Відкрити головне меню

Струтинський Микола Володимирович
Strutynsky mykola volodymyrovych.jpg
фото з книги "На берегах Горыни и Случи"
Ім'я при народженні Струтинський Микола Володимирович
Народився 1 квітня 1920(1920-04-01)
м. Тучин, Рівненська область
Помер 11 липня 2003(2003-07-11) (83 роки)
Україна
Поховання Янівський цвинтар
Громадянство
(підданство)
Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Діяльність журналіст
Відомий завдяки письменник
Володіє мовами російська
Учасник німецько-радянська війна
Військове звання полковник
Партія КПРС
Нагороди
орден Леніна орден Вітчизняної війни II ступеня медаль Жукова медаль «За бойові заслуги» медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» медаль «Ветеран Збройних сил СРСР»

Микола Володимирович Струтинський (1 квітня 1920, Тучин, Рівненська область — 11 липня 2003) — письменник, більшовицький журналіст, відомий радянський розвідник. Лауреат літературної премії імені М. Кузнецова.

Зміст

БіографіяРедагувати

Народився в місті Тучин, Рівненської області. Очолював диверсійну групу сталіністів, яка була сформована сім'єю Струтинських, братами Ростиславом, Георгієм та їхнім батьком Володимиром, на початку війни у 1941 р.

До війни Микола Струтинский був наймитом[1]. Мати Миколи Струтинського, Марфа Іллівна, благословила в партизани шістьох синів, сама билася з німцями і загинула 6 березня 1943 року під час виконання завдання партизанського командування з виявлення точного місцезнаходження райхскомісара України Еріха Коха.

Її чоловік і сини на той час уже створили партизанську групу, яка вивчила Невірківський і Липенський ліси, зібрала зброю і боєприпаси, потім поповнилася родиною Янчуків та іншими земляками. Група перерізала телефонний зв'язок, знищувала німецьких солдатів і поліцаїв.

17 вересня 1942 року люди Струтинського випадково зустрілися в лісі з загоном, на чолі з Дмитром Медведєвим, який пізніше описав цю зустріч у своїй книзі «Це було під Ровно»[2]. Загін Струтинского на той час налічував 51 бійця і приєднався до загону Медведєва.

Микола Струтинский здійснював зв'язок між загоном Дмитра Медведєва і сталінським підпіллям Миколи Остафова, його брат Георгій Струтинський був особистим охоронцем провокатора з НКВД Ніколая Кузнецова.

У жовтні 1944 року в Кремлі Калінін вручив Миколі Струтинському орден Леніна, а братові Георгію — орден Червоного Прапора за успішні терористичні акції.

Після війни Струтинський проходив службу в органах КҐБ Львівської області. Написав повісті «Дорогою безсмертя», «На берегах Горині і Случі», «На межі безсмертя». Багато часу полковник КҐБ присвятив пошуку місця поховання Кузнецова і відновленню історичної справедливості відносно його імені, натрапляючи на протидію колег і партійного керівництва[3]. При цьому Микола Струтинский ризикував життям, а один з його помічників був убитий, і цей злочин не розкритий[3].

Останні роки свого життя Микола Струтинский прожив у Черкасах, де він продовжував писати книги, вів просвітницьку, військово-патріотичну роботу, брав участь в політичному житті, будучи членом Соціалістичної партії України[3]. В цей час на Миколу Струтинського було здійснено замах, колишнього розвідника врятувала лише щаслива випадковість[3].

У травні 2003 року Придніпровська райрада Черкас рекомендувала кандидатуру М.Струтинського на присвоєння звання «Герой України»[3].

Поховали Миколу Струтинського на Янівському цвинтарі у Львові.

КнигиРедагувати

  • «На берегах Горыни и Случи», Львів, «Каменяр», 1966, — 175 с.
  • «Подвиг»,
  • «Дорогой бессмертия»,
  • «На грани смерти», Також автор численних публікацій у газетах та журналах.

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

ПосиланняРедагувати