Вікіпедія

Клубівці

село в Івано-Франківській області, Україна

Клубі́вці (pol. Kłubowce) — село в Україні, у Тисменицькій міській громаді Івано-Франківського району Івано-Франківської області. Розташоване на межі Бистрицької западини та Бистрицько-Тлумацької височини. На шляху Н18,~15 км. до Івано-Франківська. Село Клубівці засноване у 1520 році на місці старого села Пеколів.

село Клубівці
Герб Прапор
Країна Україна Україна
Область Івано-Франківська область
Район Івано-Франківський район
Громада Тисменицька міська громада
Код КАТОТТГ UA26040330030092668
Основні дані
Засноване 1520
Колишня назва Буди (до 1240 року), Пеколів (до 1520)
Населення ▼ 1416
Площа 15,15 км²
Густота населення 107,68 осіб/км²
Поштовий індекс 77443
Телефонний код +380 03436
День села 24 серпня
Географічні дані
Географічні координати 48°54′47″ пн. ш. 24°54′55″ сх. д. / 48.91306° пн. ш. 24.91528° сх. д. / 48.91306; 24.91528Координати: 48°54′47″ пн. ш. 24°54′55″ сх. д. / 48.91306° пн. ш. 24.91528° сх. д. / 48.91306; 24.91528
Середня висота
над рівнем моря 		412 м. м
Найближча залізнична станція Тисмениця
Місцева влада
Адреса ради 77443 Івано-Франківська область, Тисменицький район, с.Клубівці вул.Миру, 1
Вебсторінка https://tsmth.if.ua/
Староста Рекетчук Богдан Іванович
Карта
Клубівці. Карта розташування: Україна
Клубівці
Клубівці
Клубівці. Карта розташування: Івано-Франківська область
Клубівці
Клубівці
Мапа
Мапа

CMNS: Клубівці у Вікісховищі

Назва ред.

Етимологія ред.

Версія 1: Походження від імени ред.

Першою зафіксованою назвою є Klubowcze (укр. Клубівче), 1578 (Źdź, том 18/1, с. 89); Тобто, поселення Клуба, який міг бути засновником, чи лідером громади, або існувати лише яко місцева легенда. Згодом, у XVI ст. письмова назва трансформувалася в Klubowce (укр. Клубівці). Яка збереглася дотепер. Частково, зміни зазнала лише польська назва, де згодом непалаталізована «л» стала записуватися як «ł», Kłubowce. Д. Бучко і М. Гудаш розглядають це, яко патронімічну назву, яка походить від власної назви Клуб, що походить від іменника і має підтвердження в словниках. (Бучко, 1990, с. 77 [1]; Гудаш, 2004, с. 142). Тому ця версія є найвірогіднішою.

Версія 2: Походження від місцевости ред.

Анна Чапля вважає, що назва села походить від слова клуб (pol. kłąb) – в значенні, щось кулястої форми. Що, ймовірно, якось характеризувало територію на якій жили люди. До слова, село отечене лісом майже довкола.

Але ця версія, на жаль, не пояснює чому польською мовою нава села була не Kłąbowce і не відповідає згаданій вище першій письмово зафіксованій назві.

Версія 3: Походження від побуту ред.

Місцевий краєзнавець Йосип Карпів вважає, що село отримало таку назву ззовні, через те, що люди жили клубами. Але оскільки слово клуб в наддістрянських діалектах української мови було запозичене з палаталізованою «л» і звучало, як "клюб", то ця версія не є достатньо обґрунтованою.

Також додає, що жителі сусідньої Тисмениці називали людей клубками.

Етимологія слова «клуб» ред.

Ім'я Клуб, в свою чергу, походить від слова "клуб" клуб [Архівовано 12 вересня 2021 у Wayback Machine.], яке мало декілька значень. Перше – щось зібране в кулю, скручене колом, кругле. Або ж друге – стегно. Ймовірно, воно описувало зовнішні риси людини. Оскільки слова є спорідненими, то великого значення це не має. Походить від праслов'янсткого *klǫbъ – щось кругле.

Ймовірно, є спорідненим з латинським glomus [2], що означає щось кулястої форми, клубок ниток. Звідси й глобус. Обидва слова походять з праіндоєвропейської *gel – «скручувати, клубок». Відповідно, можуть бути коґнатом з праґерманським словом *klumpô, зокрема, англ. club, від праіндоєвропейського *glembʰ- «охоплювати», що теж походить від *gel [3].

Спорідненість ред.

Vasil Âacìj також згадує попередні дослідження, додаючи потенційно ще одну етнічну назву поселення *Клубів, чи Клубівка (Âacìj, 2015, с.142). Але в цьому випадку походження назви ведуть від імени Клементина і є зафіксована назва Клембівка. Тому, зв'язок сумівний [4]. А походження назви іншого поселення Клубівка невідоме.

Розташування ред.

Історичні дані ред.

Давні поселення ред.

  1. Черняхівське поселення І тисячоліття нашої ери, в 1,5 кілометра на північний захід від автостанції в селі Клубівці, вліво від дороги Клубівці – Вільшаниця, на правому березі безіменного потічка, виявлено в 1973 році Л.М.Микитенком.
  2. Курганний могильник Клубівці І невизначеної приналежності, у лісі, на південний схід від села, урочище Пожарниця, розмір – один гектар, висота курганів біля одного метра, діаметр – до 20 метрів.
  3. Поселення Клубівці ІІ бронзової доби, на схід від села, урочище Таборище, розмір – 100 на 200 метрів.
  4. Поселення Клубівці ІІІ ранньої бронзи 1,5 кілометра на північний захід від села, урочище Помірки, розмір – 100 на 80 метрів.
  5. Поселення Клубівці IV ранньої бронзи на південно-західній окраїні села, розмір – 200 на 400 метрів.

Буди ред.

Один із найдавніших переказів, який побутує в селі, розповідає, що в другій половині XII століття, коли Галицька Земля досягла найбільшого розквіту, а столичне місто Галич. вело торгівлю із сусідніми державами, шлях вів торгівців через Сілець (передмістя Галича), Узин, Вільшаницю, Таборищі, на полудень до Молдавії і далі. При цьому шляху один чоловік побудував хату, яку тоді називали будою, і мимоволі став засновником населеного пункту. Через певний час хат стало більше. Виникло поселення, яке одержало назву Буди. Його назва дойшла до наших днів і тепер існує як місцева назва лісу.

Зв'язок слова «буда» зі словом «будувати» і вживання його у давнину в значенні «хата», «хатина» підтверджують «Етимологічний словник української мови», словник Б.Грінченка 1907 р. та інші джерела. Населення Буди займалося переважно землеробством і скотарством. Певне значення мало те, що село знаходилося поблизу столичного міста Галича. Іншими близькими містами були Тисмениця і Тлумач, які згадуються в Іпатіївському літописі: перше — 1144, друге — 1213 року. Буди були розташовані ліворуч від центральної дороги, що веде до Вільшанці. Тут стояли хати. Трохи далі від дороги, на невеликому пагорбі, був цвинтар (ця назва збереглася дотепер). Тепер на місці гробів можна побачити ледь помітні заглибини. Далі, внизу, було орне поле, на якому вирощували урожай. Частина землі з південного боку села називається Розсічки (від слова розсікати).

П'ять глибоких потоків, що беруть початок у лісі, тут зливаються в один. Вони розсікають поле на декілька частин. Ці потоки у місці злиття утворювали невелике болото, яке називалося Брідки (від слова «брід»). Поле, що прилягає до болота, також має назву Брідки. Найбільший яр, утворений у лісі водою, і прилегла до нього територія мають назву Панькова яма. Назва походить від слів «пан», «панок». Так колись називали чорта, коли не хотіли його згадувати.Розповідають, що за Польщі, у році 1929, на Розсічках Карпів П. С. (1900—1984) корчував біля давньої лісової дороги дубовий пень і знайшов під ним одягнений у почорнілу бляху дерев'яний горщик зі старовинними монетами. За порадою людей він здав його в якийсь урядовий будинок у Станіславі коло вокзалу. За Польщі територію, що має назву Буди, тримали Пронюк Федір Миколайович (Федь Ткачів) і Савчук Федір Миколайович (Федь Савчуків). Тоді, як і раніше, вважали, що ліс має велику цінність, бо дуби можна продати будь-коли і мати за них гроші. Якщо господар ділив ліс у спадщину між синами, то з першу рахував дуби і розподіляв порівну, а вже потім — землю.

У 1240 році до Держави Романовичів вдерлися монгольські завойовники. Вони пограбували Галич, ними було знищено й село Буди. Люди, які залишилися, переселились жити вглиб лісу, подалі від центральної дороги, що вела до Галича.

Пеколів ред.

Мешканці колишнього села Буди своє нове поселення назвали Пеколів. Щодо цієї назви, то від старожилів вдалося почути думку, що пеколівці не були гарантовані від нападів ворогів і коло села тримали варту. Вартові на вежах, встановлених на найвищих місцях, при наближенні турків чи татар запалювали смолоскипи, повідомляючи таким чином про небезпеку. Ці вогні тоді називали «пекулі» або «пеклівці», що й дало назву селу. У «Матеріалах для словника давньоруської мови» І.Срезненського слово «пеколь» тлумачаться як «смола», «вогонь».

З історичних джерел відомо, що Держава Романовичів існувала досередини XIV століття. Після отруєння короля Руси Юрія ІІ Болеслава, останнього з династії Романовичів, почалося 50-річне протистояння між польськими та угорськими династіями. Спочатку, територію контролювали польські П'ясти. А з 1370 року угорська династія Анжу, представниця якої Ядвіга Анжу стала королевою Польщі і з 1387 року — і вже надовго Поколів опинився під польською короною і, відповідно, під владою католицьких польських та покатоличених руських феодалів.

У «Гродських і земських актах» знаходимо відомості про нього за 1466 рік. Із документа № 4021[5] дізнаємося, що якійсь польській «знатного роду пані» у спадщину залишилися маєтки, які «розташовані на території Руси в районі Галицькому», зокрема в Пекловці та Колодзейові.

Під час спустошливого татарського нападу на Королівство Польське 1516 року, Окремі ватаги татарів перейшли р. Дністер та прокотилися аж до Карпат. Учасник тих подій, польський дипломат Людвік Деціюш так пише про втрати після татарського нападу: «татари перетворили на попіл багато міст і сіл». Ймовірно, тоді був спалений і Пеколів. Проте, якщо поселення і встояло, то остаточно було знищено наступним татарським походом 1519 року.

Клубівці ред.

Після руйнівних татарський набігів, пеколівці, що перечікували в лісах почали будувати нове поселення. З цього моменту, з 1520 року, починається історія нового села Клубівче. Спочатку, його розбудовували в глибині лісу, де зараз клубовецька церква, яка мала бути в центрі. Але навіть випалені, проте оброблені пеколівські землі змусили людей повернутися на попереднє на старе місце.

У 1598 р. Тодішній власник Єзуполя, ротмістр, майбутній воєвода брацлавський Якуб Потоцький отримав пожертву від Самуїла, Лукаша та Миколая Сєненських, трьох синів загиблого галицького каштеляна Яна Сєненського, Тисменицю з прилеглими селами: Добровляни, Клубівче, Микитинче, Вільшаниця, Підлужжя, Підпечари, Пшеничники, Студенець, Угорники, Узин, Вовчинець. Цю власність Ян Сєненський забрав у родини Паневських [6].

Хмельниччина ред.

В історичній та краєзнавчій літературі відомий факт про перебування на Таборищах козаків на чолі з Максимом Кривоносом.

У 1648 році Семен Височан разом зі своїм повстанським загоном підійшов до замку в сусідньому селі Палагичі, але здобути його не зміг. Тоді він вирішив звернутися за допомогою до козаків, які стояли в Клубівцях. Частина війська перейшла до Палагич, але, за порадою козацького отамана, ні повстанці, ні козаки не штурмували замок, щоб не зазнати людських втрат, а знайшли серед прислуги замку своїх прихильників. Бідна служниця Зося перед досвітком, коли всі заснули коло бійниць, їм відчинила браму до замку. Козаки перебили польську шляхту, а здобуте добро розділили між людьм.

Радянська окупація. Рух опору ред.

Провідною силою опору більшовикам був Клубовецький Кущ Самооборони (ККС) – на пів автономна від ОУН структура, яка боролась за відновлення Української Держави, створена у серпні 1944 року Іваном Івасюком – пропагандистом центрального проводу ОУН, передовим представником українського руху в Клубівцях. Кадровою основою ККС були жителі с. Клубівці, котрі уникнули мобілізації в червону армію і чинили неорганізований спротив окупантам; вояки боївки районної СБ ОУН та сотень УПА ТВ «Чорний Ліс», які були переведені в ККС за договором сторін. Станом на грудень 1944 року ККС налічував близько 30 чоловік та 15 жінок з підпорядкованої кущу жіночої станиці ОУН с. Клубівці. Стратегія Куща: використати розрив домовленостей між державами Антигітлерівської коаліції та СРСР і відповідно початку нової війни, у якій Україна надіялась вибороти незалежність. Дотримуючись стратегії, ККС уникав прямих боїв з більшовиками, а укріплювався і проводив постійну військову підготовку, зокрема для неї І. Івасюк домовився про перехід у ККС Миколи Пронюка – ройового сотні УПА «Чорного». Окрім постійного інструктажу, І. Івасюк з М. Пронюком прописали тритижневий курс, на котрому рекрути проходили стройову підготовку і вивчали матеріальну частину зброї (гвинтівок, автоматів і кулеметів різних зразків), після чого вояки складали присягу «визволити Україну або померти у боротьбі за неї. А якщо доведеться попасти в полон, то мовчати до скону, бо у ворожих руках помилування не буде». На початку нової війни вояки ККС розраховували влитися в одну з сотень УПА або створити власну. Окрему увагу в Кущі приділяли моральній і політичній підготовці вояків, у 1944 році було проведено ряд зустрічей з районними референтами ОУН Тисмениччини, зокрема з референтом СБ Романом Кобзою, воєнним референтом «Лемком», референтом пропаґанди «Олехом», райпровідником ОУН Миколою Савиком, також провід куща підтримував зв’язок з клубовецькими націоналістами, які вели боротьбу в інших теренах. Провідник І. Івасюк «Нестор» пропонував воякам повстанську літературу, зокрема журнал Станіславського повітового проводу ОУН «Гомін волі», різні видання обласного проводу ОУН, вісті української інформаційної служби. Вояки у вільний час читали історичні, релігійні та художні книги. Для координації дій та підтримки духу цивільного населення повстанці організовували мітинги, поширювали бофони і листівки. Із цивільного населення було сформовано референтури розвідки, інформаторів та харчовиків (до 1947 року харчові та інформатори були практично у всіх частинах села). Створено відділ спецкур’єрів із 5 чоловік для охорони і супроводу квартируючих у Клубівцях провідників ОУН та УПА. Окрім них, організовано мережу зв’язкових (13 чоловік) у сусідні станиці та райпровід ОУН. Кожному спецкур’єру та зв’язковому призначено станиці, а у них вказано будинки, в які приводити провідників. Через Тлумацького повітового пропагандиста ОУН Михайла Водославського, родом з с. Надорожної Тлумацького району, ККС наладив співпрацю (обмін розвідданими, забезпечення квартирування, спільні бойові акції) із станичною боївкою ОУН його села, відділ під його ж керівництвом налічував 16 стрільців, озброєних автоматами, гвинтівками, ручним кулеметом та ґранатами. На початку зими 1944 року більшовики розмістили у Клубівцях гарнізон (30 червоноармійців). Усвідомлюючи перевагу ворога, Кущ вирішив знайти спільну мову з українцями у складі червоної армії, які розуміли мету боротьби ОУН та УПА. Сторони пішли на зустріч та встановили договір, за яким українці-червоноармійці та повстанці не будуть нападати одні на одних.            І. Івасюк був змушений покидати село для роботи у центральному проводі ОУН. У зв’язку з цим 4 січня 1945 року у домі станичної Катерини Бойко «Зірки» зібралися на нараду провідники ККС та керівництво Тисменицького райпроводу ОУН – «Бажан», «Чорновус» і «Лемко», від ККС – І. Івасюк «Нестор», М. Пронюк «Прут», В. Ковальчук «Ворон» та К. Бойко «Зірка». ККС прийнято до складу другого підрайону Тисменицького райпроводу ОУН як Клубовецький Кущ (КК) ОУН. Також було обговорено ряд організаційних питань, розглянуто список кадрів для мобілізації, поданих жіночою станицею ОУН. «Ворона» призначено станичним та господарчим референтом по Клубівцях, «Прут» замінив «Нестора» на посаді провідника КК.

           Після загибелі Миколи Пронюка (19.ХІІ.1945 застрілився у криївці у двогодинному бою з більшовиками в селі Довге) у грудні 1945 р. КК очолив Федір Сенюк – вояк КК, 1945 р. призначений підрайонним провідником ОУН у регіоні Клубівців, відповідно підрайон Сенюка з КК утворили одну структуру та боївку. Після Ф. Сенюка (пропав безвісти у серпні 1947 р.) з осені 1947 р. керівництво підрайоном (після реформації Тисменицького райпроводу ОУН – кущем) перебирає його бойовик Петро Яцура «Веселий» (загинув у бою 1949), після нього – бойовик Мирослав Юрчишин «Гроза» (загинув у бою в липні 1950), і останній провідник Куща – Григорій Волощук «Грицько», що 13 березня 1951 року в оточенні двома батальйонами військ МДБ застрілився з сімома іншими членами ОУН у схроні Монастирного Провалу – останній повстанській криївці Тисмениччини. Обов’язки станичного після розбиття криївки 20 січня 1945 року тимчасово виконував М. Пронюк, весною 1945 року на посаду призначено Василя Рекетчука «Блиска», восени 1946 року пост перебрав Василь Слупський «Голуб», у серпні 1947 року на посаду повернувся В. Рекетчук, який через рік, у серпні 1948 року, потрапив у більшовицький полон (засуджений на 10 р. таборів) і був останнім станичним Клубівців.

           У 1946 році КК розширив свою мережу станиць на сусідні села Погоня, Пшеничники, Хом’яківка та місто Тисмениця (разом 83 км²). За роки існування ККС/КК та підрайону Ф. Сенюка через їх ряди пройшли понад 90 осіб, біля 50 із них зі зброєю у руках чинили спротив радянській окупації, інші були членами станичних і кущових ОУН, належали до референтур харчовиків, розвідників та інформаторів. З 1944 по 1951 рік у боях з більшовиками загинуло 16 вояків, 29 потрапили у полон/заарештовані, 9 пропали безвісти, 15 добровільно здалися, 19 втратили/порвали зв’язок. За період боротьби вояки зробили 6 криївок + 1 господарську (для зерна), у складі озброєння повстанці мали 15+ автоматів, 22+ гвинтівки, 45 ґранат, 1 ПТРД-41, 5 кулеметів і 8 пістолетів, а в додаток до цього – саперські лопатки, багнети та інша амуніція, за одиночними свідченнями у 1944 році була задіяна легка артилерія. В числі найвідоміших бойових операцій КК є 5 успішних засідок на автомобілі і підводи більшовиків при в’їзді у Клубівці, 4 напади на сільські адміністрації та вартові приміщення груп громпорядку, десятки малих зіткнень із ВВ НКВС та стрибками, знищення або спалення колгоспів, клубів, магазинів, а також побиття і атентати на співробітників радянських каральних органів, членів ВЛКСМ, сексотів, стрибків і учасників прокомуністичних польських організацій «Східний Бій» та «Чорна Фаланга».[7]

Військова традиція ред.

Клубівці продовжують військову традицію від часів козацької національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького (1648-1657) й до сьогоднішніх днів.

  • Вчитель Іван Морикот припускав, що родини Бойків, Грушевських, Павлюків, Пронюків, Івасюків і Туриків мають козацьке походження і попали у Клубівці із Запоріжжя під час таборування війська Хмельницького на сході села[8].
  • У І СВ на стороні Австро-Угорщини, а пізніше ЗУНР воювало 69 осіб.
     
    Піхотинець Австро-Угорської армії Василь Михайлишин (1884-1954) з жінкою Анастасією (1885-1977)
  • Військо Польське пройшов 21 чоловік, 6 з них у 1939 році захищали Польщу від навали Німеччини та СРСР.
  • Ще 2 були військовослужбовцями ВПС Польщі у Великобританії.
  • На початку вторгнення СРСР до Польщі у 1939 році під керівництвом активістів Григорія Берладина та Дмитра Досюка сформовано загін «красной милиции» (червоної міліції), який зайнявся роззброєнням дезертирів Війська Польського, контролем громадського порядку та, фактично, тимчасово перебрав владу до появи ЧА з політруками. Орієнтовна чисельність формування 80-100 осіб.
  • Членами Клубовецької Сільської ОУН (1938-1944) були понад 37 людей.
  • Вояками 14-тої гренадерської дивізії Ваффен-СС «Галичина» були 25 клубівчан.
  • Понад 10 осіб були на службі поліції під час нацистської окупації України. Частина дезертувала до УПА, ОУН. Інші рятувались еміграцією.
  • У 1941 та 1944 рр. більшовики забрали до РСЧА 59 чоловік.
  • Учасниками Клубовецького Куща Самооборони (1944-1951), Клубовецького Куща ОУН (1945-1951), підрайону ОУН Федора Сенюка (1945-1947), станиці ОУН с. Клубівці та жіночої станиці ОУН було 55 жителів села, 15 з них жінки.
  • Вели боротьбу в УПА і ОУН на інших теренах ще 10 чоловік.
  • Бійцями винищувального батальйону і групи охорони громадського порядку (ОГП) (ястребками) у 1940-их роках були 12 жителів Клубівців[7].
  • Також варто згадати сотні клубівчан, котрі відслужили у мирний час в арміях Австро-Угорщини, СРСР та України.
  • Під час Революції Гідності активну участь у протестах в Києві брала 41 людина.
  • З 2018 року при Клубовецькому ліцеї діє військово-спортивний гурток "Джура" (керівник - вчитель Володимир Сидорик). Станом на вересень 2022 р. "Джура" налічує 13 юнаків та 2 юначок. Окрему увагу в "Джурі" приділено стройовій, фізичній та стрілецькій підготовці (стрільби з пневматичних гвинтівок).
  • Клубівцях функціонує єдиний в Україні волонтерський реабілітаційний центр для учасників АТО та їхніх сімей "Бандерівський схрон".
  • На початку російського вторгнення (2022) для патрулювання і контролю порядку у селі сформовано взвод ТрО. Невдовзі загін розформований через стабілізацію ситуації в регіоні та психологічну не готовність особового складу виконувати завдання в зоні активних бойових дій.

Місцевості села ред.

Таборищі ред.

 
Клубівці з присілками на тактичній мапі (1925).

Та́борищі ― присілок села Клубівці, який розташований на схід від Великого мосту. Тут знаходиться роздоріжжя. За легендою на цьому місці таборувалося військо Богдана Хмельницького,

коли йшли на Львів, звідси й назва. Жолуді, якими годували коней проросли. Вздовж дороги було багато дубів, які місцеві жителі називали дубами Хмельницького. До нашого часу зберігся лише один.

Хатки ред.

Хатки́ ― присілок, що знаходиться на південний захід від центру села, дорогою до Тисмениці. Назва походить від слова «хата».

Транспорт ред.

Автодорога ред.

Через Клубівці проходить автодорога Н18 Івано-Франківськ — Бучач — Тернопіль — частина колишнього державного гостинця Бережани — Монастириськ — Станиславів,[9] який також називали «Тракт Бережанський.»[10] А також автодорога Р20 Снятин — Городенка — Тлумач — Тязів, колишній шлях з Древнього Галича на Молдову. Обидві дороги утворюють кільцеву розв'язку. Друга кільцева розв'язка знаходиться на межі з Тисменицею.

Принаймні у 1854 р. через село проходив мурований гостинець Бучач — Озеряни — Монастириська — Нижнів — Станиславів [11].

Колишня залізниця ред.

Паралельно автодорозі, через ліс на півдні села проходила одноколійна залізниця Станіславів — Бучач — Гусятин — Ярмолинці (Східно-Галицької частини трансверсальної залізниці), будівництво якої розпочалося у 1883 році. До листопада 1884 році завершилось на відтинку до Бучача (зокрема, через станції Хриплин, Палагичі[12]). Перший вантажний потяг на лінії Станислав — Бучач поїхав 1 листопада 1884 р., перший пасажирський — 15 листопада 1884. [13] Під час відступу німецьких військ у Другій світовій війні за наказом Гітлера залізниця була розібрана, місцеві ж розтягли для будівництва. Шлях, який залишивсяв в народі називають «Колія».

Соціальне життя села ред.

Спорт ред.

У 2014 році в Клубівцях побудовано спортивний майданчик. 2018 року відкрита і введена у дію спортивна зала при ІІ корпусі Клубовецького ліцею. З 1986 року у футбольних турнірах Івано-Франківської області та Тисменицького району виступає ФК "Клубівці" (у 2022 р. чисельність 25-30 чоловік), яка приймає команди гостей на місцевому стадіоні "Маяк" (побудований у 1985-1986 рр.). До 2019 року у чемпіонаті Тисменицького району з футболу виступала юнацька (U18) команда Клубівців (У 2019 р. численість 20-25 осіб). З 2010 року щорічно на стадіоні "Маяк" місцева влада організовує футбольний турнір на пам'ять загиблого ветерана Клубовецького футболу Дмитра Біланюка (від 2014 року - турнір пам'яті ветеранів Клубовецького футболу) для участі в якому традиційно запрошуються команди з сусідніх населених пунктів та сусідніх районів.

На базі спортзалу та спортмайданчика діють самоорганізовані спортивні клуби:

  • "Відновлення" (фітнес) - тренер Олег Пентелюк. Чисельність 10-15 осіб. Діє з 2018 року.
  • "Самостійні" (волейбол) - тренер Андрій Федорчук, Адріана Турик. Чисельність 25-30 осіб (у 2020 році). Діє з 2019 року.
  • "Dance school" (танці) - тренер Оксана Овчарчин. Чисельність 25+ осіб (у 2020 році). Діє з 2020 року.
  • "Pro11" (футбол) - тренер Богдан Пронюк. Чисельність 30-35 осіб (у 2020 році). Діяла з 2019 по 2021 рік.
  • "Чемпіони" (футбол) - тренер Олег Пентелюк. Чисельність 15-20 осіб. Діє з 2021 року.

При Клубовецькому ліцеї діють гуртки з настільного тенісу (вчитель Ігор Павлюк) та шахмат (вчитель Юрій Купчак).

Пам'ятники ред.

Відомі люди ред.

Пов'язані з селом ред.

  • Михайло Каратницький (псевдо Маяк) — провідник Тлумацького надрайонного проводу ОУН, загинув у Клубівцях 13 березня 1951 р.[16]

Примітки ред.

  1. ↑ Бучко Д. Г. - Походження назв населених пунктів Покуття. www.uknol.info. Архів оригіналу за 12 вересня 2021. Процитовано 12 вересня 2021.
  2. ↑ glomus - Wiktionary. en.wiktionary.org (англ.). Архів оригіналу за 18 серпня 2021. Процитовано 12 вересня 2021.
  3. ↑ Reconstruction:Proto-Indo-European/gel- - Wiktionary. en.wiktionary.org (англ.). Архів оригіналу за 31 серпня 2021. Процитовано 12 вересня 2021.
  4. ↑ Клубівка. sites.google.com. Архів оригіналу за 12 вересня 2021. Процитовано 12 вересня 2021.
  5. ↑ Akta grodzkie i ziemskie… — T. XII. — S. 398. — № 4021. (лат.)
  6. ↑ Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich, Tom XII - wynik wyszukiwania - DIR. dir.icm.edu.pl. Архів оригіналу за 5 вересня 2014. Процитовано 24 липня 2021.
  7. ↑ а б Пронюк, Євген (2022). Пам'ятати Вічно (українською) . Івано-Франківськ: СІМИК. с. 127—388.
  8. ↑ Климишин, Микола (1985). Альманах Станіславської землі (українською) . с. 605—606.
  9. ↑ Андрусяк Н. Минуле Бучаччини // Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та інші. — Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто : НТШ, Український архів, 1972. — Т. XXVII. — С. 56.
  10. ↑ Stupnicki H. Galicya pod wzgledem topograficzno-geograficzno-historycznym, skreslona przez Hipolita Stupnickiego: Z mapą. — Lwów : Nakładem A. J. Madfesa i H. Bodeka, 1869. — 175 s. — S. 15. (пол.)
  11. ↑ Czyż A. S., Gutowski B. Cmentarz miejski w Buczaczu // Seria «Zabytki kultury polskiej poza granicami kraju». Seria C, zeszyt 3. — Warszawa : drukarnia «Franczak» (Bydgoszcz), 2009. — 208 s., 118 il. — S. 21. — ISBN 978-83-60976-45-6. (пол.)
  12. ↑ Томін Ю., Романишин Ю., Коритко Р., Паращак І. Перша колія: до 150-річчя Львівської залізниці. — Львів : ТзОВ «Західноукраїнський Консалтинговий Центр» (ЗУКЦ), 2011. — 496 с.; іл. — С. 158 (мапа-схема). — ISBN 978-617-655-000-6.
  13. ↑ Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та інші. — Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто : НТШ, Український архів, 1972. — Т. XXVII. — С. 63.
  14. ↑ Пам'ятки села Клубівці. Архів оригіналу за 23 вересня 2016. Процитовано 29 червня 2016.
  15. ↑ Пам'ятник на мапі гугл. Архів оригіналу за 17 січня 2018. Процитовано 29 червня 2016.
  16. ↑ Останні повстанці. Архів оригіналу за 29 червня 2014. Процитовано 5 березня 2016.

Посилання ред.

Джерела ред.

  Це незавершена стаття з географії України.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Клубівці&oldid=41885596