Вікіпедія

Мерефа

місто в Харківській області (Україна)
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Мерефа (значення).

Мере́фа, (МФА: [meˈrɛfɐ] ( прослухати); на радянських картах у період з 1925 до 1939 рр. позначалась як Мере́хва[3] ) — місто в Україні, у Харківському районі Харківської області, центр Мереф'янської громади. Третє за населенням у Харківському районі після м. Харків та смт Пісочин. Промислові підприємства — скляний (нині Мереф'янська скляна компанія) і цегляний заводи. У місті розташований телеретранслятор, кінотеатр, лікарня.

Мерефа
Герб Мерефи Прапор Мерефи
Основні дані
Країна Україна Україна
Область Харківська область
Район Харківський район
Громада Мереф'янська міська громада
Код КОАТУУ: 6325110700
Засноване 1645[1]
Облікова картка Мерефа
Статус міста з 1928 року
Населення ▼ 22 197 (01.01.2017)[2]
Площа 71 км²
Густота населення 352,180 осіб/км²
Поштові індекси 62472
Телефонний код +380-57
Координати 49°49′10″ пн. ш. 36°04′06″ сх. д.H G O
Водойма р. Мжа, р. Мерефа, р. Ржавчик
Назва мешканців мереф'я́нин, мереф'я́нка, мереф'я́ни
Відстань
Найближча залізнична станція Мерефа
До обл./респ. центру
 - залізницею 22 км
 - автошляхами 25 км
До Києва
 - залізницею 463 км
 - автошляхами 456 км
Міська влада
Рада Мереф'янська міська рада
Адреса 62472, Харківська обл., Харківський р-н, м. Мерефа, вул. Дніпровська 213
Вебсторінка Мереф'янська ОТГ
Міський голова Сітов Веніамін Іванович

Мерефа у Вікісховищі

Карта
Мерефа. Карта розташування: Україна
Мерефа
Мерефа
Мерефа. Карта розташування: Харківська область
Мерефа
Мерефа
Мапа

Географія ред.

 
Залізнична станція Мерефа

Місто Мерефа розташоване на річці Мерефа в місці впадання її в річку Мжа (ліва притока). На території міста в річку Мерефа впадає річка Ржавчик (ліва притока). Вище за течією річки Мерефа примикає місто Південне. Вище за течією річки Мжа примикає смт Утківка. На протилежному березі річки Мжа розташоване селище Селекційне. За 1 км від міста розташоване село Нижня Озеряна. Через місто проходять автомобільна дорога М18 (E105) і залізниця, станції Мерефа та Артемівка. До міста примикає кілька лісових масивів (дуб), у тому числі ліс Великий Бір. Місто розташоване за 10 км на південний схід від Харкова. На півночі межує із містом Південне.

Назва ред.

Дослідження етимологів не дійшли кінцевого висновку проте вважається що назва постала від праслов'янського «mьrRs» — (укр. меркнути), похідними якого є українське мерехтіти («миготіти; ледь виднітися»). Іншою версією є гідронімічна від «мерёча» (укр. лісові хащі; густий чагарник у заболоченій низині), в основі якого праслов'янське «merRja» (укр. заболочене місце)[4]. Серед аналогій також мерещитися («ввижатися») пов'язане з коренем ме́река («марення, привид») похідне від праслов'янського «morkъ» (укр. морок)[5].[неякісне джерело]

Історія ред.

До XX сторіччя ред.

Поселення, яке передувало виникненню Мерефи, було засноване 1595 року. Протягом XVII та першої половини XVIII ст. поселення було опорним пунктом оборони від татарських набігів.

Наприкінці XVII та на початку XVIII століть в Мерефі була побудована земляна фортеця. Ще в середині XIX століття залишки фортеці були помітними. Зі сходу вона захищалася болотом, а з заходу річкою Мерефа. Площа фортеці в довжині зі сходу на захід простягалась на 130 сажнів, а завширшки з півночі на південь на 75 сажнів. На її башті розміщувалася гармата. У 1785 році фортеця в такому вигляді: «Фортеця зроблена у стародавні часи, навколо неї земляний вал, висотою від горизонту в 3 сажні з половиною, а завширшки 6 сажень, у кожному куті встановлено по чавунної гарматі. У тій фортеці церква дерев'яна в ім'я Миколи Чудотворця, при ній училище, у якому навчаються російської грамоти вільні люди, у цій ж фортеці магазин для зсипання хліба»[6].

У Чугуївських паперах згадується про напади татар на Мерефу в 1668, 1675 і в 1688 роках, але обставини нападів не показані. Досить повні відомості дійшли про лихо, яке зазнала Мерефа від татар в 1711 році[7].

У серпні 1668 року гетьман Петро Дорошенко вислав проти слобожан 1000 татар з мурзою і 2000 полтавських козаків з їх полковником Костянтином Кублицьким. Вони спустошили Мерефу, Васищеве та чугуївські села.

1668 року Іван Сірко заснував біля Мерефи хутір, який потім відійшов як спадщина його доньці. Вона вийшла заміж за Івана Артемова, хутір отримав назву Артемівки, який став в 1928 року складовою частиною міста.

В 1672 році коли турки брали Кам'янець, полковник Донець-Захаржевський, який все літо стояв під Колонтайовим, розбив під Мерефою татарську орду та взяв у полон її керманича[8].

У 1693 році Нураддін Султан з 15 000-м татарським загоном і з загонами яничарів спустошив землі Харківського полку полонивши при цьому багатьох мешканців, їх загони були в самій Мерефі[9].

У 1711 року Мерефа була взята штурмом спільним загоном татар та запорожців, що діяли у рамках походу Пилипа Орлика проти російської влади.

 
Мерефа на мапі 1783 року

До 1765 року Мерефа — сотенне містечко Харківського полку (місцевими сотниками у XVIII столітті були представники козацького роду Щербин). Містечко мало власну символіку: сотенний прапор (з зображенням Святого Апостола Петра) і сотенну печатку (з зображенням серця, увінчаного хрестом і пробитого навхрест шаблею та стрілою).

З 1765 року в Мерефі розташовувалося комісарське управління. У 1780 році Мерефа отримує статус слободи. Мерефа в той час була третім за кількістю населення населеним пунктом Харківського повіту, поступаючись лише військовій слободі Дергачі з населенням 2387 чоловік та казенному селищу Липці з населенням 1628 чоловік.

Після реформ які відбулися у 60-х роках XIX ст. починається швидкий розвиток промисловості, у тому числі й в Мерефі. У 1867 році через Мерефу прокладена залізниця, яка зв'язала центральні області Росії з Півднем. Це також сприяло прискоренню розвитку промисловості в Мерефі. Наприкінці XIX ст. в Мерефі засновано два великих підприємства: склозавод та Артемівський спиртзавод.

За даними на 1864 рік у казенній слободі, центрі Мереф'янської волості Харківського повіту мешкало 3997 осіб (1962 чоловічої статі та 2035 — жіночої), налічувалось 645 дворових господарств, існували 2 православні церкви, відбувалось 4 щорічних ярмарки та базари[10].

14 листопада 1871 року Харківським товариством поширення у народі грамотності була відкрита у селі одна з перших у Східній Україні безплатна народна бібліотека. Однак, через недбалість її завідувачів, бібліотека проіснувала недовго і зникла безслідно[11].

В 1898 в Мерефі знайшли скарб, який містив: 2060 срібних копійок Петра I та 156 срібних монет польського короля Сигизмунда III[12].

  •  
    Село Артемівка. На світлині можна побачити садибу (будівля рожевого кольору) Едуарда Борткевича, власника скляного та спиртового заводів в Артемівці. Світлина з альбому «Видов Курско-Харьковско-Азовской железной дороги».1885-1888 рр.
  •  
    Станція Мерефа. Світлина з альбому «Видов Курско-Харьковско-Азовской железной дороги». 1885—1888 рр.

Початок XX сторіччя ред.

Станом на 1914 рік кількість мешканців зросла до 7950 осіб[13].

У XIX столітті в місті було, реальне училище, земська лікарня. До 1917 року скляний завод був придбаний Мівінгіфським акціонерним товариством. Після революції та громадянської війни в місті встановлюється радянська влада. За період індустріалізації СРСР в Мерефі появилися нові підприємства та реконструювалися існуючі. У повоєнний час було зведено кілька шкіл, лікарня, клуби, дитячі садки.

Бельгійський стадіон ред.

 
Сучасний вигляд стадіону. Світлина 2020 року.

Продаючи Бельгійському Лівенгофському товариству Артемівський склозавод, Борткевичі тим самим відмовились від скляного виробництва в Мерефі.

Нові власники почали реконструкцію. З Бельгії та Франції були відряджені інженери та майстри скляного виробництва. Для них були побудовані трьохповерхові будинки, які в народі назвали «бельгійськими». Паралельно з будівництвом будинків почали будувати і стадіон з футбольним полем. Місце для забудови вибрали недалеко від заводу, в протилежному боці від житлових будинків на правому березі річки Мерефа. Розташування перспективної ділянки знаходилось в низині, і під час паводків вода підтоплювала її. Стало зрозуміло що починати треба з будівництва дренажної системи для відводу ґрунтових вод. Через нерівну місцевість паралельно з дренажними роботами підсипали ґрунт, для чого наймали мереф'ян з возами. Дренажна система стадіону складалась з канав глибиною від метра до півтора, засипані гравієм, піском та чорноземом. Система, не звертаючи уваги на солідний вік стадіону, служить і дотепер.

У травні 1912 року стадіон було відкрито і вперше відбувся матч команди Артемівського склозаводу супроти Будянського фаянсового. Будянці були вдягнені в форму з натурального шовку смарагдово-зеленого кольору. Скромніше виглядали мереф'яни у своїй чорній формі. Судив матч син господаря фарфорових заводів Росії, голова футбольних арбітрів Харкова — Кузнєцов. Капітаном був Олександр Андрійович Шандіцев. Мереф'яни перемогли того дня. Футболісти склозаводу протягом багатьох років брали участь у різноманітних матчах та зустрічались з взірцевими командами Харкова такими як: «Штурм», «Вікторія» та ін. В Харківську лігу команда не входила і такі матчі вважались лише товариськими. Хоча на приміському рівні мереф'яни були на висоті.

У 1916 році футбольна команда припинила існування, а Бельгія була окупована німцями, проходили постійні мобілізації. Лише тільки у 1923 році, після перезавантаження склозаводу, який зупинився в процесі розпаду Російської імперії та подальшої війни, футбольну команду в Мерефі вдалось відродити[14].

У період 1917—1921 років ред.

У квітні 1917 року в слободі було засновано «Просвіту». 222 члени. Засновник — М. Лила, голова — Р. М. Нечипоренко. За рік — 7 загальних зборів[15][16].

7 квітня 1918 року до Мерефи увійшли підрозділи Німецьких та Австро-Угорських частин[17][18]. Після заняття Люботина командир Запорізького корпусу Армії УНР полковник Петро Болбочан, бажаючи зберегти величезні склади військового майна в Мерефі від розграбування німцями, вислав туди загін який зайняв місто і взяв склади під свою охорону[19]

Бій 6 січня 1919 року ред.

 
Валентин Сім'янців, учасник «різдвяного бою» під Мерефою, автор спогадів. Світлина 1920 року.

3 січня 1919 року в ході повномасштабного більшовицького наступу на Українську Народну Республіку війська Антонова-Овсієнка увійшли до Харкова. Подальша перспектива наступу більшовиків на південь була відкрита. Далі, за їхніми планами, армія повинна була вийти до Катеринослава. 6 січня 1919 року більшовицька армія розбила спроби контрнаступу військ УНР та захопила Мерефу. Армія УНР поступово відступила з Лівобережжя[20]. Документів стосовно перебігу бойових дій не збереглось, але є спогади козака Дієвої Армії УНР Валентина Сім'янцева та підполковника Степана Самійленко у яких відстежується певна хронологія бою. Нарис більшовика Дибенка у «Літописі революції» стосовно подій 6 січня збігається зі спогадами УНРівців, хоча й з доповненнями.

6 січня 1919 року в селі Артемівка (нині місто Мерефа)[21] відбувся бій між більшовиками та Армією Української Народної Республіки, подальший успішний наступ «червоних» на слободу Мерефу.[22][23][24][25]. Поступовий відступ військ Директорії УНР з Лівобережжя. Це був останній період перебування української влади в Мерефі під час «Національно-визвольних змагань» 1917—1921 рр. Друга окупація слободи більшовиками.

22 червня 1919 року, Збройні сили Півдня Росії, а саме перший батальйон другого полку 3-ї Дроздовської стрілецької дивізії (кольорові) під командуванням А. В. Туркула окупує Мерефу[26]

Радянська влада втретє повернулась в Мерефу у грудні 1919 року. ЗСПР протримались у слободі майже шість місяців.[27].

Після Першої світової війни ред.

1928 року Мерефа отримала статус міста.

Під час організованого радянською владою Голодомору 1932—1933 років померло щонайменше 669 жителів міста[28].

Друга світова війна ред.

У жовтні 1941 року Мерефу окупували німецькі війська. У травні 1942 року в околицях Мерефи тривали важкі бої, що відомі в історії під назвою Харківська операція 1942 (операція «Фредерікус»). Внаслідок прорахунків командування тоді потрапили в оточення й загинули та потрапили в полон десятки тисяч солдат і офіцерів Червоної армії.

Місто переходило з рук у руки декілька разів, остаточно Мерефу звільнили від німецьких військ 5 вересня 1943 року.

В 1945 році створена бджолостанція і школа бджолярів, яка протягом десятиліть була однією з найавторитетніших в СРСР і провідних в Україні.

Післявоєнний період ред.

 
Герб Мерефи радянських часів

В 1952 році від Мерефи до Харкова запущена електричка.

В 1946—1959 роках побудовані: цегельний завод, меблева фабрика, великий хлібзавод, «шовкостанція» та стадіон в селищі Селекційне.

В 1970-х з Харкова на територію Мерефи переведений інститут баштанництва АН СРСР. Побудовані корпуси науково-дослідного інституту, інфраструктура селища Селекційне.

В 1965—1975 роках збудовано завод ЗБВ, завод залізничних опор, радіорелейний завод, взуттєва фабрика та палац культури в селищі Селекційне.

6 листопада 1977 року був відкритий міський будинок культури[29].

Від початку незалежності України ред.

В 1992—1996 роках футбольний клуб «Авангард» міста Мерефи виступав в загальнонаціональному чемпіонаті України (третя і друга ліга в 1996/97) на правах команди, яка виграла чемпіонат Харківської області з футболу (4 рази підряд), і займаючи призові місця в перехідних турнірах.

Російське вторгнення в Україну ред.

 
Зруйнована школа №6 у Мерефі після російського ракетного удару
Докладніше: Російське вторгнення в Україну (з 2022) та Бої за Харків (2022)

17 березня 2022 року близько 3:30 ранку військовослужбовці РФ здійснили обстріл міста Мерефи Харківського району, внаслідок чого зруйновано загальноосвітню школу та будинок культури. Загинуло 15 осіб. Поранено 25 осіб, 10 з них знаходяться у важкому стані[30].

Транспорт ред.

Місто пов'язане залізницею (станція Мерефа) з містами Харків, Південне, Люботин, Зміїв, Первомайський, Лозова, Красноград за допомогою приміських потягів. Пасажирські потяги в Мерефі переважно не зупиняються. Існує також автобусне сполучення з Харковом та іншими містами України.

Релігія ред.

 
Храм введення пресвятої Богородиці ПЦУ

Каплиця ред.

Католицька каплиця Матері Божої Чудотворного Медальйона — облаштована у звичайному будинку. 8 грудня 2006 року єпископ Мар'ян Бучек освятив дзвіницю поруч, а 17 травня 2009 — хрест на місці майбутнього храму поблизу. З 2006 року проводяться чування молоді.

Каплицю обслуговують священики парафії Божого Милосердя і св. Шарбеля у Харкові на Рогані. Святі Меси — російською у неділю о 10.00 та протягом тижня в 07.30. Храмові свята — 8 грудня (Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії) та 16 травня (святого Андрія Боболі)[31].

Пам'ятки ред.

 
Пам'ятник Федоту Середі у Мерефі
  • Пам'ятник Івану Сірку на центральній площі.
  • Храм і цілюща «чудодійна» купіль на місці отримання ікони Озерянської Божої Матері (село Озеряна за околицею Мерефи)
  • Приватний етно-музей — старовинна Українська хата, вік якої 270 років без реконструкції (село Озеряна, біля Озерянського храму і купелі).
  • Заплава річки Мжа — унікальна біосферна територія з рідкісними видами водно-болотних птахів і рослин — проектується створення Регіонального (або Національного) ландшафтного парку.
  • Братська могила Жертв Голодомору 1932—1933 років у Сухоярському лісі.
  • «Бельгійські будинки» — квартал двоповерхових будинків унікальної архітектури, побудованих в 1911 році за бельгійським проектом для співробітників скляного заводу, які приїхали з Бельгії. Єдині у своєму роді на сході України, розташовані поруч з вокзалом (на стороні заводу).
  • Пам'ятник архітектури — приміщення СШ № 1 (1914, імовірно, архітектор Б. Корнієнко).
  • Братська могила Жертв більшовицького терору в Мерефі. Поховання 1919-го року. Шевченківське кладовище.
  • Пам'ятник Федоту Середі (1887—1913) Встановлений у період з 1913—1918 рр. Напис на пам'ятнику українською мовою, що є досить унікальним явищем того часу. Шевченківське кладовище.
  • «Бельгійські будинки»
  •  
    Вид з вулиці(Бельгійські будинки)
  •  
    Вид з двору(Бельгійські будинки)
  •  
    Вид збоку(Бельгійські будинки)
  •  
    Другий будинок з ансамблю, вид з вулиці(Бельгійські будинки)
  •  
    Загальний вигляд
  • Місцева школа
  •  
    Товариство споживацьке (сучасне використання — школа)
  •  
    Вид збоку
  •  
    Центральний вхід

Відомі люди ред.

 
Погруддя Івану Сірку на центральній площі в Мерефі

Цікаві факти ред.

  • В Харківській газеті «Южный край» за 4 лютого 1894 року є дивна стаття про Мерефу. Волосний суд розглядав справу двох селянок: Тетяни Оніщенкової та Олександри Буряківської, де остання звинувачувала Оніщенкову в розповсюджені пліток щодо неї. Оніщенкова стверджувала, що до Буряківської по ночах літає «змій»[36].
  • В кінці 30-х років ХХ століття в дитячому санаторії(зруйнований під час Другої світової війни, знаходився на відрізку сучасної вулиці Санаторної між вулицею Пушкіна та Конституції) у Мерефі працював бухгалтером колишній хорунжий Армії УНР — Федір Бульбенко, але не довго: згодом його заарештовує Харківське НКВС[37]
  • Восени 1942 року до Мерефи переїхав відомий український письменник Олексій Варавва. На той час, посадник Мерефи, Петро Трохимович Байбак, запропонував Варавві посаду директора школи в місті. Варавва погодився, але перебування письменника в Мерефі було недовгим[38]

Символіка ред.

Гімн ред.

В перехресті доріг Слобожанського краю: Над віками стоїть ця Сіркова земля,
Боронила людей, відбивала навали — : То МЕРЕФА моя, Батьківщина моя.
Ви МЕРЕФУ любіть, як дитину, як неньку: За надійність її, білопінну красу,
Вирушаючи звідси в життєве безмежжя,
Повертайтесь скоріш у МЕРЕФУ святу!
Найдорожче тепер в нашім рідному домі — : Найдорожчим було в стародавні часи.
Це ті люди, що завжди ставали стіною,
Боронили МЕРЕФУ, для нас зберегли.
Дим слобідських часів, щем церковного дзвону: Завітає до нас з ЗАБОРЯНКИ на мить,
Він приймає в обійми вокзал, ОБОЛОНУ-
Чуєш, пісня козацька у місті дзвенить.
Пробігають літа, мов сузір'я, по степу,
Але вічне завжди треба нам зберегти:
Нашу славу козацьку, цю рідну МЕРЕФУ: І надію у серці з собою нести.
Ви, МЕРЕФУ любіть, як ту матір стареньку,
За надійність її, та величну красу,
Вирушаючи звідси в життєве безмежжя: Повертайтесь частіш у МЕРЕФУ святу![39]

Див. також ред.

Примітки ред.

  1. ↑ http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Merefa
  2. ↑ Статистичний збірник «Чисельність наявного населення України» на 1 січня 2017 року (PDF(zip))
  3. ↑ Административная карта Украинской СРР 1925 г. www.etomesto.ru. Процитовано 10 січня 2024.
  4. ↑ Лучик В. В.. Етимологічний словник топонімів України / В. В. Лучик; відп. ред. В. Г. Скляренко. — К. : ВЦ «Академія», 2014. — 544 с. (325 с.) — ISBN 978-966-580-454-3
  5. ↑ Етимологічний словник української мови : в 7 т. / редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1989. — Т. 3 : Кора — М / Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР ; укл.: Р. В. Болдирєв та ін. — 552 с. — ISBN 5-12-001263-9.
  6. ↑ Филарет Т1 2005:151—336.
  7. ↑ Филарет Т1 2005:152—336.
  8. ↑ Филарет Т1 2005:140—336.
  9. ↑ Филарет Т1 2005:143—336.
  10. ↑ Харьковская губернія. Списокъ населенныхъ мѣстъ по свѣдѣніямъ 1864 года, томъ XLVI. Изданъ Центральнымъ статистическимъ комитетомъ Министерства Внутренних Дѣлъ. СанктПетербургъ. 1869 — XCVI + 209 с., (код 121)(рос. дореф.)
  11. ↑ Коломієць, 1998, с. 100.
  12. ↑ Труды XII археологического съезда в Харькове, 1902 г. Т.1.-М.,1905. С.387.
  13. ↑ Харьковскій календарь на 1914 годѣ. Изданіе Харьковскаго Губернскаго Статистическаго Комитета. Харьковъ. Типографія Губернскаго Правленія. 1914. VI+86+84+86+26+116+140+44 с.(рос. дореф.)
  14. ↑ В. Я. Воронов. Мерефа. Страницы Истории. В двух книгах. Ч.2. — Харків: «Друкарня Мадрид», 2015. — С.210-211. (рос.)
  15. ↑ ДАКО. — Фонд. 1447, — Оп. 1
  16. ↑ «Слово Просвіти». Всеукраїнський культурологічний тижневик, 7(747). Київ, 20-26 лютого 2014. — С. 6. Архів оригіналу за 20 травня 2021. Процитовано 7 грудня 2020.
  17. ↑ Історія міста Мерефи: Доповіді та повідомлення наук. краєзнавч. конф. (24 квітня 1996 р.) / Харківський держ. ун-т; Мереф'янська міська Рада народних депутатів. — Мерефа, 1998.- С.65.
  18. ↑ В. Я. Воронов. Мерефа. Страницы Истории. В двух книгах. Ч.2. — Харків: «Друкарня Мадрид» , 2015. — С.234 — 235. (рос.)
  19. ↑ Монкевич Б. «Похід Болбочана на Крим»: Спогади. — С. 76.
  20. ↑ Савченко, Виктор Анатольевич. Двенадцать войн за Украину / В. А. Савченко. — Харьков: Фолио, 2006.- С.161 [Архівовано 20 травня 2021 у Wayback Machine.].
  21. ↑ Валентин Сім'янцев. Роки Козакування 1917—1923(Спогади). — Філадельфія,1976. — С.50-52.
  22. ↑ Валентин Сім'янцев. Роки Козакування 1917—1923(Спогади). — Філадельфія,1976. — С.50-58.
  23. ↑ Степан Самійленко. Дні Слави (Спогади полковника української армії). — Нью-Йорк,1958. — С.76-77.
  24. ↑ Літопис революції: журнал історії КП(б)У та Жовтневої Революції на Україні. — Харків: ДВУ. № 2 (41): Березень — Квітень / ред. М. А. Рубач та ін. ; ЦК КП(б)У ІСТПАРТ. — 1930. — С.171-173. Архів оригіналу за 20 травня 2021. Процитовано 2 грудня 2020.
  25. ↑ Савченко, Виктор Анатольевич. Двенадцать войн за Украину / В. А. Савченко. — Харьков: Фолио, 2006. — С.161. Архів оригіналу за 20 травня 2021. Процитовано 2 грудня 2020.
  26. ↑ В. Я. Воронов. Мерефа. Страницы Истории. В двух книгах. Ч.2. — Харків: «Друкарня Мадрид» , 2015. — С.241. (рос.)
  27. ↑ В. Я. Воронов. Мерефа. Страницы Истории. В двух книгах. Ч.2. — Харків: «Друкарня Мадрид» , 2015. — С.245. (рос.)
  28. ↑ Мерефа. Геоінформаційна система місць «Голодомор 1932—1933 років в Україні». Український інститут національної пам'яті. Процитовано 18 червня 2020.
  29. ↑ 40 років на благо громади!. merefaotg.gov.ua (ua) . Процитовано 17 квітня 2023.
  30. ↑ Унаслідок ворожого обстрілу Мерефи 15 людей загинули, 25 поранені — прокуратура [Архівовано 17 березня 2022 у Wayback Machine.]. interfax.com.ua. 17 березня 2022.
  31. ↑ Каплиця Матері Божої Чудотворного Медальйона. Архів оригіналу за 24 вересня 2015. Процитовано 27 серпня 2015.
  32. ↑ ЦДАВО України. Ф. 2282, оп. 1, спр. 1 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 20 травня 2021. Процитовано 20 травня 2021.
  33. ↑ Кошиць О. Спогади. — Част. 2. — Вінніпег, 1948.
  34. ↑ «СВОБОДА» Український щоденник, ДЖЕРЗІ СІТІ І НЮ ЙОРК, СУБОТА, 19 травня, 1984. С-3, ч.95 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 8 березня 2022. Процитовано 20 травня 2021.
  35. ↑ На зов Києва: Український Націоналізм у ІІ світовій війні. Збірник статей, спогадів і документів/ Зібрала й упорядкувала Колеґія Дослідів Історії Українського Національного Руху/ Видавництво «Новий Шлях»/ Торонто — Нью-Йорк/ 1985. С. 264—276.
  36. ↑ «Южный край». Ном.4497/Пятница, Харьков. — 4(16).02.1894. — С.3 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 16 квітня 2022. Процитовано 29 червня 2022.
  37. ↑ Реабілітовані історією. Харківська область: Книга третя. — Р 31 Ч.1/КЗ "Редакційно-видавнича группа Харківського тому серії «Реабілітовані історією». — К. ; З. : Оригінал, 2015. — 672 с. :іл. [Архівовано 21 січня 2021 у Wayback Machine.] ISBN 978-966-649-121-6 (Кг. 3., Ч.1). ISBN 978-966-649-015-8. с.298
  38. ↑ Український Щоденник «Свобода». Четвер, 6-го травня 1993. ДЖЕРЗІ СІТІ І НЮ ЙОРК. (Ч.85). с — 2 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 13 січня 2021. Процитовано 20 травня 2021.
  39. ↑ Символика города Мерефа. Мерефа Портал. Архів оригіналу за 20 січня 2021. Процитовано 14 січня 2021.

Посилання ред.

Джерела та література ред.


Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Мерефа&oldid=42301148