Відкрити головне меню

ЖиттєписРедагувати

Народився в с. Нижньодніпровськ (нині у складі м. Дніпро) в сім'ї суднобудівника. В 1921 році закінчив механіко-технічну школу. Працював на заводі в Запоріжжі. У Червоній армії з 1925 року. Після навчання у військово-технічній школі Військово-повітряних сил (1927) служив авіамеханіком у будівельній частині Військово-повітряних сил Київського військового округу. У 1929 році закінчив школу льотчиків, у 1931 — курси вдосконалення командного складу при Качинській авіаційній школі льотчиків, у 1933 — курси вдосконалення командного складу при Військово-повітряній інженерній академії імені М. Жуковського. В 1933—37 роках служив у Монгольській Народній Республіці інструктором-радником командира авіаційної бригади, командиром авіаційної групи Військово-повітряних сил. Учасник радянсько-фінської війни 1939—1940 років[1].

Упродовж 1941—45 років — командир 4-го дальнього бомбардувального авіаційного корпусу, командувач Військово-повітряними силами 51-ї армії в Криму, Приволзького військового округу, командувач 1-ї бомбардувальної авіаційної армії та 17-ї повітряної армії. Керовані Судцем авіаційні частини брали участь у боях на Південному фронті, Північно-Західному фронті, Брянському фронті, Воронезькому фронті, Західному, Волховському, Ленінградському, Калінінському фронтах і Третьому Українському фронті[1].

Після Другої світової війни в 1946—49 роках був начальником Генерального штабу, заступником Головнокомандувача Військово-повітряними силами СРСР. У 1950 році закінчив Військову академію Генерального штабу. Продовжував службу на посадах начальника Липецьких вищих офіцерських льотно-тактичних курсів (1950—53), командувача 26-ю повітряною армією в Білоруському військовому окрузі (1953—55), командувача дальньою авіацією (1955—62), Головнокомандувача військами Військово-повітряних сил СРСР, заступника міністра оборони СРСР (1962—66), військового інспектора в Групі генеральних інспекторів Міністерства оборони СРСР (із 1966)[1].

Автор низки наукових праць із питань застосування авіації за нових умов озброєння[1].

Почесний громадянин міст Тирасполь (1964) та Запоріжжя (1970)[1].

Нагороджений 4-ма орденами Леніна, 5-ма орденами Червоного Прапора, орденами Суворова 2-го й 1-го ступенів, Кутузова 1-го ступеня та інншими нагородами. Удостоєний звання Народного героя Югославії (1964) та Героя Монгольської Народної Республіки (1971)[1].

Помер у м. Москва, похований на Новодівичому кладовищі[1].

Його ім'я носить Ставропольське вище військове авіаційне інженерне училище (РФ)[1].

ПриміткиРедагувати

  1. а б в г д е ж и Поїздник І. І. СУДЕЦЬ ВОЛОДИМИР ОЛЕКСАНДРОВИЧ // Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. — Київ: Наукова думка, 2012. — Т. 9. — С. 888—889. — ISBN 978-966-00-1290-5.

ПосиланняРедагувати

ЛітератураРедагувати