Ґото Сьодзіро
Ґото́ Сьодзіро́ (яп. 後藤象二郎, ごとうしょうじろう; 13 квітня 1838 — 4 серпня 1897) — японський політичний і державний діяч кінця періоду Едо — початку періоду Мейдзі. Співзасновник Патріотичної громадської партії (1874). Голова префектури Осака (1868–1870), 2-й міністр зв'язку (22 березня 1889 — 8 серпня 1892), 10-й міністр сільського господарства і торгівлі (8 серпня 1892 — 22 січня 1894). Граф. Псевдонім — Йококу[3].
| Ґото Сьодзіро | |
 Літній Ґото Сьодзіро | |
| Період | Едо • Мейдзі |
| Народився | 13 квітня 1838 (Коті, Коті) |
| Помер | 4 серпня 1897 (Токіо) |
| Дитяче ім'я | Ясуята[1] |
| Доросле ім'я | Рьосуке[2] |
| Сьоґунат | сьоґунат Едо |
| Хан | Тоса-хан |
| Ранги | 2-й старший |
| Титули | граф |
| Посади | голова префектури Осака (1868–1870) міністр зв'язку (1889–1892) міністр сільського господарства і торгівлі (1892–1894) |
| Сюзерен | Ямауті Тойосіґе |
Біографія ред.
Ґото Сьодзіро народився 13 квітня 1838 року в Тоса-хані, в заможній самурайській родині. Його батько обіймав посаду гвардійця володаря хану і мав пічний дохід 320 коку[4].
1863 року Сьодзіоро виїхав до Едо, де поступив на навчання до школи Кайсейсьо. 1865 року він отримав призначення на посаду старшого слідчого і брав участь у суді над групою Такеті Дзуйдзана. 1867 року Сьодзіро став одним із лідерів руху за повернення сьоґуном державної влади Імператору. Його пропозиції були прийняті сьоґунатом, за що володар Тоса-хану підвищив слідчого до рангу старійшини[4].
Після реставрації Мейдзі 1868 року Сьодзіро увійшов до складу нового Імператорського уряду. 1871 року він був призначений головою Лівої палати Верховної державної ради, що займалася розробкою законопроєктів, а 1873 року отримав посаду Імператорського радника. Того ж року він полишив уряд через поразку його групи в дебатах про завоювання Кореї[4].
1874 року Сьодзіро зайнявся підприємницькою діяльністю, взявши на себе керівництво вугільними шахтами Такасіми. Водночас він брав участь у громадянському русі, що виступав проти олігархізації уряду, і був одним із підписантів Петиції про створення всенародного Парламенту. 1875 року Сьодзіро повернувся до уряду й отримав посаду віцеголови Сенату, законодавчого органу країни, а 1881 року став його постійним депутатом від Ліберальної партії. 1882 року, згідно з таємними домовленостями із Іноуе Каору, він отримав гроші від корпорації Міцуї і разом із Ітаґакі Тайсуке вирушив подорожувати за кордон[4].
9 травня 1887 року уряд нагородив Сьодзіро титулом графа і долучив його нащадків до титулованої шляхти кадзоку. Проте влітку того ж року він став лідером антиурядового громадського руху «Велика єдність», яка вимагала демократизації та скасування нерівноправних договорів з іноземними країнами. Згодом, після призначення Сьодзіро головою Міністерства зв'язку в уряді Куроди Кійотаки, він покинув керівництво цим рухом[4].
В січні 1891 року, під час конфлікту уряду й Народної партії довкола проєкту бюджету на першій сесії Парламенту, міністр успішно реалізував план розгрому опонентів. 1892 року він очолив Міністерство сільського господарства і торгівлі, але за два роки був змушений покинути його через звинувачення у корупції. Відставка означала відхід Сьодзіро від політичного життя загалом. Він помер 4 серпня 1897 року й був похований на місцевому цвинтарі Аояма[4].
Примітки ред.
Див. також ред.
Джерела та література ред.
Ґото Сьодзіро // 『日本大百科全書』 [Енциклопедія Ніппоніка]. — 第2版. — 東京: 小学館, 1994—1997. — 全26冊. (яп.)
- Рубель В. А. Японська цивілізація: традиційне суспільство і державність. — К. : «Аквілон-Прес», 1997. — 256 с. — ISBN 966-7209-05-9.
- Рубель В. А. Історія середньовічного Сходу: Курс лекцій: Навч. посібник. — К. : Либідь, 1997. — 462 с. — ISBN 5-325-00775-0.
- Рубель В. А. Нова історія Азії та Африки: Постсередньовічний Схід (XVIII — друга половина XIX ст.). — К. : Либідь, 2007. — 560 с. — ISBN 966-06-0459-9
Посилання ред.
| Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Ґото Сьодзіро |