Окупація Константинополя
Окупація Константинополя (тур. İstanbul'un İşgali) (13 листопада 1918 — 4 жовтня 1923), окупація столиці Османської імперії британськими, французькими та італійськими силами, відбулося відповідно до Мудросського перемир'я, яким закінчилося участь Османської імперії в Першій світовій війні. Перші французькі війська увійшли в місто 12 листопада 1918 року, британські війська на наступний день. Італійські війська висадилися в Галата 7 лютого 1919.
| Окупація Константинополя | |||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Турецька війна за незалежність | |||||||||||
 USS Noma (SP-131) на тлі Долмабахче (1920) | |||||||||||
| |||||||||||
| Сторони | |||||||||||
.svg){kind=small} Велика Британія
|
.svg){kind=small} Османська імперія Турецький національний рух
| ||||||||||
| Командувачі | |||||||||||
Somerset Arthur Gough-Calthorpe[en] Джордж Мілн Луї Франше д'Еспере .svg){kind=small} Карло Сфорца[3]
|
Ali Sait Pasha¹
| ||||||||||
| Військові сили | |||||||||||
| Сухопутні сили на 13 листопада 1918:[4] 2,616 британців, 540 французів, 470 італійців (Загалом: 3,626 вояків) Сухопутні сили на 5 листопада 1919:[5] |
|||||||||||
| 1: Командир XXV корпусу and константинопольської гвардії (6 жовтня 1919 — 16 березня 1920[10]) 2: Головнокомандувач константинопольського командування (Commander of the Istanbul Command)(10 грудня 1922– 29 вересня 1923[11]) | |||||||||||
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
Передмова ред.
Населення Константинополя на 1920 рік складало за різними оцінками від 800 тисяч до 1,2 млн. жителів; менша половина з них були мусульмани. Інші —— греки-ортодокси, вірмени-монофізити та юдеї, а також велика громада західноєвропейців.
30 вересня 1918 Османська імперія підписала з країнами Антанти Мудросське перемир'я, за умовами якого передавала під контроль Антанти укріплення в Протоках (Босфорський та Дарданелльський форти); при цьому британський підписант адмірал Сомерсет Гу-Калторп заявив, що уряди Антанти не мають наміру усунення османського уряду або постановки його під свій військовий контроль «шляхом окупації Константинополя». При цьому в Константинополь їм було надіслано секретне послання, призначене тільки для султана, великого візира і Рауф-бея, в якому було обіцяно, що для окупації зони Проток будуть використовуватися тільки британські і французькі війська; як символ суверенітету там дозволялося залишити невелику кількість османських військ.
Військова адміністрація ред.
Всього лише через 13 днів після підписання Мудросського перемир'я, 12 листопада 1918 французька бригада увійшла в Константинополь, а 13 листопада їх прикладу наслідували британські війська. У грудні 1918 року в Константинополі була встановлена військова адміністрація Антанти. 7 лютого 1919 в Галаті висадився батальйон італійців, а 8 лютого 1919 в Константинополь на білому коні, імітуючи Мехмеда II, в'їхав французький генерал Франше д'Еспере. 10 лютого 1919 Константинополь було розділено на три зони відповідальності: за порядок в Старому місті відповідали французи, за район Пера-Галата —— британці, за Бешикташ і Ускюдар — італійці.
Однією з вимог переможців було покарання військових злочинців — в основному, членів партії «Єднання і прогрес». 14 грудня 1918 уряд Тевфик-паші вирішив, що особи, винні в депортаціях греків і вірмен в роки війни, мають бути засуджені військовим трибуналом. Два дні по тому було утворено трибунал, що складався з противників партії «Єднання і прогрес». У січні 1919 року султан через посередника поінформував британського вищого комісара, що він готовий заарештувати всіх тих, кого британці бажають бачити покараними, але боїться, що це спровокує повстання. Багато османів вказували, що військові злочини скоювалися не тільки османами, а й проти османів, але ці аргументи не були взяті переможцями до уваги. У ніч на 30 січня 1919 було заарештована три десятка колишніх членів партії «Єднання і прогрес». Справи затриманих розглядав турецький військовий трибунал 1919-1920 років.
Військова окупація Константинополя ред.
Після того, як в Західній Анатолії висадилися грецькі війська, проти них стали воювати османські іррегулярні формування. У лютому 1920 року представники Антанти зажадали від османського уряду, щоб османські частини відійшли на 3 км від грецьких військ, що стоять навколо Смірни. Так як партизани не підпорядковувалися уряду, то великий візир Алі Риза-паша, будучи не в силах виконати цю вимогу, 2 березня 1920 подав у відставку. У підсумку представники Антанти вирішили взяти справу до своїх рук.
В ніч з 15 на 16 березня британські війська почали займати ключові будівлі Константинополя і заарештовувати турецьких націоналістів, які потім були вислані на Мальту. 18 березня османський парламент висловив протест проти цих дій, і був розігнаний. 19 березня Мустафа Кемаль-паша що знаходився в Анкарі послав всім губернаторам провінцій і військовим командувачем циркулярну телеграму, в якій запропонував їм взяти участь в «формуванні асамблеї, яка б мала надзвичайну владу в питаннях, пов'язаних з управлінням нацією»; султанський уряд, що став маріонеткою окупантів, було повністю дискредитовано, альтернативою йому стали Великі національні збори Туреччини що зібралося в Анкарі.
Влітку 1920 року було підписано Севрський мирний договір, що передбачав розділ Османської імперії, але відсутність парламенту не дозволяла його ратифікувати, а знову зібрати парламент було неможливо, так як багато його члени перебралися до Анкари, де Великі національні збори відмовилося визнавати Севрський договір.
Бургомістром міста в 1921—1922 рр. було призначено Мехмед Джеляль-бей, відомий тим, що саботував геноцид вірмен в Коньї і Алеппо, де він на той час був губернатором.
Завершення окупації ред.
До осені 1922 року турецькі націоналісти розгромили греків і поставили під свій контроль майже всю Анатолію, підійшовши до контрольованої країнами Антанти зони Проток. 4 жовтня стався інцидент біля Чанаккале, що показав вразливість європейських гарнізонів. В жовтні 1922 року було підписано Муданійське перемир'я, відповідно до якого Антанта мала передати цивільну владу у Фракії представникам турецького національного уряду. 1 листопада 1922 Великі національні збори Туреччини проголосило ліквідацію султанату, і 17 листопада султан Мехмед VI покинув Константинополь на борту британського військового корабля. 20 листопада 1922 почалася Лозаннська конференція, що обговорила режим Проток. 24 липня 1923 було укладено Лозаннський мирний договір, відповідно до умов якого 23 серпня 1923 почалося виведення іноземних військ з Константинополя. Останні частини покинули місто 4 жовтня, а 6 жовтня туди вступили турецькі війська.
Примітки ред.
- ↑ 6 Ekim İstanbul'un Kurtuluşu. Sözcü. 6 жовтня 2017. Архів оригіналу за 4 червня 2019. Процитовано 23 травня 2019.
- ↑ Constantinople occupied by British and Indian troops. British Pathé. October 30–31, 1918. Архів оригіналу за 11 червня 2019. Процитовано 25 квітня 2012.
- ↑ Missioni all'estero:1918 – 1923. In Turchia: da Costantinopoli all'Anatolia (Italian) . Arma dei Carabinieri. Архів оригіналу за 6 травня 2014. Процитовано 8 листопада 2012.
- ↑ Hülya Toker Mütareke döneminde İstanbul Rumları, Genelkurmay Basımevi, 2006, ISBN 9754093555, page 29. (тур.)
- ↑ Zekeriya Türkmen, (2002), İstanbul'un işgali ve İşgal Dönemindeki Uygulamalar (13 Kasım 1918–16 Mart 1920), Atatürk Araştırma Merkezi Dergisi, XVIII (53): pages 338—339. (тур.)
- ↑ Paul G. Halpern: The Mediterranean Fleet, 1919—1929, Ashgate Publishing, Ltd., 2011, ISBN 1409427560, page 3 [Архівовано 6 травня 2014 у Wayback Machine.].
- ↑ Metin Ataç: İstiklal Harbi'nde Bahriyemiz, Genelkurmay Başkanlığı, 2003, ISBN 9754092397, page 20. (тур.)
- ↑ Mustafa Budak: İdealden gerçeğe: Misâk-ı Millî'den Lozan'a dış politika, Küre Yayınları, 2002, page 21. (тур.)
- ↑ Ertan Eğribel, Ufuk Özcan: Türk sosyologları ve eserleri, Kitabevi, 2010, ISBN 6054208624, page 352. (тур.)
- ↑ T.C. Genelkurmay Harp Tarihi Başkanlığı Yayınları, Türk İstiklâl Harbine Katılan Tümen ve Daha Üst Kademlerdeki Komutanların Biyografileri, Genelkurmay Basım Evi, 1972, p. 51.
- ↑ T.C. Genelkurmay Harp Tarihi Başkanlığı Yayınları, Türk İstiklâl Harbine Katılan Tümen ve Daha Üst Kademlerdeki Komutanların Biyografileri, Genkurmay Başkanlığı Basımevi, Ankara, 1972, p. 118. (тур.)