Луї Альтюссер
фр. Louis Althusser
Західна філософія
Народження 16 жовтня 1918(1918-10-16)[1][2][…]
Bir Mourad Raisd, Французький Алжир[3][4]
Смерть 22 жовтня 1990(1990-10-22)[2][3][…] (72 роки)
Ла-Верр'єр, Івлін
інфаркт міокарда
Поховання Cimetière de Viroflayd[6]
Громадянство (підданство)  Франція
Знання мов
  • французька[7]
  • Ім'я при народженні фр. Louis Pierre Althusser
    Діяльність
  • політик, викладач університету, редактор
  • Викладав Вища нормальна школа[4]
    Основні інтереси політика · економіка · ідеологія
    Значні ідеї епістеміологічний розрив, наддетермінація, ідеологічний державний апарат, інтерпеляція, антигуманізм
    Вплинув Мішель Фуко, Ален Бадью, Етьєн Балібар, Джудіт Батлер, Ентоні Ґіденс, Перрі Андерсон, Нікос Пуланзас · Жан-Люк Маріон, Славой Жижек, Ернесто Лаклау, Стюарт Голл
    Alma mater Вища нормальна школа[3][8] і Ліцей дю Паркd
    Літературний напрям марксизм[9], Структуралізм і structural Marxismd
    Зазнав впливу
  • Карл Маркс, Володимир Ленін, Мао Цзедун, Антоніо Ґрамші, Нікколо Макіявеллі, Бенедикт Спіноза, Канґієм, Башлар, Зигмунд Фрейд, Жак Лакан
  • Вчителі Жан Гітон (філософ) і Жан Іпполіт[10]
    Відомі студенти Мішель Фуко, Бернар-Анрі Леві і Marta Harneckerd
    Визначний твір
  • For Marxd, Reading Capital (work level)d, Ideology and Ideological State Apparatuses (work level)d і Philosophy and the Spontaneous Philosophy of the Scientists (work level)d
  • Історичний період Філософія 20 століття
    Партія Французька комуністична партія[4]
    Брати, сестри Georgette Althusserd
    У шлюбі з Hélène Rytmannd

    CMNS: Луї Альтюссер у Вікісховищі
    Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

    Луї Альтюссер (фр. Louis Althusser; 16 жовтня 1918(19181016), Бірмандрейс, Алжир[11] — 22 жовтня 1990, Ла-Верр'єр, Франція[12]) — французький філософ, один із найвпливовіших представників західного марксизму, творець структуралістського марксизму, член Французької комуністичної партії (1948—1980), професор Вищої нормальної школи (Париж). Праці Альтюссера перебували на перетині марксистської традиції та низки напрямів континентальної філософії та соціальних наук.

    Пік популярності Альтюссера припав на 1960-ті та 1970-ті роки, коли були опубліковані його основні роботи — «За Маркса» та «Читаючи „Капітал“». На тлі загального підйому французького неомарксизму початку 1960-х Альтюссер запропонував нову інтерпретацію творів Маркса, спираючись на французьку традицію епістемології науки, структуралізм, спінозизм і психоаналіз. Висунуті Альтюссером ідеї теоретичного антигуманізму, епістемологічного розриву історії як «процесу без суб'єкта», наддетермінації, теоретичної практики широко обговорювалися в усьому світі. Альтюссер у той період був провідним теоретиком Французької компартії та брав активну участь у суспільно-політичних дискусіях. Філософ постійно переглядав свої ранні погляди, а в пізній період зблизився з течією постструктуралізму.

    Альтюссер понад тридцять років викладав у престижній Вищій нормальній школі, багато його учнів, у тому числі Мішель Фуко, П'єр Бурдьє, Жак Дерріда, згодом стали знаменитими філософами. Альтюссер вплинув на сучасну суспільну думку, мав послідовників у різних частинах світу: Великій Британії, США, Італії, країнах Латинської Америки. Сформульована Альтюссером теорія ідеології, заснована на поняттях інтерпеляції та суб'єктивації, є однією з найвідоміших концепцій ідеологій у сучасній політичній філософії, соціальних та гуманітарних науках.

    До 1980-х років, у зв'язку із загальним занепадом марксизму, роботи Альтюссера почали забуватись. У 1990-ті роки, після посмертних публікацій численних рукописів, листів та автобіографії, інтерес до творчості філософа повертається, часто супроводжуючись переглядом колишніх оцінок.

    Життєпис Альтюссера трагічний. Виходець із сім'ї французьких поселенців у колоніальному Алжирі, під час Другої світової війни він провів п'ять років у таборі для військовополонених. Усе доросле життя філософ страждав від психічного розладу, що виражалося у формі постійних депресій. У 1980 році, під час загострення хвороби, Альтюссер задушив свою дружину, Елен Рітманн. Його визнали неосудним через ментальний розлад, після чого він три роки проходив примусове лікування у психіатричній клініці. З тої пори він майже не займався академічною роботою і провів залишок життя на самоті, зазнаючи постійних нападок з боку своїх противників та преси.

    Життєпис ред.

    Ранні роки ред.

    Народився у Бірмандрейсі (передмістя Алжиру) у католицькій дрібнобуржуазній сім'ї вихідців з Ельзасу. Його батько, Шарль-Жозеф Альтюссер, був офіцером французької армії, а згодом директором марсельского філіалу Алжирської банківської компанії. Матір, Люсьєн-Марта Берґер, набожна католичка, працювала шкільною вчителькою.[13] Як згадував Альтюссер, його алжирське дитинство було благополучним. Дослідник Мартін Джей відмічав, що Альтюссер, як Камю на покоління раніше і Дерріда на покоління пізніше, був «продуктом французької колоніальної культури Північної Африки».[14]

    У 1930 році сім'я Альтюссера переїхала до Марселю, а в 1936 — до Ліона. Альтюссер навчався у школах Алжиру й Марселю, а пізніше — у Ліоні, в одному з найкращих провінційних ліцеїв Франції. У роки навчання Альтюссер, виходець з консервативної родини, підпав під вплив учителів-католиків, філософів й істориків, а 1937 року вступив до молодіжної католицької організації «Християнська студентська молодь» (фр. Jeunesse étudiantes chrêtiennes).[15] Одним з його вчителів був католицький філософ Жан Ґітон, який пізніше згадував, як молодий Альтюссер у 1938 році хотів стати ченцем-траппістом.[16][17] На думку деяких критиків Альтюссера, раннє прилучення до католицизму згодом вплинуло на його підхід до вчення Маркса.[14]

    У ліонському ліцеї Альтюссер пройшов дворічне підготовче навчання (фр. «Khâgne»), готуючись до вступних іспитів у престижні вищі школи.[18] У липні 1939 року успішно вступив до елітної Вищої нормальної школи (ВНШ).[19] Але ще до початку навчального року першокурсника Альтюссера призвали в армію і незабаром, у червні 1940 року, він потрапив у полон в місті Ванне (Бретань) і п'ять років війни провів у концтаборі для військовополонених у Шлезвіг-Гольштейні (Північна Німеччина).[16][20] Спочатку Альтюссера відправили на важкі роботи, проте він захворів і був переведений як санітар у табірному лазареті.[21][16] У своїй автобіографії Альтюссер описував табірний досвід солідарності, сумісної дії і спільності, який, з його спогадів, одкрив йому ідею комунізму. Альтюссер згадував:[22]

      Вперше я почув про марксизм у тюремному таборі — його обговорював паризький юрист на пересилці. Він і виявився першим зустрітим мною комуністом.  

    Водночас перебування у концтаборі погіршило його психічне здоров'я, що виражалося у постійних депресіях, котрі тривали до кінця життя.[13] На думку біографа Елізабет Рудінеско, досвід абсурдної війни був вирішальним для філософічного покоління Альтюссера; ближче до кінця війни Альтюссер був охоплений внутрішнім замішанням — слава й героїзм, як, зрештою, і підозри у колабораціонізмі, не зачепили його.[22]

    Після визволення й закінчення війни у 1945 році Альтюссер поновив навчання у Вищій нормальній школі. У 1946 році заприятелював з перекладачем Геґеля і Ґессе Жаком Мартіном, який пізніше скоїть самогубство. Альтюссер присвятить Мартінові свою книгу «За Маркса».[13] У ВНШ він дружив з Мішелем Фуко, Жаном-Туссеном Десанті і в'єтнамським філософом Чан Дик Тхао. Під впливом Мартіна Альтюссер почав серйозно вивчати Геґеля і французьких філософів науки Жана Каваєса і Жоржа Канґілема.[23][13] Інтерес до феноменології Геґеля був пов'язаний з геґелівським «ренесансом» у Франції у 1930-х і 1940-х роках.[24] Альтюссер не приймав кожевського трактування «Феноменології духу» Геґеля (праця Кожева була опублікована 1947 року; Альтюссер написав на неї коротку рецензію «Людина, ця ніч»), позаяк відмовлявся виводити філософію Маркса з геґелівської діалектики пана й раба.[25] На думку дослідника Ґреґорі Елліота, Альтюссер у ті роки був геґельянцем, хоч і недовго. Випускна робота, написана під керівництвом Ґастона Башляра, називалася «Про поняття змісту у філософії Геґеля» (опублікована 1992 року).[19]

    Під час навчання у ВНШ молодий Альтюссер зоставався католиком і перебував у католицьких організаціях, підтримуючи взаємини з лівим рухом «священників-робітників».[19]

    Початок кар'єри. Перші публікації ред.

    Закінчивши своє навчання в 1948 році, Альтюссер отримав диплом філософа. Того ж року витримав конкурс на заміщення посади викладача вишу («агреже») і був назначений асистеном у ВНШ, де згодом обіймав посади викладача філософії, старшого викладача й лектора, проводив власні тематичні курси з філософії і з окремих філософів. З 1948 року був куратором курсу («кайман» на студентському жаргоні), готував студентів до випускних іспитів, серед його учнів опинилися Жак Дерріда, П'єр Бурдьє, Мішель Фуко і Мішель Серр.[18] 1950 року став секретарем секції гуманітарних і соціальних наук ВНШ.[26][20][11] Загалом Альтюссер провів у ВНШ тридцять п'ять років, до 1980 року. Усі ці роки Альтюссер мав великий вплив у ВНШ, постійно організовував лекції та семінари з участю провідних французьких філософів.[18]

    Наприкінці 1940-х років Альтюссер поступово відходив од католицизму в бік комунізму. На політичне становлення Альтюссера багато в чім повпливала дружба з Мартіном, який був активістом компартії. У перші післявоєнні роки Французька комуністична партія була однією з найвпливовіших політичних сил: чимало французьких інтелектуалів долучалися до неї. Альтюссер згадував:[27]

      Комунізм витав у повітрі в 1945 році, після розгрому Німеччини й перемоги під Сталінградом, надій і уроків Спротиву.  
     
    Ліцей у Ліоні, де навчався Альтюссер

    Альтюссер став членом ФКП у листопаді 1948 року, провадив активну діяльність, беручи участь, зокрема, у лівому «Русі за мир».[26] Вступивши до ФКП, Альтюссер, тим не менш, кілька років додержувався католицьких переконань.[27] 1949 року філософ висказався з приводу відносин між католицькою церквою і робітничим рухом, виступаючи одночасно за соціальне звільнення церкви, і за «релігійну реконкісту».[25] Вірогідно, непросте двоїсте становище тривало довше, ніж Альтюссер одкрито визнавав — аж до початку 1950-х років, коли Ватикан заборонив католикам брати участь у русі «священників-робітників» й інших лівих рухах, які багато означали для Альтюссера.[27]

    Протягом усього життя Альтюссер майже не писав великих праць. Його спадок містить збірки раніше прочитаних лекцій, чорнові версії неопублікованих книг, незакінчені фрагменти. Зазвичай книги створювалися на ґрунті компіляцій статей за схожою тематикою. Альтюссер з 1946 року писав статті, присвячені християнству, політиці, філософії історії і поточним політичним подіям (приміром, процесу Райка в Угорщині).[25] Перша стаття про актуальність християнства у сучасному світі, опублікована в католицькому виданні «Полонене Євангеліє», відповідала на питання «Чи оголошена благая вість сьогоднішнім людям?».[26] У той же період займався філософією французького Просвітництва, за якою готував у 1949–1950 роках проєкт великої дисертації на тему «Політика і філософія в XVIII столітті» та невелике дослідження за Руссо.[28] У 1950 році дисертацію було представлено Жанові Іпполітові й Володимирові Янкелевичу, проте в підсумку її відхилили.[18] Згодом Альтюссер писав, що ця праця завжди зберігала для нього значущість, що найшло втілення у книзі про Монтеск'є і пізніших роботах про Руссо. На початкеу 1950-х років Альтюссер остаточно дистанціювався від Геґеля, учення якого стало для нього «буржуазною» філософією.[25]

    З 1953 по 1960 Альтюссер майже нічого не публікував з марксистської тематики. Але викладацька діяльність створила йому репутацію філософа та дослідника. У 1955 році Альтюссер опублікував у журналі «Revue de l'enseignement philosophique» відкритий лист Полю Рікеру «Про об'єктивність історії», присвячений питанням наукових основ історії; лист був відповіддю на жорстку критику Рікерjv книги Раймона Арона «Введення у філософію історії». У 1959 році вийшла його перша книга — про філософію Монтеск'є. В 1960 році Альтюссер переклав, відредагував і опублікував обрані роботи Феєрбаха 1839-1845 років, написавши передмову до збірки його текстів.[29]

    1960-ті роки: головні праці ред.

     
    Вища нормальна школа, у якій Альтюссер мешкав і працював більшу частину життя

    У 1961 році з публікації статті «Про молодого Маркса — питання теорії» в журналі «La Pensée» почалася серія робіт про Маркса, які принесли Альтюссерові популярність.[20][11] Альтюссер включився в дебати про Маркса і марксистську філософію, що розгорялися серед французьких марксистів. Дебати проходили трьома різними способами: через публікації книжок, полеміку у газеті «La Nouvelle Critique» (1964—1965 роки) і пленумі ФКП 1966 року.

    У 1964 році в «La Nouvelle Critique» виходить стаття «Фройд і Лакан», присвячена психоаналізу і марксизму у Франції. Тоді ж ВНШ з ініціативи Альтюссера запрошує Лакана для проведення семінарів. На першому ж семінарі згадується Спіноза. До того ж періоду інтенсивної творчої та викладацької активності належить цикл семінарів Альтюссера з таких тем: «Ранні роботи Маркса» (1961–1962), «Витоки структуралізму» (1962–1963; на семінарі розбиралася і «Історія безумства» Фуко, яку Альтюссер оцінював дуже високо), «Лакан і психоаналіз» (1963–1964), «Читаючи „Капітал”» (1964–1965). Останній семінар послужив базисом для однойменної колективної роботи. У семінарах брали участь, зокрема, Етьєн Балібар, Ален Бадью, П'єр Машерей, Домінік Лекур, Режіс Дебре, Жак Рансьєр, Жак-Ален Міллер.[18]

    «За Маркса» (1965, збірка текстів, опублікованих з 1961 по 1965 роки) та «Читаючи „Капітал“» (1965, співавтори Ж. Ранс'єр, П. Машерей, Е. Балібар та Р. Естабле) приносять Альтюссерові міжнародну популярність, хоч і зазнають серйозної критики. Він стає одніим із провідних теоретиків ФКП. У цих книгах Альтюссер пропонує радикальне на той час трактування Маркса. Протягом двох десятиліть його роботи впливають на марксистські дебати. Пік полеміки припав на середину 1960-х років, вона мала широкий резонанс, а дві головні книги Альтюссера стали бестселерами. У ході дебатів, що проходили на фоні критики культу особи Сталіна, «гуманісти» протистояли «сцієнтистам»; лідером останніх був Альтюссер, який виступав з позицій «теоретичного антигуманізму». Альтюссер згадував, що у боротьбі проти «гуманізму» і, одночасно, проти сталінісського діамату він, крім суворо наукових цілей, переслідував і політичні. Хоча гуманізм і антисталінізм Жана-Поля Сартра, який мав великий вплив у ті роки, теж був лівим, його волюнтаризм не сприяв виробленню послідовної політичної тактики або стратегії. У марксистів-гуманістів із французької компартії науковий марксизм асоціювався зі сталінізмом. Тому інтелектуальні маневри Альтюссера з радикальної інтерпретації Маркса відбувалися у досить складній обстановці.

    У середині 1960-х років під впливом робіт Альтюссера у ФКП сформувалася фракція його прибічників, що складалася переважно з молодих інтелектуалів. Офіційне керівництво залишалося на позиціях сталіністичного марксизму, піддаючись критиці як «ліворуч», з боку сформовуваних маоїстських груп, так і «праворуч» — з боку гуманістів. Ліві групи (маоїсти і троцькісти) виступали проти перетворення партії на парламентську структуру. Альтюссер, спочатку обережно, а потім явніше ідентифікував себе з маоїстською лівою критикою сталінізму (перша згадка їм Мао Цзедуна датувалася 1962 роком). Наприкінці 1966 Альтюссер опублікував в одному з маоїстських часописів непідписану статтю «Про культурну революцію», що мала великий резонанс. Філософ оцінював китайську культурну революцію, що почалася, як «безпрецедентний історичний факт», що представляє «величезний теоретичний інтерес». Посилаючись на досвід культурної революції, Альтюссер виступив проти перетворення ФКП на партію парламентського типу і закликав до її реформування з опорою на масовість і спонтанність революційного руху.

    На той час популярність Альтюссера у Франції настільки зросла, що мало яка інтелектуальна дискусія про політику, ідеологію чи питання теорії обходилася без згадування його робіт. З 1965 і по 1980 Альтюссер редагував серію «Теорія» для видавництва «Масперо», в якій публікувалися він та його прихильники.[30] Ключові події у теоретичній боротьбі відбулися 1966 року. У січні відбулася конференція філософів-комуністів у Шуазі-ле-Руа. На конференції лідер гуманістів Роже Ґароді виголосив «обвинувальну промову» проти теоретичного антигуманізму. Альтюссер при цьому був відсутній, було зачитано його лист. Полеміка стала піком тривалого конфлікту між прихильниками Альтюссера та Ґароді. У березні пройшов пленум Центрального Комітету ФКП в Аржантей (передмісті Парижа), де головував Луї Араґон. За результатами розгляду тез Альтюссера і Ґароді керівництво прийняло рішення (його зачитав філософ Люсьєн Сев) підтримати позицію Ґароді, хоча й останній піддався критиці. Теоретичний антигуманізм був названий тупиковим підходом, що виключає поняття людини і неправильно трактує питання суспільних відносин та класової боротьби, в резолюції стверджувалося, що теорія веде до «ідеалістичної антропології» та «історичного скептицизму». Генеральний секретар партії Вальдек Роше заявив, що «комунізм без гуманізму ― не комунізм».[31] Наприкінці 1966 року 600 студентів-маоїстів було офіційно вигнано з ФКП. Після пленуму Альтюссер підготував великий лист до ЦК ФКП із критикою теоретичних проблем у резолюції, але так його й не відправив. Рішення керівництва підтримати Ґароді надалі зменшило вплив Альтюссера на ФКП.

    У тому ж 1966 Альтюссер опублікував кілька статей про Руссо. У 1967 році написав велику статтю «Історичне завдання марксистської філософії» для публікації в радянських «Питаннях філософії», проте в радянському журналі вона не була прийнята і вийшла угорською мовою роком пізніше. Тоді ж Альтюссер організував у ВНШ групу «Спіноза» з теоретичних та політичних питань. Учасники групи, серед яких був Ален Бадью, переховувалися під псевдонімами, за прикладами численних підпільних організацій того часу. У 1967 та 1968 роках, аж до травневих подій, Альтюссер разом зі своїми учнями провів у ВНШ «Курс філософії для науковців». Частина матеріалів склала книгу «Філософія та спонтанна філософія науковців» (1974). У Французькій філософській спільноті 24 лютого 1968 Альтюссер прочитав лекцію «Ленін і філософія» (була видана в 1969).

    Після 1968 ред.

    Під час заворушень травня 1968 року Альтюссера було госпіталізовано через депресивний зрив, тож він був відсутній у Латинському кварталі. Чимало його студентів брали участь у подіях, а Режіс Дебре став міжнародною революційною знаменитістю. Мовчанка Альтюссера була негативно зустріта радикально настроєними студентами, на стінах домів писали: «A quoi sert Althusser? Althusser — a rien». Він зазнавав різкої критики з боку ліворадикальної маоїстської газети «Діло народу», яка називала його ревізіоністом. З цього моменту його вплив серед студентів пішов на спад. Пасивність Альтюссера осудили деякі з його прихильників, насамперед учень Жак Рансьєр.

    Червоні та чорні прапори на театрі Одеон, зайнятому студентами й артистами у травні 1968 року.
    Барикади в Бордо, травень 1968 року.

    У відповідь на критику Альтюссер пізніше зробив спробу «самокритики» і висловив своє ставлення до травневих подій у дальших публікаціях і листах, зокрема у статті «Щодо статті Мішеля Верре про Студентський травень», опублікованої в журналі «La Pensée» влітку 1969 року. Його позиція була двоїстою. З одного боку, Альтюссер називав травневі заворушення «найважливішою подією у західній історії з часів Спротиву й перемоги над нацизмом» й намагався примирити студентів-радикалів і ФКП, але на умовах компартії; з іншого боку, Альтюссер прийняв офіційний аргумент ФКП проти «інфантильного безладу анархічного утопізму», який «заразив» студентський рух. Філософ тоді не виступив проти радянського вторгнення до Чехословаччини, осудивши його набагато пізніше, в «Елементах самокритики» (1974). Ставлення до Альтюссера зі сторони керівництва ФКП було радше негативним, хоча «Юманіте» у той час публікувало його передмови до перевидання «Капіталу».

    У 1969 році була написана, але в підсумку не опублікована, праця «Держава, право, надбудова» (повністю видана 1995 року), частиною якої була знаменита стаття «Ідеологія й ідеологічні апарати держави», що вийшла у часописі «La Pensée» 1970 року. У тому ж році Альтюссер написав передмову до книги чилійської науковиці Марти Гарнекер «Основні положеня історичного матеріалізму», що була видана в Мексиці й Аргентині та стала бестселером. На той час Альтюссер зажив велику популярність у Латинській Америці: деяким лівим активістам й інтелектуалам він здавався чи не новим Марксом, хоч його роботи були предметом гострих дискусій і різкої критики. На рубежі 1960-х і 1970-х років його головні праці перекладаються на англійську: «За Маркса» — у 1969 році, «Читаючи „Капітал”» ― у 1970 році, після чого альтюссерівські ідеї широко поширилися серед англомовних марксистів.

    У 1970-і роки Альтюссер інтенсивно працював у ВНШ, круг його адміністративних обов'язків був досить широким. Він видавав серію «Теорія». ФКП з початку 1970-х років вступила у період внутрішніх конфліктів з теоретичних питань, котрі відбувалися на тлі виникнення єврокомунізму. Альтюссерівський структуралістський марксизм у тих умовах становив собою один з більш-менш оформлених напрямів. Альтюссер критикував як парламентську стратегію лівої єдності, так і рештки сталінізму, досі офіційно не відкинутого керівництвом ФКП. Одним з найобговорюваніших питань була теза про диктатуру пролетаріату, від якої ФКП офіційно відмовилася на з'їзд 1976 року. Альтюссер піддав різкій критиці форму, у якій це було зроблено, а пізніше висловив свою позицію у серії публікацій «Що мусить змінитися в комуністичній партії» у «Le Monde» (1978). Альтюссер і його однодумці поступово здавали свої позиції в компартії, перетворюючись на маргінальну групу, що складалася здебільшого зі студентів й інтелектуалів. Вони намагалися відстоювати свої позиції всередині партії, втім альтюссерова поразка була безспірною. При цьому політичне розмежування у ФКП за принципом праві-ліві могло бути умовним: Альтюссер часто мав схожі позиції, приміром, з правим комуністом Жаном Елленштайном.

    Альтюссер продовжував брати участь у різних публічних заходах ВКП: 1973 року в організованій газетою «Юманіте» дискусії «Комуністи, інтелектуали й культура» (спільно з Жаном Елленштайном і Луї Араґоном), 1976 року — у Святі книги. У 1975 році Альтюссер здобув докторський ступінь в Ам'єнському університеті за сукупністю опублікованих праць.[20] 1976 року вийшла збірка статей різних років «Позиції». У липні того ж року філософ читав лекції в університетах Мадриду й Барселони, а в листопаді 1977 року зробив доповідь «Нарешті криза марксизму!» на конгресі у Венеції, організованим італійським лівим часописом «Il Manifesto». Доповідь «Одинокість Макіавеллі» була представлена на конференції в Національному фонді політичних наук (1977). До 1978 року належить «ревізіоністський» текст «Маркс у своїх межах» (опублікований 1994 року) і стаття про марксизм для італійської Enciclopedia Europea. !979 року Альтюссер був мав зробити доповідь про психоаналіз на франко-радянській конференції у Тбілісі, проте відмовився від участі.

    Хвороба. Особисте життя ред.

     
    Літографія 1858 року з написом «Меланхолія, що переходить у манію»

    Альтюссер усе доросле життя страждав на біполярний афективний розлад, у нього були часті депресії, що почалися, імовірно, ще 1938 року та стали регулярними після п'ятилітнього перебування у німецькому полоні.[15] Більшу частину житття він прожив у квартирі в будівлі ВНШ, рідко її покидаючи. З 1950-х років перебував під постійним медичним наглядом, часто проходив психіатричне й хімієтерапевтичне лікування у клініках, що включала й радикальні методи лікування, як електрошок.[15][18] Альтюссер не обмежував себе у прописаних лікарями медикаментах і практикував самолікування, вживаючи різні ліки в поєднанні з алкоголем. Лікувався він і з допомогою психоаналізу. За свідченнями Елізабет Рудінеско, Альтюссер з 1965 року став проходити постійні сеанси у психоаналітика Рене Діаткіна, який був його закріпленим лікарем приблизно до 1987 року. Хвороба впливала на наукову продуктивність: наприклад, 1962 року філософ почав писати книгу про Макіавеллі під час депресивного загострення і врешті провів 3 місяці в клініці. Під час подій травня — червня 1968 року Альтюссера звинувачували у пасивності, хоча він у цей час перебував на лікуванні. У 1976 році Альтюссер підрахував, що з минулих 30 років 15 він провів у лікарнях і психіатричних клініках.[32]

    У 1946 році Альтюссер зустрів свою майбутню дружину — колишню учасницю Спротиву та ліву активістку, соціолога Елен Рітман, єврейку російського походження. Вони офорфмли шлюб лише 1976 року, після 30 років сумісного життя. Елен Рітман брала участь у Спротиві з Жаном Бофре і вступила до ФКП. Наприкінці 1940-х років її виключили з партії через неясні причини, формально звинувативши у «троцькізмі» і «злочинах». Імовірно, мова йшла про страти колишніх колаборантів, у яких Елен брала участь. Альтюссер тривалий час намагався відновити репутацію Елен у ФКП, але безуспішно. Зі спогадів Альтюссера, Елен подарувала йому «світ солідарності й боротьби, світ мотивованої дії… світ рішучості». Альтюссер згадував:

      Вона любила мене, як мати любить дитя <…> і водночас, як добрий батько, одкривши мені <…> справжній світ, той безмежний край, куди я ніколи не міг потрапити… Своїм бажанням вона посвятила мене в мужчини, відкрила в мені чоловічий початок. Вона любила мене, як жінка любить чоловіка!  

    Елен була на 8 років старша за нього. Ці стосунки були для молодого й недосвідченого у спілкуванні з жінками Альтюссера болючими й суперечливими з самого початку. Вони здійснювали на нього сильний емоційний вплив і вели до глибоких депресій. Життєвий досвід Альтюссера обмежувався домівкою, школою і концтабором, тоді як Елен багато подорожувала і провадила активну діяльність у літературних і радикальних колах. Елен постраждала від сталінізму ФКП, притому у той самий момент, коли Альтюссер збирався пов'язати філософську діяльність з комуністичним рухом. Як пише Елізабет Рудінеско, для Альтюссера Елен становила протилежність його самого: вона була учасницею Спротиву; єврейкою, яка несла на собі печать Голокосту; зберегла в собі, незважаючи на марксизм, католицизм. Її дитинство не було благополучним: у віці 13 років вона стала жертвою сексуального насильства з боку сімейного лікаря, який, до того ж, поручав Елен давати своїм невиліковно хворим батькам дози морфію. Згідно з Рудінеско, Елен утілювала для Альтюссера його «витіснену свідомість», «безжалісне суперего», «темну сторону», «тваринне начало». В автобіографії Альтюссер так описував свої суперечливі почуття:

      Вона зберегла жахливі спогади про свою матір, яка ніколи не брала її на руки. Мати ненавиділа її, тому що дожидала хлопчика, і смаглява дочка розстроїла всі її плани та бажання… нічого, крім ненависті… Я ніколи не обіймав жінку, і, головне, жінка ніколи не обіймала мене (хоча мені було тридцять!) Бажання охопило мене, ми зайнялися любов'ю в ліжку, це було ново, хвилююче, виснажливо, несамовито. Коли Елен пішла, я поринув у нескінченну прірву страждань.  

    В автобіографії «Майбутнє триває довго», написаній 1985 року й опублікованій посмертно, Альтюссер аналізував передумови своєї хвороби за допомогою психоаналізщу й находив їх у важких стосунках у родині, попри благополучне дитинство (цій темі присвячена половина автобіографії). Альтюссер вважав, що він не мав справжнього «Я», що визначалося відсутністю справжньої материнської любові; батько був емоційно стриманою людиною і був практично відсутній для свого сина. Альтюссер виводив сімейну репутацію з подій до свого народження, про які довідався від тітки: Люсьєн Берґер, його мати, повинна була вийти заміж по любові за брата батька, Луї, що загинув у Першу світову війну під Верденом (сам Шарль, його батько, був заручений, своєю чергою, із сестрою Люсьєн, Жульєттою). Обидві сім'ї наслідували старованний звичай левірату, Люсьєн вийшла заміж за Шарля, а сина назвали на честь загинулого Луї. У спогадах Альтюссера цей шлюб був «безумством», не стільки через саме підкорення звичаю, скільки через надмірне підкоренне як таке, бо ж ніхто не змушував Люсьєн брати шлюб із Шардем. У результаті матір Альтюссера не любила просто так, а любила в ньому померлого Луї-старшого.[33] Філософ описував свою мати як «жінку-кастраторку» (термін з психоаналізу), яка піж впливом фобій встановлювала строгий режим соціальної та сексуальної гігієни для Альтюссера і його сестри Жоржетти. «Почуття бездонної одинокості» Альтюссер міг пом'якшити лише завдяки спілкуванню з батьками матері, котрі мешкали у Морвані. Взаємини з матір'ю і бажання заслужити її любов, з його спогадів, багато в чім визначили доросле життя та наукову кар'єру, включно зі вступом до ВНШ. Згідно з автобіографією, ВНШ була для Альтюссера певного роду прихистком інтелектуальної чистоти від великого «брудного» світу, якого так боялася його мати.

    Факти автобіографії критично оцінюють дослідники. На думку її видавців, «Майбутнє триває довго» являє собою нероздільне переплетіння фактів і вигадки. Альтюссер зосередився на описі сімейних обставин, не розглядаючи, приміром, вплив ВНШ на його особистість. Біограф Ян Мульє-Бутан, проводячи ґрунтовний аналіз раннього періоду життєпису Альтюссера, виснував, що автобіографія, написана постфактум, трактувала події крізь призму життєвого краху. Мульє-Бутан вважає, що саме Елен зіграла ключову роль у створенні «фаталистського» викладу історії альтюссерівської сім'ї, багато в чому сформувавши таке його бачення ще в 1964 році. На думку Ґ. Елліота, автобіографіє справляє передовсім враження руйнації і саморуйнації. Альтюссер, імовірніше за все, переніс початок постійних депресій на пізніший (післявоєнний) період, пропустивши більш ранні вияви хвороби в школі і концтаборі.

    Ян Мульє-Бутан пов'язує депресії не лише з подіями в особистому житті, а й з політичними розчаруваннями. Біографи Альтюссера звертають увагу на внутрішню культуру ВНШ, яка була важливим фактором, що впливав на його політичні розмисли та психологічний стан. Згідно з Мульє-Бутаном, в Альтюссера з ранніх літ сформувався тісний психологічний зв'язок з сестрою Жоржеттою, і, хоч він нечасто згадував її у своїй автобіографії, їх депресії часто збігалися в часі. У 1960-і роки Альтюссер мав близькі стосунки з італійкою Франкою Мадонією, філософом, драматургом і перекладачкою його праць. Мадонія була вродливою жінкою із заможної буржуазної родини. У 1998 році було опубліковане їхнє листування (з понад п'ятьмастами листами Альтюссера, написаними між 1961 і 1873 роками). Згідно з Е. Рудінеско, Альтюссер був закоханий у Мадонію, що втілювала для нього все те, чого йому бракувало в дитинстві й паризькому житті: справжню родину, мистецтво жити, інший спосіб мислення, спілкування і бажань.

    Убивство дружини й останні роки ред.

    Після поразки французьких лівих і ФКП на виборах 1978 року депресії Альтюссера почастішали та стали сильніші. Перенісши хірургічну операцію з видалення грижі стравохідного отвору діафрагми (через грижу Альтюссерові було важко дихати під час їди), філософ провів усе літо 1980 року в клініці. Зі слів самого Альтюссера, операція потягнула за собою як погіршення фізичного самопочуття, так і психічного стану. Зокрема, в нього загострилася манія переслідування. Лікування не дало позитивних результатів, але під початок жовтня Альтюссера виписали з клініки.[34]

    17 листопада 1980 року, після найсильнішого приступу депресії, Альтюссер задушив свою дружину Елен у їх квартирі в ВНШ, за адресою вулиця Ульм, 15.[30] Альтюссер сам повідомив про смерть дружини лікареві ВНШ, який зв'язався з психіатричними установами. Філософа негайно госпіталізували в лікарню Сен-Анн і провели психіатричну експертизу.[34] Альтюссер стверджував, що не пам'ятав, як відбулося вдушення: він виявив це несподівано після масажу шиї дружини. Фахівці порекомендували звільнити Альтюссера від кримінальної відповідальності, згідно зі статтею 64 Кримінального кодексу Франції, оскільки «убивство дружини шляхом удушення було скоєне без додаткового насилля, у мить ятрогенної галюцинації, ускладненої меланхолійною депресією». У лютому 1981 року суд визнав Альтюссера неосудним на момент учинення дій, позаяк той перебував у стані душевного розладу, і направив його на примусове лікування у лікарню Сен-Анн; у червні Альтюссера перевели до лікарні О-Вів. Його викладацька кар'єра завершилася: міністерство освіти звільнило Альтюссера з ВНШ.[34] Він втратив усі громадянські права та помешкання у ВНШ. Своїм законним представником Альтюссер призначив філософа Домініка Лекура. До липня 1983 року він перебував на лікування спершу примусово, затим — як добровільний пацієнт у державних і приватних клініках. З 1984 до 1986 року філософ жив самітньо в квартирі на вулиці Люсьєн Левен у 20 окрузі Парижу.

    Убивство Елен Рітман прикуло велику увагу преси. Частими були заклики поводитись з Альтюссером, як зі звичайним злочинцем, примусове лікування, за такого підходу, було недопустимим привілеєм.З цього погляду, резюмує Е. Рудінеско, Альтюссер був тричі злочинцем. По-перше, як стверджувалось, мислитель легітимізовував філософську течію, відповідальну за ҐУЛАҐ. По-друге, Альтюссер вітав Китайську культурну революцію як альтернативу капіталізму та сталінізму. По-третє, Альтюссер розбестив інтелектуальну еліту французької молоді культом «злочинної» ідеології в самому серце одного з найкращих закладів Франції. Відомий публіцист Домінік Жаме виявляв змову ФКП, метою якої було не допустити поліційного розслідування стосовно вбивці й інтернувати його до лікарні Сен-Анн. У змові брали участь й альтюссерові друзі: Режіс Дебре, Етьєн Балібар і Жак Дерріда. Згідно з Е. Рудінеско, головником «ненависником» Альтюссера став соціолог П'єр-Андре Таґієфф. На його думку, філософ спланував убивство дружини, а потім добився до себе особливого ставлення. З його точки зору, Альтюссер навчав студентів сприймати злочини позитивно, аналогічно до революції. Таґієфф не виключав й антисемітські мотиви вбивства Елен. Виказувалися й точки зору на захист філософа. Наприклад, друг Альтюссера Режіс Дебре вважав, що трапилося самогубство на ґрунті альтруїзму. Ліцейський учитель Альтюссера, католицький філософ Жан Ґітон, у 1985 році так висловився про вбивство:

      Я справді думаю, що він убив дружину з любові до неї. Це було вбивство з містичного кохання. А чи є велика різниця між злочинцем і святим? <...> Моя справа не захищати його, а допомогти йому в тяжкому становищі <...> Коли я дізнався, що сталося, я часто відвідував його в лікарні Сен-Анн, а потім ужив заходів, щоб його перевели в іншу установа і <…> щоб система правосуддя вважала його божевільним, а не злочинцем  

    У березні 1985 року Альтюссер прочитав статтю у «Le Monde», авторка якої, журналістка Клод Серрот, порівнювала його випадок зі скоєним у Франції вбивством молодої жінки японським канібалом Іссеєм Саґавою. Як і Альтюссера, Саґава уникнув ув'язнення з медичних причин, як у Франції, так і по поверненні в Японію, а пізніш написав книгу про вбивству, що мала успіх, і став медіазіркою Японії. Серрот стверджувала, що в подібних гучних історіях головними «зірками» стають убивці, а не жертви. Друзі вмовили Альтюссера виступити на свій захист, і він вирішив написати автобіографію. Філософ хотів її опублікувати, але врешті замкнув у письмовому столі. В автобіографії Альтюссер так пояснював убивство Елен:

      Я вбив жінку, яка була для мене всім, коли я мав помутніння розсудку. Ту, яка кохала мене так, що для неї було краще померти, ніж продовжувати жити. І, без сумніву, у своєму хворобливо-несвідомому стані я «надав їй послугу», від якої вона не могла відмовитися, але від якої померла  

    Убивство дружини серйозно заплямило репутацію Альтюссера. Як пише Е. Рудінеско, з 1980 року й до смерти філософ провадив дивне усамітнене життя ходячого «привида», практично «живого мерця». Альтюссер вів невеличке листування, його навіщали небагато близьків друзів, приміром, його друг, теолог і філософ Станіслав Бретон, що також був в'язнем Шталага у часи війни. Роздуми періоду 1982—1986 років склали книгу «Філософія зіткнення» (опублікована 1994 року). Останнім прижиттєвим текстом була серія інтерв'ю з Фернандою Наварро, виданих у Мексиці в 1988 році.[27] Збірка викликала резонанс у Латинській Америці. 1987 року Альтюссер переніс термінову операцію через закупорення стравоходу, і його здоров'я погіршилось. За операцією послідувала депресія, Альтюссер знову опинився у клінці О-Вів, з якої його перевели до Психіатричного інститут у західному передмісті Парижу Ла Верь'єрі (департамент Івелін). Там Альтюссер помер 22 жовтня 1990 року від зупинки серця, викликаної перенесеною пневномінією. Його могила розташована на кладовищі Вірофлей.

    Історичній і філософський контекст ред.

    Історичний контекст ред.

    На обставини написання найбільш відомих альтюссерових робіт — «За Маркса» (1965), «Читаючи „Капитал“» (1965) та «Ленін і філософія» (1969) — повпливали дві ключових політичних події: доповідь Хрущова на ХХ з'їзді КПРС і радянсько-китайський розкол.

    ХХ з'їзд КПРС був поворотним моментом для міжнародного комуністичного руху. Десталінізація не зовсім виправдала надії, що покладалися на неї. Одначе для західних інтелектуалів з комуністичних партів вона означала свободу для критики, хоч і обмеженої, та можливості змін і взаємодій між марксистською й немарксистською традиціями. Найважливішою була можливість критичного ставлення до власне сталіністського марксизму. Після радянсько-китайського розколу Китай для багатьох інтелектуалів-комуністів виглядав самодостатньою моделлю соціалізму, що викликала симпатії як альтернатива радянській. Таке ставлення обумовлювалося зокрема й високою ціною, заплаченою Радянським Союзом за «досягнутий соціалізм».

    Головні праці Альтюссера («За Маркса» і «Читаючи „Капитал“») були відбитком розмежування в комуністичному русі після ХХ з'їзду, радянсько-китайського розколу, появи гошизму. У багатьох верствах французького суспільства, насамперед поміж молоді й студентства, посилювались радикальні настрої. З іншого боку, мала місце суспільна демократизація. Виникнення нових форм соціальної боротьби в загальному контексті культурних змін того часу призвело до травневих подій 1968 року. Погляди Альтюссера та їх еволюція у 1960-ті й 1970-ті роки віддзеркалювали реальні політичні й економічні зміни у французькому суспільстві, які можна порівняти з аналогічними змінами в інших західних країнах; у його ідеях втілювались надії швидко зростаючої групи інтелектуалів.

    Філософський контекст ред.

    Сталінський марксизм ред.

    У 1950-ті роки, до й після ХХ з'їзду, французька компартія стояла на позиціях сталінського марксизму («марксизму-ленінізму» в радянській традиції). Набір текстів обмежувався Марксом, Енґельсом, Леніним і Сталіним. Догматична традиція давала три варіанти у філософії: спиратися на «Німецьку ідеологію» та займатися безпосередньо історією; на ґрунті історичного матеріалізму розробляти діалектику, цебто дописувати те, що Маркс обіцяв дописати, але так і не написав; розвивати пізні філософські й природнонаукові ідеї Енґельса. Остання традиція була систематизована й кодифікована та називался «діалектичним матеріалізмом».

    Неомарксизм ред.

    В умовах конфлікту зі сталіністьким (або сцієнтистським) марксизмом у Франції виник впливовий напрям неомарксизму. Одним з головних його питань була самоідентифікація, пов'язана з різними інтерпретаціями вчення Маркса, з позиції універсалізму чи історизму. Неомарксизм виник внаслідок невідворотної взаємодії з іншими напрями філософської думки. Неомарксисти намагалися переглянути роль теорії відчуження Маркса, проблему різниці між наукою й ідеологією (зокрема в межах самого марксизму), питання про теоретичні джерела марксизму.

    Частина інтелектуалів виступала за гуманістичний характер марксизму. В межах гуманізму було дві основних лінії. Перша відносила Маркса до гуманістичної традиції доби Просвітництва, засновник марксизму був у цьому трактуванні раціоналістом, екзистенціалістом і феноменологом. Лінія гуманізму сформувалася на ґрунті робіт Жана-Поля Сартра, Анрі Лефевра й Моріса Мерло-Понті, які інтегрували у марксизм феноменологію та екзистенціалізм Ґуссерля й Гайдеґґера. Мерло-Понті та Сартр робили акцент на політичному вимірі філософії, виступаючи проти сцієнтизму сталіністського марксизму. Мерло-Понті зоставався марксистом недовго, на відміну від Сарта, що зближався з ФКП. Мерло-Понті синтезував феноменологічну інтенційність з концептом історичної практики. Екзистенціалізм Сартра заперечував історичний й економічний детермінізм, ставлячи на перше місце людську суб'єктивність і свободу.Сартр, на відміну від Мерло-Понті, намагався адаптувати марксизм до поточної політичної ситуації. Хоч обидва мислителі в цілому некритично підтримували Радянський Союз, їхні незалежні версії марксизму були однозначно скеровані проти сталіністської версії. Пролетаріат був основним суб'єктом історичного процесу, а адекватність теорії визначалася виключно ефективністю політичної практики. Цей підхід склався під впливом робіт Дьєрдя Лукача, Антоніо Ґрамші та Карла Корша.

    Альтюссер виступав проти обох версій гуманізму (при цьому одержавши зі сторони гуманістів ярлик сталініста), відстоюючи сцієнтизм й автономність марксизму як теоретичної діяльності; проти чого виступали наступники Лукача та Ґрамші.

    Філософія науки Ґастона Башляра ред.

    Eчитель Альтюссера Ґастон Башляр займався історією та філософією науки. Башляр розробив концепцію епістемологічного розриву, що мала два основні аспекти:

    • По-перше, наука не є продовженням повсякденного життя, а передбачає розрив із повсякденним досвідом під час створення теоретичних понять (концептів). Ці концепти потім втілюються у речах, інструментах та експериментах;
    • По-друге, наукові концепти включені у мережу, систему інших концептів, сам собою науковий концепт не має значення без зв'язку з іншими концептами.

    Згідно з Башляром, немає спільного теорії знання і єдиного наукового методу. Критерії науковості приблизні, вони полягають у принциповій відкритості наукової практики для змін, а наукові відповіді ніколи не остаточні. Критерії конституюються через внутрішні стандарти наукових практик і являють собою їх частину. Наукову практику підтверджує її власний успіх, «ефекти знання». По суті ця теза веде до позиції Томаса Куна і його послідовників: наукою є те, що роблять науковці. Концепція Башляра перекликається з підходами Куна і Феєрабенда, хоча вона була розроблена раніше й незалежно від них. Але є важлива відмінність: у Башляра наука відкриває істини, а для Куна і Феєрабенда це радше соціологічна категорія, а не когнітивістська. Їхній підхід більш релятивістський: теорії чи парадигми не можуть бути істинними або фальшивими; хоч ствердження щодо теорії чи парадигм, звичайно, можуть бути фальшивими або істинними. Для Башляра, як і для Альтюссера, навпаки, існують істинні або фальшиві теорії, навіть якщо немає спільної теорії наукової істини. Наука розвивається переривчасто, долаючи «епістемологічні труднощі» попередніх версій науки. Під час епістемологічних розривів наука пориває з донауковою теорією й ідеологіями та формує новий тип дискурсу.

    Філософія ред.

    Герменевтична теорія ред.

    У своїх найвідоміших працях «За Маркса» і «Читаючи „Капитал“» Альтюссер запропонував оригінальне прочитання Маркса.[16] Альтюссер використовував декілька основних концептів. «Проблематика» пояснює зв'язок марксових ідей з філософською термінологією більш раннього періоду. «Епістемологічний розрив», датований серединою 1840-х років, являє собою розрив у творчій траєкторії Маркса між раннім, антропологічним, і пізнім, сцієнтистським Марксом. Концепт узятий з філософії науки Ґастона Башляра. Альтюссер розробив «стратегію читання» для виявлення розриву, яка синтезувала епістемологічні ідеї Башляра, структуралізм Леві-Стросса та психоаналіз.

    Проблематика ред.

    Проблематика являє собою визначену єдність думки в заданих межах у конкректній історичній кон'юктурі. Вона не належить ані до суб'єкта, ані до свідомості, а може існувати тільки у формі концептів. Проблематика формує ті межі мови і концептів, внутрі яких розглядають ті чи інші проблеми й висуваються ті чи інші ідеї. Проблематика це заздалегідна умова конкретного теоретичного поля дослідження.

    Проблематика може бути науковою і ненауковою. Для ненаукової, ідеологічної проблематики характерна її принципова «закритість», повторюваність внутрі ідеологічного кола; наукова проблематика завжди відкрита для покращення та розвитку. Наукова проблематика має системний характер, який визначає її межі, при цьому вихід за границі проблематики не являє собою зовнішній акт стосовно самої проблематики. Проблематика має глибинну структуру; сукупність досліджуваних питань сама визначає єдність проблематики, тому не можна говорити про ізольовані елементи чи концепти, які існували раніше проблематики й незалежно од неї. Вона сама становить собою відповідь на поставлені проблеми. Хоч питання всередині проблематики пов'язані з реальністю, проблематика не обов'язково їй відповідає.

    Проблематика передбачала «антиінтенціоналистські» методи інтерпретації. У її рамках значущість має не лише наявність проблем і концептів, але і їх відсутність. Інакше кажучи, сама проблематика має двоїсту природу: вона присутня і відсутня. Альтюссер використовував для цього структуралістські терміни синхронія і діахронія.

    Твори ред.

    • Монтеск'є. Політика та історія (1959)
    • За Маркса (1965)
    • Читати Капітал, 2 тт. (1965; співавтори: Е. Балібар, Р. Естабле, П. Машере, Ж. Рансьєр)
    • Філософія і спонтанна філософія вчених (1967)
    • Ленін і філософія (1969)
    • Відповідь Джону Льюїсу (1973)
    • Елементи самокритики (1974)
    • Позиції (1976)
    • 22-й конгрес ФПК (1977)
    • Те, що не може більше тривати в комуністичній партії (1978)
    • Філософія і марксизм (1988, інтерв'ю та листування з Фернандою Наваро)
    • Майбутнє триває довго (1992)
    • Щоденник ув'язнення, 1940—1945 (1992)
    • Тексти про психоаналіз: Фройд і Лакан (1993)
    • Філософські та політичні тексти, 2 тт. (1994, 1995)

    Див. також ред.

    Примітки ред.

    1. Альтюссер Луи // Большая советская энциклопедия: [в 30 т.] / под ред. А. М. Прохоров — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1969.
    2. а б в Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
    3. а б в г д Roux P. d. Nouveau Dictionnaire des œuvres de tous les temps et tous les pays — 2 — Éditions Robert Laffont, 1994. — Vol. 1. — P. 71. — ISBN 978-2-221-06888-5
    4. а б в Althusser L. Front matter "Elemente der Selbstkritik" (1975) // Elemente der Selbstkritik: Übersetzt und eingeleitet von Peter SchöttlerWest-Berlin: VSA: Verlag, 1975. — S. 2. — 111 с. — ISBN 3-87975-049-1
    5. Wolin R. Encyclopædia Britannica
    6. https://www.landrucimetieres.fr/spip/spip.php?article2277
    7. CONOR.Sl
    8. http://rhe.ish-lyon.cnrs.fr/?q=agregsecondaire_laureats&nom=&annee_op=%3D&annee%5Bvalue%5D=1948&annee%5Bmin%5D=&annee%5Bmax%5D=&periode=All&concours=14&items_per_page=10
    9. Collinson D. Biographical Dictionary of Twentieth-Century Philosophers — 1996. — ISBN 978-0-415-06043-1
    10. https://www.oxfordreference.com/view/10.1093/oi/authority.20110803095954823
    11. а б в Шинкарук, 2002, с. 18.
    12. Балибар, 2006, с. 375.
    13. а б в г Stolze, 2013, с. 7.
    14. а б Jay, 1984, с. 391.
    15. а б в Lewis, 2009.
    16. а б в г Тиса, 2023, с. 42.
    17. Roudinesco, 2008, с. 110.
    18. а б в г д е Schrift, 2006, с. 86.
    19. а б в Балибар, 2006, с. 363.
    20. а б в г Кармазіна, 2011, с. 26.
    21. Ferretter, 2006, с. 2-3.
    22. а б Roudinesco, 2008, с. 106.
    23. Roudinesco, 2008, с. 105.
    24. Biard, 1995, с. 139.
    25. а б в г Biard, 1995, с. 140.
    26. а б в Балибар, 2006, с. 364.
    27. а б в г Ferretter, 2006, с. 3.
    28. Jay, 1984, с. 393.
    29. Stolze, 2013, с. 8.
    30. а б Тиса, 2023, с. 43.
    31. Ferretter, 2006, с. 69.
    32. Ferretter, 2006, с. 4.
    33. Ferretter, 2006, с. 114.
    34. а б в Балибар, 2006, с. 374.

    Література ред.

    англійською ред.

    • Jay, Martin. Louis Althusser and The Structuralist Reading of Marx // Marxism and Totality: The Adventures of a Concept from Lukács to Habermas. — Cambridge, Oxford : Polity press, 1984. — С. 385—422. — ISBN 0-7456-0000-X.
    • Lewis, William. Louis Althusser // Stanford Encyclopedia of Philosophy. — Stanford : Department of Philosophy, Stanford University, 2009.
    • Roudinesco, Elisabeth. Louis Althusser: The Murder Scene // Philosophy in Turbulent Times: Canguilhem, Sartre, Foucault, Althusser, Deleuze, Derrida. — N. Y. : Columbia University Press, 2008. — С. 97—131. — ISBN 978-0-231-51885-7.
    • Schrift, Alan D. Louis Althusser (Key Biographies in Brief) // Twentieth-Century French Philosophy: Key Themes and Thinkers. — Oxford UK,etc. : Oxford UK,etc.: Blackwell Publishing, 2006. — С. 86-88. — ISBN 978-1405132183.
    • Stolze, Ted. Althusser, Louis / R. Jon McGee, Richard L. Warms (eds.) // Theory in Social and Cultural Anthropology: An Encyclopedia. — L.A.,etc : SAGE, 2013. — С. 7—10. — ISBN 978-1-4129-9963-2.
    • Ferretter, Luke. Louis Althusser (Routledge Critical Thinkers). — Taylor & Francis, 2006. — С. 2-4, 69, 83-86, 114. — ISBN 978-0203358726.

    російською ред.

    • Балибар, Этьен. Биографическая заметка // За Маркса / пер. с фр. А. В. Денежкина / Альтюссер Луи. — М. : Праксис, 2006. — С. 363—375. — ISBN 5-901574-59-1.

    українською ред.

    французькою ред.

    • Biard, Joel. Les écrits philosophiques de Louis Althusser. — P. : La Pensée, 1995. — С. 137—145. — ISSN 0031-4773.
    • Étienne Balibar. La Philosophie de Marx. — Paris: Editions La D-couverte, 1993. — 124 pp. — р. 4. (фр.)

    Посилання ред.

    Твори Альтюссера ред.

    Про нього ред.