Лівий націоналізм
Лівий націоналізм — форма націоналізму, що ґрунтується на соціальній рівності, народному суверенітеті та національному самовизначенні[1]. З'явився в часи якобінства, під час Великої французької революції. Лівий націоналізм також може включати антиімперіалізм та національно-визвольний рух[2][3]. Він відрізняється від правих націоналістів, і заперечує крайні ультраправих та фашизм, хоча деякі форми лівого націоналізму включають платформу расизму, що сприяє гомогенному суспільству та відмови від меншин та протидії імміграції[2][4][5].
У число прогресивних, лібертарних і демократичних ліво-націоналістичних рухів, зазвичай, включають національно-визвольні й антиколоніальні рухи пригноблених народів. Як відомі історичні приклади називають:
- Індійський національний конгрес, який під проводом Магатми Ґанді боровся за незалежність Індії, а після її здобуття під керівництвом Джавахарлала Неру виступав на міжнародній арені за антиколоніальне співробітництво народів «Третього світу»;
- Шинн Фейн, під час війни за незалежність Ірландії і під час Конфлікту в Північній Ірландії;
- Африканський національний конгрес в Південно-Африканській Республіці під проводом Нельсона Мандели, який боровся з апартеїдом.
У визвольних рухах залежних народів брали участь і марксисти на зразок Джеймса Конноллі. Подібні рухи також прагнуть використовувати інтернаціоналізм і міжнародну солідарність, прикладом чого є панафриканізм і боліваризм в Латинській Америці.
«Лівий націоналізм» може приймати й авторитарні форми. Тоталітарна його форма, яку називали «радянським патріотизмом», існувала в роки сталінізму в Радянському Союзі[6]. Арабська соціалістична партія Баас в Сирії та раніше в Іраку сприяла посиленню панарабского націоналізму і пропаганді державного соціалізму, одночасно пригнічуючи комуністичну опозицію. Йосип Броз Тіто, лідер Югославії й Союзу комуністів Югославії, сприяв просуванню лівого націоналізму[7]. Чучхейський режим КНДР є агресивно націоналістичним, і класифікується деякими дослідниками як расистський та ідеологічно схожий на етнонаціоналізм[8].
У сучасному світі немає жодної країни або держави, політичний устрій якого можна було б кваліфікувати, як «лівий націоналізм». Серед причин ряд дослідників називають суперечливість ідей та течій, які об’єднуються під поняттям «лівого націоналізму» та обумовлюють його нежиттєздатність[9].
В Україні сучасними лівими націоналістичними організаціями є «Автономний опір» у Львові та «Новий вогонь»[джерело?] у Києві. Також в Україні популярна більш права течія лівого націоналізму, під назвою соціал-націоналізм.
Примітки ред.
- ↑ Sa'adah 2003, 17–20.
- ↑ а б Smith 1999, 30.
- ↑ Delanty, Gerard; Kumar, Krishan. The SAGE handbook of nations and nationalism. London, England, UK; Thousand Oaks, California, USA; New Delhi, India: Sage Publications, Ltd, 2006, 542.
- ↑ «Arthur Calwell, Leader of the Labor Party, Defender of White Australia.»
- ↑ «Fact Sheet — Abolition of the 'White Australia' Policy» [Архівовано 9 серпня 2018 у Wayback Machine.]. Australian Department of Immigration and Citizenship.
- ↑ Smith 1999, 14.
- ↑ Perica 2002, 98.
- ↑ Owen, David (2011-07). The Cleanest Race: How North Koreans See Themselves-And Why It Matters - By B. R. Myers. Asian Politics & Policy. Т. 3, № 3. с. 477—478. doi:10.1111/j.1943-0787.2011.01282.x. ISSN 1943-0779. Процитовано 30 вересня 2020.
- ↑ Ксьондзик, Наталія (2011). До питання про комуністичний рух у Туреччині на початку XXI століття (українською) . Східний світ.
Посилання ред.
- У Перу лівий націоналіст оголосив про свою перемогу на виборах Президента [Архівовано 9 червня 2011 у Wayback Machine.]
|
Це незавершена стаття про політику. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |