Зайцев Ігор Іванович

радянський футболіст, нападник

Ігор Іванович Зайцев (рос. Игорь Иванович Зайцев; 21 квітня 1934, Москва, СРСР — 28 січня 2016 року, Київ, Україна) — радянський футболіст, нападник, володар Кубка СРСР (1957), майстер спорту СРСР[3].

Ф
Ігор Зайцев
Особисті дані
Повне ім'я Ігор Іванович Зайцев
Народження 21 квітня 1934(1934-04-21)
  Москва, СРСР
Смерть 28 січня 2016(2016-01-28)[1][2] (81 рік)
  Київ, Україна
Зріст 176 см
Вага 72 кг
Прізвисько Вершник без голови, Заяць
Громадянство  СРСР
Позиція нападник
Юнацькі клуби
1952—1953
1954—1955
СРСР «Крила Рад» (Ступіно)
СРСР ЦБРА (Москва)
Професіональні клуби*
1955—1956 СРСР ОБО (Львів) 51 (11)
1957—1959 СРСР «Локомотив» (Москва) 63 (14)
1960—1961 СРСР «Динамо» (Київ) 24 (1)
1961—1962 СРСР «Шахтар» (Донецьк) 6 (0)
1962 СРСР «Авангард» (Тернопіль) 16 (6)
1963—1964 СРСР «Спартак» (І.-Франківськ) 49 (8)
1955—1964 Всього за кар'єру 209 (40)
Національна збірна
1957 СРСР СССР (ол.) 1 (0)
Звання, нагороди
Нагороди
Майстер спорту СРСР
Майстер спорту СРСР

* Ігри та голи за професіональні клуби
враховуються лише в національному чемпіонаті.

Кар'єра гравця ред.

Народився Ігор Зайцев у Москві, пізніше сім'я переїхала в Ступіно, де його батько працював майстром цеху на авіаційному заводі. Роки війни провів в евакуації в місті Павлово-на-Оці, а після її закінчення сім'я знову повернулася в Ступіно[4].

У 1949 році Ігор пішов працювати на авіабудівне підприємство учнем слюсаря-лекальника. У вільний час займався футболом і російським хокеєм. Грав за юнацький футбольний колектив «Крила Рад» (Ступіно), який виступав на першості області, а пізніше за дорослу команду міста Ступіно.

У 1954 році Ігор був покликаний в армію і направлений в дублюючий склад ЦБРА.

Наприкінці 1955 року тренер львівського ОБО (Окружний будинок офіцерів) Олексій Гринін запросив Зайцева у свою команду, яка виступала в класі «Б». В новому колективі, молодий, з хорошою швидкістю нападник став одним з лідерів, хоча забитих м'ячів було небагато, більшість голів забивалося з його передач[4].

У 1957 році, після демобілізації, Зайців приймає запрошення від московського «Локомотива» і незабаром, разом з іншими новачками залізничників Зауром Калоєвим і Володимиром Маслаченко, відправляється на товариські ігри, які клуб проводив у Китаї. Для Зайцева цей рік став одним з найбільш успішних у футбольній кар'єрі. Ігор закріпився у складі, разом з командою став володарем Кубка СРСР, переможцем футбольного турніру на VI Всесвітньому фестивалі молоді і студентів у Москві. Після цих успіхів спорттовариство «Локомотив» вручило Зайцеву і його партнерам посвідчення «Почесного залізничника СРСР»[4].

За підсумками сезону 1959 року Зайцев стає срібним призером чемпіонату СРСР і незабаром отримує виклик в олімпійську збірну країни, у складі якої, 13 вересня 1959 року взяв участь в матчі Болгарія — СРСР 1:0.

А з 1960 року Ігор Зайцев і ще один гравець «Локомотива» Юрій Ковальов переходять в київське «Динамо», прийнявши запрошення тренера В'ячеслава Соловйова. У київській команді Зайцев грав на позиції правого нападника, поперемінно виходячи в складі з іншим правим «крайком» — Олегом Базилевичем. За підсумками свого першого сезону в динамівській команді Ігор став срібним призером чемпіонату СРСР. Наступний, золотий сезон київського «Динамо» для нападника склався невдало: відігравши за команду у восьми поєдинках, через розбіжності з тренером, змушений був покинути команду, в підсумку так і не ставши чемпіоном СРСР[4].

Після відходу з київського клубу Зайцев, відгукнувшись на пропозицію Олега Ошенкова, переходить у донецький «Шахтар». Але закріпитися в основному складі гірників, які виграли у тому ж 1961 році Кубок СРСР, не зміг, граючи переважно за дубль. У наступному сезоні донецький клуб знову перемагає в розіграші Кубка СРСР і знову Зайцев не потрапляє в кубковий склад гірників.

Незабаром Ігор залишив донецьку команду, перебравшись у тернопільський «Авангард», який тренував його приятель Тиберій Попович.

У 1963 році Зайцев переходить в івано-франківський «Спартак», де грав під керівництвом колишнього київського динамівця Олександра Щанова. У цьому клубі відіграв два сезони, після чого закінчив активну кар'єру гравця.

Після завершення ігрової кар'єри ред.

Закінчивши ігрову кар'єру футболіста, Ігор Іванович навчався перукарській справі, незабаром ставши модним жіночим майстром.

У вільний час продовжував грати у футбол за команду заводу «Більшовик», яка виступала на першості України серед виробничих колективів.

З часом, перукарську справу змушений був залишити, перебувати весь час на ногах було складно, почали позначатися наслідки старих травм. Пізніше працював чеканником.

Складно доводилося після розпаду СРСР і втрати роботи, змушений був працювати навіть вантажником і приймальником склотари.

У середині 90-х років Ігор Іванович інспектував матчі другої ліги чемпіонату України. Після був на пенсії.

У ніч на 28 січня 2016 року у віці 81 року Ігор Іванович Зайцев пішов з життя[5][6].

Родина ред.

Дружина Марина, з якою Ігор Іванович познайомився, граючи у Львові, по професії перукар. Син Ігор, по батьківських стопах пішов лише на половину, ставши перукарем[4].

Досягнення ред.

Нагороди ред.

Примітки ред.

  1. а б Ушел из жизни игрок первого чемпионского состава киевского «Динамо» Игорь Зайцев
  2. а б Скончался бывший футболист киевского "Динамо" Игорь Зайцев
  3. Історія дня. Працював перукарем — порізав вухо дружині генерала. Екс-форвард Динамо і Шахтаря змінив безліч професій. Champion.com.ua. Архів оригіналу за 24 січня 2022. Процитовано 24 січня 2022. {{cite web}}: Недійсний |url-status=no (довідка)
  4. а б в г д 50 лет победы. В чемпионском составе «милиционеров» не нашлось места Игорю Зайцеву. Архів оригіналу за 2 січня 2012. Процитовано 19 листопада 2016.
  5. Ушёл из жизни игрок первого чемпионского состава киевского «Динамо» Игорь Зайцев. Официальный сайт киевского «Динамо». 28 січня 2016. Архів оригіналу за 28 січня 2016. Процитовано 28 січня 2016.
  6. Умер известный «динамовец» Игорь Зайцев. Украинские новости. ukranews.com. 28 січня 2016. Архів оригіналу за 7 лютого 2016. Процитовано 19 листопада 2016.
  7. Указ Президента Украины № 1094/2011 от 1 декабря 2011 г. Архів оригіналу за 28 листопада 2012. Процитовано 19 листопада 2016.

Джерела ред.