Вікіпедія

Жорж Сорель

У Вікіпедії є статті про інших людей із таким прізвищем: Сорель (значення).

Жорж Соре́ль (фр. Gorges Sorel, *2 листопада 1847, Шербур — †29 серпня 1922, Булонь-сюр-Сен) — французький філософ і соціолог, теоретик анархізму і революційного синдикалізму. Його вчення про необхідність «революційного міфу», що він опанував би масами і кликав би їх уперед, вплинуло на формування соціалістичної думки в Італії, зокрема на Антоніо Ґрамші, а також на ідеологів фашистського руху.

Жорж Сорель
фр. Georges Sorel
Західна філософія
Народження 2 листопада 1847(1847-11-02)[1][2][…]
Шербур[d]
Смерть 29 серпня 1922(1922-08-29)[3][4][5] (74 роки)
Булонь-Біянкур
Поховання cemetery of Tenayd
Громадянство (підданство)  Франція[6]
Знання мов
  • французька[1][7]
    • Діяльність
  • інженер, соціолог, письменник, профспілковий діяч
    • Школа / Традиція анархізм, марксизм
    Основні інтереси політична філософія, суспільство
    Значні ідеї загальний страйк, соціальний міт
    Вплинув Антоніо Ґрамші · Курціо Малапарте · Юбер Лаґардель
    Alma mater Політехнічна школа і Колеж-ліцей Жака Декураd
    Зазнав впливу
  • Джамбаттіста Віко · П'єр Жозеф Прудон · Карл Маркс · Анрі Бергсон
    • Визначний твір
  • «Роздуми про насильство» (1913)
    • Історичний період Філософія XX століття
    Нагороди
    Кавалер ордена Почесного легіону
    CMNS: Жорж Сорель у Вікісховищі
    S:  Роботи у  Вікіджерелах

    Біографія ред.

    Жорж Сорель народився в Шербурі у родині збанкрутілого виноторговця. 1865 року поступив до Політехнічної школи (École polytechnique) в Парижі. Отримавши диплом інженера, він працював провідним інженером у Департаменті громадських робіт. Недовгий час працював на Корсиці. У 1891 році його нагородили орденом Почесного легіону. Наступного року він вийшов у відставку та переїхав до Булоні-сюр-Сен під Парижем, де жив до самої своєї смерті.

    Ще наприкінці 1880-х він почав публікувати статті з різних галузей знань (гідрологія, архітектура, фізика, політична історія, філософія), написаних під впливом ідей Аристотеля та Ернеста Ренана. Але пізніше він почав вважати себе соціалістом і марксистом. Своїм знайомством з соціальною та політичною філософією він зобов’язаний самоосвіті — багато читав Віко, П.Ж.Прудона, К.Маркса, В.Джеймса, А.Бергсона (лекції останнього він також відвідував у Колеж де Франс).

    Сорель утримувався від активної участі в політичному житті Франції, але активно виступав у пресі (зокрема у перших французьких теоретичних марксистських журналах «Ер нувель» і «Девенір сосіаль»[8]), був відданим популяризатором ідей революційного соціалізму, вів листування з італійським філософом-марксистом Антоніо Лабріолою, економістом Вільфредом Парето та філософом-неогегеліянцем Бенедетто Кроче. У гучній справі Дрейфуса, що стрясало французьке суспільство у 1894-1906 роках, він виступив на захист засудженого.

    Розчарувавшись у діяльності офіційної профспілки Загальна конфедерація праці, яка, на його думку, була занадто поміркованою у своїй тактиці, у 1909-1910 Сорель брав участь у роботі організації «Французька дія», хоча й не поділяв її політичної — монархічно-націоналістичної — програми. Він став одним із засновників «Гуртка Прудона» та одним з видавців журналу «Індепендас», в яких пропагувались ідеї революційного синдикалізму.

    Французький публіцист виступив проти війни 1914 року і привітав Російську революцію 1917-го. У цей період він багато писав для італійських видань, і його авторитет у соціалістичних колах Італії був надзвичайно високим. Хоча він був затятим захисником більшовиків у 1917-1918, під кінець життя його ставлення до більшовизму — так само як і до фашизму — було не однозначним (що не завадило італійським фашистам називати його своєю предтечею).

    Ідейна спадщина ред.

    Спочатку Сорель був монархістом, але пізніше — на початку XX ст. — захопився марксизмом. Його ідеї слід розглядати в контексті боротьби за революційне оновлення марксизму, який у практиці тодішньої європейської соціал-демократії перетворився на ідеологічне прикриття реформістської політики «мирного вростання у соціалізм» (за словами німецького марксиста-ревізіоніста Едуарда Бернштайна).

    Французький теоретик відкидав популярну на той час ідею загального політичного страйку як інструменту суспільно-політичних перетворень. Замість неї він пропагував ідею загального пролетарського страйку. Він не сприймав поєднання боротьби за демократію і соціалізм. Боротьбу за загальні демократичні права він вважав справою суто буржуазною. На його думку, участь робітників у загальному демократичному русі та їх членство у політичних партіях — в умовах панування буржуазії завжди буржуазних — затуманює цілі робітників та гальмує формування класової свідомості трудящих.[9]

    Він виступав з критикою всіляких соціальних утопій і протиставляв утопію як раціоналізовану хибну свідомість соціальному міфу як стихійному вираженню суспільних потреб. Міф в його творах постає радше не як оповідь про героїчне і втрачене минуле, а як ідея, що надихає на рух у майбутнє. Для Сореля синдикалістський загальний страйк, марксистська революція як величезна катастрофа, войовниче християнство, легенди про Велику Французьку революцію і спогади про Червневі дні 1848 року — це все міфи, що вони зворушують людей попри їх історичну дійсність. Соціальні міфи не описують, але виражають рішучість діяти.

    Сорель говорив про неминучість у політичній боротьбі насильства, але виступав проти жорстокого і нерозбірливого насилля — насилля заради насилля. Застосування сили виправдане, лише якщо це відбувається з етичних позицій. Право на існування має тільки насильство «просвітлене ідеєю загального страйку», тільки насильство у класовій боротьбі. Французький синдикаліст стверджував неможливість виправдання насильства з філософської точки зору і на історичних прикладах показував, що вирішальним тут є етичний кодекс, який в свою чергу для різних історичних епох є різним. В революційну епоху, в часи класової боротьби таким кодексом є кодекс пролетарського революціонера.[10]

    Ідеї Сореля стали результатом намагання поєднати соціалізм з інтуїтивізмом французького філософа Анрі Бергсона. Він виступав проти детерміністського підходу в політиці, заперечував роль революційного авангарду (пролетарської партії). Вчення Сореля про необхідність революційного міфу, що він опанував би масами і кликав би їх уперед, вплинуло на формування соціалістичної думки в Італії, зокрема на Антоніо Ґрамші, а також на ідеологів фашистського руху.

    Цікавинки ред.

    • Напередодні першої світової війни (1914-1918) Сорель вклав свої заощадження в австро-угорські та російські цінні папери і після Жовтневої революції збанкрутував.[11] Це одначе не примусило його змінити своєї думки про Леніна як про великого революціонера, що успішно втілив на практиці міф про загальний пролетарський страйк.

    Основні твори ред.

    • Роздуми про насильство (Réflexions sur la violence, 1907)
    • Розкладання марксизму (La Décomposition du marxisme, 1908)
    • Дрейфусіянська революція (La Révolution dreyfusienne, 1908)
    • Матеріяли до теорії пролєтаріяту (Matériaux d'une théorie du prolétariat, 1919)
    • Листи Полю Делесалю (Lettres à Paul Delesalle 1914-1921)

    Примітки ред.

    1. ↑ а б в Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
    2. ↑ Encyclopædia Britannica
    3. ↑ а б SNAC — 2010.
    4. ↑ Gran Enciclopèdia Catalana — Grup Enciclopèdia, 1968.
    5. ↑ Internet Philosophy Ontology project
    6. ↑ а б LIBRIS — 2012.
    7. ↑ CONOR.Sl
    8. ↑ Ніл МакІннес. Початки теоретичного марксизму у Франції та Італії (1880-1897) // «Етуде де марксолоґі». — Червень 1960. — С.5-51. [Архівовано 26 вересня 2017 у Wayback Machine.](фр.)
    9. ↑ Жорж Сорель. Размышления о насилии / Пер. с фр. под ред. В. М. Фриче. — Москва: «Красанд», 2011. — С.51-97.
    10. ↑ Жорж Сорель. Размышления о насилии / Пер. с фр. под ред. В. М. Фриче. — Москва: «Красанд», 2011. — С.1-15.
    11. ↑ Политическое мифотворчество Жоржа Сореля // Павел Юхимович Рахшмир. Идеи и люди. Политическая мысль первой половины XX века. — Пермь: Издательство Пермского университета, 2001. — С.107.

    Література ред.

    • О. Сорба. Сорель Жорж // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.675 ISBN 978-966-611-818-2
    • Жорж Сорель. Размышления о насилии / Пер. с фр. под ред. В. М. Фриче. — Москва: «Красанд», 2011. — 168 с.
    • Политическое мифотворчество Жоржа Сореля // Павел Рахшмир. Идеи и люди. Политическая мысль первой половины XX века. — Пермь: Издательство Пермского университета, 2001. — С.100-126.
    • Di Georgio Sorel / Antonio Gramsci. Quaderni del carceri. Torino: Giulio Einaudi editore, 1975. — Quaderno 4 (XIII), §‹31›. — Pp. 447—451.

    Посилання ред.

    Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Жорж_Сорель&oldid=38180988