Вікіпедія

Строганов Павло Олександрович

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Строганов.

Павло Олександрович Строганов (фр. Pavel Alexandrovitch Stroganov, рос. Павел Александрович Строганов; нар. 7 (18) червня 1774, Париж — пом. 10 (22) червня 1817[1], біля Копенгагена) — граф, генерал-лейтенант, генерал-ад'ютант із роду Строганових. За часи Французької революції був членом якобінського клубу («громадянин Очер»). Член Негласного комітету. Герой війни з Наполеоном. У родині відомий як «Попо».

Павло Строганов
Павелъ Александровичъ Строгановъ
Павло Строганов
Павло Строганов
Художник Жан-Лоран Моньє (1808)
 
Народження: 7 червня (18 червня) 1774(1774-06-18)
Париж, Франція
Смерть: 10 червня (22 червня) 1817(1817-06-22) (43 роки)
біля Копенгагена, Данія
Причина смерті: туберкульоз
Поховання: Лазарівське кладовище (Санкт-Петербург)
Підданство: Російська імперія
Країна: Російська імперія
Рід: Строганови
Батько: Строганов Олександр Сергійович
Мати: Ekaterina Petrovna Trubetskajad
Шлюб: Строганова Софія Володимирівна
Діти: Aleksandr Stroganovd, Adelaida Golitsynad, Nataliya Stroganovad і Olga Pavlovna Fersen (Stroganova)d
 
Військова служба
Роки служби: 1791—1817
Приналежність: Російська імперія
Звання: генерал-лейтенант,
генерал-ад'ютант
Битви: Війна третьої коаліції
Війна четвертої коаліції
Російсько-шведська війна (1808—1809)
Російсько-турецька війна (1806—1812)
Вітчизняна війна 1812 року
Війна шостої коаліції
Нагороди:
орден Святого Георгія 2 ступеня орден Святого Георгія 3 ступеня Орден Святого Олександра Невського Орден святого Георгія Орден Святого Володимира орден Святого Олександра Невського орден Святого Володимира II ступеня орден Святої Анни I ступеня з діамантовими прикрасами орден Святої Анни I ступеня Золота зброя «За хоробрість» Орден Святого Іоанна Єрусалимського

CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Походження і дитинство ред.

 
Портрет Павла Строганова в дитинстві. Художник Жан Грез (1778)

Павло Олександрович Строганов народився 7 червня 1774 року в Парижі. Дослідникам не вдалося достовірно підтвердити рік його народження й у своїх припущеннях вони посилаються лише на встановлений Павлу Олександровичу надгробний пам'ятник[2]. Сам же Павло Строганов вважав, що народився 1772 року[3].

Батьки Павла — граф Олександр Сергійович (1733—1811, один з найбагатших людей Російської імперії) і княжна Катерина Петрівна (уроджена Трубецька, дочка князя Петра Микитовича Трубецького) походили зі шляхецьких родин. Після весілля, Олександр Сергійович (одружився вдруге) разом із Катериною Петрівною, у липні 1769 року переїхали до Парижа. Подружжя було представлено королівському двору Людовика XVI і Марії-Антуанетти. Хрещеним батьком Павла Олександровича був російський імператор Павло I, а другом дитинства — цесаревич Олександр Павлович.

1779 року родина повернулася до Санкт-Петербурга[4]. Того ж року, Катерина Петрівна покинула сім'ю через фаворита імператриці Катерини II — Івана Римського-Корсакова.

У період між 1779 до 1786 рр. освітою Павла Олександровича займався Шарль-Жильбер Ромм (1750—1795), якого запросив батько з Парижа.  Олександр Сергійович, щоб приховати сімейний розлад від сина, вирішив відправити юного Попо в подорож разом із французьким вчителем[4][5].  

Вони мандрували через Москву, Нижній Новгород і Казань на Урал[5] (1781), до Виборга й до водоспаду Іматра (1783), подорожували Карелією, Білим морем, відвідали Соловки (1784), Київ (1785), Крим (1786).  

Павло Олександрович вільно володів французькою мовою і вважав її рідною, але після переїзду до Російської імперії у віці 7—12 рр.[6] із захопленням вивчав російську мову й православ'я[6]. Шарль-Жильбер Ромм був прибічником теорії Жана-Жака Руссо, яка й передбачала регулярне навчання дітей у віці 12 років[6]. Вчитель писав[7]:

Особливий інтерес у Павла викликало Святе Письмо. У хвилини, коли ми можемо щось прочитати, я йому пропоную різноманітні цікаві твори, які б він міг слухати із задоволенням, але він постійно надавав перевагу Старому чи Новому Завіту.

У результаті між вчителем і Павлом постійно точилися суперечки. Шарль-Жильбер Ромм намагався виховати в Павла «природну» людину, скаржився на його «надмірну жвавість», «інертність і лінь»[7]. Вчитель та учень сварилися, могли не розмовляти цілими днями, спілкувалися виключно через листування[7].

На освіту сина граф Олександр Сергійович не шкодував грошей. Так, для занять з географії він замовив французькому художнику Жану Балтазару де ла Траверсу альбом із краєвидами. Для цього Олександр Сергійович відправив художника до Москви, згодом до Фінляндії і Калмикії, проплатив подорож Волгою. Жан де ла Балтазар зображував гуашшю та аквареллю різні міста, монастирі й маєтки Російської імперії. Альбом «Мандрівний художник» вміщував понад 200 малюнків написаних в єдиному екземплярі (близько 100 робіт з нього збереглись)[8].

Павло Олександрович 1779 року записався на військову службу корнетом лейб-гвардії Кінного полку. 1786 року отримав чин підпоручника лейбгвардії Преображенського полку. Того часу, Павло Строганов служив у князя Григорія Олександровича Потьомкіна, який дозволив йому покинути територію Російської імперії, щоб завершити навчання. У супроводі французького вчителя, художника Андрія Вороніхіна (колишній кріпак Строганових, а згодом відомий архітектор) і свого кузена, Григорія Олександровича Строганова, Павло Олександрович у період між 1786 до 1789 рр. здійснив подорож Європою, відвідав Швейцарію, Італію, Австрію, Пруссію, Францію, за деякими даними, побував у Великій Британії. Насамперед він побував у Ріомі — рідне місто вчителя Ромма. 1787 року навчався ботаніки в Університеті Женеви. Згодом, Павло Олександрович Строганов вивчав богослов'я, хімію і фізику. Крім цього, практикував німецьку мову, займався фехтуванням і верховою їздою. У вільний час здійснював походи в гори й захоплювався мінералогією. У кінці травня 1788 року Ромм і граф Павло залишили Швейцарію і переїхали до міста Овернь, у рідний дім матері Ромма. Згодом відвідали Ле-Крезо й Ліон[9]. Через листування Павло Олександрович повідомив батька про бажання взяти участь у скликанні Генеральних штатів у Парижі[10].

Французька революція ред.

 
Репродукція портрета Павла Строганова. Художник Жан-Луї Вуаль (1795)

Приїзд у Францію молодого графа восени 1788 року збігся з підготовкою до виборів депутатів в Установчих зборів. За настановою вчителя, Павло Олександрович ніде не вказував свій титул і представлявся виключно як Поль Очер, обравши псевдонім за назвою одного з маєтків батька в Пермській губернії (нині Очер).

У Парижі Павло Олександрович продовжив домашню освіту. Крім того, розпочав вивчення німецької мови зі спеціально найманим вчителем, оволодівав військовим мистецтвом спільно з Григорієм Строгановим[11]. З листів учителя Ромма з Павлом відомо, що до травня 1789 року вони майже не обговорювали політику, а всю увагу зосередили на освіті[6].

Починаючи від травня 1789 року Павло Олександрович разом з вчителем регулярно відвідували Версальський палац, де відбувалися засідання Генеральних штатів[12]. Згодом, Ромм навіть орендував квартиру в Версалі, де проживав разом з Павлом до жовтня (поки Національні збори переїхали в Париж)[13].

10 січня 1790 року Шарль Ромм заснував невеликий клуб «Товариство друзів закону», де Павло Олександрович значився бібліотекарем[14], однак у виступах на засіданнях клубу участі не брав[14]. У листі від 18 березня 1790 року граф Олександр Сергійович порекомендував Ромму вивести Павла з Парижа[15], але вчитель пораду проігнорував.

19 червня 1790 року Ромм організував свято на честь роковин клятви в залі для гри в м'яч[16]. В урочистостях брали участь відомі згодом революціонери: А. Барнав, брати Шарль й Олександр Ламети, А. Дюпор, М. Робесп'єр, Ж. Дантон[17]. Павло Олександрович також брав участь у святкуванні, про що свідчить його підпис у зверненні членів клубу від 3 липня 1790 року до Національних зборів[17]. Граф Олександр Строганов у листі від 20 червня 1790 року звернувся до Ромма з вимогою покинути Париж[18]. Проте перед від'їздом Павло Олександрович встиг вступити до Якобінського клубу. 7 серпня 1790 року згідно з сертифікатом клубу його членом став громадянин Очер[19]. 10 серпня 1790 року поліція підготувала Ромму й Павлу документи для проїзду в Рioм[20]. Відомо, що Ромм записався до Якобінського клубу лише через три роки — 3 травня 1793 року[21].

Павло Олександрович Строганов разом з вчителем переїхав у Жимо. Там Ромм розпочав підготовку до виборів, а Павло Олександрович проявляв байдужість до політичної діяльності свого вчителя. Племінниця Ромма — Мієтт Тайан (Tailhand), писала подрузі[21]:

Ти знаєш, моя дорога подружко, розпочались розмови щодо обрання пана Ромма депутатом. Цей вибір сприяв би честі патріотів. Народ отримав би справжнього захисника. Чекаючи можливості виступити з трибуни, він поки навчає громаду. Кожну неділю збирає навколо себе селян, яким читає газети й пояснює нові закони. <…> Пан граф, поки його гувернер повчає мешканців Жимо, користується можливістю, щоб розважатися з юними селянками.

Своє ставлення до революції Павло Олександрович висловив у листі до Луї Демішеля в листопаді 1790 року[22]:

У листі, який я приватною оказією відправив батькові й у якому відкрито не міг висловитись, я повідомив, що захоплююсь Революцією, але в той же час дав йому зрозуміти, що вважаю подібну революцію непридатною для Росії.

У грудні 1790 року Павло Олександрович у супроводі зі спеціально присланим двоюрідним братом, Миколою Миколайовичем Новосильцевим, покинув Францію[22].

Політична кар'єра ред.

Повернувшись на територію Російської імперії, молодий граф оселився в підмосковній садибі Братцево, де мешкала його мати. Це не було заслання, бо влада навіть не заважала Павлу Строганову отримувати листи від його друзів у революційній Франції[23].

Павло Олександрович не був звільнений з військової служби й до 1791 року значився поручником Преображенського полку, у 1792 році — камер-юнкером. Навесні 1793 року в Братцево граф Павло Олександрович Строганов одружився з княжною Софією Володимирівною Голіциною. До Санкт-Петербурга він повернувся наприкінці царювання Катерини ІІ.

1795 року Павло Строганов зустрічався з Олександром I, який повідомив, що є "завзятим шанувальником Французької революції і вважає себе послідовником «якобінців»[22]. Такі настрої майбутнього імператора насторожили Павла Олександровича й він звернувся до графа Миколи Новосильцева, щоб спільними зусиллями вберегти Олександра від «небезпечних помилок»[22]. Після державного перевороту 12 березня 1801 року граф Павло Строганов став одним з фаворитів молодого імператора Олександра. Того ж року в липні він представив імператорові проєкт створення Негласного комітету на який покладалися обов'язки розробляти плани проведення державних реформ. Павло Олександрович згодом очолив цей комітет і деякий час підтримував проведення ліберальних реформ, входив до тріумвірату (Кочубей, Чарторийський і Строганов), був прихильником скасування кріпосного права.

 
Портрет графа Павла Строганова. Художниця Елізабет Віже-Лебрен (1790-ті)

1798 року Павло Олександрович став дійсним камергером, від 1802 до 1807 рр. — таємний радник, сенатор, віцеміністр закордонних справ, товариш міністра внутрішніх справ. 1806 року Олександр I призначив його головою дипломатичної місії в Лондоні[24]. Місія Павла Олександровича полягала в зближенні між Російською імперії і Сполученим Королівством і він розпочав переговори з англійцями щодо формування коаліцію проти Наполеона. Під час цих переговорів відбулася подія, що фактично зруйнувала всі його зусилля. Князь Адам Чарторийський подав у відставку з посади міністра закордонних справ і його наступником став Андрій Будберг, який ворожо ставився до поглядів Павла Олександровича. У серпні 1806 року він залишив Велику Британію і повернувся в Росію. У березні 1807 року Павло Строганов відмовився від займаних посад віцеміністра закордонних справ і сенатора, але не перестав виконувати важливу роль у політичному житті держави, так як Олександр І прислухався до нього як до людини, що бездоганного знає дипломатію і військову справу.

Військова кар'єра ред.

Павло Олександрович Строганов супроводжував імператора Олександра в поході проти Наполеона в складі 3 коаліції і став мимовільним учасником битви під Аустерліцом. 1807 року очолив козацький полк, вступивши на військову службу волонтером. 22 серпня 1807 року Павло Олександрович Строганов був нагороджений орденом Святого Георгія 3-го ступеня.

21 грудня 1807 року граф Строганов отримав чин генерал-майора, що означало початок його дійсної військової служби. 27 січня 1808 року вступив у ряди лейб-гвардії Ізмайловського полку. Брав участь у Російсько-шведській війні 1808—1809 рр., служив під керівництвом генерала Петра Багратіона й брав участь у захопленні Аландських островів.

 
Портрет Павла Олександровича Строганова. Художник Джордж Доу (1812). Військова галерея Зимового палацу

Від 1809 до 1811 рр. служив у лавах Дунайської армії і проявив хоробрість у багатьох битвах з турками під час збройного конфлікту між Російською та Османською імперіями. За виявлені в боях мужність і відвагу був нагороджений золотою шпагою з діамантами й написом «За хоробрість»[25], орденами Святої Анни 1-го ступеня і Святого Володимира 2-го ступеня (1809), алмазними знаками до ордена Святої Анни 1-го ступеня (1810). 28 травня 1809 Павло Олександрович — командир лейб-гренадерського полку й одночасно бригадний начальник 1-ї гренадерської дивізії. 15 листопада 1811 року став генерал-ад'ютантом.

7 вересня 1812 року під час Бородінської битви командував 1-ю гренадерської дивізією, згодом замінив пораненого генерала Миколу Тучкова, командира 3-го піхотного корпусу. 30 жовтня 1812 року Строганову присвоєно чин генерал-лейтенанта. На чолі 3-го піхотного корпусу брав участь у битвах при Тарутине (18 жовтня 1812 року), під Малоярославцем (24 жовтня 1812 року) і Червоним (15—18 листопада 1812 року).

З 16 по 19 жовтня 1813 року брав участь у, так званій, Битві народів під Лейпцигом й одержав орден Святого Олександра Невського. Очолював російські війська під час штурму фортеці Штаде недалеко від Гамбурга.

1814 року під час кампанії у Франції командував корпусом у битві при Краонні. За цей бій 23 квітня чи 28 жовтня 1814 року отримав орден Святого Георгія 2-го класу. 3 вересня 1814 року очолив 2-гу гвардійську піхотну дивізію.

Останні роки, затвердження майорату ред.

 
Софія Строганова (1820)

23 лютого 1814 року в битві біля Краонна загинув на очах Павла Олександровича єдиний син — Олександр Павлович Строганов у 19 років. Цю подію Олександр Пушкін описав у 6-му розділі «Євгенія Онєгіна». Після цієї трагедії граф Строганов поринув у глибоку меланхолію і став втрачати інтерес до життя. Він два дня шукав на полі битви тіло сина, згодом супроводжував його до Росії.

1816 року подружжя Строганових звернулися до Олександра І з проханням надати їхнім володінням майорат, щоб не дробити родовий маєток між чотирма дочками.

 
Пам'ятник графу Павлу Олександровичу Строганову «Засновнику Павловського заводу й селища». Встановлений в смт. Павловський, Росія. Відкритий 23 липня 2016 року до 200-річчя селища.

Згодом, 10 червня 1817 року граф Павло Олександрович Строганов помер від сухот на кораблі дорогою до Копенгагена. Він був похований на Лазаревському кладовищі в Олександро-Невській лаврі в Санкт-Петербурзі.

Через два місяці, 11 серпня 1817 року, надійшов іменний імператорський указ, в якому всі нерухомі володіння покійного графа Павла Строганова в Пермській, Нижегородської і Санкт-Петербурзької губерніях повинні складати неподільний маєток і передаватися родині Строганових[26].

Після смерті Павла Олександровича майоратом Строганових керувала вдова — Софія Володимирівна. 1833 року Пермський майорат Строганових складав 1 625 551 десятин землі, на яких працювало 57 778 душ чоловічої і 67 312 душ жіночої статі, і «був поділений на п'ять округів: Ільїнський — площею 397 638 десятин, Новоусольский — 331 548 десетин, Очерський — 361 142 десятин, Іньвенський — 390 179 десятин і Білімбаєвський — площею 71 118 десятин»[27].

Після смерті Софії Володимирівни Строганової 1845 року Пермський майорат успадкувала старша донька Наталя Павлівна, яка доручила управління майоратом своєму чоловікові — Сергію Григоровичу Строганову. Для другої дочки Аглаїди був заснований майорат на базі маєтку «Мар'їно», що перейшов до роду Голіциних.

Родина ред.

6 травня 1793 року Павло Олександрович одружився з князівною Софією Володимирівною Голіциною (1775—1845), сестрою московського генерал-губернатора Дмитра Володимировича Голіцина, дочкою «вусатої княгині» Наталії Голіциної. У подружжя було п'ятеро дітей:

  • граф Олександр Павлович (1794—23 лютого 1814)
  • графиня Наталія Павлівна (1796—1872) — єдина спадкоємниця строгановськогго майорату, дружина чотириюрідного брата, барона С. Р. Строганова, який успадкував графський титул Строганових.
  • княгиня Аглая Павлівна (Аделаїда; 1799—1882) — фрейліна, дама ордену св. Катерини меншого хреста, від 1821 року дружина князя В. С. Голіцина (1794—1836); від 1845 року — власниця Мар'їно.
  • княгиня Єлизавета Павлівна (1802—1863) — дружина ясновельможного князя Івана Дмитровича Салтикова (1797—1832).
  • графиня Ольга Павлівна (1808—1837) — від 1829 року дружина графа П. К. Ферзена (1800—1884).
  •  
    Олександр Павлович,
    син
  •  
    Наталія Павлівна,
    дочка
  •  
    Наталія Павлівна,
    дочка
  •  
    Наталія Павлівна,
    дочка
  •  
    Аделаїда Павлівна, дочка
  •  
    Аделаїда Павлівна, дочка
  •  
    Єлизавета Павлівна, дочка
  •  
    Єлизавета Павлівна, дочка
  •  
    Ольга Павлівна,
    дочка
  •  
    Ольга Павлівна,
    дочка

Примітки ред.

  1. ↑ ЦГИА СПб. ф.19. оп.111. д.185. с. 261. Метрические книги церкви Захария и Елизаветы при придворной больнице.
  2. ↑ Ржеуцкий В. С., Чудинов А. В. Русские «участники» Французской революции [Архівовано 20 жовтня 2020 у Wayback Machine.] // Французский ежегодник 2010: Источники по истории Французской революции XVIII в. и эпохи Наполеона. — М., 2010. — С. 10 — 11.
  3. ↑ Ржеуцкий В. С., Чудинов А. В. Русские «участники» Французской революции [Архівовано 20 жовтня 2020 у Wayback Machine.] // Французский ежегодник 2010: Источники по истории Французской революции XVIII в. и эпохи Наполеона. — М., 2010. — С. 11.
  4. ↑ а б Ржеуцкий В. С., Чудинов А. В. Русские «участники» Французской революции [Архівовано 20 жовтня 2020 у Wayback Machine.] // Французский ежегодник 2010: Источники по истории Французской революции XVIII в. и эпохи Наполеона. — М., 2010. — С. 12.
  5. ↑ а б Ржеуцкий В. С., Чудинов А. В. Русские «участники» Французской революции [Архівовано 20 жовтня 2020 у Wayback Machine.] // Французский ежегодник 2010: Источники по истории Французской революции XVIII в. и эпохи Наполеона. — М., 2010. — С. 12.
  6. ↑ а б в г Ржеуцкий В. С., Чудинов А. В. Русские «участники» Французской революции [Архівовано 20 жовтня 2020 у Wayback Machine.] // Французский ежегодник 2010: Источники по истории Французской революции XVIII в. и эпохи Наполеона. — М., 2010. — С. 13.
  7. ↑ а б в Ржеуцкий В. С., Чудинов А. В. Русские «участники» Французской революции [Архівовано 20 жовтня 2020 у Wayback Machine.] // Французский ежегодник 2010: Источники по истории Французской революции XVIII в. и эпохи Наполеона. — М., 2010. — С. 14.
  8. ↑ Александрова Н. И. Жан Балтазар Де ла Траверс. Путешествующий по России живописец. — Москва : Жираф, 2000.
  9. ↑ Ржеуцкий В. С., Чудинов А. В. Русские «участники» Французской революции [Архівовано 20 жовтня 2020 у Wayback Machine.] // Французский ежегодник 2010: Источники по истории Французской революции XVIII в. и эпохи Наполеона. — М., 2010. — С. 13 — 14.
  10. ↑ Ржеуцкий В. С., Чудинов А. В. Русские «участники» Французской революции [Архівовано 20 жовтня 2020 у Wayback Machine.] // Французский ежегодник 2010: Источники по истории Французской революции XVIII в. и эпохи Наполеона. — М., 2010. — С. 15.
  11. ↑ Ржеуцкий В. С., Чудинов А. В. Русские «участники» Французской революции [Архівовано 20 жовтня 2020 у Wayback Machine.] // Французский ежегодник 2010: Источники по истории Французской революции XVIII в. и эпохи Наполеона. — М., 2010. — С. 16.
  12. ↑ Ржеуцкий В. С., Чудинов А. В. Русские «участники» Французской революции [Архівовано 20 жовтня 2020 у Wayback Machine.] // Французский ежегодник 2010: Источники по истории Французской революции XVIII в. и эпохи Наполеона. — М., 2010. — С. 17.
  13. ↑ Ржеуцкий В. С., Чудинов А.в. Русские «участники» Французской революции [Архівовано 20 жовтня 2020 у Wayback Machine.] // Французский ежегодник 2010: Источники по истории Французской революции XVIII в. и эпохи Наполеона. — М., 2010. — С. 18.
  14. ↑ а б Ржеуцкий В. С., Чудинов А. В. Русские «участники» Французской революции [Архівовано 20 жовтня 2020 у Wayback Machine.] // Французский ежегодник 2010: Источники по истории Французской революции XVIII в. и эпохи Наполеона. — М., 2010. — С. 19.
  15. ↑ Ржеуцкий В. С., Чудинов А. В. Русские «участники» Французской революции [Архівовано 20 жовтня 2020 у Wayback Machine.] // Французский ежегодник 2010: Источники по истории Французской революции XVIII в. и эпохи Наполеона. — М., 2010. — С. 19 — 20.
  16. ↑ Ржеуцкий В. С., Чудинов А. В. Русские «участники» Французской революции [Архівовано 20 жовтня 2020 у Wayback Machine.] // Французский ежегодник 2010: Источники по истории Французской революции XVIII в. и эпохи Наполеона. — М., 2010. — С. 20.
  17. ↑ а б Ржеуцкий В. С., Чудинов А. В. Русские «участники» Французской революции [Архівовано 20 жовтня 2020 у Wayback Machine.] // Французский ежегодник 2010: Источники по истории Французской революции XVIII в. и эпохи Наполеона. — М., 2010. — С. 20.
  18. ↑ Ржеуцкий В. С., Чудинов А. В. Русские «участники» Французской революции [Архівовано 20 жовтня 2020 у Wayback Machine.] // Французский ежегодник 2010: Источники по истории Французской революции XVIII в. и эпохи Наполеона. — М., 2010. — С. 20 — 21.
  19. ↑ Ржеуцкий В. С., Чудинов а. В. Русские «участники» Французской революции [Архівовано 20 жовтня 2020 у Wayback Machine.] // Французский ежегодник 2010: Источники по истории Французской революции XVIII в. и эпохи Наполеона. — М., 2010. — С. 21.
  20. ↑ Ржеуцкий В. С., Чудинов А. В. Русские «участники» Французской революции [Архівовано 20 жовтня 2020 у Wayback Machine.] // Французский ежегодник 2010: Источники по истории Французской революции XVIII в. и эпохи Наполеона. — М., 2010. — С. 21.
  21. ↑ а б Ржеуцкий В. С., Чудинов А. В. Русские «участники» Французской революции [Архівовано 20 жовтня 2020 у Wayback Machine.] // Французский ежегодник 2010: Источники по истории Французской революции XVIII в. и эпохи Наполеона. — М., 2010. — С. 22.
  22. ↑ а б в г Ржеуцкий В. С., Чудинов А. В. Русские «участники» Французской революции [Архівовано 20 жовтня 2020 у Wayback Machine.] // Французский ежегодник 2010: Источники по истории Французской революции XVIII в. и эпохи Наполеона. — М., 2010. — С. 23.
  23. ↑ Ржеуцкий В. С., Чудинов А. В. Русские «участники» Французской революции [Архівовано 20 жовтня 2020 у Wayback Machine.] // Французский ежегодник 2010: Источники по истории Французской революции XVIII в. и эпохи Наполеона. — М., 2010. — С. 43.
  24. ↑ Рудаков В. Е. Строгановы // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)
  25. ↑ Э. Э. Исмаилов. Золотое оружие с надписью «За храбрость». Списки кавалеров 1788—1913. — Москва, 2007, с. 94
  26. ↑ Александр I.  // Полное собрание законов Российской империи с 1649 года. — СПб. : Типография II отделения Собственной Его Императорского Величества канцелярии, 1830. — С. 471—474.
  27. ↑ Шустов С. Г. Земельные владения рода Строгановых на Урале (1558—1917 гг.) [Архівовано 24 січня 2022 у Wayback Machine.] // Историческая и социально-образовательная мысль. — 2013. — Вып. № 6.

Джерела ред.

  1. В. кн. Микола Михаиловичъ Графъ Павелъ Александровичъ Строгановъ. — СПб., 1903 (в 3-х томах).
  2. Марк Алданов Юність Павла Строганова / Алданов М. Твори. Кн. 2: Нариси. — М: Изд-во «Новини», 1995. — С. 7-19.
  3. Словарь русских генералов, участников боевых действий против армии Наполеона Бонапарта в 1812—1815 гг. // Російський архів. Історія Вітчизни у свідченнях і документах XVIII—XX ст. : Збірник.  — М.: студія «ТРІТЕ» Н. Міхалкова, 1996.  — Т. VII.  — С. 561—562.  — ISSN 0869-20011. (Комм. А. А. Подмазо)
  4. Документи про службової діяльності гр. П. А. Строганова 1778—1817: в Сенаті 1801—1807, по міністерствах — Закордонних справ 1778—1809, Фінансів 1786—1804, Внутрішніх справ 1798—1809, Морського 1802—1805, Військовому 1805—1814 (про війнах з Наполеоном I, про Вітчизняну війну 1812, про закордонному поході російської армії 1813—1815, про війну зі Швецією).
  5. Кузнєцов С. О. Не гірше тому вона. Державна, меценатська, збиральницька діяльність роду Строгоновых в 1771—1817 рр. і формування імперського вигляду С.-Петербурга. — СПБ.: Нестор, 2006—447 с. — ISBN 5-303-00293-4
  6. Строганов, Павел Александрович // Русский биографический словарь : в 25 т. — СПб.—М., 1896—1918. (рос.)
  7. Строгановы // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)
  8. Чудінов А. В. Жільбер Ромм і Павло Строганов: Історія незвичайного союзу [Архівовано 20 лютого 2020 у Wayback Machine.]. — М: Нове Літературне Огляд, 2010—344 с.
  9. Кузнєцов С. О. Строгоновы. 500 років роду. Вище тільки царі. — М-СПб: Центрполиграф, 2012. — 558 с. — ISBN 978-5-227-03730-5

Посилання ред.

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Строганов_Павло_Олександрович&oldid=41227674