Вікіпедія

Йосафат (Коциловський)

український єпископ, блаженний
У Вікіпедії є статті про інших людей з таким ім'ям: Йосафат.
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Коциловський.

Йосафа́т Коцило́вський (у хрещенні Йосиф Коциловський; 3 березня 1876, Пакошівка — 17 листопада 1947, Київ) — український релігійний діяч, доктор філософії та теології, професор, єпископ Перемишльської єпархії УГКЦ, виходець із Чину святого Василія Великого, блаженний Католицької церкви.

Йосафат (Коциловський)
Блаженний Йосафат Коциловський
Єпископ Перемишльський
29 січня 1917 — 17 листопада 1947
Обрання: 29 січня 1917
Церква: УГКЦ
Попередник: Костянтин Чехович
Наступник: Іван Мартиняк
 
Альма-матер: Папський Урбаніанський університет
Науковий ступінь: доктор філософії
Діяльність: католицький священник, католицький єпископ
Народження: 3 березня 1876(1876-03-03)
Пакошівка, Сяноцький повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина Австро-Угорщина
Смерть: 17 листопада 1947(1947-11-17) (71 рік)
Київ
Похований: Церква Благовіщення Пречистої Діви Марії м. Стрий[1]
Батько: Петро
Мати: Катерина
Священство: 6 жовтня 1907
Чернецтво: 13 червня 1916,
вічні обіти в ЧСВВ
Єп. хіротонія: 23 вересня 1917

CMNS: Йосафат у Вікісховищі

Життєпис ред.

Дитинство та юність ред.

Йосиф Коциловський народився на Лемківщині в с. Пакошівка поблизу міста Сянка в селянській родині з давніми священницькими традиціями. Його батько — Петро Коциловський[2], успішно поєднував землеробство з активною участю в політичному та громадському житті, у 1870-х рр. його обирали послом до Галицького крайового сейму. Мати — донька греко-католицького священника Катерина Косар-Коциловська — прищепила своїм чотирьом дітям глибоку релігійність, спрямувала обох синів на шлях духовного служіння.

Закінчивши початкову народну школу в Ліську, навчався в Сяноцькій, Самбірській і Ясельській гімназіях. Від 1896 року навчався на правничому відділі Львівського університету (у каталозі слухачів записано: «русин», «греко-католик»).

Під час навчання у Львові поринув у світсько-політичне життя галицького українства, яке в організаційно-партійних програмах задекларувало найрадикальнішу ідею — національну самостійність. Це й «Академічне братство», «Академічна громада», товариство «Ватра», організація «Сокіл», яку невдовзі очолив. Незабаром товариство «Сокіл» (у відсутності Йосифа, який перебував тоді в Празі) захопила москвофільська більшість і заповзятливий молодий Йосиф зайнявся альтернативною організацією під назвою «Український сокіл».

Теологічне навчання ред.

Відчуваючи розчарування в цивільній метушні, перервав студії та закінчив школу артилеристів у Відні і як підпоручник у 1900 році був скерований на службу до Львівського гарнізону. Невдовзі покинув військову службу та при сприянні перемишльського єпископа Костянтина Чеховича розпочав філософсько-теологічні студії в Римі, де здобув докторат філософії, теології; опанував німецьку, італійську, французьку й латинську мови.

Теологічні студії закінчив у 1907 році в Римі, згодом 6 жовтня того ж року, прийняв св. Тайну священства.

Незабаром призначений віце-ректором і професором богослов'я Духовної семінарії в Станиславові.

2 жовтня 1911 року вступає на новіціат ЧСВВ.

Перша світова війна ред.

Національний поступ українства на Посянні перервала Перша світова війна. Окупація російськими військами Перемишля та цілого краю супроводжувалася грабунками історичних цінностей, у тому числі корони-митри, що, за переказами, належала королеві Данилові. Постійних цькувань і наруги не витримав владика Чехович — його посаду отримав останній, 47-й перемишльський єпископ Йосафат Коциловський.

8 листопада 1916 року австро-угорський цісар іменував новим греко-католицьким перемишльським єпископом ченця-василіянина о. Йосафата Коциловського. 29 січня 1917 року призначений Римом єпископом Перемишльської єпархії УГКЦ. Його архієрейські свячення провів митрополит Андрей Шептицький 23 вересня 1917 року в Перемишлі.

Як сеймовий віриліст був обраний до складу Української Національної Ради ЗУНР; брав участь у підготовці її малої конституції — «Тимчасового основного закону».

Очолював Перемишльську єпархію до встановлення комуністичної влади. Зокрема 1943 року провів месу для добровольців Дивізії СС «Галичина».

Друга світова війна ред.

Під час Другої світової війни безвиїзно залишався в єпархії, через територію якої у вересні 1939 року, згідно з пактом Молотова—Ріббентропа, було прокладено німецько-радянську демаркаційну лінію. Мешкаючи до 22 червня 1941 року на території, що контролювалася Червоною армією, був запідозрений радянськими спецслужбами у нелояльності до радянської влади, і вони встановили за ним таємний нагляд. У період гітлерівської окупації його двічі викликали на допит у гестапо, де погрожували ув'язненням у концтаборі за виявлені випадки переховування євреїв греко-католицьким духовенством єпархії.

По закінченні війни відважно намагався протистояти комуністичному тиску проти Церкви. 10 вересня 1945 року єпископ передав двома посланцями в американське і британське посольства інформацію про характер польсько-українського трансферу, надужиття утисків та порушення прав громадян, які при цьому були, а також прохання про допомогу.

Тоді, передбачаючи близьку небезпеку свого арешту та подальшої депортації, Владика Йосафат залишив написану власноруч заяву своєї вірності Апостольській Столиці й бажання вмерти за святу Унію. Ця заява написана власною рукою Єпископа Йосафата звучала: «Складаю у стіп Христового Намісника Папи Пія XII заяву моєї вірности, пошани і синівської любови та прошу його делегувати мене на смерть за св. Унію» + Йосафат, Єпископ Перемиський. Ця надзвичайна заява була написана немов під впливом якогось ясновидіння, бо, як тільки Владика вернувся з конференції, зараз прийшла до нього польська поліція, кажучи йому, щоб добровільно покинув свою владичу столицю і виїхав на схід. Але невстрашимий Владика гідно відповів: «Рим мене призначив тут єпископом і тільки Рим може мене звідси усунути».

21 вересня 1945 року був уперше заарештований та ув'язнений польською владою, а пізніше переданий радянській владі. У січні 1946 року перемиських владик звільнили з-під арешту, і вони повернулися до Перемишля. Від єпископа Коциловського вимагали, щоб він очолив керівництво «Собору» у Львові для «возз'єднання» Львівської католицької митрополії з Московським патріархатом. Коли ж він відмовився, його знову заарештували 25 червня 1946 року разом з єпископом Лакотою і перевезли до Львова. В червні 1945 року НКВС арештувало в Берліні апостольського візитатора для українців у Німеччині прелата Петра Вергуна. Також було арештоване все вище духовенство. Проте жоден єпископ не дав згоди на апостасію. У березні 1946 року сталіністи виголосили звинувачувальний акт: єпископів звинувачували у ворожій діяльності проти НКВС, співпраці з німецькими фашистами тощо. Митрополита Йосифа і його помічника Никиту Будку засуджено на 8 років, а єпископа Миколу Чарнецького — на 5 років, 80-річного Григорія Хомишина — на 10 років концтаборів, але він помер у київській тюрмі 24 грудня 1945 року.

Ліквідація УГКЦ та ув'язнення ред.

 
Єпископ Йосафат Коциловський

Остаточно процес офіційної ліквідації УГКЦ у Галичині було завершено на т. зв. Львівському соборі 8 березня—10 березня 1946 року.

  У п'ятницю вранці, 8 березня 1946 року, делегати собору, підкріпившись на сніданку «100 г водки» та «200 г вина», були доставлені до собору Св. Юра, щоб там під надійною охороною виконати відведену їм роль у розписаному наперед до дрібниць «возз'єднавчому» зібранні.  

У перший день собору, 8 березня 1946 року, простим голосуванням, без будь-якого обговорення, було затверджено ухвалу, основними положеннями якої було:

Але майже 2/3 душпастирів не перейшло на православ'я. Більшість з них було репресовано. Однак навіть частина тих священників, які формально «возз'єднались», залишалась одночасно, за згоди Йосифа Сліпого та інших владик, греко-католицькими парохами.

Владика важко захворів на запалення у в'язниці, і тоді з огляду на вік і стан здоров'я його кинули у концентраційний табір у селі Чапаївка біля Києва. Перед святом св. священномученика Йосафата владика кілька днів проводив реколекції, відчуваючи, що смерть за плечима. Помер 17 листопада 1947 року.[3]

Вшанування пам'яті ред.

Населення села Пакошівки, як руське так і польське, як пише письменник Володимир Марчак, пишалося з того, що з їхнього села походить єпископ.

Після смерті Йосафата Коциловського в тюремній лікарні місцеві монахи таємно домовилися з персоналом закладу поховати тіло в окрему могилу, а не у спільну тюремну. Згодом священнослужителі з міст Рудок та Стрия таємно перенесли рештки на Янівський цвинтар у Львові, де перепоховали їх у польській могилі «другим поверхом».

На вимогу КДБ о. Й. Каваців 29 травня 1986 року втретє перепоховав прах єпископа в родинному гробівці батьків Кавацівих у селі Яблунівці біля Стрия.

24 квітня 2001 року в присутності Папи Івана Павла ІІ у Ватикані відбулося проголошення декрету мучеництва єпископа Йосафата Коциловського. Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 року в Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі Івана Павла ІІ.

 
Стрий. Церква Благовіщення Пр. Богородиці

12 серпня 2001 року в церкві Благовіщення Пречистої Діви Марії в Стрию в бічному престолі Серця Христового, під час Божественної літургії, яку служив Патріярх УГКЦ Блаженнійший Любомир Гузар з участю владик, востаннє перезахоронено прах Перемисько-Самбірського і Сяніцького єпископа Йосафата Коциловського.

Фрагмент мощей знаходиться у храмі святого Василія Великого у Києві.

Він належав до когорти чільних подвижників Української греко-католицької церкви, які в надзвичайно складній і драматичній першій половині XX століття на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким не тільки визначали стратегічний курс Церкви, а й впливали на суспільно-політичне життя західноукраїнського краю.

Перемиський єпископ Йосафат Коциловський розділив трагічну долю автохтонних українців Лемківщини, Західної Бойківщини, Надсяння, Холмщини, яких у 1944—1951 роках в результаті етнічної чистки, сумнозвісної операції «Вісла», брутально вигнали з прабатьківських земель.

У жовтні 2015 року посмертно реабілітований[4].

Примітки ред.

  1. ↑ http://osbm-kyiv.com.ua/parafia/relikviji-2/relikviji/
  2. ↑ Чорновол І. 199 депутатів Галицького сейму. — Львів : Тріада плюс, 2010. — іл. — С. 143.
  3. ↑ Мощі блаж. Йосафата Коциловського. Чин Св. Василія Великого (укр.). Архів оригіналу за 8 грудня 2019. Процитовано 2 грудня 2019.
  4. ↑ Прокуратура реабілітувала двох єпископів та трьох священиків УГКЦ, яких репресували в 1946—1947 роках. Архів оригіналу за 13 червня 2017. Процитовано 3 листопада 2015.

Джерела ред.

Посилання ред.

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Йосафат (Коциловський)
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Йосафат_(Коциловський)&oldid=40076499