Латифу́ндія — велике приватне земельне володіння, помістя. Панування латифундизму породжувало безземелля основної маси селянства, сприяло орієнтації національної економіки не на внутрішній, а на зовнішній ринок.

У Стародавньому Римі — велике господарство, засноване на рабській праці. Пліній Старший пише про те, що «латифундії погубили Італію та провінції»[1].

В Україні латифундіями називали великі магнатські маєтки з тисячами десятин землі[2]. У сучасній Україні термін застосовується для позначення тих великих масивів земель сільськогосподарського призначення, які сконцентрували у своїх руках аграрні фірми[3][4][5]. П. П. Гай-Нижник пише, що в Україні, починаючи з 1990-х років, «тривало зрощення олігархії землевласників–ладифундистів, промислових концернів, мафії та банківських магнатів у нововідроджену систему сучасної васальної залежності (новітня форма майорату), що породило неофеодальну систему влади в країні з продажно–залежними бюрократією, судами, прокуратурою та каральними службами»[3].

Слід зазначити, що в сучасному світі латифундизм характерний передусім для країн третього світу. Сільське господарство переважної більшості розвинених країн базується на фермах.

Історія ред.

Уперше латифундії виникли в Стародавньому Римі в II ст. до нашої ери, коли римська знать почала займати громадські землі підкорених племен, що населяли Італію, і набули повсюдного поширення в І ст. нашої ери. Велика частина земель латифундій складалася з великих плантацій оливкових дерев, винограду і зернових, які оброблялися переважно працею рабів.

У період панування феодалізму латифундії стали головною формою ведення сільського господарства і ґрунтувалися на використанні праці кріпосних селян. Рішучого удару феодальному латифундизму в країнах Західної Європи нанесли буржуазні революції XVI—XVIII століть. Різновидом латифундій були рабовласницькі плантації в Америці XVII—XVIII століть. Пережитком феодальних стосунків були крупні поміщицькі латифундії в Пруссії і Росії.

Збереження латифундій спричиняє за собою і збереження середньовічних земельних стосунків, які ліквідовуються не відразу, а повільно пристосовуються до капіталізму. Тому латифундизм є причиною повільнішого розвитку капіталізму в сільському господарстві по так званому прусському шляху. У XX столітті розвиток капіталізму в сільському господарстві зі збереженням підприємницьких поміщицьких латифундій відбувається в таких країнах, як Португалія, Іспанія, Туреччина, Україна, Індія, ПАР (Південно-Африканська Республіка), Родезія, а також у більшості держав Латинської Америки. Так, у середині 60-х років у Португалії найбільші латифундисти (0,5% всіх землевласників) володіли 40% оброблюваних земель; в Еквадорі в розпорядженні 1% землевласників перебувало 50% усіх земель. Поміщики-латифундисти широко застосовують найману працю, частину земель здають у кабальну, головно пайову, оренду селянам. До системи латифундизму примикають і господарства промислових плантацій низки країн, що розвиваються, причому незрідка такі господарства належать не окремим поміщикам-плантаторам, а монополістичним трестам розвинених капіталістичних країн, що підпорядковують собі аграрну економіку країн, що розвиваються.

Безземелля і малоземелля селян за панування латифундизму, поширення напівфеодальних форм оренди, жорстока експлуатація батраків поміщиками сприяють консервації низького рівня технічного розвитку сільського господарства, мізерних доходів селян і сільськогосподарчих робітників, жебрацького життєвого рівня сільських трудящих. Техніко-економічна відсталість латифундистського господарства зумовлена незацікавленістю більшості поміщиків у технічному прогресі сільського господарства в умовах надлишку дешевої робочої сили. У деяких, головно латиноамериканських, країнах латифундизм і латифундисти слугують опорою реакційних політичних режимів, що незрідка насаджуються у формі військових диктатур.

Під час громадянської війни у Гватемалі землевласники-латифундисти підтримували уряди та воєнізовані формування, які були винуватцями Гватемальського геноциду першої половини 1980-х рр. Унаслідок актів геноциду загинули десятки тисяч людей, переважно селян, які походили з народів мая. У період з 1981 до 1983 рр. урядові сили зруйнували понад 400 селищ мая, загалом близько 1,5 мільйона селян утратили своє житло. Чимало селян були вимушені жити в концентраційних таборах і працювати на полях латифундистів.

Масштаб ред.

Латифундії розрізняють:[6]

  • обмежена латифундія — 200/300—800 га;
  • власне латифундія — 1000—1500 га;
  • розширена латифундія — 2000—8000 (і більше) га.

Див. також ред.

Примітки ред.

  1. Gaius Plinius Secundus. Naturalis Historia. XVIII, 7.
  2. Тимочко Н. О. Економічна історія України: Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2005. — 204 с. ISBN 966-574-759-2
  3. а б Гай-Нижник П. П. Україна довоєнна: алогізм плутократії та становлення нової нації [Архівовано 13 березня 2022 у Wayback Machine.] // "Гілея: науковий вісник": збірник наукових праць. — К., 2015. — Вип. 93 (2). — С. 68.
  4. Крупнейшие латифундисты. Кто владеет украинскими черноземами // UBR. Архів оригіналу за 27 серпня 2019. Процитовано 27 серпня 2019. 
  5. Україна–Латифундія – це країна з 10-15 млн населення. Решта – зайві… // “33-й НОВИНИ”. Архів оригіналу за 27 серпня 2019. Процитовано 27 серпня 2019. 
  6. Ляпустина Е. В. — Виллы в западных провинциях Римской империи // Вестник древней истории, 1985, № 1., стр. 161-186. // С. 170. // Journal of Ancient History[en]. — Наука, 1985. Вип. 172—175. — С. 170.

Джерела та література ред.

Посилання ред.