклорист зіткнувся з явищем фальсифікації пісні про Кармалюка. Молодий збирач докопався до суті цього явища і так званих панських «вихвалок», а тому згодом застерігав: не все, що можна почути серед людей, створено трудовим народом. «Все, що створене не трудовим народом, все, що не підтримується ним, не йде йому на користь, — не народне. Оскільки воно антинародне, то не могло пройти і не пройшло через творчу лабораторію трудового народу… Основне правило — „все записувати“, „нічого не пропускати“ — цілком виправдовує себе. Але тут необхідно зробити принципове застереження. Треба все народне записувати, нічого народного не пропускати» («Записки». — С. 71).

Значення фольклористичної діяльності Г.Танцюри виходить далеко за межі України. Його збирацька спадщина — оригінальний набуток, помітний внесок у скарбницю національної та світової культури. Багатогранну діяльність Г.Танцюри високо оцінили видатні діячі літератури і мистецтва П.Тичина, П.Козицький, Г.Верьовка, вчені В.Гусєв, Б.Путілов, В.Сидельников, О.Дей, І.Березовський, М.Гордійчук, В.Юзвенко, М.Яценко, Г.Нудьгатаін. Підсумовуючи значення роботи збирача, М.Рильський підкреслив: «Безкорислива праця Г. Т. Танцюри — це справленій громадський подвиг, який заслуговує на високе визнання. Зібрані матеріали є, без сумніву, єдиним зразком в історії української та світової фольклористики у відношенні такого повного, всебічного, багаторічного наукового записування фольклорних та етнографічних матеріалів»?1

Ім'я славетного фольклориста, етнографа й педагога присвоєно Зятковецькій середній школі. У м. Гайсині, на будинку, де ентузіаст жив і працював останній період життя, встановлено меморіальну дошку. 1967 р. відкрито меморіальну кімнату-музей Г.Танцюри при Будинку культури (нині музей діє в будинку, де жив фольклорист).

Див. такожРедагувати

ЛітератураРедагувати

ПосиланняРедагувати