Море Дощів (лат. Mare Imbrium) — море на Місяці, у північно-західній частині видимого боку. Друге за розміром місячне море після Океану Бур: його діаметр — близько 1150 км[1], а площа — близько мільйона км2[прим. 1]. Має круглу форму й оточене переривчастим кільцем гірських хребтів.

Море Дощів
лат. Mare Imbrium
Мозаїка знімків зонда LRO
(ширина — близько 1600 км)
Координати центра
34°42′ пн. ш. 14°54′ зх. д. / 34.7° пн. ш. 14.9° зх. д. / 34.7; -14.9
Розмір
1150 км
Епонім
дощ
Назву затверджено 1935
Море Дощів. Карта розташування: Місяць, видимий бік
Море Дощів

 Море Дощів на Вікісховищі
Вечір у Морі Дощів. На термінаторі видно Альпи (вище) та Апенніни (нижче).
Ранок у Морі Дощів. На термінаторі — гори Юра та Затока Райдуги.
Південна частина Моря Дощів, погляд із півночі. Місцевість перетинають промені кратера Коперник, який видно вдалині. На передньому плані — кратер Піфей, на задньому — Карпати. Знімок «Аполлона-17» (1972).

Море Дощів лежить у величезному кратері (імпактному басейні) — одному з найбільших та наймолодших басейнів Місяця[5]. Частинами його валу є місячні Карпати, Апенніни, Кавказ, Альпи та інші гори, що оточують море. Сліди викидів, що розлетілися при утворенні цього кратера, простежуються на більшій частині видимого боку супутника[6][7]. Появою басейну Моря Дощів розпочався відрізок геологічної історії Місяця, названий за його іменем, — імбрійський період[8].

Назва ред.

Сучасну назву цього моря, як і більшості місячних морів, запропонував Джованні Річчолі 1651 року[9][10]. Як і назви деяких інших морів західної половини видимого боку Місяця, вона пов'язана з похмурою погодою — ймовірно, внаслідок тодішніх уявлень про вплив Місяця на погоду[10]. 1935 року її разом із багатьма іншими традиційними місячними назвами затвердив Міжнародний астрономічний союз[1].

У давнину це море мало кілька інших назв. Ймовірно, саме його давньогрецький письменник Плутарх згадував під назвою «Святилище Гекати»[11] або «Провалля Гекати», вважаючи місцем покарання неправедних душ[12][13][прим. 2]. Близько 1600 року англійський фізик Вільям Гілберт — автор першої відомої карти Місяця, де було запропоновані назви для деталей його поверхні, — назвав це море Великою Східною областю (лат. Regio Magna Orientalis)[15][10]. 1645 року Міхаель ван Лангрен дав йому назву «Австрійське море» (Mare Austriacum)[16][17][18]. 1647 року Ян Гевелій назвав його разом із Морем Хмар та частиною Океану Бур Середземним морем (Mare Mediterraneum), а інші деталі поверхні Місяця — назвами географічних об'єктів Середземномор'я та його околиць[19][20].

Розташування та суміжні об'єкти ред.

Море Дощів. Мозаїка знімків LRO (ширина — 1500 км).
Карта висот цієї ж ділянки (жовте — височини, синє — низовини)
Карта гравітаційного поля в Морі Дощів за даними GRAIL (червоне — області посиленої гравітації, синє — послабленої). Видно велику позитивну аномалію на північний захід від центра моря та меншу негативну — в Затоці Райдуги.

Уздовж краю Моря Дощів тягнеться кілька гірських хребтів. Це місячні Карпати на півдні, Апенніни на південному сході, Кавказ на сході, Альпи на північному сході та Юра на північному заході (навколо Затоки Райдуги)[21]. Разом вони утворюють найвидовищніший ланцюжок гірських хребтів видимого боку Місяця[22].

На південному заході Море Дощів широкою протокою зливається з Океаном Бур. На півдні (між Карпатами та Апеннінами) вужча протока з'єднує його з Затокою Спеки, а на сході (між Апеннінами та Кавказом) іще вужча — з Морем Ясності. На північному заході від Моря Дощів відходить Затока Райдуги, а на південному сході кілька височин виокремлюють із нього Болото Гниття. Ділянка моря поряд із цим болотом — між кратерами Архімед[ru], Аристілл[ru] та Автолік — отримала назву «Затока Місячника»[21][23][24].

За височинами, що оточують Море Дощів, лежать Море Холоду (на півночі), Море Парів (на південному сході), Море Островів (на південному заході) та Затока Роси Океану Бур (на північному заході)[21].

Координати центра Моря Дощів — 34°42′ пн. ш. 14°54′ зх. д. / 34.7° пн. ш. 14.9° зх. д. / 34.7; -14.9Координати: 34°42′ пн. ш. 14°54′ зх. д. / 34.7° пн. ш. 14.9° зх. д. / 34.7; -14.9[1].

Басейн ред.

Загальний опис ред.

Море Дощів лежить у велетенському кратері, що утворився від удару астероїда (імпактному басейні). Кільце гір та пагорбів, що його оточує, має діаметр близько 1160 км[25]. Таким чином, це другий за розміром серед надійно виявлених басейнів Місяця (після вдвічі більшого басейну Південний полюс — Ейткен)[26][5] і найбільший із добре збережених[27].

Всередині басейну є ще одне кільце — діаметром близько 670 км[25]. Воно затоплене морською лавою і лише подекуди виступає на поверхню у вигляді невеликих гір. Але майже по всій довжині його окреслюють гряди — «зморшки» лавового покриву[28][25][22].

Форма цього басейну значно відхиляється від правильного набору концентричних кілець. Це добре видно на північному сході, де Альпи та Кавказ справляють враження роздвоєння головного валу[24]. Південна та східна частина валу (Карпати — Апенніни — Кавказ) концентрична зі згаданим кільцем гряд[29]. Біля їх спільного центра (на північному заході моря, 37° пн. ш. 19° зх. д. / 37° пн. ш. 19° зх. д. / 37; -19 (центр кільця гряд Моря Дощів)) лежить і маскон, а також головний центр розходження хребтів та долин, створених викидами басейну[6][30][31]. На всьому цьому ґрунтується версія, що в цьому місці (а не в центрі моря) і знаходиться центр басейну[29][6]. Північний берег моря розташований значно ближче до кільця гряд, ніж південно-східний. Можливо, він є не продовженням останнього, а частиною ще одного, проміжного, кільця (до якого можуть належати й гори Архімеда та гора Деліля[en]). У такому разі продовженням південно-східних хребтів є північний край Моря Холоду та гори Гарбінгер[en][23][32][33]. Було висловлене й припущення, що північний берег Моря Дощів — це частина головного кільця, але вона змістилася до центра басейну, лишивши після себе Море Холоду[24]. Через складність рельєфу цього басейну кількість і розташування його кілець у різних авторів дуже різні; деякі дослідники нараховували у нього навіть 6 кілець[5][34][24][26].

Подібно до інших круглих морів, Море Дощів має маскон, розташований у межах внутрішнього кільця. За величиною «надлишкової» порівняно зі звичайними ділянками маси (2·1015 т, або 3·10−5 маси Місяця)[35][36][37], а також за діаметром (600-700 км)[26] він є найбільшим на супутнику. Як і маскони інших басейнів, він оточений зоною послабленої гравітації. Різниця значень аномалії Буге[ru] між ними становить 375 ± 37 мГал (що нижче за очікувану при такому діаметрі й менше, ніж у низки інших імпактних структур Місяця)[26]. Маскон створений важкими породами місячної мантії, які під центрами всіх басейнів при їх появі дещо підіймаються, утворюючи горб, а також морською лавою, що теж важча за сусідні материкові породи[26][38].

Навколишній рельєф ред.

Хребти та борозни біля Затоки Центральної, сформовані при падінні викидів басейну Моря Дощів (згодом частково залиті лавою). Край басейну розташований ліворуч угорі на відстані близько 400 км. Мозаїка знімків LRO (ширина — 125 км).
Берег Моря Мрії, порізаність якого може бути наслідком сходження там сейсмічних хвиль від удару, що створив басейн Моря Дощів[39][32]. Мозаїка знімків LRO (ширина — 150 км).

Від басейну Моря Дощів радіально розходяться численні хребти та борозни шириною 1—12 км і довжиною від кількох десятків до 100—200 км[40]. Вони трапляються на більшій частині видимого боку Місяця (переважно на південному сході від цього моря[30]). На морських ділянках їх не видно, оскільки там вони, за окремими винятками, залиті лавою. Подібний ландшафт оточує й інші великі молоді басейни Місяця[29][41][40].

Ці форми рельєфу з'явилися від падіння викидів, що розлетілися при появі басейну моря, і складені цими викидами разом із місцевими породами. Вони називаються «імбрійською скульптурою» (англ. Imbrium sculpture)[32][42] і є важливим орієнтиром, що дає можливість розрізнити старші та молодші за них деталі поверхні Місяця[32].

Продовження цих хребтів та западин спрямовані всередину Моря Дощів, але не сходяться в одній точці. Здебільшого вони тяжіють до центра внутрішнього кільця (на північному заході моря). Ще одна точка їх розходження вирізняється біля центра моря[6]. Ймовірно, наявність двох таких точок відображає різні стадії утворення басейну і є наслідком того, що удар відбувся під значним кутом до вертикалі[6][43][30][31].

Сукупність викинутих із басейну Моря Дощів порід із домішкою автохтонних порід, які разом утворюють перетятий нерівностями покрив, називають формацією Фра Мауро[en] (англ. Fra Mauro Formation) за назвою кратера, в околицях якого цей покрив добре виражений. Він поширений до відстані 600-800 км від валу басейна і, ймовірно, початково був неперервним[32][42]. На більших відстанях розповсюджені значно рівніші ділянки, теж укриті подрібненими ударом породами. Сукупність порід цих рівнин називають формацією Кейлі (Cayley Formation). Ймовірно, вони теж є викидами басейну Моря Дощів[42][32].

До відстаней не менше 3000 км від центра басейну поширені його вторинні кратери[32]. Розмір інтерпретованих таким чином кратерів становить 15-20 (іноді до 30) км[44][45][32][46]. Деякі з них утворюють ланцюжки. Так, вторинними стосовно басейну Моря Дощів, ймовірно, є 130-кілометровий ланцюжок Артамонова[en] та 80-кілометровий ланцюжок Дзевульського на зворотному боці Місяця[47][21].

Рельєф на протилежному боці Місяця ред.

У місці, протилежному Морю Дощів (навколо точки 34°42′ пд. ш. 165°06′ сх. д. / 34.7° пд. ш. 165.1° сх. д. / -34.7; 165.1 (антипод Моря Дощів)), спостерігається своєрідний перетятий ландшафт. Краї басейну Моря Мрії, де розташована ця точка, та інші нахилені поверхні порізані численними борознами. Зміни рельєфу помітні й у менших кратерів, а проміжки між кратерами всіяні дрібними пагорбами й западинами. Це може бути наслідком того, що в цій області зійшлися сейсмічні хвилі від удару, що створив басейн Моря Дощів. Подібний рельєф видно і в місцях, протилежних Морю Східному, Морю Криз та Морю Ясності на Місяці, а також рівнині Спеки на Меркурії[39][32].

Зразок базальту з пухирцями з Болота Гниття на краю Моря Дощів, доставлений «Аполлоном-15»
Застиглі лавові потоки на заході моря. Знімок «Аполлона-15», 1971 (ширина — близько 75 км).

Лавовий покрив ред.

Басейн Моря Дощів заповнений застиглою базальтовою лавою майже цілком. Головний виняток становить місцевість біля його південно-східного краю (навколо Болота Гниття), де стоять гори Архімеда. Крім того, подекуди над лавовими рівнинами моря височіють менші гори. Товщина шару лави сягає, за різними оцінками, від 1,1 до 6 км[5][34][48][49]. Висота поверхні моря зменшується з південного заходу на північ — північний схід. На південному заході поверхня моря лежить на 1,1 км нижче за середній рівень місячної поверхні, а на півночі — на 3 км[50]. Подекуди лавовий покрив утворює невисокі гряди[⇨] та порізаний звивистими борознами[⇨].

У південно-західній частині Моря Дощів простежуються окремі потоки застиглої лави, що досі зберегли рельєф, — найбільш виразні з подібних потоків на Місяці[51][52][53]. Їх видно навіть на знімках із Землі[54]. Довжина деяких потоків сягає 1200 км, а висота над навколишньою місцевістю — 35 м[55]. Потоки різного віку дещо відрізняються складом (і, як наслідок, кольором): молода лава багатша на титан, ніж стара, і її колір дещо ближчий до синього[50][56][57][53].

Деталі поверхні ред.

Гори Тенерифе на півночі моря. Мозаїка знімків LRO (ширина — 130 км).
Гори Груйтуйзен-Гамма[en] (ліворуч) та Груйтуйзен-Дельта (праворуч) на заході моря. Мозаїка знімків LRO (ширина — 80 км).
Безіменна звивиста борозна на заході моря. Ймовірно, лава текла нею зліва направо[58]. Знімок LRO (ширина — 20 км).
Карпати — хребет на південному березі моря. Видно темні породи, інтерпретовані як пірокластичні[59][60]. Знімок LRO, 2017 (ширина — близько 30 км).
Гора Ла Гіра та гряда Ціркеля над внутрішнім кільцем басейну моря. Вгорі видно довгий лавовий потік[61]. Знімок «Аполлона-15», 1971 (ширина — близько 130 км).
Південно-східний край басейну моря: Болото Гниття та Апенніни. Видно звивисту борозну Гедлі та кілька грабенів (більш прямих борозен). Знімок «Аполлона-15», 1971 (ширина — близько 240 км).

Гори імпактного походження ред.

Крім згаданих вище великих хребтів, що оточують Море Дощів, у ньому є чимало невеликих гір та масивів, які теж з'явилися разом із його басейном. Особливо багато таких гір на сході та півночі моря; найбільші з них отримали назви. Внутрішнє (670-кілометрове) кільце басейну, виступаючи з-під лави, утворює Прямий Хребет, гори Тенерифе та гору Піко[en] на півночі моря, гори Шпіцберген[en] на сході, гору Ла Гіра на південному заході[прим. 3], а також кілька безіменних гір у різних місцях. Між внутрішнім кільцем та краєм басейну стоять гора Пітон[en] на північному сході моря та гори Архімеда на південному сході. На південно-західному краї Моря Дощів, на межі з Океаном Бур, розташовані гора Виноградова та гора Деліля[en], а дещо західніше — гори Гарбінгер[en], які, ймовірно, є частиною головного кільця басейну моря[23][21][64][22][34].

Вулканічні об'єкти ред.

На західному березі Моря Дощів, біля кратера Груйтуйзен, стоять гори Груйтуйзен-Гамма[en] та Груйтуйзен-Дельта. Це вулкани рідкісного для Місяця типу: вони вивергали породи, подібні не до морських, а до материкових — багаті на діоксид кремнію, світлі й у розплавленому стані в'язкі. З цим пов'язана дуже велика для Місяця висота цих вулканів — 1,4 км у першого та 1,7 км у другого. Розмір підніжжя у них становить 24×19 км і 35×18 км відповідно. Подібні, але менші, вулкани є в сусідній частині Океану Бур[65][66].

У Морі Дощів є й інші височини, що мають вулканічне або інтрузивне походження, але вони набагато нижчі, такі ж темні, як навколишнє море і тому менш помітні. На сході моря, біля кратера Аристілл A (33°17′ пн. ш. 5°40′ сх. д. / 33.28° пн. ш. 5.67° сх. д. / 33.28; 5.67 (Місячний купол Ari1)), розташований куполоподібний пагорб шириною 54×35 км і висотою близько 85 м. У Затоці Райдуги є два подібні пагорби, що межують один з одним: один діаметром 9 км і висотою близько 125 м (47°10′ пн. ш. 28°40′ зх. д. / 47.17° пн. ш. 28.66° зх. д. / 47.17; -28.66 (Місячний купол L5)) та один діаметром 10 км і висотою близько 95 м (47°05′ пн. ш. 29°10′ зх. д. / 47.08° пн. ш. 29.16° зх. д. / 47.08; -29.16 (Місячний купол L6))[67]. Принаймні три куполи є в Болоті Гниття (поблизу 26°06′ пн. ш. 1°12′ сх. д. / 26.1° пн. ш. 1.2° сх. д. / 26.1; 1.2 (Місячний купол Pu1)); найбільший із них має висоту близько 90 м і діаметр близько 7 км[68][69]. Подібні об'єкти виявлено й в інших місцях моря[70].

Басейн Моря Дощів багатий на звивисті борозни, які інтерпретують як русла лавових потоків або обвалені лавові тунелі. Там виявлено близько 50 таких об'єктів, що становить 28 % усіх знайдених на Місяці (результати дослідження знімків апаратів LRO та SELENE 2013 року). Найбільше їх по краях моря — як біля берегів, так і біля межі з Океаном Бур[58]. У Болоті Гниття на південному сході Моря Дощів тягнеться одна з найбільших звивистих борозен Місяця — борозна Гедлі довжиною близько 150 км і шириною до 2 км, яку досліджував «Аполлон-15»[71]. Багато подібних об'єктів є в околицях гір Гарбінгер[en] на західній межі моря та на сусідньому «плато Аристарха» в Океані Бур. Інші примітні звивисті борозни басейну Моря Дощів — безіменна борозна в Альпійській долині[en] на північному сході басейну, борозна Платона на півночі, а також борозни Ейлера, Брейлі, Діофанта та Деліля на південному сході[58].

На південному та східному краях басейну моря трапляються плями темних відкладів, які інтерпретують як пірокластичні породи від вибухових або фонтаноподібних вивержень. Їх виявлено в Карпатах, у морі поруч, в околицях гір Архімеда (біля кратера Бер[ru]), навколо звивистих борозен у Болоті Гниття (борозни Гедлі та «борозни Моцарта»), навколо одного з сусідніх із ними грабенів (борозен Френеля) та в кількох місцях на підніжжі Апеннін[60][72][73][74].

По краях Моря Дощів виявлено кілька «меніскових западин» (англ. meniscus hollows, irregular mare patches) — дрібних об'єктів загадкового, але, за більшістю версій, теж пов'язаного з вулканізмом походження (див. Іна). Більшість із них лежать на межі моря з Океаном Бур, а одна — біля підніжжя Апеннін[75][76][77].

Тектонічні об'єкти ред.

Гряди ред.

Більшість гряд Моря Дощів утворюють неправильне кільце діаметром близько 670 км, яке лежить над внутрішнім кільцем його басейну. Кілька окремих гряд у південній частині кільця отримали назви: гряда Гайма, гряда Ціркеля, гряди Штілле, гряда Хігазі та гряда Грабау. Між Морем Дощів та Океаном Бур лежать гряда Бачера, гряди Аргана, гряда Ардуїно та гряда Тери[21]. Загальна довжина гряд Моря Дощів, виявлених на знімках зонда LRO в ході дослідження 2015 року, становить близько 3300 км — 13 % від загальної довжини виявлених гряд Місяця[28].

Грабени ред.

На незатоплених ділянках басейну моря (навколо Болота Гниття) видно численні грабени, які можуть продовжуватися під лавою і в інших місцях. Вони тягнуться переважно паралельно берегу і з'явилися після початку затоплення басейну[35][78]. Їх появу пов'язують із просіданням поверхні під тиском лавових нашарувань[79][35].

Грабеном може бути й Альпійська долина[en] — легко доступний для спостережень, але загадковий об'єкт, що прорізає місячні Альпи перпендикулярно берегу моря[36][80][81][82].

Кратери ред.

Найбільший — 260-кілометровий — кратер Моря Дощів розташований на його північно-західному краю, залитий лавою і утворює Затоку Райдуги. Поряд із північним краєм моря лежить (однак не з'єднується з ним) 100-кілометровий кратер Платон. На сході моря є 81-кілометровий кратер Архімед[ru] та 57-кілометровий кратер Кассіні, а на півдні — 56-кілометровий Ламберт R. Усі ці кратери теж більшою чи меншою мірою залиті лавою. Наступні за розміром кратери Моря Дощів — 54-кілометровий Аристілл[ru], 39-кілометровий Автолік та 34-кілометровий Тимохаріс[ru] — молодші за лавовий покрив і примітні значною яскравістю та системами променів. Це стосується й менших кратерів Піфей[ru] та Ейлер[en]. Всього в Морі Дощів 23 кратери діаметром >10 км (не враховуючи той, що містить Затоку Райдуги)[48][21].

Два маленькі кратери на берегах моря мають ознаки концентричних: 7-кілометровий кратер Макміллан[ru] біля гір Архімеда та безіменний напівзруйнований 8-кілометровий кратер на північному березі (50°05′ пн. ш. 21°16′ зх. д. / 50.08° пн. ш. 21.26° зх. д. / 50.08; -21.26 (Можливий концентричний кратер))[прим. 4][83][84].

У Морі Дощів є три найменовані ланцюжки кратерів: ланцюжок Тимохаріса, ланцюжок Юрія та ланцюжок П'єра[21]. Південна частина моря вкрита довгими яскравими променями сусіднього кратера Коперник[85].

Геологічна історія ред.

18-метровий кратер у Морі Дощів, що з'явився 17 березня 2013. Спалах при його появі, що сягнув 3-ї зоряної величини, був відзнятий із Землі, ставши рекордно яскравим серед зареєстрованих на той час[86][87][88]. Знімок зонда LRO (28 липня 2013).

Басейн Моря Дощів — один із наймолодших на Місяці[5]. За даними радіоізотопного датування порід, інтерпретованих як його ударний розплав, він з'явився близько 3,9 млрд років тому[89][90]. Це мало більші наслідки для сучасного вигляду супутника, ніж будь-яка інша окрема подія[46], і стало початком названого за іменем моря імбрійського періоду геологічної історії Місяця[8].

Асиметрія басейну Моря Дощів та поля його викидів, а також деяка витягнутість його внутрішнього кільця, вказує на те, що астероїд, який створив цей басейн, летів із північного заходу під кутом близько 30° до горизонталі[6][43][30]. Його розмір оцінюють у приблизно 250 км (цей результат ґрунтується на геометричних параметрах хребтів та долин, що розходяться від басейну моря)[33].

Можливо, саме цей удар спричинив масштабні виливи лави на видимому боці Місяця протягом наступних кількох сотень мільйонів років[91][38]. У будь-якому випадку невдовзі після утворення басейну Моря Дощів (в межах 100 млн років) його почала заливати лава[50][56]. У цьому морі можна розрізнити десятки окремих її потоків, що відрізняються віком та хімічним складом: молода лава містить більше титану, ніж стара[50][56]. Більшу частину об'єму моря займає відносно стара лава (3,5—3,8 млрд років), але на поверхні лежить переважно молодша[35]. Більше половини сучасної поверхні моря утворено лавою пізньоімбрійського віку, а дещо менше (переважно в західній частині) — ератосфенівського[42][23]. Абсолютний вік лави на поверхні моря, визначений за підрахунком кратерів, лежить у межах 2,0—3,6 млрд років. Отже, вулканічна активність там тривала дуже довго — не менш ніж 1,6 млрд років[92]. Наймолодші — ератосфенівські — потоки беруть початок з невеликої ділянки біля кратера Ейлер[en] на південному заході моря. Величезна довжина деяких потоків (до 1200 км) вказує на те, що в'язкість лави була дуже малою, а швидкість виверження — великою[57]; ймовірно, вони утворилися протягом кількох діб[53]. На краю моря вивергалася й більш в'язка лава, яка 3,7—3,8 млрд років тому утворила вулканічні гори Груйтуйзен-Гамма[en] та Груйтуйзен-Дельта[66][65].

Близько 3,5 млрд років тому виверження в Морі Дощів відіграли головну роль у найбільшому в історії Місяця сплеску вулканічної активності. За оцінкою 2017 року, вивержені гази (переважно монооксид вуглецю, пари сірки та води) утворювали атмосферу з тиском до 0,01 земного, яка могла зберігатися декілька десятків мільйонів років[4][93].

Застигаючи й осідаючи під дією власної ваги, лавовий покрив зминався в гряди, що почали утворюватися ще до припинення вивержень[35]. Окремі потоки лави прорізали в поверхні звивисті борозни[58]. Крім того, після появи басейну Моря Дощів, але до закінчення вивержень лави в ньому з'явилися кратери, що зараз напівзатоплені, як-от Архімед[ru], Кассіні та кратер, в якому лежить Затока Райдуги[32][80].

Посадки космічних апаратів ред.

 
Джеймс Ірвін та місячний автомобіль «Аполлона-15» у Болоті Гниття

У культурі ред.

Море Дощів згадується у поезії Ліни Костенко «І не минає, не минає!»[103].

Карти ред.

Карти Моря Дощів та найближчих околиць, видані в 1962—1967 роках (Aeronautical Chart Information Center, United States Air Force)[104]:

Примітки ред.

Коментарі
  1. За Whitford-Stark, 1982 — 1 130 000 км2[2], за Rükl, 2004 — 830 000 км2[3], за Needham & Kring, 2017 — 1 010 400 км2[4].
  2. За іншою версією — Океан Бур[14].
  3. Більшість дослідників вважають гору Ла Гіра частиною внутрішнього кільця басейну Моря Дощів, але існує й версія про її вулканічне походження[62][63].
  4. Див. знімок апарата Lunar Reconnaissance Orbiter.
Джерела
  1. а б в Mare Imbrium. Gazetteer of Planetary Nomenclature. International Astronomical Union (IAU) Working Group for Planetary System Nomenclature (WGPSN). 18 жовтня 2010. Архів оригіналу за 6 лютого 2015. Процитовано 6 лютого 2015. 
  2. Whitford-Stark J. L. (May 1982). A preliminary analysis of lunar extra-mare basalts: Distribution, compositions, ages, volumes, and eruption styles. The Moon and the Planets. 23 (3): 323–338. Bibcode:1982M&P....26..323W. doi:10.1007/BF00928015. Архів оригіналу за 13 червня 2015. Процитовано 12 червня 2015.  (Список морів за площею).
  3. Rükl A. Atlas of the Moon. — Cambridge : Sky Publishing Corp, 2004 (orig. publ. in 1990 in Czech). — P. 48. — ISBN 1-931559-07-4.
  4. а б Needham D. H., Kring D. A. (2017). Lunar volcanism produced a transient atmosphere around the ancient Moon. Earth and Planetary Science Letters. 478: 175–178. Bibcode:2017E&PSL.478..175N. doi:10.1016/j.epsl.2017.09.002. 
  5. а б в г д Wood C. A. (14 серпня 2004). Impact Basin Database. lpod.org. Архів оригіналу за 7 серпня 2014. Процитовано 7 лютого 2015. 
  6. а б в г д е Schultz P. H. (1995). Making the Man in the Moon: Origin of the Imbrium Basin. Abstracts of the Lunar and Planetary Science Conference, volume 26, page 1251, (1995). Bibcode:1995LPI....26.1251S. Архів оригіналу за 2 квітня 2015. 
  7. Wilhelms D. Plate 3A (Geologic map of ringed basins) // [1] — 1987. — (United States Geological Survey Professional Paper 1348) Архівовано з джерела 8 квітня 2014
  8. а б Tanaka K. L., Hartmann W. K. Chapter 15 – The Planetary Time Scale // The Geologic Time Scale / F. M. Gradstein, J. G. Ogg, M. D. Schmitz, G. M. Ogg. — Elsevier Science Limited, 2012. — P. 275–298. — ISBN 978-0-444-59425-9. — DOI:10.1016/B978-0-444-59425-9.00015-9.
  9. Карта Місяця, яку склали Франческо Грімальді та Джованні Річчолі (1651).
  10. а б в Родионова Ж. Ф. Глава 5. История лунных карт // Путешествия к Луне / Ред.-сост. В. Г. Сурдин. — М. : Физматлит, 2009. — С. 195–196, 200–201. — ISBN 978-5-9221-1105-8.
  11. Whitaker E. A. Mapping and Naming the Moon: A History of Lunar Cartography and Nomenclature. — Cambridge University Press, 2003. — P. 6–8. — ISBN 9780521544146. — Bibcode:2003mnm..book.....W.
  12. Петрова М. С. Природа души и мира в диалоге Плутарха «О лике, видимом на диске Луны» // [2] / П. П. Гайденко, В. В. Петров. — М. : Прогресс-Традиция, 2000. — С. 122–131. — ISBN 5-89826-067-6. Архівовано з джерела 7 лютого 2015
  13. Плутарх. О лике, видимом на диске Луны (перевод Г. А. Иванова, примечания М. С. Петровой) // [3] / П. П. Гайденко, В. В. Петров. — М. : Прогресс-Традиция, 2000. — С. 132–183. — ISBN 5-89826-067-6. Архівовано з джерела 7 лютого 2015
  14. Montgomery S. L. The Moon & the Western Imagination. — University of Arizona Press, 1999. — P. 34–35. — ISBN 9780816519897.
  15. Whitaker E. A. Mapping and Naming the Moon: A History of Lunar Cartography and Nomenclature. — Cambridge University Press, 2003. — P. 10–15. — ISBN 9780521544146. — Bibcode:2003mnm..book.....W.
  16. Карта Місяця, складена Міхаелем ван Лангреном (1645).
  17. Whitaker E. A. Mapping and Naming the Moon: A History of Lunar Cartography and Nomenclature. — Cambridge University Press, 2003. — P. 198. — ISBN 9780521544146. — Bibcode:2003mnm..book.....W. (P. 191—200).
  18. van der Krogt P., Ormeling F. (2014). Michiel Florent van Langren and Lunar Naming. Els noms en la vida quotidiana. Actes del XXIV Congrés Internacional d’ICOS sobre Ciències Onomàstiques. Annex (Biblioteca Tècnica de Política Lingüística; 11): 1851–1868. doi:10.2436/15.8040.01.190. Архів оригіналу за 3 січня 2016. Процитовано 10 січня 2019. 
  19. Hevelius J. Selenographia sive Lunae descriptio. — Gedani : Hünefeld, 1647. — P. 226–227, 232. — DOI:10.3931/e-rara-238. Архів оригіналу. (Mediterraneum Mare — у списку назв на с. 232 (архів); та ж книга на Google Books).
  20. Whitaker E. A. Mapping and Naming the Moon: A History of Lunar Cartography and Nomenclature. — Cambridge University Press, 2003. — P. 205. — ISBN 9780521544146. — Bibcode:2003mnm..book.....W. (P. 201—209).
  21. а б в г д е ж и Moon nearside. Gazetteer of Planetary Nomenclature. International Astronomical Union (IAU) Working Group for Planetary System Nomenclature (WGPSN). Архів оригіналу за 13 листопада 2018.  Див. також карти Місяця з усіма чинними назвами деталей поверхні [Архівовано 3 жовтня 2018 у Wayback Machine.](). Актуальні дані про назви деталей поверхні Місяця доступні також через безкоштовну програму JMARS [Архівовано 22 січня 2019 у Wayback Machine.].
  22. а б в Grego P. The Moon and How to Observe It. — Springer Science & Business Media, 2006. — P. 30, 108–129. — ISBN 978-1-846-28243-0.
  23. а б в г Wilhelms D. E., McCauley J. F. (1971). I-703: Geologic Map of the Near Side of the Moon. Department of the Interior, United States Geological Survey. Архів оригіналу за 22 січня 2019.  (Description; archive).
  24. а б в г Whitford-Stark J. L. (1981). Modification of multi-ring basins - the Imbrium model. In: Multi-ring basins: Formation and evolution; Proceedings of the Lunar and Planetary Science Conference, Houston, TX, November 10-12, 1980. (A82-39033 19-91) New York and Oxford, Pergamon Press, 1981.: 113–124. Bibcode:1981mrbf.conf..113W. 
  25. а б в Wilhelms D. Chapter 4. Basin materials — Orientale // [4] — 1987. — P. 64–65, 81. — (United States Geological Survey Professional Paper 1348) Архівовано з джерела 14 травня 2013
  26. а б в г д Neumann G. A., Zuber M. T., Wieczorek M. A. та ін. (2015). Lunar impact basins revealed by Gravity Recovery and Interior Laboratory measurements. Science Advances. 1 (9). Bibcode:2015SciA....1E0852N. doi:10.1126/sciadv.1500852. Архів оригіналу за 6 серпня 2018.  {{cite journal}}: Явне використання «та ін.» у: |author= (довідка) (Supplements; archive).
  27. Bussey D. B. J., Spudis P. D., Hawke B. R., Lucey P. G., Taylor G. J. (1998). Geology and Composition of the Apennine Mountains, Lunar Imbrium Basin. 29th Annual Lunar and Planetary Science Conference, March 16-20, 1998, Houston, TX, abstract no. 1352. Bibcode:1998LPI....29.1352B. Архів оригіналу за 17 жовтня 2014. 
  28. а б Yue Z., Li W., Di K., Liu Z., Liu J. (2015). Global mapping and analysis of lunar wrinkle ridges. Journal of Geophysical Research: Planets. 120 (5): 978–994. Bibcode:2015JGRE..120..978Y. doi:10.1002/2014JE004777. 
  29. а б в Hartmann W. K. (1964). Radial Structures Surrounding Lunar Basins, I: The Imbium System. Communications of the Lunar and Planetary Laboratory. 2: 1–16. Bibcode:1964CoLPL...2....1H. Архів оригіналу за 21 лютого 2015. Процитовано 1 березня 2015. 
  30. а б в г Schultz P. H., Papamarcos S. (2010). Evolving Flowfields from Imbrium and Orientale Impacts. 41st Lunar and Planetary Science Conference, held March 1-5, 2010 in The Woodlands, Texas. LPI Contribution No. 1533, p.2480. Bibcode:2010LPI....41.2480S. Архів оригіналу за 2 квітня 2015. 
  31. а б Wood C. A. (24 січня 2010). Radiating linears. Lunar Photo of the Day. Архів оригіналу за 10 січня 2019. Процитовано 22 січня 2019. 
  32. а б в г д е ж и к л Wilhelms D. Chapter 10. Lower Imbrian Series // [5] — 1987. — P. 195–226. — (United States Geological Survey Professional Paper 1348) Архівовано з джерела 8 жовтня 2013
  33. а б Schultz P. H., Crawford D. A. (2016). Origin and implications of non-radial Imbrium Sculpture on the Moon. Nature. 535 (7612): 391–394. Bibcode:2016Natur.535..391S. doi:10.1038/nature18278. 
  34. а б в Чикмачев В. И. Глава 3.6. Кольца Моря Дождей // Путешествия к Луне / Ред.-сост. В. Г. Сурдин. — М. : Физматлит, 2009. — С. 117–123. — ISBN 978-5-9221-1105-8.
  35. а б в г д Solomon S. C., Head J. W. (1980). Lunar mascon basins - Lava filling, tectonics, and evolution of the lithosphere. Reviews of Geophysics and Space Physics. 18 (1): 107–141. Bibcode:1980RvGSP..18..107S. doi:10.1029/RG018i001p00107. 
  36. а б Wilhelms D. Chapter 6. Structure // Geologic History of the Moon. — 1987. — P. 113–117. — (United States Geological Survey Professional Paper 1348) Архів оригіналу.
  37. Urey H. C., Marti K., Hawkins J. W., Liu M. K. (1971). Model history of the lunar surface. Proceedings of the Lunar Science Conference. 2: 987–998. Bibcode:1971LPSC....2..987U. 
  38. а б Watters T. R., Johnson C. L. Lunar Tectonics // Planetary Tectonics / T. R. Watters, R. A. Schultz. — Cambridge University Press, 2010. — P. 162, 166–168. — ISBN 978-0-521-76573-2.
  39. а б Schultz P. H., Gault D. E. (1975). Seismic effects from major basin formations on the Moon and Mercury. The Moon. 12 (2): 159–177. Bibcode:1975Moon...12..159S. doi:10.1007/BF00577875. 
  40. а б Head J. W. (1976). Evidence for the sedimentary origin of Imbrium sculpture and lunar basin radial texture. The Moon. 15 (3-4): 445–462. Bibcode:1976Moon...15..445H. doi:10.1007/BF00562252. 
  41. Hartmann W. K. (1981). Discovery of multi-ring basins: Gestalt perception in planetary science. Multi-ring basins: Formation and evolution; Proceedings of the Lunar and Planetary Science Conference, Houston, TX, November 10-12, 1980. (A82-39033 19-91): 79–90. Bibcode:1981mrbf.conf...79H. Архів оригіналу за 28 січня 2019. Процитовано 1 березня 2015. 
  42. а б в г Stöffler D., Ryder G. (2001). Stratigraphy and Isotope Ages of Lunar Geologic Units: Chronological Standard for the Inner Solar System. Space Science Reviews. 96 (1-4): 9–54. Bibcode:2001SSRv...96....9S. doi:10.1023/A:1011937020193. 
  43. а б Schultz P. H. (2001). Origin and Implications of the Imbrium Sculpture. 32nd Annual Lunar and Planetary Science Conference, March 12-16, 2001, Houston, Texas, abstract no.1900. Bibcode:2001LPI....32.1900S. Архів оригіналу за 2 квітня 2015. 
  44. Ambrose W. A. (2008). Origin, Distribution, and Chronostratigraphy of Asymmetric Secondary Craters Associated with Nearside Lunar Basins. 39th Lunar and Planetary Science Conference (Lunar and Planetary Science XXXIX), held March 10-14, 2008 in League City, Texas. Bibcode:2008LPI....39.1019A. Архів оригіналу за 31 травня 2018. 
  45. Ambrose W. A. (2013). Distribution and Origin of Imbrium Ejecta in the Cleomedes Quadrangle, North and Northwest Crisium Basin. 44th Lunar and Planetary Science Conference, held March 18-22, 2013 in The Woodlands, Texas. Bibcode:2013LPI....44.1050A. Архів оригіналу за 28 січня 2019. Процитовано 24 січня 2019. 
  46. а б Wilhelms D. E. Stratigraphy of part of the lunar near side. — Washington : U.S. Government Printing Office, 1980. — P. A65. — (USGS Professional Paper 1046-A) — DOI:10.3133/pp1046A. (На Google Books).
  47. Wilhelms D. Chapter 8. Pre-Nectarian System // [6] — 1987. — P. 156. — (United States Geological Survey Professional Paper 1348) Архівовано з джерела 14 травня 2013
  48. а б Thomson B. J., Grosfils E. B., Bussey D. B. J., Spudis P. D. (2009). A new technique for estimating the thickness of mare basalts in Imbrium Basin. Geophysical Research Letters. 36 (12). Bibcode:2009GeoRL..3612201T. doi:10.1029/2009GL037600. Архів оригіналу за 1 березня 2015. Процитовано 1 березня 2015. 
  49. Gong S., Wieczorek M. A., Nimmo F., Kiefer W. S., Head J. W., Huang C., Smith D. E., Zuber M. T. (2016). Thicknesses of mare basalts on the Moon from gravity and topography. Journal of Geophysical Research: Planets. 121 (5): 854–870. Bibcode:2016JGRE..121..854G. doi:10.1002/2016JE005008. 
  50. а б в г Thiessen F., Besse S., Staid M. I., Hiesinger H. (2014). Mapping lunar mare basalt units in Mare Imbrium as observed with the Moon Mineralogy Mapper (M³). Planetary and Space Science. 104: 244–252. Bibcode:2014P&SS..104..244T. doi:10.1016/j.pss.2014.10.003. 
  51. Garry W. B., Robinson M. S., Lroc Team (2010). Observations of Flow Lobes in the Phase I Lavas, Mare Imbrium, the Moon. 41st Lunar and Planetary Science Conference, held March 1-5, 2010 in The Woodlands, Texas. LPI Contribution No. 1533, p.2278. Bibcode:2010LPI....41.2278G. Архів оригіналу за 2 квітня 2015. 
  52. Garry W. B. (2014). The Mare Imbrium Flow Field: Regional Geologic Context of the Chang'e 3 Landing Site. 45th Lunar and Planetary Science Conference, held 17-21 March, 2014 at The Woodlands, Texas. LPI Contribution No. 1777, p.2169. Bibcode:2014LPI....45.2169G. Архів оригіналу за 2 квітня 2015. 
  53. а б в Schaber G. G., Boyce J. M., Moore H. J. (1976). The scarcity of mappable flow lobes on the lunar maria - Unique morphology of the Imbrium flows. Proceedings of 7th Lunar Science Conference, Houston, Tex., March 15-19, 1976. Volume 3. (A77-34651 15-91) New York, Pergamon Press, Inc., 1976: 2783–2800. Bibcode:1976LPSC....7.2783S. 
  54. Wood C. A. (photo by Pau K. C.) (23 квітня 2005). The Best Lava Flow on the Moon. Lunar Photo of the Day. Архів оригіналу за 23 січня 2019. 
  55. Wilhelms D. Chapter 5. Mare materials // [7] — 1987. — P. 86. — (United States Geological Survey Professional Paper 1348) Архівовано з джерела 12 вересня 2006
  56. а б в Hiesinger H., Jaumann R., Neukam G., Head J. W. (2000). Ages of mare basalts on the lunar nearside. Journal of Geophysical Research. 105 (E12): 29239–29276. Bibcode:2000JGR...10529239H. doi:10.1029/2000JE001244. Архів оригіналу за 29 січня 2013. Процитовано 11 лютого 2015. 
  57. а б Schaber G. G. (1973). Lava flows in Mare Imbrium: Geologic evaluation from Apollo orbital photography. Proceedings of the Lunar Science Conference. 4: 73–92. Bibcode:1973LPSC....4...73S. 
  58. а б в г Hurwitz, D. M.; Head, J. W.; Hiesinger, H. (2013). Lunar sinuous rilles: Distribution, characteristics, and implications for their origin. Planetary and Space Science. 79: 1–38. Bibcode:2013P&SS...79....1H. doi:10.1016/j.pss.2012.10.019. Архів оригіналу за 18 грудня 2013. Процитовано 24 січня 2019.  (Інтерактивна карта звивистих борозен Місяця за даними цієї роботи [Архівовано 3 березня 2016 у Wayback Machine.]; ).
  59. Robinson M. (8 березня 2018). Montes Carpatus. NASA/GSFC/LROC, School of Earth and Space Exploration, Arizona State University. Архів оригіналу за 25 грудня 2018. 
  60. а б Gaddis L. R., Staid M. I., Tyburczy J. A., Hawke B. R., Petro N. E. (2003). Compositional analyses of lunar pyroclastic deposits. Icarus. 161 (2): 262–280. Bibcode:2003Icar..161..262G. doi:10.1016/S0019-1035(02)00036-2. Архів оригіналу за 24 січня 2019. Процитовано 24 січня 2019. 
  61. Wood C. A. (19 липня 2004). The Best Lunar Lava Flow. Lunar Photo of the Day. Архів оригіналу за 22 вересня 2015. 
  62. Hawke B. R., Lawrence D. J., Blewett D. T., Lucey P. G., Smith G. A., Spudis P. D., Taylor G. J. (2003). Hansteen Alpha: A volcanic construct in the lunar highlands. Journal of Geophysical Research: Planets. 108 (E7). Bibcode:2003JGRE..108.5069H. doi:10.1029/2002JE002013. Архів оригіналу за 22 січня 2019. Процитовано 24 січня 2019. 
  63. Raitala J., Kreslavsky M. A., Shkuratov Yu. G., Starukhina L. V., Kaydash V. G. (1999). Nonmare Volcanism on the Moon: Characteristics from the Clementine Data. 30th Annual Lunar and Planetary Science Conference, March 15-29, 1999, Houston, TX, abstract no. 1457. Bibcode:1999LPI....30.1457R. Архів оригіналу за 28 січня 2019. Процитовано 24 січня 2019. 
  64. Westfall J. E. Atlas of the Lunar Terminator. — Cambridge University Press, 2000. — P. 124. — ISBN 978-0-521-59002-0.
  65. а б Ivanov M. A., Head J. W., Bystrov A. (2016). The lunar Gruithuisen silicic extrusive domes: Topographic configuration, morphology, ages, and internal structure. Icarus. 273: 262–283. Bibcode:2016Icar..273..262I. doi:10.1016/j.icarus.2015.12.015. Архів оригіналу за 23 січня 2019. Процитовано 24 січня 2019. 
  66. а б Lena R., Wöhler C., Phillips J., Chiocchetta M. T. Lunar Domes: Properties and Formation Processes. — Springer Science & Business Media, 2013. — P. 5, 10–14, 46, 53–54, 61, 125–127, 151–152. — ISBN 9788847026377. — DOI:10.1007/978-88-470-2637-7.
  67. Lena R., Wöhler C., Phillips J., Chiocchetta M. T. Lunar Domes: Properties and Formation Processes. — Springer Science & Business Media, 2013. — P. 26, 119–121, 142. — ISBN 9788847026377. — DOI:10.1007/978-88-470-2637-7.
  68. Lena R., Wöhler C., Phillips J., Chiocchetta M. T. Lunar Domes: Properties and Formation Processes. — Springer Science & Business Media, 2013. — P. 105–107. — ISBN 9788847026377. — DOI:10.1007/978-88-470-2637-7.
  69. Tarsoudis G. Project record Lunar Domes. Lunar Captures. Архів оригіналу за 17 січня 2019. Процитовано 17 січня 2019.  (Знімки куполів Болота Гниття: 1, 2, 3).
  70. Kapral C. A., Garfinkle R. A. (2005). GLR Lunar Domes Catalog. Geologic Lunar Research Group. Архів оригіналу за 6 вересня 2008.  (Карта розташування місячних куполів за даними цього каталога).
  71. Spudis P. D., Swann G. A., Greeley R. (1988). The formation of Hadley Rille and implications for the geology of the Apollo 15 region. Lunar and Planetary Science Conference, 18th, Houston, TX, Mar. 16-20, 1987, Proceedings (A89-10851 01-91). Cambridge and New York/Houston, TX, Cambridge University Press/Lunar and Planetary Institute, 1988, p. 243-254. NASA-supported research. Bibcode:1988LPSC...18..243S. 
  72. Gustafson J. O., Bell J. F. III, Gaddis L. R., Hawke B. R., Giguere T. A. (2012). Characterization of previously unidentified lunar pyroclastic deposits using Lunar Reconnaissance Orbiter Camera data. Journal of Geophysical Research. 117 (E12). Bibcode:2012JGRE..117.0H25G. doi:10.1029/2011JE003893. Архів оригіналу за 12 вересня 2015. Процитовано 14 лютого 2019. 
  73. Blewett D. T., Hawke B. R. (2001). Remote sensing and geological studies of the Hadley-Apennine region of the Moon. Meteoritics & Planetary Science. 36 (5): 701–730. Bibcode:2001M&PS...36..701B. doi:10.1111/j.1945-5100.2001.tb01909.x. 
  74. Coombs, C. R.; Hawke, B. R.; Wilson, L. (1988). Geologic and remote sensing studies of Rima Mozart. Lunar and Planetary Science Conference, 18th, Houston, TX, Mar. 16-20, 1987, Proceedings (A89-10851 01-91). Cambridge and New York/Houston, TX, Cambridge University Press/Lunar and Planetary Institute, 1988, p. 339-353. Bibcode:1988LPSC...18..339C. 
  75. Stooke P. J. (2012). Lunar Meniscus Hollows. 43rd Lunar and Planetary Science Conference, held March 19-23, 2012 at The Woodlands, Texas. LPI Contribution No. 1659, id.1011. Bibcode:2012LPI....43.1011S. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 14 лютого 2019. 
  76. Braden S. E., Stopar J. D., Robinson M. S., Lawrence S. J., van der Bogert C. H., Hiesinger H. (2014). Evidence for basaltic volcanism on the Moon within the past 100 million years. Nature Geoscience. 7 (11): 787–791. Bibcode:2014NatGe...7..787B. doi:10.1038/ngeo2252.  (Supplementary material).
  77. Robinson M. (12 жовтня 2014). New Evidence For Young Lunar Volcanism!. NASA/GSFC/LROC, School of Earth and Space Exploration, Arizona State University. Архів оригіналу за 28 жовтня 2014. Процитовано 14 лютого 2019. 
  78. Featured Image - 08/19/2008. Features of the Rimae Fresnel Area. Apollo Image Archive. School of Earth and Space Exploration, Arizona State University. 19 серпня 2008. Архів оригіналу за 31 травня 2018. 
  79. Wilhelms D. Chapter 11. Upper Imbrian Series // [8] — 1987. — P. 243–244. — (United States Geological Survey Professional Paper 1348) Архівовано з джерела 29 вересня 2013
  80. а б Wilkinson J. The Moon in Close-up. — Springer Science & Business Media, 2010. — P. 237, 240, 261. — ISBN 9783642148057. — DOI:10.1007/978-3-642-14805-7.
  81. Brent G. (17 грудня 2009). Vallis Alpes. NASA/GSFC/LROC, School of Earth and Space Exploration, Arizona State University. Архів оригіналу за 21 квітня 2015. Процитовано 24 січня 2019. 
  82. Wood C. A. (11 квітня 2004). Valley of the Alpes. Lunar Photo of the Day. Архів оригіналу за 23 січня 2019. 
  83. Wood C. A. (1978). Lunar Concentric Craters. Lunar and Planetary Science IX: 1264–1266. Bibcode:1978LPI.....9.1264W. 
  84. Trang D., Gillis-Davis J. J., Hawke B. R. (2016). The origin of lunar concentric craters. Icarus. 278: 62–78. Bibcode:2016Icar..278...62T. doi:10.1016/j.icarus.2016.06.001. 
  85. Chapter 5: Craters (part 3) // Apollo over the Moon: a view from orbit / H. Masursky, G. W. Colton, F. El-Baz. — NASA Scientific and Technical Information Office, 1978. — (NASA Special Publication 362) Архів оригіналу.
  86. Robinson M. (14 грудня 2013). New Crater!. NASA/GSFC/LROC, School of Earth and Space Exploration, Arizona State University. Архів оригіналу за 15 січня 2016. Процитовано 24 січня 2019. 
  87. Robinson M. S., Boyd A. K., Denevi B. W., Lawrence S. J., Moser D. E., Povilaitis R. Z., Stelling R. W., Suggs R. M., Thompson S. D., Wagner R. V. (2014). New Crater on the Moon and a Field of Secondaries. 45th Lunar and Planetary Science Conference, held 17-21 March, 2014 at The Woodlands, Texas. LPI Contribution No. 1777, p.2164. Bibcode:2014LPI....45.2164R. Архів оригіналу за 19 квітня 2015. 
  88. Suggs R. M., Moser D. E., Cooke W. J., Suggs R. J. (2014). The flux of kilogram-sized meteoroids from lunar impact monitoring. Icarus. 238: 23–36. arXiv:1404.6458. Bibcode:2014Icar..238...23S. doi:10.1016/j.icarus.2014.04.032. 
  89. Merle R. E., Nemchin A. A., Grange M. L., Whitehouse M. J., Pidgeon R. T. (2014). High resolution U-Pb ages of Ca-phosphates in Apollo 14 breccias: Implications for the age of the Imbrium impact. Meteoritics & Planetary Science. 49 (12): 2241–2251. Bibcode:2014M&PS...49.2241M. doi:10.1111/maps.12395. 
  90. Han K. Y., Ding X. Z., Pang J. F. (2018). Geological Mapping of Sinus Iridum Area of the Moon Based on the Chang'e-1 Data of China. 47th Lunar and Planetary Science Conference, held March 21-25, 2016 at The Woodlands, Texas. LPI Contribution No. 1903, p.1825. Bibcode:2016LPI....47.1825H. Архів оригіналу за 28 січня 2019. Процитовано 10 січня 2019. 
  91. Wlasuk P. T. Observing the Moon. — Springer Science & Business Media, 2000. — Vol. 1. — P. 34, 74–75. — ISBN 978-1-852-33193-1.
  92. Hiesinger H., Head J. W., Wolf U., Jaumann R., Neukum G. Ages and stratigraphy of lunar mare basalts: A synthesis //  / W. A. Ambrose, D. A. Williams. — Geological Society of America, 2011. — P. 15–18. — (Geological Society of America Special Paper 477) — ISBN 978-0-8137-2477-5. — DOI:10.1130/2011.2477(01). Архівовано з джерела 29 січня 2013 (На Google Books).
  93. Георгій Ковальчук (9 жовтня 2017). Нове дослідження показує — Місяць колись мав атмосферу. Український астрономічний портал. Архів оригіналу за 19 листопада 2017. Процитовано 27 січня 2019. 
  94. Luna 2. NASA Space Science Data Coordinated Archive. Архів оригіналу за 15 січня 2019. Процитовано 22 січня 2019. 
  95. Sinus Lunicus. Gazetteer of Planetary Nomenclature. International Astronomical Union (IAU) Working Group for Planetary System Nomenclature (WGPSN). 24 липня 2013. Архів оригіналу за 2 липня 2018. 
  96. Luna 17/Lunokhod 1. NASA Space Science Data Coordinated Archive. Архів оригіналу за 22 січня 2019. Процитовано 22 січня 2019. 
  97. Murphy T. W., Adelberger E. G., Battat J. B. R., Hoyle C. D., Johnson N. H., McMillan R. J., Michelsen E. L., Stubbs C. W., Swanson H. E. (2011). Laser ranging to the lost Lunokhod 1 reflector. Icarus. 211 (2): 1103–1108. arXiv:1009.5720. Bibcode:2011Icar..211.1103M. doi:10.1016/j.icarus.2010.11.010. Архів оригіналу за 20 серпня 2014. Процитовано 28 січня 2019. 
  98. Lunokhod-1 traverse map (Landing site "Luna-17"). Moscow State University of Geodesy and cartography (MIIGAiK), German Aerospace Center (DLR). 2012. Архів оригіналу за 22 лютого 2013. Процитовано 24 серпня 2014. 
  99. Apollo 15 Lunar Module /ALSEP. NASA Space Science Data Coordinated Archive. Архів оригіналу за 15 січня 2019. Процитовано 22 січня 2019. 
  100. NASA Images of Chang'e 3 Landing Site. NASA. 30 грудня 2013. Архів оригіналу за 27 березня 2017. 
  101. Jones A. (25 червня 2018). The Chang'e-3 lunar lander is still waking up after nearly five years on the Moon. Gbtimes. Архів оригіналу за 30 листопада 2018. 
  102. Jones A. (17 грудня 2018). China's still-operational Chang'e-3 Moon lander to hibernate for Chang'e-4 lunar far side mission. Gbtimes. Архів оригіналу за 22 січня 2019. 
  103. Костенко Л. (1989). Вибране. К.: Дніпро. с. 285. 
  104. The Lunar Cartographic Dossier. Series: NASA-CR 1464000. Defense Mapping Agency, Aerospace Center; edited by Lawrence A. Schimerman. 1973. Архів оригіналу за 31 липня 2010. Процитовано 1 березня 2015. 

Посилання ред.

     
північ-північ-західний край
()
північ-північ-східний край
()
північно-західний край
()
північно-західна чверть
()
північно-східна чверть
()
південно-західний край
()
південно-західна чверть
()
південно-східна чверть
()
південний край
()
південно-східні околиці
()
Знімки з орбіти
Знімки з поверхні