Татарбунари
Татарбуна́ри (крим. Tatarbunar; тур. Tatarpınarı) — місто в Білгород-Дністровському районі України над лиманом Сасик у південній Бессарабії. Адміністративний центр Татарбунарської міської громади, колишній адміністративний центр Татарбунарського району Одеської області. Татарбунари відомі з XVI століття. Відстань до облцентру становить 152 км і проходить автошляхом М15.
| Татарбунари | |||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| |||||||||
 | |||||||||
| Основні дані | |||||||||
| Країна |  Україна
| ||||||||
| Область | Одеська область | ||||||||
| Район |  Білгород-Дністровський район
| ||||||||
| Громада | Татарбунарська міська громада | ||||||||
| Код КАТОТТГ: | UA51040250010015619 | ||||||||
| Засноване | — | ||||||||
| Перша згадка | 1628[1][2][3] | ||||||||
| Статус міста | з 27.04.1978 року | ||||||||
| Населення | ▼ 10 836 (на 01.01.2022) | ||||||||
| Площа | 8,07[4] км² | ||||||||
| Густота населення | 1342 осіб/км² | ||||||||
| Поштові індекси | 68100—104 | ||||||||
| Телефонний код | +380-4844 | ||||||||
| Координати | 45°50′49″ пн. ш. 29°36′40″ сх. д. / 45.84694° пн. ш. 29.61111° сх. д.Координати: 45°50′49″ пн. ш. 29°36′40″ сх. д. / 45.84694° пн. ш. 29.61111° сх. д. | ||||||||
| Висота над рівнем моря | 14 м | ||||||||
| Водойма | р. Когильник р. Кагач | ||||||||
| Назва мешканців | татарбуна́рець татарбуна́рка татарбуна́рці | ||||||||
| День міста | 28 серпня | ||||||||
| Відстань | |||||||||
| Найближча залізнична станція | Сарата | ||||||||
| До станції | 24 км | ||||||||
| До обл./респ. центру | |||||||||
| - залізницею | 146 км | ||||||||
| - автошляхами | 152 км | ||||||||
| До Києва | |||||||||
| - автошляхами | 617 км | ||||||||
| Міська влада | |||||||||
| Адреса | 68100, Одеська обл., Білгород-Дністровський р-н, м. Татарбунари, вул. Лесі Українки, 18 | ||||||||
| Вебсторінка | Татарбунарська міська рада | ||||||||
| Міський голова | Глущенко Андрій Петрович | ||||||||
|
| |||||||||
Географія ред.
Місто розташоване на правому березі річки Когильник поблизу її впадіння в лиман Сасик. Також через місто протікає права притока Когильника — Кагач.
Клімат ред.
Місто знаходиться у зоні, котра характеризується вологим субтропічним кліматом. Найтепліший місяць — липень із середньою температурою 27 °C. Найхолодніший місяць — січень, із середньою температурою 1 °С.[5]
| Клімат Татарбунар | |||||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Показник | Січ. | Лют. | Бер. | Квіт. | Трав. | Черв. | Лип. | Серп. | Вер. | Жовт. | Лист. | Груд. | Рік |
| Абсолютний максимум, °C | 12,76 | 13,83 | 18,08 | 24,47 | 28,72 | 32,97 | 35,1 | 37,23 | 32,97 | 25,53 | 20,21 | 14,89 | 37,23 |
| Середній максимум, °C | 2,32 | 4,08 | 8,57 | 14,18 | 21,16 | 26,61 | 29,18 | 29,65 | 24,0 | 16,49 | 10,68 | 5,71 | 16,05 |
| Середня температура, °C | 1,06 | 2,65 | 6,97 | 12,51 | 19,43 | 24,94 | 27,37 | 27,71 | 22,19 | 14,87 | 9,38 | 4,39 | 14,46 |
| Середній мінімум, °C | −1,44 | 0,14 | 3,93 | 8,96 | 15,31 | 20,56 | 22,81 | 23,14 | 18,42 | 11,96 | 6,9 | 2,01 | 11,05 |
| Абсолютний мінімум, °C | −19,15 | −15,96 | −10,64 | 2,13 | 6,38 | 12,76 | 14,89 | 14,89 | 8,51 | 2,13 | −3,19 | −11,7 | −19,15 |
| Норма опадів, мм | 41.37 | 24.31 | 15.58 | 17.11 | 42.78 | 57.44 | 46.55 | 23.52 | 24.62 | 28.59 | 22.38 | 27.44 | 371.69 |
| Днів з опадами | 8,32 | 4,64 | 5,03 | 4,94 | 10,16 | 10,35 | 7,92 | 4,06 | 4,64 | 5,22 | 4,16 | 5,8 | 75,24 |
| Вологість повітря, % | 89.07 | 86.52 | 77.29 | 71.8 | 73.23 | 68.29 | 63.66 | 57.88 | 63.92 | 73.11 | 80.88 | 85.02 | 74.22 |
| Джерело: Weather and Climate | |||||||||||||
Історія ред.
Назва Татар-Бунар від тат. Tatar bunar буквально означає «татарська криниця (колодязь, свердловина)», про що писав ще Димитрій Кантемир у 1712–1716 роках. Джерело витікало з-під пагорба, на якому лежали руїни стародавньої фортеці. Відносно походження цих самих руїн єдиної думки не було. Німецький географ Йоганн Тунманн вважав, що Татар-Бунар був колишньою столицею «команських князів» (тобто половців) і називався Карабуна, Павло Свіньїн стверджує, що Татар-Бунар є залишком невеликих кам'яних замків, побудованих Генуєю під час володіння берегами Чорного моря[6], деякі вважають засновниками міста буджацьких татар і османів. Нинішню ж назву Татарбунари отримали у XVI столітті, коли кримські татари захопили це селище, обернувши його в місце зберігання наживи, що набувалася під час набігів. Татарбунари неодноразово піддавалися розоренням. Поблизу міста закінчується нижній Траянів вал і збереглися залишки невеликого стародавнього земляного укріплення.
В 1648 році Гійом Левассер де Боплан інженер і військовий картограф французького походження, після довгого перебування в Україні, видає Генеральну Карту України на якій між Акерманом і Кілією є місто Татаребарлат.
Османська доба ред.
Згідно з уривком опису подій у Причорномор'ї, узятим зі збірки документів королівського архіву Королівства Польського, у вересні 1628 року Татарбунарська фортеця вже будувалася або відбудовувалася Кенан-пашою. Також факт існування замку вже у 1632 році засвідчив італійський мандрівник Нікколо Барсі (італ. Niccolo Barsi).[1][2][3]
Османській етнограф Евлія Челебі, що побував у причорномор'ї в 1656—1666 роках, свідчить про те, що у 1637 році зруйновану імовірно ногайськими татарами фортецю наново відбудував капудан-паша Кенан-паша. Побудову ж першої фортифікаційної споруди в Татарбунарах можна пов'язати із завоюванням Буджака османським султаном Баязидом II у 1484 році.
Каді фортеці входив до Очаківсько-Сілістрійського ейялету. Цитадель являла собою чотирикутник із високими баштами по кутах, окружністю в тисячу кроків. Вона мала одні ворота, що відчинялися в південний бік, а по чотирьох її кутах височіли чотири башти. Оскільки в колишні часи місце, де стояла ця фортеця, було заболочене і вкрите чагарниками очерету, то молдовські і татарські розбійники переховувалися там і нападали на каравани, що проходили повз. У фортеці, за словами Челебі, була мечеть, зерновий склад, невеликі зручні приміщення для гарнізонів на 150 воїнів. Інші житлові споруди розташовані в примикаючому посаді, де були двісті критих очеретяними плетінками будинків бідного люду, заїжджий двір, одна брудна лазня, виноградники і сади. Тутешній правитель стягував митний і ринковий збори за каравани і невільників.
Відомо, що в кінці XVII — на початку XVIII століття Татарбунари на деякий час стали резиденцією сераскера Буджака.[7]
До кінця XVIII століття в містечку проживали вже не лише буджацькі татари і молдовани, але і біглі українські селяни, солдати, козаки.
Російсько-турецькі війни ред.
У 1770 році в ході Російсько-турецької війни 1768—1774 років Татарбунари були захоплені російськими військами, потім повернені Османській імперії.
У 1784 році відбулося перше вимушене переселення ногайських татар з Тарарбунар, однак місто попри це продовжувало вважатись ногайським.[7]
Восени 1790 року під час Російсько-турецької війни 1787—1792 років в Татар-Бунарі стояли табором російські війська під командуванням генерала Меллер-Закомельського.[8]
У 1803—1804 роках у Буджаку активізували свої дії задунайські козаки, які прагнули поповнити свої ряди за рахунок втікачів з Росії. У той самий час в Татарбунари тимчасово переніс свою резиденцію кошовий отаман Задунайської Січі[7][9]. За даними російської розвідки, у серпні 1804 року каушанський воєвода Махмет-ага відсилав дезертирів і утікачів з Росії в Татар-Бунар до кошового, а звідти — до Коша Запорозького.[10]
У результаті Російсько-турецької війни 1806—1812 років Татарбунари були знов захоплені та приєднані до Росії згідно з Бухарестським мирним договором.[7].
На початку ХІХ століття в Татарбунарах мешкали ногайські татари та біглі українські селяни, солдати, козаки. З часом місто почали навмисне заселяти різноетнічним населенням для асиміляції татар. У вересні 1807 року населення містечка стрімко збільшилося за рахунок задунайських козаків, які побажали перейти на бік Росії. Починаючи з 1807 року усе мусульманське населення міста було переселене углиб Російської імперії. Крім того, за два роки, з 1816 по 1818, населення Татарбунар збільшилося з 365 до 901 людини за рахунок переселень з Наддніпрянської України.[7]
Під владою Російської імперії ред.
У 1816 році в селищі Татар-Бунар постійно проживало 78 сімей — всього 365 чоловік. Опісля лише за два роки, у 1818-му, число жителів збільшилося до 901. При цьому велика частка сімей володіла кам'яними житловими будівлями і лише одиниці тулилися в землянках, та і то доки будували хати. В першу чергу зводилися казенні будівлі і споруди. Як свідчать надійні першоджерела, перші поселенці просто почали розбирати залишки татарських будов, а 1816-го остаточно розтаскали і стародавню фортецю, складену з плитчастого вапняку. Не чіпали вони лише старовинну східну лазню, яку згодом «перепрофілювали» у водяний млин.
.png)
До середини 1820-х в Татарбунарах було: лавок кам'яних — 16, будинків питущих — 2, льохів кам'яних — 2, млинів водяних — 2, вітряних — 6, кузня — 1, колодязів кам'яних — 2, кам'яний поштовий двір — 1, будинок казенний кам'яний — 1, кам'яний храм Успіння Божія Матері — 1. Ремісники: чоботарів — 8, вівчинників — 9, кравців — 4. Етнічний склад: українці, молдовани, євреї, болгари, росіяни, у тому числі особи духовного звання, відставні офіцери, селяни, ремісники тощо. У XIX столітті в місті діяло два жіночих і одне чоловіче училища, дві церковноприходські школи і богодільня, а в 1908 році відкрилася чотирикласна школа. У 1860-х роках тут існували митна і карантинні застави (на колишньому кордоні з Молдавським князівством) і йшла значна вивізна торгівля.
У 1854 році в Татарбунарах була бакалійна й молочна крамниці, шинок, православна церква та синагога. У 1878-му тут засновано двокласне чоловіче училище[11]. У 1885 році тут налічувалося 413 дворів, а кількість мешканців становила 2 685 осіб. Основним заняттям населення було хліборобство й тваринництво. У містечку працювали суконна фабрика та каменоломні.[9]
Станом на 1886 рік у центрі Татарбунарської волості Аккерманського повіту Бессарабської губернії, мешкало 3077 осіб, існували православна церква, синагога, 2 школи, лавка, 2 трактири, завод мінеральної води та 7 винних погребів, відбувались базари по неділях[12].
Відвідування міста Пушкіним ред.
Олександр Пушкін декілька годин провів у Татарбунарах, супроводжуючи Івана Петровича Ліпранді в його службовій поїздці по Буджаку.
Ліпнарді згадував:
|
У Татар-Бунар ми приїхали зі світанком і зупинилися відпочити та пообідати. Поки нам варили курку, я ходив до фонтану, а Пушкін щось писав, за звичаєм — на маленьких латочках паперу, і як було складав їх по кишенях, виймав знову, переглядав і так далі. Я його не запитував, що він записує, а він, знаючи, що я не знавець віршів, нічого не казав. Пам'ятаю дуже добре, що він жалкував, що не захопив із собою якогось тому Овідія. | 
|
Писав Пушкін чорнові варіанти «До Овідія»; у Татарбунарах він побував 17 грудня 1821 року, а біловий текст з'явився відразу після повернення до Кишинева — 26 грудня.
Пушкін і Ліпранді прибули в невелике, але вже сповна затверджене і пристойне на ті часи містечко. Імовірно Пушкін бачив і руїни лазні, і «фонтан», швидше за все знав татарбунарську та аккерманську версії згаданої легенди. Руїни тієї лазні збереглися до початку ХХ століття, і фотографії її публікувалися в путівниках Бессарабією.
Татарбунарське повстання ред.
15 вересня 1924 року, на півдні Бессарабії, у селі Татарбунари почалося селянське повстання. Між 1918 і 1940 роками це був найкрупніший виступ проти Румунського королівства.
Повстали більше шести тисяч осіб — Чишмія, Акмангит, Нерушай, Михайлівка, Галілешти, Татарбунари. Очікувалося, що повстання охопить все межиріччя Прута та Дністра. Але уряд випередив повсталих. Проти них були кинуті крупні сили. Десяток піхотних, кавалерійських, артилерійських полків оточили бунтівників, обстрілюючи їх і навіть застосовуючи отруйні гази, а в Кілії, Ізмаїлі, Вилковому по всьому узбережжю висаджувалися десанти. Татарбунарці протрималися три дні, потім були розгромлені. Ще чотири дні армії знадобилося, щоб придушити осередок опору в інших місцях.
.png)
До кінця тижня убитих і замучених налічувалися тисячі. Решта була засуджена на так званому «процесі п'ятисот», що вівся за закритими дверима. Проте таємно вирішити їхню долю не вдалося: багато представників науки і культури висловилися на захист засуджених, тому більшість заарештованих було звільнено. Терміни, від п'яти років до довічного ув'язнення, отримали 85 обвинувачених. Додатково з них ще стягнули чималу суму судових витрат.
Події Татарбунарського повстання покладені в основу сюжету у фільмі режисера Миколи Гібу «Гнів» («Бессарабська трагедія»). Подвиг увіковічнили у своїх картинах з однойменною назвою «Татарбунарське повстання» молдовські живописці Михайло Греку та Сергій Осіченко. У 1974 році молдовський поет Богдан Істру видав збірку поем «Татарбунари», в основу якої лягли вірші про події Татарбунарського повстання.
Сучасний стан ред.
Статус селища міського типу надано 2 січня 1957 року. Статус міста — 27 квітня 1978 року.
Винзавод, суконна фабрика, харчова промисловість, краєзнавчий музей. На 2019 рік мали 11 032 мешканців.
Населення ред.
| 1816 | 1818 | 1886 | 1959 | 1970 | 1979 | 1989 | 2001 | 2016 | 2019 |
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| 365 | 901 | 3077 | 7851 | 9759 | 10 807 | 11 567 | 10 797 | 10 998 | 11 032 |
| українська мова | російська | болгарська | молдовська | циганська |
|---|---|---|---|---|
| 84,64 % | 7,85 % | 3,58 % | 2,45 % | 0,80 % |
Транспорт ред.
Через місто проходить автошлях E87.
Галерея ред.
-
Церква Успіння Богородиці -
Погруддя Т. Г. Шевченка -
Палац культури -
Міський фонтан -
Братська могила радянських воїнів та пам'ятник землякам. -
Пам'ятник Татарбунарському повстанню. -
Погруддя героя соціалістичної праці Тура В.З. -
Пам'ятний знак ліквідаторам наслідків аварії на ЧАЕС -
Погруддя місцевого краєзнавця М. В. Плотного -
Пам'ятник захисникам України -
Меморіал зі зруйнованих у радянські часи надгробків
.jpg)
Постаті ред.
- Аранов Шико Беніямінович (1905—1969) — український та молдавський музикант, заслужений діяч мистецтв та народний артист Молдавської РСР.
- Гончаренко Євген Іванович (1921—1979) — український медик, доктор медичних наук, професор.
- Гульченко Роман Олегович (1986—2017) — молодший сержант Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
- Негой Федір Федорович (нар. 1958) — український політик, Народний депутат України VII скликання.
- Павловський Олександр Кіндратович (1861—1923) — російський цивільний інженер, професор, керівник Петроградського інституту цивільних інженерів.
Посилання ред.
- Татарбунари // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.
- Погода в місті Татарбунари
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
- Облікова картка на сайті Верховної Ради[недоступне посилання з липня 2019]
- Татарбунари — Інформаційно-пізнавальний сайт | Одеська область у складі УРСР (На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том — Історія міст і сіл Української РСР. Одеська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1969. — 911 с.)
- Cities & towns of Ukraine
- Банк даних Державної служби статистики України
Примітки ред.
- ↑ а б Історико-культурний проект «Татарбунарська фортеця»: нові дослідження; І. В. Сапожников, Татарбунарська міська рада, 20 листопада 2018.
- ↑ а б І Всеукраїнський археологічний з'їзд: Програма роботи та анотації доповідей. — Київ: ІА НАН України, 2018. — с. 95-96. ISBN 978-966-02-8677-1
- ↑ а б Рудницький С. Л. Українські козаки у 1622-30 рр. / Записки наукового товариства ім. Шевченка. / Ред. М. Грушевський. — 1899. — Львів. — Том ХХХІІ. — с. 44.
- ↑ Статут — ТАТАРБУНАРСЬКА МІСЬКА РАДА. tatarbunary.od.ua. Процитовано 13 грудня 2020.
- ↑ Клімат Татарбунар
- ↑ Свиньин П. П. Описание Бессарабской области// Stratum plus. — Санкт-Петербург — Кишинев — Одесса — Бухарест, 2001—2002. — № 6.
- ↑ а б в г д Татарбунари — забуті сторінки ногайської історії; Г.Абдулаєва, Avdet, 9 жовтня 2017. — № 41 (982). — с.8.
- ↑ Батько та сини Меллер-Закомельські; Р.Шишкіна, izmail.es, листопад 2012 (рос.)
- ↑ а б Місто Татарбунари Одеської області; Державна наукова архітектурно-будівельна бібліотека ім. В. Г. Заболотного. Процитовано 1 вересня 2017.
- ↑ Історія козацтва після зруйнування Запорозької Січі (1775—1905). — К.: Арій, 2016. — сс. 156—159.
- ↑ Вєтрова Г. В., Кучерявенко І. Ф. Розвиток культури в Південній Бессарабії у ХІХ ст. — Гілея / Гол. ред. В. М. Вашкевич. — К.: ВІР УАН, 2011. — Випуск 48. — с. 83.
- ↑ Волости и важнѣйшія селенія Европейской Россіи. По данным обслѣдованія, произведеннаго статистическими учрежденіями Министерства Внутренних Дѣл, по порученію Статистическаго Совѣта. Изданіе Центральнаго Статистическаго Комитета. Выпуск VIII. Губерніи Новороссійской группы. СанктПетербургъ. 1886. — VI + 157 с. (рос. дореф.)