Відкрити головне меню

Сєрков Пилип Миколайович
Сєрков Пилип Миколайович.jpg
Народився 9 жовтня 1908(1908-10-09)
Форпост (Фарпост), Шумяцький район, Смоленська область
Помер 1 серпня 2011(2011-08-01) (102 роки)
Київ
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія УРСРУкраїна Україна
Національність росіянин
Діяльність педагог
Alma mater Смоленський медичний інститут
Сфера інтересів фізіологія
Заклад Вінницький медичний інститут, Одеський медичний інститут, Інститут фізіології ім. О. О. Богомольця
Посада завідуючий відділом електрофізіології нервової системи в Інституті фізіології ім. О. О. Богомольця АН УРСР
Вчене звання доктор медичних наук
Науковий ступінь академік НАН України
Науковий керівник Данило Воронцов
Член НАН України
Відомий завдяки: «Фізіологія ізольованого м'язового волокна»
Нагороди
Державна премія України в галузі науки і техніки Державна премія України в галузі науки і техніки Заслужений діяч науки і техніки України
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Орден «Знак Пошани»
Орден «За заслуги» ІІІ ступеня
Орден Трудового Червоного Прапора Орден Трудового Червоного Прапора

премія ім. І. М. Сєченова

премія ім. О. О. Богомольця

Пили́п Микола́йович Сєрков (9 жовтня 1908, село Форпост (Фарпост) Смоленської губернії — зараз Шумяцького району — 1 серпня 2011, Київ) — український фізіолог, професор, академік АН УРСР, 1978 — лауреат Державної премії УРСР, 2000 — лауреат Державної премії України, лауреат іменних премій імені І. М. Сєченова та О. О. Богомольця. Заслужений діяч науки України, нагороджений орденами князя Ярослава Мудрого V ступеня, «Знак пошани», «За заслуги» ІІІ ступеня, двома орденами Трудового прапора.

Є автором праць з електричної активності головного мозку, морфології і фізіології вищих відділів слухової системи, фізіології скелетних м'язів. Першим зареєстрував внутріклітинні електричні потенціали нейронів слухової кори.

БіографіяРедагувати

Народився на Смоленщині в незаможній селянській сім'ї, мав троє братів. Після закінчення школи в Шумячах з 1926 по 1931 рік навчався в Смоленському медичному інституті — мати після смерті їхнього батька поклала всі зусилля на освіту дітей — всі брати здобули вищу освіту.

З другого курсу навчання в Смоленському інституті займався дослідженням під керівництвом фізіолога Данила Воронцова — вивчали гальмування в нейронах спинного мозку.

Після закінчення інституту працював практичним лікарем — головний лікар лікарні в Ізносковському районі, потім лікар-червоноармієць. В 1932 році вступив до аспірантури — при кафедрі фізіології тварин і людини Казанського університету, займався нервово-м'язовою фізіологією під керівництвом Воронцова, який тоді очолював цю кафедру в Казані.

1935 року після закінчення аспірантури переїжджає до Києва, працює асистентом кафедри нормальної фізіології Київського медичного інституту під керівництвом Воронцова.

Того ж року був делегатом XXV Міжнародного конгресу у Ленінграді, де познайомився з Г. Като, І. П. Павловим, Ч. Шеррінгтоном.

1937 року захистив кандидатську дисертацію — «Електрофізіологічні дослідження процесів збудження, гальмування та скорочення м'язів ракоподібних».

Розробив оригінальну методику, котра надавала змогу визначити тривалість абсолютного й відносного рефрактерного періоду — після одного чи кількох стимулів, що наносилися з різними інтервалами. Результат дослідів зумовив прогрес в інтерпретуванні феномена «песимуму Введенського», у травні 1941 року узагальнив результати досліджень в докторській дисертації «Фізіологія ізольованого м'язового волокна».

В часі німецько-радянської війни як лікар брав участь у боях, потрапив у полон, йому вдалося звільнитися, проживав на окупованій території. Під час окупації врятував Данила Воронцова від голодної смерті в Києві.

Після вигнання нацистів з території, де він проживав, працював лікарем фронтового госпіталю.

Протягом 1944–1953 років очолював кафедру нормальної фізіології Вінницького медичного інституту, одночасно заступником директора інституту — з навчальної та наукової роботи; при кафедрі нормальної фізіології організував електрофізіологічну лабораторію.

З 1953 по 1966 рік очолював кафедру нормальної фізіології Одеського медичного інституту та був проректором з наукової роботи, тут також при кафедрі нормальної фізіології організував електрофізіологічну лабораторію. Разом із співробітниками В. В. Русєвим і Русланом Макулькіним проаналізував роль сенсорних систем та окремих структур головного мозку в формуванні α- ритму та реакції десинхронізації.

З 1966 до 1988 року завідував відділом електрофізіології нервової системи в Інституті фізіології ім. О. О. Богомольця АН УРСР, який згодом було реорганізовано у відділ фізіології головного мозку.

В 1979–1997 роках був головним редактором «Фізіологічного журналу».

1982 року книга, написана у співпраці з Валерієм Казаковим — «Нейрофізіологія таламуса», відмічена премією ім. О. О. Богомольця АН УРСР.

Багаторічна праця колективу під його керівництвом узагальнена в монографії «Коркове гальмування».

За цикл праць «Нейронні та синаптичні механізми гальмування в корі головного мозку» йому присуджено премію ім. І. М. Сєченова АН СРСР.

9 жовтня 2008 року в Академії наук України під головуванням президента НАНУ академіка Патона відбулось вшанування столітнього ювіляра. Присутніх вразила промова ювіляра — за останні роки він практично осліп, але читав свою доповідь без допомоги, використовуючи тільки свою пам'ять. 16 жовтня того ж року Сєрков прочитав лекцію і в Інституті фізіології.

2008 року на честь Пилипа Сєркова названа одна з вулиць Києва.

Наукова діяльністьРедагувати

Досліджував фізіологію м'язових волокон, розробив оригінальну методику ізоляції окремих м'язових волокон жаби, їх електричного подразнення й оптичної реєстрації скорочення.

Сєрков першим довів існування різних типів м'язових волокон — товстих тетанічних, що реагують за законом «все або нічого», та тонких тонічних, інтенсивність збудження та скорочення яких залежить від сили подразнення.

В цьому часі у колективі досліджував гальмування в аналізі та переробці звукових сигналів, результати було узагальнено у монографії «Електрофізіологія вищих відділів слухової системи». Ці комплексні дослідження 1978 року були відзначені Державною премією СРСР.

Загалом його перу належить понад 250 наукових праць, з них п'ять монографій.

Підготував 16 докторів і 64 кандидати наук, зокрема — професора В. М. Казакова, та ректора Вінницького національного медичного університету ім. М. І. Пирогова, Героя України, члена-кореспондента АМН України В. М. Мороза.

ДжерелаРедагувати