Лі (кит.: ; спрощ.: ; піньїнь: ) — це ключова категорія китайської філософії, особливо конфуціанства.

У найдавніших літературних пам'ятках (Ши цзін, Шу цзін) ця категорія позначала обряди, що дають можливість подолати політичні конфлікти та відображають єдність світу.

Конфуціанство розглядало ритуал Лі як мірило в управлінні державою і самовдосконаленні. Цзо чжуань наводить кілька формулювань цього поняття, а Лунь юй — численні приклади його використання. За визначенням Сюнь-цзи, ритуал Лі використовувався для подолання прагнень.

Конфуціанство ред.

Ключова категорія філос. вчення Конфуція – лі (ритуал, етикет, церемо­­нія, пристойність, стриманість, обряд). Це своєрідний ритуально оформлений моральний кодекс, що відображає церемоніал., символічну дію із сакрал. значенням. Виконання ритуалу потріб­не для досягнення внутр. рівноваги, впевненості в собі та шанобливого ставлення до людей. Крім того, ритуал розглядають як засіб досягнення соціальної злагоди і як джерело гармонії у Піднебессі. Конфуцій вважав, що ритуальні дійства – частина глобального ритму космічного життя, тому важливим є точне відтворення жестів, слів. Невиконання, недо­тримання ритуалу спрямовує люд. дії у безлад і хаос. У структурі Всесвіту людину розглядають як актив. суб'єкта світобудо­ви, від якого залежить не тіль­­ки соціальна злагода, а й космічний порядок. У тріаді Небо–Земля–Людина воля Неба не абсолютна, для її реалізації потрібна від­­повідна співучасть людини: без розуму людини природа недосконала. Кожна люд. дія резонує на рівні загальності. Здійснення ритуалів і є формою спів­­праці людини з вищими силами, своєрід. діалогом із ними, в якому людина є активним суб'єк­том. Конфуцій стверджував, що людина має обмежену здатність передбачення наслідків влас. активності, тому повинна довіряти авторитету пращурів, яким було відкрите лі і які влас. досвідом довели його незаперечну правильність. Після надання конфуціанству статусу державної ідеології твір Лі-цзи став каноном обрядовості, етикету та норм поведінки для імператор. Китаю. Конфуціанці обстоювали принцип призначення на держ. посади за особистими здібностями та здобутою освітою (а не на ос­­но­ві спадковості); це сприяло фор­муванню в Китаї системи відбору молодих талантів, їх на­­вчання та складання іспитів. У конфуціанській. системі освіти і виховання вченого чиновника важ­­ливе місце займали 6 мистецтв: стрільба з лука, управління. колісницею, музика, каліграфія, математика, ритуал. Основою вчення є образ цзюнь-цзи (шляхет. людини), яка, за визначенням Конфуція, постійно повинна «впорядковувати», виховувати себе, зміцню­вати власну волю, володіти такими чеснотами, як людинолюб­ство (жень), дотримання ритуалу (лі), знання (чжи), обов'язок (і, спрощ.: ; кит. трад.: ; піньїнь: ), а також відданістю, синів. шанобливістю, правдивістю, обе­­режністю, скромністю та безкорисливістю. Шляхетна людина має бути високоморальним знавцем залишених святими мудрецями канонів.[1]

Серед найвидатніших мислите­лів в історії конфуціанства – Мен-цзи (бл. 372–289 р. до н. е.). Головне першоджерело – Мен-цзи, авторство якого частково належить йому та учням. Мен-цзи обстоював думку про вроджену присутність в «я» кожної людини 4-х початків («насінин»): співчуття (джерело жень), почуття сорому (джерело обов'язку), чемності (джерело лі), здатності роз­­різняти належне та неналежне (джерело знання). Якщо перелічені початки, подібно до насіння, «проростатимуть» у належ. умовах, то людина стане шляхетною. Дійсна природа лю­­дини розкривається лише через освіту на шляху пізнання Неба і служіння йому. Небо – найвища сила, яка прагне зберегти та по­кращити порядок у Піднебессі; людина ж має виховувати себе і допомагати силам Неба. Мен-цзи запропонував концепцію «гуман. управління» (жень чжен), стверджуючи, що до шляхетності людину не можна присилувати.[1]

Див. також ред.

Література ред.

  1. а б Хавроненко, В. Д. (2014). Конфуціанство. Енциклопедія Сучасної України. Процитовано 2023.01.14.