Вікіпедія

Карл Шмітт

Цю статтю треба вікіфікувати для відповідності стандартам якості Вікіпедії. Будь ласка, допоможіть додаванням доречних внутрішніх посилань або вдосконаленням розмітки статті.

Карл Шмітт (також відомий як Carl Schmitt-Dorotic)[5] (* 11. Juli 1888 в Plettenberg; † 7. April 1985 там само) — німецький юрист — дослідник державного (конституційного) права, філософ і політичний теоретик, політичний філософ (politischer Philosoph), чільний представник Консервативної революції. Завдяки численним роботам щодо політичної влади і примусу був одним із найяскравіших у теорії права і політології І-ї пол. ХХ ст. Водночас і однією з найбільш суперечливих фігур того часу як «Коронований юрист Третього рейху» («Kronjurist des Dritten Reiches» за Waldemar Gurian)[6], з неоднозначною репутацією після 1945 року, коли його роботи тривалий час не були в науковому обігу. Праці К. Шмітта вплинули на розвиток теорії політики, права, європейської філософії (особливо ультраправої і неоконсервативної в Західній Європі і Росії) XX—XXI століть.

Карл Шмітт
нім. Carl Schmitt
Псевдоніми Johannes Negelinus[1]
Народився 12 липня 1888(1888-07-12)[2][3][…]
Плеттенберг, Меркіш, Арнсберг, Провінція Вестфалія, Королівство Пруссія, Німецька імперія[2]
Помер 7 квітня 1985(1985-04-07)[2][3][…] (96 років)
Плеттенберг, Меркіш, Арнсберг, Північний Рейн-Вестфалія, ФРН[2]
Поховання Плеттенберг
Місце проживання Плеттенберг
Країна  Німеччина
Діяльність правник, геополітик, політик
Alma mater Мюнхенський університет Людвіга-Максиміліана
Берлінський університет[d]
Страсбурзький університет[d] (1910)
Галузь political theologyd і конституційне право
Заклад Мюнхенський технічний університет
Боннський університет
Кельнський університет
Грайфсвальдський університет
HU Berlin
Handelshochschule Berlind
Науковий ступінь доктор праваd і доктор габілітований
Науковий керівник Фріц ван Калкер
Відомі учні Вальтер Беньямін, Лео Штраус, Юргена Хабермас, Фрідріха Гаєк, Жак Дерріда, Ханна Арендт, Джорджо Агамбен, Антоніо Негрі, Славой Жижек
Партія Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини
Війна Перша світова війна
Брати, сестри Auguste Schmittd
У шлюбі з Павла Доротіч, Душка Тодоровіч
Діти дочка Аніма
CMNS: Карл Шмітт у Вікісховищі
Carl Schmitt (1904)

Життєпис ред.

Карл Шмітт народився в 1888 році в крихітному містечку Плеттенберг на заході Німеччини. Його сім'я була католицькою, дрібнобуржуазної, але поважною. Батько Шмітта завідував церковної касою, так що йому була звична, інтимно близька не лише догматична і культова, а й повсякденна, рутинна сторона католицизму, яка завжди залишалась найважливішою частиною його життєвого шляху. У 1907 році він приїжджає в Берлін вивчати юриспруденцію. Він був бідний, провінційний і скромний. Навіть через багато років, в глибокій старості Шмітт, згадуючи про роки навчання в Берліні, каже, що відчував себе чужаком в цьому протестантському місті, з його «помилковим блиском», з його тягою до модерну. Можливо, також і тому після двох семестрів в Берліні він продовжує навчання в Страсбурзі і Мюнхені. Навряд чи його можна назвати чиїмось учнем — якщо розуміти під учнівством щось більше, ніж відвідини лекцій і проходження іспитів. В нього не залишилося добрих спогадів про університетських професорів, зате до кінця днів у нього зберігаються добрі стосунки зі своїм старшим другом, поетом Теодором Дойблером (1876—1934), відносини з яким зав'язуються в 1912 р, вже після університету. Тяга до богеми, до мистецької еліти помітна у Шмітта з юнацьких років. Дойблер — лише одне з багатьох знайомств цих років, але саме воно переростає в справжню дружбу. Честолюбний молодий юрист, найвищою мірою націлений на професійну кар'єру, потребує постійних впливових покровителів, в надійному джерелі доходів. Він виконує рутинну юридичну роботу в конторі — і він же може разом з Дойблер вирушити в чотири тижневу мандрівку (відтворюючи улюблений німецький образ романтичних пригод друзів, відроджений в цей час німецьким Jugendbewegung, молодіжним рухом, в якому, до речі кажучи, був сильний вплив католицизму) . 

Перша світова війна — найважливіша подія в житті людей його покоління. Шмітт не належить до тих чутливих натурам, які вражені її жахами — власне жахів він не відчуває. Вступивши в армію добровольцем, він потрапляє в лейб-гвардію, але в резервну частину, потім виявляється прикомандирований до ставки заступника командувача першого армійського корпуса в Мюнхені. Якась незрозуміла, до сих пір не проясненнями історія з травмою спини — не те в результаті падіння з коня, або стара хвороба. Шмітт залишається всі роки війни в Мюнхені, просувається по службі (він працює в армійській цензурі), отримує нагороду, зав'язує знайомства серед військових. 

У 1915 р Шмітт одружується з Павлою (фон) Доротич. І дворянський титул, і навіть сербське походження викликають сумнів, вона взагалі надзвичайно сумнівна, ця жінка, так що одруження певною мірою не менше екстравагантний вчинок Шмітта, ніж його дружба з Дойблер. Дуже скоро виявляється, що шлюб цей, м'яко кажучи, невдалий. Подружжя живе порізно, в різних містах, але ще довго, аж до початку 20-х р. Шмітт підписує свої твори подвійним ім'ям: Шмітт-Доротич. Коли ж він, нарешті, має намір розірвати цей шлюб, католицьке духовенство не дає на це згоди — Шмітт робить щонайменше дві спроби домогтися позитивного рішення у вищих церковних інстанціях, але безуспішно. Проте в 1926 році він вступає в новий шлюб, опиняючись, таким чином на довгі роки поза церквою. Лише в 1946 р, в таборі для інтернованих у Берліні він знову прислуговує під час меси. У 1919 р Шмітт знайомиться з Максом Вебером, відвідує його семінар для молодих викладачів, доповіді, лекції, в тому числі і знаменитий доповідь «Наука як покликання і професія». Шмітт входить до вузького кола близьких до Вебера людей, але навряд чи вони можуть зійтися по-справжньому: і різниця у віці, і багато питань установки повинні сильно їх ворожнечі.  

У 1919 р Шмітт починає викладати. Його перше місце — Вища торгова школа в Мюнхені. В цьому ж році починається самий плідний період його наукової діяльності. У світ виходить «Політичний романтизм» (1919), твір, в змістовному відношенні швидше завершальна частина його попереднього етапу розвитку, ніж відкриває новий. Це розрахунок зі своєю юністю, з тим, до чого за самою суттю своєю натури він повинен був відчувати тяжіння. 1921 г. — важлива віха. Книга «Диктатура» — це, власне, і є «той самий Шмітт», який досліджує власну область політичного, ставить на чільне місце проблему надзвичайного стану, суверенного рішення, крихкості і ненадійності ліберальної парламентської демократії. Знаючи про подальшу еволюції Шмітта і тим більше — про те, до чого прийшла Німеччина, можна зробити висновок, ніби Шмітт спочатку прагнув до руйнування основ німецького парламентаризму та був апологетом тоталітарної диктатури. Такий висновок нерідко робили і роблять до сих пір. Але він несправедливий. Книга про диктатуру написана ще до всього, тоді, коли повної ясності не було навіть з італійським фашизмом (яким, Шмітт вже незабаром спокусився), коли навіть комуністична диктатура була лише частково відома і далеко ще не сформувалася в той режим, яким він постає в роки свого розквіту. Шмітт не підганяє розвиток, не намагається зруйнувати Веймарську республіку, ще не агітував. Його роботи були цілком «нормальними» — вони вписувалися в рамки тогочасних дискусій і вражали глибиною думки, вченістю, незвичайною точністю і афористичній Суґестивних формулювань, а не рішучою несумісністю з панівним політичним ладом і правопорядком. Католицька і консервативна орієнтація Шмітта були тоді, безсумнівні, і це виявляється з повною ясністю в найближчі роки. Шмітт не стає прихильником радикальних партій. Він взагалі дуже обережний, обережний до крайності, іншим здається до боязкості. Його критика слабостей лібералізму передбачає уважне ставлення до духовних альтернатив, до радикального заперечення і радикальному твердженням. Але не забудемо, що Шмітт юрист і духовно-політичні симпатії, і антипатії не веде його від визнання цінності права держави. Право ж реалізується в державі, яка існує тут і зараз. Хиткість держави небезпечна для права. Хиткість держави зумовлена боротьбою партій. Боротьба партій в публічній політиці — необхідний атрибут лібералізму, але не демократії. «Влада народу» — одна з ключових очевидностей сучасності — може бути не ліберальною. Таке коло ідей, які розвиваються Шміттом.  

В середині 20-х Шмітт — зразковий німецький професор. Він працездатний, пихатий, уразливий, упертий, невтомний в полеміці, у вищій мірі відчуває свою приналежність до наукової касти і тому до крайності педантичний в питаннях статусу, але забуває про професорську зарозумілість тим більше, чим вище наукові обдарування його співрозмовника. Йому не чужа екстравагантність — шлюб з Павлою Доротич розірваний без дозволу церкви, новий шлюб (1926 р) з Душкою Тодорович не може бути церковним, відносини з церквою стають напруженими, та й не бачить вже Шмітт в католицизмі після 1925 р тієї віковічної мощі на яку він покладав всі свої сподівання.

Він пише «Політичну теологію» (1922), «Римський католицизм і політична форма» (1923), «Духовно-історичний стан сучасно парламентаризму» (1923), «Поняття політичного» (1927), «Вчення про конституцію» (1928), «Гарант конституції» (1930), «Легітимність і легальність» (1932), — роботи, на яких заснована його наукова репутація не тільки в Німеччині, але і за її межами. Він отримує професорські посади: 1921 г. — Грайфсвальд, 1922-28 рр. — Бонн, 1928—1933 рр. — Берлін, потім знову Кельн, і знову — в 1933 р — Берлін. Тут він залишається до 1945 року, і ця посада остання. У 1920-ті роки Шмітт — один з найвідоміших європейських юристів, значення його праць важливе не тільки для професійних правознавців, а й для соціологів, філософів, теологів.  

Сам Шмітт аж ніяк не хотів бути політичним радикалом, ні правим, ні лівим, він «консервативний революціонер». Існує стійка традиція зараховувати його саме до цієї духовно-політичної течії. Є й прямо протилежна точка зору: Шмітт — критик політичного романтизму — ніколи не міг бути в числі його ідейних спадкоємців. Як би там не було, але зв'язок Шмітт в цих колах мав, та й не просто зв'язок. Саме в ці роки починається його багаторічна дружба з Ернстом Юнгером. Шмітт всього лише на сім років старше Юнгера, вони дуже різні: і по життєвому досвіду, і за темпераментом, і (принаймні спочатку) з політичних орієнтацій. І все-таки щось тягне їх один до одного, не просто симпатії, але якесь глибинна спорідненість, що збереглось на довгі роки, мало не до самих останніх днів. 

У ті роки починається тісна дружба Шмітта з відповідальним урядовцем Йоханнесом Попіц, консерватором, який пізніше працював міністром фінансів Пруссії і при націонал-соціалістичного режиму і жертвою в самому кінці війни. Попіц був одним з активних учасників змови проти Гітлера, його пам'яті Шмітт присвятив одну з найзначніших публікацій повоєнних років — «Твори з конституційного права 1924—1954 рр.», На дружбу з ним він посилався, коли доводив, що не був активним і переконаним націонал-соціалістом. Цікаво тут те, що Попіц, високо цінував Шмітта, не залучав його до відповідальних політичних справах і не вводив в кола, де, власне, багато в чому і приймалися найважливіші рішення. Кажуть, що він недарма залишив його в стороні від змови: чи то беріг, то чи не був упевнений в достатній твердості або враховував нестриманість на язик свого друга. Але відзначимо, крім того, ще одне: навіть за часів Веймарської республіки Попіц не вважав Шмітта серйозним політиком. У реальній політиці Шмітт, на його думку, не розбирався. Йому довіряли фундаментальні і концептуальні питання. Його цінували як експерта-юриста, блискучий дар публіциста теж був належним чином відзначений. Але стратегія і тактика реальної політики, облік фактичних сил і все інше в тому ж роді — все це не було його стихією, а нездатність розбиратися в людях, загальна непрактичність були широко відомі. 

На початку 1933 р він виявляється, за власним вибором, поза активної політики. Але він не може протистояти спокусі знову бути при великій справі, коли після березневих виборів до Рейхстагу і горезвісного Закону про повноваження, завдяки якому націонал-соціалістичний уряд легальним чином знайшов право, належати Рейхстагу, йому пропонують взяти участь у виробленні нового законодавства. Новий режим має потребу в ньому і Шмітт приймає його, крім того, заінтригований можливістю ближче пізнати, що собою являє націонал-соціалізм як політична сила. Йому стає ясно, що незабаром націонал-соціалісти повністю оволодіють всім апаратом влади, без допомоги і без участі консерваторів. Саме так Шмітт наближається до вирішення вступити в НСДАП. Надії на те, що рейхсвер втрутиться в розвиток подій, швидко тануть, Шмітт все активніше ототожнює себе з режимом, в липні 1933 року він стає прусським державним радником, в жовтні отримує " головну "юридичну кафедру країни, місце професора в Берлінському університеті. Починається нова епоха. З'являється новий Шмітт — все менш впізнаваний для друзів і колег. Він вступає в НСДАП 1 травня 1933 в день, оголошений офіційним святом праці. 

Автор статті «Фюрер захищає право», прусський державний радник, керівник імперської секції викладачів права у вищій школі, головний редактор журналу «Німецьке право». Саме Шмітт, відкривав 3-4 жовтня 1936 р представницький (400 учасників, серед яких близько сотні викладачів вищої школи) конгрес «Єврейство в науці про право», заявляє: "Все, що фюрер говорить про єврейську діалектику, ми повинні знову і знову повторювати собі і нашим студентам, щоб уникнути найбільшої небезпеки, укладеної в усі нових маскуваннях і вивертах. Тільки одного емоційного антисемітизму тут недостатньо, потрібна заснована на пізнанні впевненість. Расовому вченню ми зобов'язані знанням відмінності між євреями і всіма іншими народами " .Саме на цій конференції Шмітт запропонував вважати твори німецьких авторів єврейського походження перекладами з єврейської мови, поміщати їх у бібліотеках в розділ «Judaica» і, якщо в разі крайньої необхідності можна обійтися без цитат, позначати ці тексти шестикутної зірочкою, щоб легко відрізняти їх від справді німецьких. 

Його справи йдуть блискуче до 1936 р, коли незадоволені його стрімким сходженням колеги і швидко набирають силу діячі СС вчинили змову проти нього. Шмітту пригадали все: і його католицтво, і зв'язок з Партією Центру, і роботи в підтримку Веймарської конституції, колишню ставку на консерваторів, звичайно, те, що його основні роботи після 1933 р не є сугубою апологетикою режиму як єдино вірного і можливого, а дослідженням, що цінність порядку, держави і стабільності взагалі в них все одно залишається вищою, ніж цінність даного, нацистській державі. 

Все могло дійсно скінчитися концтабором, якщо не гірше. Від скверної долі Шмітта врятував особисто Герінг — можливо, не стільки навіть з особистих симпатій, скільки через суперництво з СС. Відомий його лист головному редактору есесівській газети «Чорний корпус», що відкрила кампанію проти Шмітта, Гюнтеру д 'Алькену, в якому Герінг недвозначно вимагає припинити нападки не тому, що вони несправедливі, а тому, що, як прусський державний радник, Шмітт знаходиться в розпорядженні Герінга і такі акції сприймаються їм, прем'єр-міністром Пруссії, як вторгнення в сферу його компетенції. На відміну від Герінга безпосередній начальник Шмітта по Академії німецького права, Франк, не збирався його захищати. Він відрапортував, що зміщує його з усіх керівних посад. Шмітт залишається тільки професором Берлінського університету і не стільки навіть з марнославства, скільки з міркувань більшої безпеки — вимагає, щоб величали його не «пан професор», але «пан прусський державний радник». Відсторонення від активної політики, в загальному, благотворно позначається на його наукової діяльності. У 1938 р він пише книгу про «Левіафана» Томаса Гоббса, один з найбільш глибокодумних своїх творів, в 1942 р — крихітну, але дуже важливу книжку «Земля і море». Шмітт присвячує все більше уваги філософській та історичній проблематиці міжнародного права. 

1945 рік він зустрічає як цілком академічний вчений, зберігаючи присутність духу навіть під час бомбардувань (в 1943 р будинок, в якому він жив, був зруйнований бомбардуванням). Після цього відбувається арешт, перебування в таборі для «важливих осіб» протягом семи місяців, звільнення, новий арешт і допити в Нюрнберзі, де Шмітт поміщений в камеру для свідків. З свідка він міг стати обвинуваченим. Навряд чи його чекала б тоді така ж доля, як його колишніх заступників Герінга і Франка, засуджених до повішення. Однак більш-менш тривале ув'язнення було б ймовірно. Однак за результатами допитів Шмітт був випущений на свободу, оскільки його вина, як було встановлено, носить лише моральний, а не юридичний характер. 

У 1947 р він виходить на свободу, залишившись практично без засобів до існування. У нього немає ні будинку, ні бібліотеки (вона була конфіскована американцями, згодом вдалося було її повернути, але місця для неї в нових, обмежених умовах Шмітт знайти вже не зміг), ні грошей. Доводиться повертатися в рідний Плеттенберг. Тут він проживає в маленькому будиночку разом з кількома родичами. У 1950 р його дружина вмирає, залишається дочка, названа по латині, на честь дружини, Анимой. Шмітт ще намагається якось знайти собі місце в новому житті, хоче поїхати в Латинську Америку, але безуспішно. Йому ще кілька років не дають паспорта. Рік проходить за роком, стає ясно, що місце професора йому не знайти, до речі кажучи, він уже й не молодий. Правда, поступово появляються старі друзі (одним з перших — Ернст Юнгер), які допомагають пережити важкий час, видавництва знову починають приймати його книги. Молоді вчені з-за кордону (в їх числі згаданий Якоб Таубес, в майбутньому, іменитий французький соціолог, учасник Опору Жюльєн Фройнд) шукають знайомства зі Шміттом. Мало-помалу життя налагоджується. Біографії Шмітта, який вона була в роки його розквіту, приходить кінець. Академічний остракізм не припиняється, його оцінки та політико-юридичний аналіз далеко не відіграють тієї ролі, яку вони грали в попередні епохи. 

Він прожив ще дуже довго, пережив і дружину, і доньку, і більшість друзів (за винятком Ернста Юнгера). Він ще встиг стати невтомним мандрівником, знову скуштувати світової популярності, випустити перевидання ранніх робіт, насолодитися найкращими ученими дискусіями, переселитися в новий, краще влаштований будинок. До його 70-річчю та 80-річчю виходять ювілейні збірники, до 90-річчя — спеціальний номер «Європейського журналу з соціальних наук» — все, як і повинно бути у іменитого професора. З 50-х рр. бельгійський вчений П. Томіссен веде бібліографію робіт Шмітта і про Шмітта — вона розростається до розмірів фантастичних. Багато разів за ці роки Шмітт повертається до фатальних тридцятих років. Він виправдовується і доводить що подібно Хайдеггеру, не кається ні в чому. 

Науковий доробок ред.

Конституціоналізм ред.

Карл Шмітт був першим, хто започаткував правничу дискусію про конституційну норму та конституційну реальність. Він показував, що парламентаризм нездатний функціонувати в умовах масової демократії, що він втратив «своє підґрунтя і свій сенс». Його ідеї поширювалися далеко за межі юридичних кіл завдяки популярній брошурі, в якій він відкрито обстоював намір «викрити останнє зерно інституції сучасного парламентаризму».

Студії Шмітта радше нагадували політичну соціологію чи політичну історію ідей, аніж юриспруденцію. Дієвість і водночас ризик його методу полягав у надзвичайно гострому дослідженні сучасної конституційної ситуації в Німеччині і її невідповідність ідеалу цієї інституції. Він порівнював ідеал парламентаризму, яку розвивали теоретики лібералізму XIX ст., особливо французькі конституціоналісти, із фактичною ситуацією Веймарської республіки.

Беззаперечно, Шмітт зробив внесок у науку, залучивши до царини публічного права новий суттєвий компонент — соціологічний підхід та історію ідей. Проте вирішальним для політичного впливу Шмітта та його численних прибічників залишається те, що вони ніколи навіть не намагалися перевірити, чи не були ці політичні та суспільні зміни адаптацією політичних інституцій, розроблених лібералізмом, до нових реальних відносин.[7]

У своїй конституційній теорії 1928 року Шмітт розділив веймарську конституцію на громадянсько-державну та політичну частину. У тексті 1932 р. він вже довів це розрізнення до розподілу на дві несумісні частини. Спираючись на дослідження конституційних реалій, він вважав громадянсько-державну частину конституції історично застарілою і стверджує, що німецька конституційність може бути врятована лише через корекцію другої основної частини конституції відповідно до нових політичних та соціальних відносин. Ця друга частина конституції поряд із основними правами включала також і настанови щодо шкільної системи, Церкви, економіки тощо. Її він критикував за те, що вона являла собою не однозначні рішення, а «докучливі компромісні формулювання».

Полеміка Шмітта з панівним позитивістським підходом у статті «Законність і легітимність» (1932) спрямовувалася проти саморуйнівного уявлення про демократію, за яким, відповідно до статті 76 конституції Веймарської республіки, суттєві елементи конституції можуть бути легітимно ліквідовані. З цього погляду його вчення зробило великий крок уперед порівняно зі старою школою. Він прийшов до розуміння того, що конституція у своїх основних цінностях не може змінюватися за довільною схемою, вигідною тимчасовій більшості, а має бути захищена самою ж конституцією від можливих зазіхань більшості — неважливо, звичайної чи кваліфікованої.[8]

Примітки ред.

  1. ↑ Czech National Authority Database
  2. ↑ а б в г Deutsche Nationalbibliothek Record #11860922X // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
  3. ↑ а б Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  4. ↑ а б SNAC — 2010.
  5. ↑ Bernd Rüthers: Besprechung von Carl Schmitt — Die Militärzeit.
  6. ↑ Frye, Charles E. Carl Schmitt's Concept of the Political. — Cambridge University Press// The Journal of Politics, 1966, Vol. 28, № 4 (Nov.) — Pp. 818—830. Архів оригіналу за 22 грудня 2015. Процитовано 27 серпня 2015.
  7. ↑ Курт Зонтгаймер. Як нацизм прийшов до влади / Пер. з нім. — К.: Дух і Літера, 2009. — с.77
  8. ↑ Курт Зонтгаймер. Як нацизм прийшов до влади / Пер. з нім. — К.: Дух і Літера, 2009. — С. 78

Твори ред.

  • Über Schuld und Schuldarten. Eine terminologische Untersuchung. 1910.
  • Gesetz und Urteil. Eine Untersuchung zum Problem der Rechtspraxis. 1912.
  • Schattenrisse. (In Zusammenarbeit mit Dr. Fritz Eisler veröffentlicht unter dem gemeinsamen Pseudonym Johannes Mox Doctor Negelinus) 1913.
  • Der Wert des Staates und die Bedeutung des Einzelnen. 1914.
  • Theodor Däublers ‚Nordlicht‘: Drei Studien über die Elemente, den Geist und die Aktualität des Werkes. 1916.
  • Die Buribunken. in: Summa 1/1917/18, 89 ff.
  • Politische Romantik. 1919. (Digitalisat)
  • Die Diktatur. Von den Anfängen des modernen Souveränitätsgedankens bis zum proletarischen Klassenkampf. 1921.
  • Politische Theologie. Vier Kapitel zur Lehre von der Souveränität. 1922.
  • Die geistesgeschichtliche Lage des heutigen Parlamentarismus. 1923.
  • Römischer Katholizismus und politische Form. 1923.
  • Die Rheinlande als Objekt internationaler Politik. 1925.
  • Die Kernfrage des Völkerbundes. 1926.
  • Der Begriff des Politischen. In: Archiv für Sozialwissenschaften und Sozialpolitik. Bd. 58 (1927), S. 1 bis 33.
  • Volksentscheid und Volksbegehren. Ein Beitrag zur Auslegung der Weimarer Verfassung und zur Lehre von der unmittelbaren Demokratie. 1927.
  • Verfassungslehre. 1928.
  • Hugo Preuß. Sein Staatsbegriff und seine Stellung in der dt. Rechtslehre. 1930
  • Der Völkerbund und das politische Problem der Friedenssicherung. 1930, 2. erw. Aufl., 1934.
  • Der Hüter der Verfassung. 1931 (Erweiterung eines Aufsatzes von 1929).
  • Der Begriff des Politischen. 1932 (Erweiterung des Aufsatzes von 1927).
  • Legalität und Legitimität. 1932.
  • Staat, Bewegung, Volk. Die Dreigliederung der politischen Einheit. 1933.
  • Das Reichsstatthaltergesetz. 1933.
  • Staatsgefüge und Zusammenbruch des Zweiten Reiches. Der Sieg des Bürgers über den Soldaten. 1934.
  • Über die drei Arten des rechtswissenschaftlichen Denkens. 1934.
  • Der Leviathan in der Staatslehre des Thomas Hobbes. 1938.
  • Die Wendung zum diskriminierenden Kriegsbegriff. 1938.
  • Völkerrechtliche Großraumordnung und Interventionsverbot für raumfremde Mächte. Ein Beitrag zum Reichsbegriff im Völkerrecht. 1939.
  • Positionen und Begriffe im Kampf mit Weimar — Genf — Versailles 1923—1939. 1940 (Aufsatzsammlung).
  • Land und Meer. Eine weltgeschichtliche Betrachtung. 1942.
  • Der Nomos der Erde im Völkerrecht des Jus Publicum Europaeum. 1950.
  • Donoso Cortes in gesamteuropäischer Interpretation. 1950.
  • Ex captivitate salus. Erinnerungen der Zeit 1945/47. 1950.
  • Die Lage der europäischen Rechtswissenschaft. 1950.
  • Gespräch über die Macht und den Zugang zum Machthaber. 1954.
  • Hamlet oder Hekuba. Der Einbruch der Zeit in das Spiel. 1956.
  • Verfassungsrechtliche Aufsätze aus den Jahren 1924—1954. 1958 (Aufsatzsammlung).
  • Theorie des Partisanen. Zwischenbemerkung zum Begriff des Politischen. 1963.
  • Politische Theologie II. Die Legende von der Erledigung jeder Politischen Theologie. 1970.
  • Das internationalrechtliche Verbrechen des Angriffskrieges. Postum herausgegeben von Helmut Quaritsch, 1993.
  • Staat — Großraum — Nomos. Postum herausgegeben von Günter Maschke, 1995.
  • Frieden oder Pazifismus? Postum herausgegeben von Günter Maschke, 2005.
Переклади російською
Переклади польською
Англійською
  • Бібліографія всіх перекладів праць Шмітта наведена тут.
  • The Concept of the Political. George D. Schwab, trans. (University of Chicago Press, 1996; Expanded edition 2006, with an Introduction by Tracy B. Strong). Original publication: 1927, 2nd edn. 1932.
  • Constitutional Theory. Jeffrey Seitzer, trans. (Duke University Press, 2007). Original publication: 1928.
  • The Crisis of Parliamentary Democracy. Ellen Kennedy, trans. (MIT Press, 1988). Original publication: 1923, 2nd edn. 1926.
  • Four Articles, 1931—1938. Simona Draghici, trans. (Plutarch Press, 1999). Originally published as part of Positionen und Begriffe im Kampf mit Weimar — Genf — Versailles, 1923—1939 (1940).
  • Hamlet Or Hecuba: The Intrusion of the Time Into the Play. [Архівовано 9 листопада 2015 у Wayback Machine.] David Pan and Jennifer R. Rust, trans. (Telos Press [Архівовано 12 червня 2019 у Wayback Machine.], 2009). Originally published 1956.
  • The Idea of Representation: A Discussion. E. M. Codd, trans. (Plutarch Press, 1988), reprint of The Necessity of Politics (1931). Original publication: 1923.
  • Land and Sea. Simona Draghici, trans. (Plutarch Press, 1997). Original publication: 1954.
  • Legality and Legitimacy. Jeffrey Seitzer, trans. (Duke University Press, 2004). Original publication: 1932.
  • The Leviathan in the State Theory of Thomas Hobbes: Meaning and Failure of a Political Symbol. George D. Schwab & Erna Hilfstein, trans. (Greenwood Press, 1996). Original publication: 1938.
  • The Nomos of the Earth in the International Law of the Jus Publicum Europaeum. G.L. Ulmen, trans. (Telos Press [Архівовано 12 червня 2019 у Wayback Machine.], 2003). Original publication: 1950.
  • On the Three Types of Juristic Thought. Joseph Bendersky, trans. (Praegar, 2004). Original publication: 1934.
  • Political Romanticism. Guy Oakes, trans. (MIT Press, 1986). Original publication: 1919, 2nd edn. 1925.
  • Political Theology: Four Chapters on the Concept of Sovereignty. George D. Schwab, trans. (MIT Press, 1985 / University of Chicago Press; University of Chicago edition, 2004 with an Introduction by Tracy B. Strong. Original publication: 1922, 2nd edn. 1934.
  • Roman Catholicism and Political Form. G. L. Ulmen, trans. (Greenwood Press, 1996). Original publication: 1923.
  • State, Movement, People (includes The Question of Legality). Simona Draghici, trans. (Plutarch Press, 2001). Original publication: Staat, Bewegung, Volk (1933); Das Problem der Legalität (1950).
  • Theory of the Partisan. G. L. Ulmen, trans. (Telos Press [Архівовано 12 червня 2019 у Wayback Machine.], 2007). Original publication: 1963; 2nd ed. 1975.
  • The Tyranny of Values. Simona Draghici, trans. (Plutarch Press, 1996). Original publication: 1979.
  • War/Non-War: A Dilemma. Simona Draghici, trans. (Plutarch Press, 2004). Original publication: 1937.

Література ред.

gorie politiche del diritto. Carl Schmitt e le aporie del moderno, Bonanno, Acireale-Roma 2007.

  • Giuseppe Duso (a cura di), La politica oltre lo Stato: Carl Schmitt, con saggi di Pierangelo Schiera, Mario Tronti, Gianfranco Miglio, Giuseppe Duso, Giacomo Marramao, Adone Brandalise, Alessandro Biral, Carlo Galli, Giuseppe Zaccaria, Massimo Montanari, Arsenale, Venezia 1981.
  • Carlo Galli (1996). il Mulino (ред.). Genealogia della politica. Carl Schmitt e la crisi del pensiero politico moderno. ISBN 88-15-04761-1. {{cite web}}: Пропущений або порожній |url= (довідка); Проігноровано невідомий параметр |città= (можливо, |location=?) (довідка)
  • Carlo Galli (2008). il Mulino (ред.). Lo sguardo di Giano. Saggi su Carl Schmitt. ISBN 978-88-15-12223-0. {{cite web}}: Пропущений або порожній |url= (довідка); Проігноровано невідомий параметр |città= (можливо, |location=?) (довідка)
  • Hasso Hofmann, Legittimità contro legalità. La filosofia politica di Carl Schmitt, Edizioni Scientifiche Italiane , 1999
  • Luigi Iannone, Junger e Schmitt. Dialogo sulla modernità, Armando editore, Roma 2009.
  • Gennaro Malgieri, Su Schmitt, Settimo Sigillo, Roma, 1988
  • Heinrich Meier, Carl Schmitt e Leo Strauss. Per una critica della Teologia politica, Cantagalli, Siena 2011. Con il saggio di Leo Strauss su Il concetto di politico e le sue lettere a Carl Schmitt del 1932—1933.
  • Michele Nicoletti, Trascendenza e potere. La teologia politica di Carl Schmitt, Morcelliana, Brescia 2002.
  • Pier Paolo Portinaro, La crisi dello jus publicum europaeum. Saggio su Carl Schmitt, Edizioni di Comunità, Milano 1982.
  • Geminello Preterossi, Carl Schmitt e la tradizione moderna, Laterza, Bari 1996.
  • Roberto Racinaro, Tradizione e modernità nel pensiero politico di Carl Schmitt, Roma-Napoli, 1987.
  • David Ragazzoni, 'Carl Schmitt e Hans Kelsen: il problema della rappresentanza', in «Rivista di filosofia», CIV, 1 (aprile 2013), pp. 51-76;
  • David Ragazzoni, 'Stato, 'politico' e destino della modernità. Per gli ottant'anni di «Der Begriff des Politischen»', in «La Cultura», LI, 2 (agosto 2013), pp. 283—306;
  • Marcello Staglieno, Spengler, Thomas Mann, Carl Schmitt, in «Estetica», 1991.
  • Jacob Taubes, In divergente accordo. Scritti su Carl Schmitt, a cura di E. Stimilli, Quodlibet, Macerata 1996.
  • Stefano Zecchi (a cura di, Sul Destino con inediti e saggi di Franco Volpi, D. Felken, G. Moretti, Giovanni Gurisatti, Il Mulino, Bologna 1991.
  • Musolino Vincenzo, Eccezione e Trascendenza. La Teologia Politica di Carl Schmitt, Disoblio editore, Bagnara, 2015

Посилання ред.

Вікіцитати містять висловлювання від або про: Карл Шмітт


  Це незавершена стаття про філософа.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Карл_Шмітт&oldid=40694842