Відкрити головне меню

Караванська Ніна Антонівна

Українська вчена, правозахисниця
(Перенаправлено з Строката Ніна)

Ніна Караванська
Караванский.jpg
Святослав і Ніна Караванські, 1980 рік
Ім'я при народженні Ніна Антонівна Строката
Народилася 31 січня 1926(1926-01-31)
Одеса, Українська СРР, СРСР
Померла 2 серпня 1998(1998-08-02) (72 роки)
Дентон, Дентон
Громадянство СРСР СРСР (1926–1975);
Flag of the United States.svg США
Національність українка
Діяльність Мікробіолог та імунолог
Відома завдяки Дисидентка
Alma mater Одеський медичний інститут
У шлюбі з Святослав Караванський
Нагороди
Орден «За мужність» І ступеня
(посмертно)

Ні́на Анто́нівна Карава́нська (дівоче прізвище — Строка́та; нар. 31 січня 1926, Одеса — пом. 2 серпня 1998, Дентон) — українська дисидентка, радянський мікробіолог та імунолог. Учасниця дисидентського руху в СРСР, співзасновниця Української Гельсінської групи й одна з провідних правозахисників Одеси у радянський період. Автор близько 23-х наукових праць у галузі клінічної мікробіології та імунології. Володіла українською, англійською, німецькою, польською, румунською мовами. Дружина Святослава Караванського.

ЖиттєписРедагувати

Перші рокиРедагувати

Ніна Антонівна Строката народилася 31 січня 1926 року[1] (за іншими даними 1925 року) в українському місті Одеса, що тоді входило до складу Української РСР, СРСР. Після отримання середньої освіти вона поступила в Одеський медичний інститут (нині — Одеський національний медичний університет), який закінчила 1947 року. Ніна Антонівна наступні роки працювала за фахом у різних українських містах — у 1951–1952 роках в Одеському медичному інституті.[2]

По закінченню інституту вона працювала молодшим науковим співробітником, асистентом кафедри епідеміології, а потім асистентом кафедри мікробіології інституту. За розподілом Ніну Строкату було відправлено на два роки роботи у Татарбунарський район у місцеву районну лікарню, а згодом завідувачкою лікарської дільниці.

1961 року Ніна Антонівна познайомилася з одним із діячів Організації Українських Націоналістів, Святославом Караванським, що на той час тільки-но повернувся на батьківщину після 16-річного ув'язнення. Він приїхав в Одесу після амністії. Згодом вони одружилися. Через рік вона повернулася в Одесу, продовжила працювати в медичному інституті. У 1963 році її було прийнято молодшим науковим співробітником Центральної науково-дослідної лабораторії у цьому виші, де вона працювала до 1971 року. На той час вона ж підготувала кандидатську дисертацію. Караванський поновив навчання на вечірньому відділенні філологічного факультету Одеського державного університету (нині — Одеський національний університет імені І. І. Мечникова), а також включився в опозиційну боротьбу. Він готував та поширював в Одесі самвидав, пропагував українську мову. У листопаді 1965 року Святослава Йосиповича було вдруге заарештовано й через два дні його без суду було відправлено на відбування 25-літнього терміну.[3] Відтоді Ніна Караванська почала боротися проти безправних арештів і засудження чоловіка, не зважаючи на те, що керівництво інституту вимагало відмовитися від свого чоловіка.[1]

Дисидентський рухРедагувати

Після затримання чоловіка органи КДБ намагалися вмовити Ніну засудити Святослава за його вчинки, однак остання залишися при своєму й не покинула свого чоловіка.[3] В грудні 1966 року Ніна Караванська подала клопотання на ім'я начальника табору, де знаходився її чоловік, а також генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва і у редакцію французької комуністичної газети L'Humanité. У цьому клопотанні зазначалося:

« Впродовж 18 років адміністрація таборів виявилася неспроможною вплинути на в'язня Караванського С. І., а його сім'ї не дають можливості підтримувати з ним дозволені законом контакти. Тому я, дружина Караванського С. І., прошу його розстріляти, щоб припинити багатолітні страждання мого чоловіка та нескінченні конфлікти між Караванським та адміністрацією. »

[1]

Незважаючи на це клопотання, у квітні 1970 року Святослав Караванський був засуджений у тюрмі на додатковий термін у 5 років тюрми та 3 роки заслання. Спроби захистити чоловіка у суді призвели до того, що суддя виніс окрему ухвалу, яку спрямував до Одеського медичного інституту, «для вжиття заходів громадського впливу щодо Строкатої Ніни Антонівни з метою виховання у неї почуттів високого патріотичного обов'язку, як громадянина СРСР»[4]. Результатом цієї ухвали стало цькування Строкатої, осуд її поведінки у колективі та у ректораті. Тривалі утиски на роботі закінчилися її звільненням у травні 1971 року.[3] Оскільки влаштуватися на роботу в Одесі Ніна Антонівна не могла, вона поїхала у місто Нальчик, де її найняли викладачем медичного технікуму. Восени того ж року вона обміняла своє одеське житло на житло у Нальчику, а 5 грудня вона оселилася там разом із сім'єю Юрія-Богдана Шухевича.[1]

Арешт та ув'язненняРедагувати

На той час в Одесі заарештували лікаря Олексія Притику, який зізнався, що Строката привозила з Києва та Львова самвидав і вони з Олексієм Різниківим його розповсюджували. Усім трьом інкримінували антирадянську агітацію, поширення та читання самвидаву і збирання коштів для допомоги політв'язням.[3] У результаті 6 грудня 1971 року Ніна Антонівна була заарештована. Її звинуватили у розповсюдженні «Українського вісника», самвидаву, а також написання листа на захист Юлія Даніеля. У зв'язку з цим арештом Ігор Калинець та В'ячеслав Чорновіл створюють у Львові Громадський комітет захисту Строкатої, куди увійшли Василь Стус, Леонід Тимчук, Петро Якір тощо. Це була перша відкрита правозахисна організація в Україні. Але вже на початку 1972 року майже всі члени комітету опинилися за ґратами. Вони встигли оприлюднити лише два документи — заяву про створення комітету та бюлетень «Хто така Н. А. Строката (Караванська)». Окрім того, на захист Строкатої виступило, серед інших, Американське товариство мікробіологів, яке обрало її своїм членом.[1]

19 травня 1972[3] року Ніна Антонівна була засуджена за частиною 1 статті 62 Кримінального кодексу УРСР на 4 роки ув'язнення у таборі суворого режиму за звинуваченням у «проведенні антирадянської агітації та пропаганди». Покарання жінки відбувала в жіночому відділенні табору ЖХ-385/3, що знаходився у селі Барашево[ru], Теньгушевського району, Мордовії.[1] Ще у часи дев'ятимісячного перебування у слідчій в'язниці КДБ Караванська підірвала собі здоров'я, а у таборі її стан значно погіршився. У неволі вона була учасницею голодних страйків жінок-політв'язнів. Зокрема, разом з нею у таборі перебували Дарія Гусяк, Надія Світлична, Ірина Сеник, Ірина Стасів-Калинець, Стефанія Шабатура тощо.[3] Останні дні терміну Ніна Строката провела в онкологічній лікарні.[1] Наприкінці 1975 року вона була випущена з концтабору із забороною повертатися на територію України.[3] У відповідь Строката відмовилась від радянського громадянства.

Подальші рокиРедагувати

Після звільнення Ніна Антонівна поселилася у місті Таруса, Калузької області, де за нею стежили органи безпеки впродовж року. Життя на півночі позначилося на здоров'ї Строкатої. Так у жовтні наступного, 1976, року вона тяжко захворіла і була доставлена у місцеву обласну лікарню, звідки за її проханням виписалася у листопаді. Це рішення було зумовлено бажанням лягти на лікування у столичну лікарню з більш-досвідченим персоналом. Ніна Антонівна лягла в одну з таких лікарень, не спитавши дозволу у міліції, 20 листопада і пролежала там до 4 січня наступного року. За це порушення 17 січня суд оштрафував жінку на 20 карбованців, а вже 3 лютого її знову взяли під нагляд ще на півроку. Наступні роки цей термін ще декілька разів продовжували.

Вже 1976 року Ніна Караванська стала одним з членів-засновників Української Гельсінської групи, яка була заснована радянськими дисидентами задля сприяння Гельсінських угод. Вона брала активну участь у цьому русі, зокрема, усі документи і звернення групи створювалися за участю Ніна Антонівни та нею ж підписувалися. Окрім того вона також підтримувала контакт з Московською Гельсінською групою.[1]

Лише тоді, тобто через 10 років після арешту Святослава Караванського, Ніні дозволили однодобове побачення з чоловіком. Після того як його випустили 1979 року подружжя намагалося отримати дозвіл на повернення в Україну, однак, не отримало його. Влада дозволила Караванським скористатися лише одним з викликів до США. Остерігаючись ще одного ув'язнення Святослава, який на той час провів у концтаборах 31 рік, подружжя Караванських 30 листопада того ж року відбуло до Відня. 11 грудня вони потрапили у Сполучені Штати, де оселилися у місті Дентон, штату Техас.

Там Ніна Антонівна виступала, писала статті, розповідала українській діаспорі та іншим американцям правду про національно-визвольний рух в Україні, організовувала моральну та матеріальну підтримку радянським в'язням та їх сім'ям, іншу провадила громадську роботу.[3] Там же вона стала членом Зарубіжного представництва Української Гельсінської Групи.[1] У 1980 році вона видала книгу «Ukrainian Women in the Soviet Union: Documented Persecution», а 1981 року — «A Family Torn Apart».[2] 2 серпня 1998 року Ніна Антонівна Караванська-Строката померла у Дентоні.[3]

ПраціРедагувати

Ніна Строката опублікувала деякі свої роботи з громадської діяльності:

Вшанування пам'ятіРедагувати

8 листопада 2006 року Президент України, Віктор Ющенко, згідно указу № 937/2006 посмертно нагородив Ніну Строкату орденом «За мужність» I ступеня «за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод».[5]

ПриміткиРедагувати

  1. а б в г д е ж и к Рапп І. (20-04-2005). Ніна Строката (Строкатова)-Караванська. archive.khpg.org. 
  2. а б в Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.
  3. а б в г д е ж и к Ю. Зайцев. Життя заради України. — Одеські вісті, 2008. — 30 серпня.
  4. рос. Для принятия мер общественного воздействия в отношении Строкатой Нины Антоновны в целях воспитания у неё чувств высокого патриотического долга как гражданина СССР
  5. Указ Президента України від 8 листопада 2006 року № 937/2006 «Про відзначення державними нагородами України засновників та активістів Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод». Офіційний сайт Верховної Ради України. 08-11-2006. 

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати