Міжнародна конвенція про захист усіх осіб від насильницьких зникнень
Міжнародна конвенція про захист усіх осіб від насильницьких зникнень — конвенція ООН, прийнята в 2006 році. Набрала чинності 23 грудня 2010 року, через 30 днів після того, як число країн-учасниць досягло 20.
| Міжнародна конвенція про захист усіх осіб від насильницьких зникнень | |
|---|---|
 Країни-учасники конвенції:
підписали та ратифікували
підписали, але не ратифікували
не підписали, не ратифікували | |
| Aбревіатура | CPED[1] |
| Тип | Резолюція Генеральної Асамблеї ООН |
| Підготовлено | 29 червня 2006[2] |
| Підписано | 20 грудня 2006[3] |
| Місце | Париж |
| Чинність | 23 грудня 2010[3] |
| Умови | 20 ратифікацій (стаття 39 Конвенції) |
| Підписанти | 96[3] |
| Сторони | 53[3] |
| Зберігається | Генеральний секретар ООН |
| Мови | англійська, арабська, іспанська, китайська, російська, французька |
Загальні положення ред.
Метою конвенції є захист від насильницьких зникнень, котрі визначається в статті 2 наступним чином:
арешт, затримання, викрадення чи позбавлення волі в будь-якій іншій формі представниками держави чи особами або групами осіб, які діють з дозволу, за підтримки чи за згодою держави, при подальшій відмові визнати факт позбавлення волі або приховування даних про долю чи місцезнаходження зниклої особи, унаслідок чого цю особу залишено без захисту закону.
У статті 1 конвенції також говориться:
Жодні виключні обставини, якими б вони не були, чи то стан війни або загроза війни, внутрішня політична нестабільність чи інший надзвичайний стан, не можуть слугувати виправданням насильницького зникнення.
Комітет з насильницьких зникнень ред.
Для контролю за виконанням конвенції повинен бути створений Комітет з насильницьких зникнень у складі десяти експертів, які обираються на чотири роки з можливість однократного переобрання.
До функцій комітету належать:
- розгляд доповідей, котрі кожна держава-учасниця повинна подати упродовж двох років з моменту набрання чинності Конвенції для цієї країни (стаття 29);
- надіслання рекомендацій державам-учасницям для виявлення та захисту зниклих осіб (стаття 30);
- розгляд повідомлень про порушення Конвенції державою-учасницею, які надійшли від приватних осіб або інших держав-учасниць (статті 31, 32);
- відвідування держав-учасниць з їх дозволу за наявності відомостей про вчинення цією державою дій, що завдають суттєвої шкоди положенням Конвенції (стаття 33);
- доведення питання про широку або систематичну практику насильницьких зникнень у будь-якій з держав-учасниць до відома Генеральної Асамблеї ООН (стаття 34);
- подання щорічної доповіді про свою роботу (стаття 36).
Див. також ред.
Список приміток ред.
- ↑ https://www.ohchr.org/EN/HRBodies/CED/Pages/ConventionCED.aspx
- ↑ United Nations General Assembly, Session 61, Document 53. Report of the Human Rights Council — First and second special sessions A/61/53 [Архівовано 5 березня 2016 у Wayback Machine.], page 13.
- ↑ а б в г International Convention for the Protection of All Persons from Enforced Disappearance. UNTC. Архів оригіналу за 19 липня 2019. Процитовано 12 жовтня 2016.
Джерела ред.
- Міжнародна конвенція захист усіх осіб від насильницьких зникнень (укр/рос) [Архівовано 24 листопада 2018 у Wayback Machine.]. Офіційний переклад
Література ред.
- Декларація про захист усіх осіб від насильницьких зникнень 1992 // Велика українська юридична енциклопедія. У 20 т. Т. 17. Кримінальне право / В. Я. Тацій (відп. ред.) та ін. — 2017. — С. 138. — ISBN 978-966-937-261-1.
Посилання ред.
- Декларація про захист усіх осіб від насильницьких зникнень 1992 [Архівовано 19 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998. — Т. 2 : Д — Й. — 744 с. — ISBN 966-7492-00-8.