Леопард (фільм)

фільм 1963 року

Золота пальмова гілка«Леопард» (італ. Il Gattopardo) — історична кіноепопея Лукіно Вісконті, знята у 1962 році за мотивами роману «Леопард» князя Джузеппе Томазі ді Лампедуза. Дія розгортається за часів Рісорджименто. Стрічка удостоєна «Золотої пальмової гілки» Каннського кінофестивалю 1963 р. і вважається однією з вершин світового кіномистецтва[2][3].

Леопард
Il Gattopardo
Жанр драма
Режисер Лукіно Вісконті
Продюсер Гоффредо Ломбардо
Сценарист Сузо Чеккі Д'Аміко, Паскуале Феста Кампаніле, Енріко Медіолі, Массімо Франчоза і Лукіно Вісконті
На основі роману Джузеппе Томазі ді Лампедуза
У головних
ролях
Берт Ланкастер
Ален Делон
Клаудія Кардинале
Оператор Джузеппе Ротунно
Композитор Ніно Рота
Художник Маріо Гарбулья
Кінокомпанія Titanus
Société Nouvelle Pathé Cinéma
Société Générale de Cinématographie
Дистриб'ютор Titanus[d] і Netflix
Тривалість 205 хв.
Мова італійська, французька, німецька[1] і латина[1]
Країна Італія Італія
Франція Франція
Рік 1963
IMDb ID 0057091
CMNS: Леопард у Вікісховищі

Сюжет ред.

Дія фільму розгортається на фоні падіння міста Палермо і всього королівства Обох Сицилій перед загонами гарібальдійців і подальшого становлення об'єднаної Італії. Князівське сімейство Саліна, як і інші сицилійські аристократи, повинні визначитися зі своїм ставленням до цих подій — оплакувати падіння Бурбонів або ж продовжити традицію вірної служби короні, але вже під прапорами Савойської династії.

Глава сімейства на прізвисько «Леопард»(Берт Ланкастер) залишається вірним девізу своїх предків — «щоб все залишилося як і раніше, все повинно змінитися» — і присягає на вірність савойцям. Досить скоро йому доводиться зіткнутися з наслідками свого рішення: світ аристократії, до якого він належить, невблаганно йде в історію, а на зміну леопардам приходять шакали — спритні ділки-буржуа на зразок нового мера — дона Калоджеро.

Окрім внутрішньої еволюції старіючого князя-прагматика, фільм простежує долю його молодого і енергійного племінника Танкреді (Ален Делон). Князь не сумнівається, що його чекає велике майбутнє на службі у новій державі. Проте замість закоханої в нього дочки князя молодий опортуніст сватається до прекрасної, хоча і дещо вульгарної дочки нувориша Калоджеро — Анджеліки (Клаудія Кардинале), і в цьому князь надає йому всіляку підтримку.

Усі нитки оповідання сходяться у 51-хвилинній сцені балу в одному з палаццо Палермо, яка, на думку режисера, повинна справляти на глядача враження нестерпної задухи. Князь не знаходить собі місця, упродовж усієї сцени балу він занепокоєно блукає з кімнати до кімнати, немов у пошуках спокою. На відміну від книги, у фільмі смерть князя не показана. Та все ж сцена балу, задумана як епілог оповіді[4], не залишає у глядача сумнівів у її близькості: з його вихованням і поняттями про честь князеві ніколи не пристосуватися до світу, яким правлять вискочки-нувориші.

В ролях ред.

Актор Роль
Берт Ланкастер Фабріціо Саліна князь дон Фабріціо Саліна
Клаудія Кардінале Анджеліка Седара / Донна Бастіана Анджеліка Седара / Донна Бастіана
Ален Делон Танкреді Фальконері Танкреді Фальконері
Паоло Стоппа Калоджеро Седара дон Калоджеро Седара
Ріна Мореллі Марія Стелла Саліна княгиня Марія Стелла Саліна
Ромоло Валлі Пірроне отець Пірроне
Маріо Джіротті Кавріагі граф Кавріагі
П'єр Клементі Франческо Паоло Франческо Паоло
Джуліано Джемма Гарібальді Гарібальді
Іда Галлі Кароліна Кароліна
Оттавія Пікколо Катерина Катерина
Іво Гаррані Паллавічіно полковник Паллавічіно
Серж Реджані Франческо Чіччо Тумео дон Франческо Чіччо Тумео

Робота над фільмом ред.

Як представник одного з прадавніх родів Італії, Вісконті завжди цікавився темами занепаду і розкладання сім'ї і того світу, в якому жили його предки. Князь Саліна був для нього певною мірою alter ego. Раніше Вісконті вже звертався до періоду Рісорджименто в байопіку «Почуття» (1954). При роботі над «Леопардом» Вісконті підтвердив свою репутацію перфекціоніста, відтворюючи світ європейської аристократії, що пішов в небуття, в усіх його найдрібніших деталях[2]. Для цього потрібно було «обжити» декілька порожніх сицилійських палаців і повернути історичний вигляд одному з кварталів Палермо[2].

Спочатку Вісконті планував запропонувати головну роль Лоренсу Олів'є або Миколі Черкасову[2]. Присутність американської зірки Берта Ланкастера у головній ролі «європейського» фільму пояснюється тим, що таку масштабну постановку могла фінансувати тільки голлівудська кіностудія — в цьому випадку 20th Century Fox — яка була зацікавлена в касовому успіху в тому числі і в США, де описувана епоха мало кому відома. Ланкастер — колишній циркач із нетрів Гарлему — виступив у цьому випадку гарантом інтересу американських глядачів. Він блискуче впорався з роллю, узявши за зразок аристократичні манери самого Вісконті.

Думки і оцінки ред.

  • «Якби „Леопард“ складався тільки з сорокап'ятихвилинної сцени балу, де по дзеркальній галереї палаццо Ганджі під музику вальсу Верді млосно крутяться, стискаючи один одного в обіймах, Делон з Кардинале, фільм все одно хотілося б дивитися без кінця. Бал подається у червоному, білому, зеленому — кольорах гарібальдійського прапора; до них домішується одвічна жовтизна випаленої сицилійської землі» (Плахов Андрій Степанович, «Коммерсантъ»)[5].
  • «За часом дії, масштабності і сюжету „Леопард“ викликає в пам'яті таке ж повнокровне воскресіння світу, що обсипається, знать — „Віднесені вітром“. Проте „Леопард“ сповнений недомовленостями і споглядальності, тоді як „Віднесені вітром“ динамічні і киплять пристрастями. <.> Багато було написано з приводу не позбавленої символізму панорами запиленої і втомленої сім'ї Саліна, які після прибуття до Доннафугату всідаються у церкві і, здається, перетворюються на статуї (чи трупи), зливаючись із старовинним барочним декором» (Кевін Томас), Los Angeles Times)[6].
  • «Герой Ланкастера існує в особливій площині, діє виходячи з моральних догматів, які його сучасники не в змозі ні розділити, ні осягнути. Незважаючи на фізичну бадьорість, є в ньому щось віджиле, щось поминальне. Ми бачимо його родичів такими, що безмовно сидять на лавах сімейної каплиці. Їх нерухомі тіла і особи, що завмерли, ще покриті білим дорожнім пилом — як викапані надгробні статуї, що подібні до божеств у своєму безмовному спокої, безповоротно відійшли в минуле» (Дейв Кер, The New York Times)[7].
  • «Подібно до романів XIX століття (згадується „Війна і мир“), що поєднували монументальний розмах з насиченістю деталями, фільм малює великі історичні події через призму того, як вони переживаються окремими індивідами. Музика Ніно Рота — немов симфонія тих років, яку вам не довелося слухати. Якби у XIX столітті знімали кіно, то саме так воно б і виглядало» (Річард Дайєр, Британський інститут кіно)[8].

Примітки ред.

  1. а б Freebase Data DumpsGoogle.
  2. а б в г Радио «Маяк» / Антон Долин и Андрей Плахов — о фильме «Леопард»[недоступне посилання з квітня 2019]
  3. Дж. Хоберман. The Leopard[недоступне посилання].
  4. Ъ — Финал сценария // Умерла Сузо Чекки д'Амико
  5. Фильм «Леопард» — Рецензии, трейлеры, кадры из фильма, расписание сеансов — Афиша. Архів оригіналу за 7 березня 2016. Процитовано 1 грудня 2014. 
  6. 'The Leopard' changes in spots, with glorious results — Los Angeles Times
  7. Dave Kehr. When Movies Mattered: Reviews from a Transformative Decade. University of Chicago Press, 2011. ISBN 978-0-226-42941-0. Pages 242–246.
  8. The Dark Knight Rises — The IMAX Experience (12A TBC DMR) | BFI. Архів оригіналу за 7 січня 2011. Процитовано 1 грудня 2014. 

Посилання ред.