Петрилів

Петри́лів — село Тлумацької міської громади Івано-Франківського району Івано-Франківської області.

село Петрилів
Країна	Україна
Область	Івано-Франківська область
Район	Івано-Франківський район
Громада	Тлумацька міська громада
Код КАТОТТГ	UA26040350300027254
Основні дані
Засноване	1378
Населення	676
Площа	14,481 км²
Густота населення	46,81 осіб/км²
Поштовий індекс	78010
Телефонний код	+380 03479
Географічні дані
Географічні координати	48°58′54″ пн. ш. 25°00′04″ сх. д.
Водойми	Дністер
Місцева влада
Адреса ради	78000, Івано-Франківська обл., Івано-Франківського р-н, м. Тлумач, вул. Івана Макуха, 12
Карта
Петрилів
Петрилів
Мапа

Відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України від 12 червня 2020 року № 714-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Івано-Франківської області» увійшло до складу Тлумацької міської громади.

Розташування

Село розташоване на лівому березі Дністра, у мальовничому куточку Івано- Франківської області, за 30 км від центру громади та 43 км від залізничної станції Івано-Франківськ.

Територіально село ділиться на частини, які мають наступні назви: Ріпники, Забиче, Гора, Кут, Пастівник, Пісок, Мазлі. А за рельєфною складовою ділиться на дві частини: одна знаходиться на дні Дністровського каньйону інша на його схилі, тобто над каньйоном, звідки відкривається чудовий краєвид.

Історія

Кожне місто, містечко, село нашої області має свою неповторну історію, переважно невідому навіть більшості його жителів. Історичним джерелом для опису цього населеного пункту виступила книга: Історія міст і сіл Української РСР в 26 томах. — Івано-Франківська область / Голова редколегії О. О. Чернов. — К.: Інститут Історії Академії Наук УРСР, 1971. — С. 605.

При проведенні археологічних розкопок поблизу села, виявлено поховання часів пшеворської культур.

Перша письмова згадка про село відноситься до 1441 року. За легендою, назва села походить від першого поселенця Петра. За іншими даними мешканець села, Петро, був великим боржником і втік з села, і цей край називали Петровим, а пізніше і появилася сучасна назва села: Петрилів.

8 січня 1437 року в галицькому суді розглядалася справа між Врбанусом з Буковно і Анною Розумковою з Петрилова.

У податковому реєстрі 1515 року в селі документується піп (отже, уже тоді була церква) і 13 ланів (близько 325 га) оброблюваної землі.

В 1922 році жителі Петрилова бойкотували вибори до польського буржуазного сейму і сенату. Тут не голосував жоден виборець села. В Петрилові діяла організація КПЗУ, її очолював С. М. Кульбаба.

У 1934-1939 рр. село входило до об’єднаної сільської ґміни Ніжнюв Тлумацького повіту.

У 1939 році в Петрилові проживало 2 440 мешканців, з них 2 405 українців-грекокатоликів, 20 українців-римокатоликів, 5 поляків і 10 євреїв

За даними облуправління МГБ у 1949 р. в Тлумацькому районі підпілля ОУН найактивнішим було в селах Братишів і Петрилів. 7 лютого 1950 року в урочищі «Посіч» загинули п’ятеро вояків ОУН–УПА: петрилівці станичний ОУН Іван Олексійович Лядецький («Ключик») і керівник боївки Тлумацького надрайпроводу Григорій Овод («Василь») та троє уродженців села Милування.

У селі також знаходилася центральна садиба колгоспу ім. Шевченка. Колгосп мав 1388 га земельних угідь. Спеціалізувався на тваринництві. В селі працювали цегельний і кахельний заводи. У 1967 році колгоспу присуджено перехідний Червоний прапор Міністерства сільського господарства СРСР та ЦК профспілки робітників і службовців сільського господарства та заготівель з видачею грошової премії. Мешканці села Ланкова Д. та І. Дзюба були делегатами III Всесоюзного з'їзду колгоспників.

Сучасність

Працюють навчально-виховний комплекс, клуб, бібліотека, амбулаторія, відділення зв'язку.

Туризм

Протягом двох останніх десятиліть в Петрилові природа повернула собі значну площу, завдяки процесу урбанізації та міграції. Люди, які населяють село, і на дні і на одній із двох стін каньйону спостерігають зовсім не схожі краєвиди. Одна стіна каньйону помістила будиночки і лісові ущелини. Інша стіна піднімається на 75 метрів, огинаючи, Дністер утворює меандр. На дні каньйону вербові засадження утворили унікальну біосистему заселеними тваринами та рослинами. [1]

Визначні пам'ятки і місця

• Біля Дністра в урочищі «Дурний кут» збереглася криївка, де переховувались воїни УПА.
• Збереглися будинок і подвір'я, де народився і виріс Микола Твердохліб — полковник «Грім», командир ВО «Говерля», полковник УПА. Щорічно 17 травня біля пам'ятника героя в центрі села проходить мітинг-реквієм до дня його загибелі.
• Меморіальний комплекс пам’яті борцям за волю України.
• В селі є погруддя Т. Г. Шевченка.
• В селі збережена пам'ятка культурної спадщини — дерев'яна церква святих Косми і Дем'яна, споруджена в 1889 року. Поряд з храмом збудована дзвіниця. Первинні розписи церкви втрачені і замінені новими з кінця XX — поч. XXI ст.

Традиції та звичаї села

Введениє (4 грудня)

Інша назва цього свята Третя Пречиста. В церковному календарі це одне з найбільших православних свят, іменується як Введення до храму Пресвятої Богородиці. До цього дня потрібно завершити всі сільськогосподарські роботи. Дуже великим гріхом після Введення вважається копання або ж розпушування землі. Цікаво, що багато обрядів та прикмет на Введення дуже схожі на новорічні. Скажімо, поганою прикметою вважається, коли на Введення першою до хати увійде жінка (особливо стара). Категорично забороняється цього дня прати білизну, шити, копати землю, бо Господь відпускає на Землю душі праведних, аби вони могли побачити (увидіти) своє тіло. Звідси ще одна назва свята — Видіння. Як Введення мостить мости, а Микола гвіздки забиває, то зима лютою буде.

Андрея (13 грудня)

Андрія — насправді парубоцький день. Ще в дохристиянські часи саме в цей період відзначали свято Калити, а християнська доктрина замінила його іменем апостола Андрія Первозваного. Проте, пережитки старого залишились, зокрема, це виражається в т. зв. обрядах Калити, спеціально для яких дівчата випікали коржі, які мали назву «калети». Потім з цією обрядовою стравою влаштовувались різноманітні ігри та гадання. Існує дуже велика кількість описаних ворожінь, якими користувались дівчата на Андрія. Потрібно, наприклад, зняти взуття з лівої ноги і почати ним міряти відстань від столу до порогу, та дівчина, яка це зробить першою і вийде заміж. Молодь в цей день влаштовувала різноманітні забави. Основна дія свята — це відкушування «калети». Печиво прив'язується якнайвище попід стелею, а потім хлопці та дівчата з зав'язаними очима мусять дострибнути до нього і відкусити шматок. Якщо до цього дня сніг не випав — зима буде теплою, а як з'явився — холодною.

Святий Миколай (19 грудня)

У календарі є два Миколи — весняний (22 травня) та зимовий, що є улюбленим святом всіх дітей та дорослих. Зимовий Миколай особливо опікується знедоленими і хворими. До нього посилають молитви землероби, скотарі та рибалки, яких він рятує від усіляких небезпек на воді У селі 18 грудня дітей збирають до одної хати, у якій роздача подарунків супроводжується театралізованим дійством. Основними дійовими особами вистави виступають сам Святий Миколай, який заступається за дітей та виконує їхні бажання, і чорт, що викриває дитячі вади. Святковий стіл у цей день повинен містити багато різноманітних ласощів: цукерок, печива, тістечок та медових пряників. Діти святкують разом з батьками, співають веселі пісні та читають вірші. Плачуть тільки ті, що були нечемні, але на Миколая в українських родинах таких, зазвичай, нема.

Різдво

Свята різдвяного циклу розпочинаються ще 2 січня в день Гната. Дівчата ретельно прибирали оселю та готують різноманітне святкове спорядження: «Павучки», «Їжачки», «Дідух». До 4 січня, дня Анастасії, оселя повинна бути святково прибрана. Саме в цей день заготовляють сировину для приготування майбутньої святкової вечері. Нерідко на Анастасію кололи свиню, тобто проводили «свіжину». І, нарешті, — кульмінація свята — Святвечір, або ж Багата кутя (6 січня). За традицією кожен член родини в цей вечір повинен бути вдома, причому, не можна спізнюватись до святкового столу, бо будеш весь рік блукати. Під час цієї вечері не можна виходити з-за столу та голосно розмовляти. До появи першої зірки на небі не можна сідати за святковий стіл. Вечерю відкривають голосною молитвою, потім кожен куштує шматочок освяченої просфори. За стіл сідають за віком — спочатку старші. Святковий стіл повинен вражати своїм різноманіттям, але не треба забувати, що ще триває піст, тому любителям чарки доведеться трохи зачекати. Найголовнішою стравою на столі цього вечора є, безумовно, кутя. Після закінчення вечері діти несли обід до своїх хрещених, дорослі готувалися до вечірньої церковної служби. Лише дівчатам, які завжди хочуть дізнатися про свою долю, не було спокою. Серед способів ворожіння існує дещо дивний: треба помити посуд, а потім, взявши чисту тарілку, вибігти на вулицю і почати стукати по ній ложкою — з якого боку озветься собака, з того і буде наречений. Поступово закінчується вечір і наступає чарівна Різдвяна ніч, під час якої не можна спати, бо все щастя проспиш. Проте навіть при великому бажанні заснути просто неможливо — церковні дзвони, ватаги колядників створюють урочисто-святкову гаму звуків. Обряд колядування досить давній — він походить іще з дохристиянських часів, коли наші пращури вшановували Сонце святом Коляди. Найбільше серед колядників зустрічаються діти, і це зрозуміло. Колядувати і заходити першими в дім господаря в день Різдва можна лише хлопцям, які, згідно зі звичаєм, несуть в домівку мир та спокій. Після закінчення церковної відправи родина збирається на святковий обід, який вже не є пісним. Сало, печінка, ковбаса, різні скаженості та копченості — все, за чим сумувала під час посту душа, повинно стояти на столі. Ну і звичайно ж… Проте навіть і в цей день треба міру знати. По обіді наступає час заслуженого відпочинку. В гості ж потрібно йти вже після обіду. Одружені діти, як правило йдуть до своїх батьків. На вечір гуляння розпочинаються з новою силою. Хлопці влаштовують вертеп — своєрідну виставу, головними дійовими особами в якій є «Коза», «Пастух», та інші. Наступний після Різдва день — це день Богородиці. Треба вшановувати матерів та жінок, категорично забороняється працювати вагітним жінкам. До речі, жінкам в цей день, аби не нудьгувати, дозволяється колядувати. Обід 7 січня вже не має бути пісним. Тепер вже можна вживати міцні напої, але треба знати міру, почуття якої у цьому випадку було притаманне українцям з давніх часів.

Василя. Новий рік (14 січня)

Наразі Новий рік святкують 1 січня, але це більше молодіжне та офіційне свято. За давньою традицією та церковним календарем українці зустрічали Новий рік опівночі між 13-м (день Меланії) та 14-м січня (Святого Василя Великого). Ця традиція зберігається й зараз. На Новий рік готують Щедру кутю, заправляючи її смальцем. До столу, як і на Різдво, має сідати вся родина. Дуже важливо, щоб одяг цього дня був ретельно випраний і чистий. Після вечері треба обов'язково зайти до сусідів і попросити один в одного пробачення за можливу провину одного перед одним, аби Новий рік зустріти в мирі та злагоді. Хлопці, які зазнали певних невдачі під час сватання, мають в цей вечір додатковий шанс. Але для цього потрібно застати дівчину вдома. Заходити в хати дівчатам не можна. Вони можуть щедрувати лише під вікнами будинків та тільки до півночі, часу закінчення Щедрого вечора. На особливу увагу заслуговують дівочі гадання. Що тільки не робили представники слабкої статі, аби дізнатись, що ж готує їм примхлива доля. Спробуйте хоча б таке: перед сном покладіть під подушку гребінець, примовляючи: «Суджений мій ряджений, розчеши мені голову!» Хто уві сні буде чесати голову, той і буде Вашим судженим. Якщо опівночі вийти на вулицю, то, кажуть, що можна почути, як Новий рік проганяє старого. Вранці діти та молодь, зазвичай, починають обряд засівання, який також прийшов до нас ще з давніх часів. Наші пращури зустрічали Новий рік навесні, тому цей обряд пов'язаний з надіями на майбутній добрий врожай. Засівають здебільшого діти, причому найщедріше одаровували тих, хто прийшов до оселі першим. В селі особливо активно діють співочі молодіжні ватаги. До складу такого веселого гурту входять: старший ватажок, заспівувач, музики (скрипаль, цимбаліст та гравець на бубоні), іноді ще танцюристи та міхоноша. Часто щедрувальники та колядники представляють так званий «живий вертеп». Його головними дійовими особами виступають «Маланка» або «Коза». Основною ритуальною дією «Кози» є танець, який відображає «умирання» та «воскресіння», символізуючи циклічність природи та сезонність аграрних робіт. Вертеп розігрує інтермедії за традиційними обрядами з біблейських сюжетів.

Маланка і старий Новий рік

У ніч з 13 на 14 січня за юліанським календарем зустрічають Новий рік. З цим святом пов'язано чимало легенд, звичаїв та обрядів. Цей вечір у народі названо Щедрим. І досі поширених тут на Щедрий вечір карнавальне дійство, яке пов'язане з Маланкою. Але це ім'я не міф. Але народ вкладав завжди свій, язичницький зміст у дійство Маланки. Так нарікають за давньою традицією головного персонажа — парубка, перевдягнутого в жіночий народний костюм нашої місцевості. У супроводі ряджених (Діда, Баби, Василя, у якого часто перевдягається дівчина), Кози, Ведмедя, Коника, Чорта, а інколи Цигана з батогом і молотком і в масці) разом з музиками і натовпом цікавих глядачів Маланка подорожує селом усю ніч. У деяких селах особливу розважальну роль виконував Циган, який підковував молотком всіх зустрічних і вимагав за це винагороду, а коли хтось відмовлявся від послуг цього Цигана, то міг скуштувати батога… Особливий захват, перемішаний із веселим страхом, викликав такий ряджений циган у дітвори, який викликав веселий вереск хлопчиків та дівчаток, помічений ще здалеку у своєму вивернутому назовні і тому волохатому кожусі, у масці з різнокольоровими стрічками, які романтично розвівалися на зимовому вітрові… Під вікнами хат (особливо там, де є незаміжні дівчата) процесія виконує традиційні пісні про молоду господиню, а на завершення виголошуються новорічні побажання-віншівки. На Маланки, кажуть у народі, — дня прибуває на курячий крок. Хто у цей Щедрий вечір багато чхає — весь рік проживе щасливо.

Йордан (Водохрестя 19 січня)

Святом Хрещення закінчуються Різдвяні святки, які тривають з 7 по 19 січня. Згідно з біблійною розповіддю, Христос був освячений у водах річки Йордан, що і дало другу, народну назву свята. Напередодні, тобто 18 січня вся родина, як і перед Різдвом, збирається за столом. До столу подаються лише пісні страви і готується голодна, або ж Бідна кутя. Чому вона так називається, пояснити важко, можливо тому, що весь день напередодні Водохрестя не можна нічого їсти, бо суворий піст. На Голодну кутю припадає цікавий обряд, який має назву «Вигнання куті». Суть його полягає в тому, що потрібно взяти горщик, де варилася кутя і розбити його об ворота, при цьому примовляючи: «Геть, кутя, з покутя!» . На Водохрестя готуються такі ж страви, як і на Різдво, приготовлені на олії, з грибів, капусти, риби та крупи. Подає страви найстарша в родині бабуся за допомогою молодших жінок. Під час вечері міцних напоїв не вживають та не курять. В церквах цього вечора освячують воду, яка набуває особливої сили та цілющості. Після святкового богослужіння люди йдуть до ставка або річки, де заздалегідь видовбують ополонку у вигляді хреста. Священнослужитель занурює у неї хреста, після чого вода вважається освяченою. Хрещенською водою лікують рани, вона допомагає відвернути будь-яке лихо. Люди набирають її в посудини та кроплять господарські будівлі, худобу, дерева у садах. Отож, вранці, після вечірньої церковної відправи, потрібно скропити кожен куточок оселі свяченою водою, тоді у домі буде лад і спокій. В день Водохрестя вся громада, як правило, збиралась поблизу водойми, де відбувались церковні відправи. Вони відбуваються, звичайно, і зараз, але той колорит і пишність, та містична загадковість, на жаль, втрачені. Відбувається це і тому, напевно, що клімат на планеті суттєво потеплішав, тепер нема тих зим. Зараз важко уявити, що весь церковний реманент для водосвяток, зокрема, царські ворота, робився з льоду. Особливо цьому дню раділи діти, адже на них чекало стільки цікавих дійств. Одне з них — випускання голубів. Ці птахи символізують свята, що закінчуються і, отже, їх треба випустити на волю. По вечері знов збираються дитячі та молодіжні ватаги, які щедрують під господарськими вікнами. За це господарі обдаровують дітей пиріжками, пампушками, горіхами та яблуками або грішми. Парубочі групи зустрічають на порозі та кроплять свяченою водою. В ніч на Водохрещі тварини можуть розмовляти людською мовою, однак прислухатись до їхньої мови не слід, бо, як правило, це не віщує нічого доброго. Як це не прикро, але саме Водохрестя закінчує цілу низку різдвяно-новорічних свят, отже, настав час працювати. Під час освячення води йде сніг — добре роїтимуться бджоли і колоситимуться хліба.

Стрітення (15 лютого)

Сама назва цього свята говорить сама за себе, Стрітення, тобто, у народній уяві, зустріч Зими й Весни. За церковними ж канонами саме в цей день старець Симеон побачив немовлятко Христа і тепер міг спокійно померти, бо нарешті зустрів Месію. За своє довге панування Зима вже досить всім надокучила, дуже хочеться тепла та Весни. Саме їх жорстока битва відбувається на Стрітення, тому існує ще одна цікава назва свята — Зимобор. В цей день у церкві відбувається посвята води та свічок. Особливу силу має стрітенська свічка, яка захищає від грози та пожеж. Саме цю свічку дають людині в руки, коли вона йде в останню путь. Стрітенська вод захищає від «дурного ока», нею лікують інфекційні хвороби, натирають хворі місця.

Паска (Великдень)

Першою ознакою того, щоб прийшла Весна було повернення птахів-мігрантів. Щоб вітати птахів, провісників Весни, люди пекли пташок з тіста. Їх давали дітям, що гралися, кидаючи птахів у повітря, співали відповідних пісень, закликаючи весну. Церква включила цю традицію у Свято Сорока Мучеників, що святкується 22-ого березня. У неділю перед Великоднем, що також називають «Вербною Неділею» гілки верби (названі лозою) благословляються для віруючих у Церкві. Тиждень перед Великоднем називають «Чистим, Світлим, Великим, Прощеним або Вербним». Дні посту були пов'язані із фізичним і духовним очищенням і відродженням. У четвер увечері, після спеціальної Служби Божої, прочитання Дванадцятьох Євангелій, віруючі йшли додому із запаленими свічками. Протягом року ці свічки були зберігалися в безпечному місці до наступної річної Пристрасті в четвер. Люди вірили, що свічки мали чарівну силу, що могли захистити будинок від блискавки, перешкоджати градові руйнувати зернові культури, і оберігати від хвороб. Протягом ночі перед Великоднем або, іноді навіть, у четвер і в п'ятницю, чоловіки і хлопчики запалювали багаття біля лісу, на пагорбах, над водою, на цвинтарях або біля церкви. Відповідно до віри, ці вогні призначалися, очищення від усіх злих хвороб і нещасть. Вогонь також освітлював шлях для душ, що повертаються до їхніх колишніх родин. Найбільш традиційним Великоднім хлібом була і є паска. Тісто для паски місили в кориті, що спиралося на подушку так, щоб хліб був легким. Протягом підготовки господиня повинна була підтримувати чисті думки. У той час як паска був у духовці, нікому не дозволяли сидіти або голосно шуміти через побоювання, щоб паска у духовці не зіпсувалася. Успішно спечена паска приносила велику радість у родину. Обгорнену у рушник, або ж поміщену у кошик, паску господар дому ніс у церкву, де вона благословлялася Великоднім ранком, після Всенощної служби. Інші харчові продукти, типу сиру, олії, солі, жиру свинини, яєць, писанок (крашанок), шинки, ковбас, так само як і різне насіння, були також принесені до церкви для благословення. Після церемонії благословення, родина квапилася додому розділяти освячену паску й у такий спосіб розпочинати Великодній сніданок. Служба на честь Світлого Христового Воскресіння завжди нетерпляче очікувалася. У колишні часи проводилася рано — вранці, перед світанком. Коли Служба закінчувалася, і священик спочатку казав "Христос Воскрес ", двері церкви були б відкриті, і промені сонця, що піднімається, огортала віруючих. Після Служби люди вітали один одного традиційним способом, цілуючи один одного три рази. Це називають «христосуванням». Люди стають перед церквою з своїми кошиками, заповненими їжею, котру вони підготували до церемонії благословення. Завжди у кошик поміщалася свіча, що була прикрашена ароматичними травами і барвінком. На Перший день паски, молоді дівчата виконували веснянки-гаївки перед церквою. Ці хороводи, пісні, ігри і драматичні сцени, як думали люди, служили чарівній функції з метою проведення Зими і зустрічі Весни. Ці пісні і танці персоніфікували похорон для морозів і зими. Вони також переслідували гарантувати рясний врожай через чарівництво музики, слів і рухів тіла. Великодній кошик — гордість і радість родини. Люди судять господиню дому відповідно до вигляду її Великоднього кошика, що він містить і як прикрашений. Кошик повинен бути накритий недавно вишитою серветкою або просто білою серветкою. Дуже честолюбні господині мають дві вишитих серветки — одну, щоб поставити на неї кошик і другу — для того, щоб покрити його. Треба пам'ятати, що кошик повинен містити тільки здійснення вибірки {вибрання} харчових продуктів.

Зелені свята

З усіх свят, що так чи інакше пов'язані з природою, найпоетичнішим є Трійця (Зелені свята, Зелена неділя). Воно не має сталої дати, а повністю залежить від Великодня. Перш за все — це свято переможної весни на порозі літа, коли природа ніби святкує з людиною своє відродження. Завдяки цьому i всі пов'язані з святкуванням звичаї мають особливе поетичне забарвлення, що відбилося у піснях, іграх, у звичаях та повір'ях. Святкування починається з четверга. В цей день дівчата йдуть у поля, у левади або ліс i там завивають вінки «на всі святки». Вінки в'ють з конвалії, незабудок, васильку, чебрецю, вплітають i полин — як засіб від русалок. Для цього у неділю, день Трійці, вінки «розвивали» та оглядали: чи ще свіжий чи вже зів'яв. При цьому судили про щастя або нещастя. Використовували гілля різних дерев: клена, ясеня, липи, осоки, але в жодному разі не верби. Особливо шанована була тополя, роль якої у весняній обрядовості була аналогічною російській березі. Існував звичай ставити головне дерево перед воротами та дверима, щоб захистити себе від відьом. Прикрашання дерев та їхнє вшанування свідчить про бажання заручитися могутньою допомогою природи у повсякденних справах хлібороба. Існувало вірування, що й душі померлих оселяються у деревах, у його зеленому гіллі. Саме тому Зелені Свята, крім усього іншого, — ще й народне свято поклоніння душам небіжчиків, вшанування предків. Відбувається це ще й тому, що на Зелені Свята починає цвісти жито, а за давнім народним віруванням у час цвітіння хлібних злаків прокидаються померлі. Цвітіння хлібів — час дуже відповідальний, від якого у значній мірі залежить врожай. Тому i поминали в цей час своїх предків-небіжчиків, приносили їм жертву, влаштовували тризну. За стародавнім віруванням — померлі предки — це постійні охоронці свого роду, його покровителі, які здатні впливати на врожай i допомагати в усіх хліборобських справах своїм нащадкам.

Свято Івана Купала (7 липня)

Відбувається саме тоді, коли сонце піднімається над землею найвище, дає найбільше сили і тепла, коли квітує, множиться все живе. Купальське дійство обов'язково проходить при воді і вогні — двох з чотирьох основних природних стихій. Традиційно, на березі річки чи озерця наші предки ставили вербове деревце — Купало або Купайлицю. Верба уособлює надзвичайну життєздатність. Встановлювали «Марену» — гілку чорноклена або вишні. Напередодні Івана Купала гільце прикрашали живими польовими та городніми квітами, обвішували цукерками, пряниками. Дівчата плели вінки з трав і чіпляли їх на вербу. Відтак дівчата і хлопці бралися у танок і співали пісні. Чоловіки та жінки теж сходилися на видовище, але в співах участі не брали. Парубки, намагаючись перехитрити дівчат, перечіплювали віночки на вербі якомога вище. Щоправда, не один із них був за це покараний: у віночки де-не-де вплітали жалючу кропиву та колючі будяки. Апогей хороводу — коли парубки діставали верхівку дерева. За давнім повір'ям, хлопець, який дістане верхівку купайлиці, незабаром одружиться і буде щасливий. Під кінець забави дівчата розламували обрядове деревце, а рештки його розкидали по своїх городах, «щоб огірки родили». Хороводи, як правило, тривали до півночі. Тоді дівчата відшукували свої віночки і йшли з ними до води. До кожного віночка прикріпляють невеликі свічечки, «щоб не згубилася дівоча доля в сутінках». Кинутий у воду вінок в українській обрядовій поезії означає кінець дівуванню. Здавна вважалося, що чий віночок втоне або його перекине хвиля, тій дівчині не судилося вийти заміж. Перестрибнути через купальське багаття означає очиститися вогнем, позбутися гріхів, звільнитися від скверни. Недаремно купальський вогонь повинні розкладати лише здорові, дужі парубки, та ще й з доброю репутацією. Хлопці стрибають по старшинству, котрий спритніше скочить — здоровішим буде. Після гри дотліваюче багаття розкидають по галявині, але обов'язково його треба затоптати ногами, бо рештки купальського вогню здатні дивні справи творити. Кажуть, вночі проти Івана Купала дерева переходять із місця на місце і розмовляють між собою. Але хто може почути їхню розмову? А той, хто має цвіт папороті. Наші предки створили чимало припущень про цю таємничу квітку. За давніми віруваннями, якщо хочете дістати цвіт папороті, то мусите перемогти самого дідька. Людина, здобувши цвіт папороті, стає всезнаючою і всевидячою. Вдосвіта на Івана Купала люди зустрічають сонце купанням-очищенням. У селі поширена легенда про те, що тоді сонце купається («грає») і в такий спосіб оздоровлює воду. Сторожили кажуть, що до Купала людям купатися не можна, бо інакше «сонечко воду скаламутить, дідько втопить» тощо Вранці до сходу сонця дівчата вмиваються росою — на вроду, на красу.

Відомі люди

Народилися

• Твердохліб Микола (псевдо: Грім) (1911 (?1914) — † 17 травня 1954, поблизу с. Зелена, Надвірнянський район, Івано-Франківська область) — полковник УПА, командир ВО-4 «Говерля».
• Дмитро Дзьоба—«Сурмач» (*1921 — †21 травня 1946, Новий Люблинець) — провідник земель північної Перемишльщини і Ярославщини.
• Дмитро Онищук («Хвиля», «Гарт») – голова «Просвіти» й обласний референт ОУН (1902 – 1948).

Пов'язані з Петриловим

Тут виріс * Небір Володимир (03 червня 1992 року с. Братишів Івано-Франківської області) — медик-революціонер, герой Майдану та Війни на сході України, кавалер ордену «За мужність».